Головна Історія Інтелігенція і влада ПРОЯВИ СТУДЕНТСЬКОГО ТА УЧНІВСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ У ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПІДНЕСЕННЯ (1910-1914 рр.)
joomla
ПРОЯВИ СТУДЕНТСЬКОГО ТА УЧНІВСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ У ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПІДНЕСЕННЯ (1910-1914 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

Н. О. Гончарова

Важливою складовою нашого суспільства є молодь, зокрема студенти і учні, чия діяльність часто виступає дієвим факто­ром суспільно-політичних змін. Без вивчення студентського та учнівського руху початку XX ст. неможливо відтворити в усій повноті суспільно-політичну історію України цього періоду.

У перші десятиліття XX ст. студентська та учнівська молодь становила важливу суспільно-політичну силу, здатну істотно впливати на становище в країні. З нею змушені були рахува­тись уряд, широка громадськість та політичні партії. У зазна­чений період створювались нові організаційні структури сту­дентського та учнівського руху, розроблялися і перевірялися на практиці різноманітні форми діяльності. Ознайомлення з ними сприятиме прогнозуванню подальшого розвитку сучасно­го молодіжного руху, застосуванню випробуваних часом форм і методів роботи.

Історію студентського та учнівського руху на межі XIX-

XX ст. досліджували Н. Левицька, В. Головенько [1], В. Бо­рисенко, Г. Непорожня [2], Л. Філоретова [3] та ін. Окремі аспекти суспільно-політичного життя початку XX ст. висвіт­люються в колективних монографіях за редакцією Ю. Левенця [4], В. Різуна, В. Сминтини [5] та ін. Однак попри достатню кількість наявної наукової літератури особливості розвитку руху студентської та учнівської молоді у період революційного піднесення залишаються недостатньо дослідженими. Метою да­ної статті є вивчення проявів боротьби студентства і учнівства України за академічні і політичні права у 1910-1914 рр.

Наступ реакції у 1907-1909 рр. значно обмежив опозиційну боротьбу студентів та учнів, однак спад революційної активності був короткочасний. Уже у 1910 р. почалося нове піднесення. Зростала чисельність студентських і учнівських виступів, вони набували політичного характеру.

Харківський поліцмейстер у рапорті губернатору від 10 бе­резня 1910 р. повідомляв, що цього дня передбачається про­ведення сходки у технологічному інституті, а 12 березня

1910 р. — в університеті [6, арк. 1]. За організацію несанкціо­нованих зборів у технологічному інституті шістнадцять студен­тів постало перед професорським дисциплінарним судом. Суд виніс чотирнадцятьом учасникам сходки зауваження, а студен­ти А. Мірошник та О. Полоцький отримали догану [7, арк. 6]. На вимогу міністра народної освіти Л. Кассо 16 “неблагонадій - них” студентів-технологів у грудні 1910 р. виключили з інс­титуту та вислали з міста [8, с. 18]. Таке свавілля викликало обурення харківської вузівської молоді.

Приводом до активізації виступів молоді стала звістка про смерть Л. Толстого у листопаді 1910 р. Вони були присвячені, насамперед, протестам проти смертних вироків. Нагадаємо, що у травні — червні 1908 р. письменник виступив з відкритим листом-протестом проти репресивної політики в Росії в роки реакції “Не могу молчать” [9, с. 429-431]. Лист Л. Толстого поширювався нелегально. На газети, які опублікували урив­ки з нього, було накладено стягнення. 7 листопада у м. Києві відбулися багаточисельні студентські демонстрації, у яких взяли участь курсистки та робітники. Поліція заарештувала сто сім осіб, із них дев’яносто один — студенти університе­ту та політехнічного інституту [10, с. 139]. Учнівська молодь приєдналась до виступів студентства, присвячених протестам проти смертних вироків. Вихованці всіх середніх навчальних закладів м. Києва відмовилися відвідувати заняття. Відновити нормальну роботу закладів влада не змогла до кінця 1910 р. [11, арк. 39, 74].

8-9 листопада 1910 р. багатолюдні демонстрації студентів, курсисток, робітників відбулися в м. Одесі [12, арк. 7-8]. Низ­ка політичних сходок з приводу смерті Л. Толстого відбулася у вищих навчальних закладах м. Харкова. 8 листопада 1910 р. сходки студентів університету та технологічного інституту пе­реросли у вуличну демонстрацію за участю майже тисячі осіб. Наступного дня виступ харківського студентства був підтри­маний робітниками паровозобудівних заводів Гельферих-Саде, Мельгазе та ін. [13, арк. 1—2].

Розгортання руху студентської молоді спонукало керівниц­тво вищих навчальних закладів до попереджувальних заходів, зокрема, до заборони сходок у стінах вищих навчальних за­кладів, введення системи перепусток до приміщень вузів, встановлення нагляду за студентами в місцях їх проживання тощо. Особлива увага зверталась на необхідність перегляду порядку надання стипендій, оскільки ними часто користува­лися політично неблагонадійні особи. Вони за рахунок скарб­ниці отримували можливість закінчити освіту й у той же час проводили у студентському середовищі шкідливу революційну діяльність [14, арк. 55; 15, арк. 3].

До заспокоєння студентів доклало зусиль і Міністерство внутрішніх справ. Через Управління у справах про військову повинність воно повідомило губернаторів, що студенти, відра­ховані з вузів за участь у заворушеннях, позбавляються права закінчити освіту та підлягають призову до війська [16, арк. 21]. Підсумком урядової політики в галузі вищої освіти став цир­куляр міністра освіти Л. Кассо “Про тимчасове недопущення публічних та приватних студентських зборів”, оприлюднений

11 січня 1911 р. Поява документу, що фактично означав лікві­дацію університетської автономії, послужила приводом до все­російського студентського страйку 1911 р., який у всіх вищих навчальних закладах проходив під гаслом за “вільну школу у вільній країні”. Студентство вимагало скасування обмежень права зборів та організацій, звільнення заарештованих та по­вернення засланих товаришів. Під впливом загальновузівських організацій студентство українських університетських міст все частіше поєднувало свої акції з виступами робітників, перейма­ючи у них гасла і форми боротьби. На зміну попереднім сход­кам та обструкціям прийшли демонстрації та страйки.

29 січня 1911 р. студентські заворушення відбулись у Київсь­кому політехнічному інституті. 1 лютого 1911 р. з ініціативи “Коаліційного комітету” у навчальних закладах м. Києва було оголошено страйк на весь навчальний семестр [17, арк. 70-75, 89, зв.]. Курсистки всіх Вищих жіночих курсів (ВЖК) Над­дніпрянської України приєдналися до страйку слухачок Бес - тужевських курсів м. Санкт-Петербурга. На Київських ВЖК поширювалися прокламації, які закликали до антиурядового виступу. Страйки на Вищих жіночих курсах набули масового характеру [18, с. 234]. У м. Харкові страйк тривав до початку березня 1911 р. Студентським рухом керувала загальномісь­ка “Коаліційна рада вищих навчальних закладів м. Харкова”. В університеті, технологічному та ветеринарному інститутах у заворушеннях взяли участь більше двох третин від загальної кількості студентів [17, арк. 49].

У листопаді 1911 р. відбулося заворушення у Миргородській художньо-промисловій школі. Приводом до акції стала відмо­ва ревізора задовольнити вимоги учнів щодо реформування шкільних порядків. Адміністрації вдалося поновити навчаль­ний процес, п’ятнадцять найактивніших учасників виступу виключили зі школи [19, с. 121].

Значний антиурядовий виступ слухачок Одеських Вищих жіночих курсів відбувся 8 грудня 1911 р. До списків небла - гонадійних потрапило сто вісімдесят шість осіб. Після такої масової акції куратор Одеського навчального округу вжив над­звичайних заходів: з Одеських ВЖК було відраховано двадцять три курсистки [20, арк. 2].

В учнівському русі в 1911 р. спостерігається переорієнта­ція на боротьбу за національні права українців. Так, більшість учнів середніх навчальних закладів і учителів м. Лубни Пол­тавської губернії взяли активну участь у підготовці вечора з нагоди 50-річчя смерті Т. Шевченка. Незважаючи на проти­стояння влади, демократично налаштована учнівська молодь та її наставники змогли провести вечір пам’яті великого Кобзаря, який перетворився на важливу суспільно-політич­ну подію [21]. Того ж року сто вісімдесят старшокласників Подільської духовної семінарії надіслали листа депутату 3-ї Державної думи О. Сендерку із закликом відстоювати право учнів на вживання української мови у навчальних закладах. Крім того, через газету “Рада” молодь звернулася з вимогою до Синоду про введення в навчальних закладах українознавчих дисциплін [22, с. 169, 219].

Характерною рисою виступів молоді у зазначений період було те, що виникали вони не лише на ґрунті суто академічних вимог, а були відгуком на суспільно-політичні події у країні. 9 січня 1912 р. у харківських вузах відбувся одноденний страйк, присвячений “кривавій неділі”. Харківський губерна­тор наказав командиру 10-го армійського корпусу підготувати роту саперного батальйону та сотню козаків для надання допо­моги цивільній владі у боротьбі зі студентськими заворушення­ми [23, арк. 52].

Значні акції протесту у студентському середовищі викли­кав розстріл робітників на ленських золотокопальнях 4 квітня

1912 р. Листівку із закликом оголосити 13 квітня днем жалоби та протесту поширили серед київської вузівської молоді студент­ські партійні фракції соціалістів-революціонерів, Російської со- ціал-демократичної робітничої партії, українських соціалістів - революціонерів, Польської партії соціалістів. “Поліцейський гніт не дає можливості сильно виразити свій протест, але для нас є ще один шлях — страйк”, — зазначалося у відозві [24, с. 39]. До заклику провести 13 квітня 1912 р. страйк з приводу жорстокої розправи царського уряду з ленськими робітниками приєдналися студенти-українці вищих шкіл м. Києва [24, с. 40]. Учасники сходок 13 і 14 квітня у київських політехнічному та комерційному інститутах, на Вищих жіночих курсах постано­вили вшанувати пам’ять розстріляних робітників триденним страйком протесту. У резолюції сходки зазначалося: “Ми при­єднуємось до вимог робітничого класу: свободи зборів, страйків, слова, коаліцій, народного представництва на основі загально­го, прямого, рівного та таємного виборчого права та скасування смертної кари” [25, арк. 37]. За кілька днів у м. Києві було заарештовано близько семисот студентів.

20 квітня 1912 р. одноденний страйк протесту проти ленсь­ких подій відбувся у Харківському жіночому медичному інсти­туті. Група студентів Новоросійського університету у листівці до подій на р. Лені писала: “Вся країна марить кривавими жа­хами: в тюрмах, на каторзі, у засланні потерпають кращі люди країни. Університети перетворені на поліцейські управління... ” [20, арк. 39]. З нагоди першотравневих свят у 1912 р., на знак солідарності з робітниками студенти Київського та Харківсько­го університетів провели політичні страйки [23, арк. 59].


Вузівські центри країни восени 1912 р. знову охопив рух протесту проти смертних вироків. “Організаційний комітет” Київського університету 7 листопада випустив листівку до ро­ковин смерті Л. Толстого: “У Петербурзі на заводах та фаб - [_ риках страйкують робітники, у вищих навчальних закладах припинені заняття, влаштовуються сходки протесту проти смертної кари та насильства у тюрмах. Нехай же київське сту­дентство приєднається до загального протесту петербурзьких товаришів” [24, с. 51]. Заклик не залишився непоміченим:

7 листопада відбулися спільні виступи робітників київських заводів та студентів університету, комерційного інституту, жі­ночого медичного інституту, Духовної академії та слухачок Ви­щих жіночих курсів.

Активізація студентських виступів у листопаді 1912 р. ста­ла також реакцією протесту проти смертного вироку Військо­вого суду в справі матросів лінкора “Іоанн Златоуст”, які готу­вали повстання на Чорноморському флоті. Так, 27 листопада у вищих навчальних закладах м. Києва відбулися студентські демонстрації під гаслом “Свободу в’язням реакції”. У листо­паді 1912 р. пройшли заворушення у вузах м. Харкова [23, арк. 60-61]. Студентство виступало під гаслами солідарності з протестами робітників проти судового вироку над севастополь­ськими моряками, проти знущань у каторжних тюрмах над політичними арештантами.

Часто приводом до початку заворушень у студентсько­му середовищі ставало небажане для студентів призначення викладачів. У січні 1913 р. студенти медичного факультету Харківського університету влаштували триденний страйк, про­тестуючи проти переведення до вузу реакційного професора Новоросійського університету І. Брандта. Аналогічну реакцію у студентів-медиків викликало призначення приват-доцента

О. Жебровського, переведеного з Києва на місце професора

А. Груздева [26, арк. 5, 18]. Виступ студентів-медиків, підтри­маний іншими факультетами, перетворився на загальну акцію протесту проти існуючих порядків.

На початку 1913 р. активізується й рух учнівської молоді.

Так, у січні відбувся страйк учнів Кременецького комерційно­го училища Подільської губернії, які висунули до керівниц­тва академічні та політичні вимоги [27, арк. 64-65]. 13 січня

1913 р. учні середніх навчальних закладів м. Глухова Чер­нігівської губернії здійснили спробу потрапити на концерт, присвячений роковинам смерті Т. Шевченка, відзначення яких влада заборонила. Значних зусиль доклали директори гімназій м. Полтави для того, щоб не допустити учнів на “шевченківсь­кі вечори”, організовані місцевою прогресивною інтелігенцією [28, с. 379]. Подібну непокору владі демонструвала учнівська молодь і в інших містах України.

У зв’язку з трьохсотліттям дому Романових 21 лютого

1913 р. був оприлюднений “Височайший маніфест”. Начальни­кам відомств, у підпорядкуванні яких знаходились вищі нав­чальні заклади, з початку нового навчального року дозволяло­ся повертати до складу студентів осіб, відчислених за участь у студентських сходках, якщо вони не входили до числа їх організаторів [29, арк. 1—1, зв.]. Однак дарована маніфестом “милість” не змогла заспокоїти вузівську молодь. “Організацій­ний комітет” Київського університету звернувся до студентів із закликом не брати участь у святкуванні: “Для вільної Росії день 300-річчя — день жалоби. Триста років для міцності пре­столу зводились ешафоти, шибениці. Загальноорганізаційна рада Київського університету заявляє, що свідоме студентство пам’ятає свій кровний зв’язок з народом і не братиме участі у святкуванні гнобителів” [24, с. 57].

У березні 1913 р. опозиційні студентські виступи були спри­чинені закриттям Петербурзької Воєнно-медичної академії. Відозви із закликами до акції протесту проти насильства над студентами оприлюднили “Демократична організація студен­тів” Київського комерційного інституту та “Організаційний ко­мітет” київських Вищих жіночих курсів. “Протестуючи проти свавілля та насильства над студентами, пропонуємо виразити солідарність товаришам-медикам одноденним страйком 20 бе­резня”, — говорилося у листівках [24, с. 57-58].

Не залишив байдужим свідоме українське студентство су­довий процес над М. Бейлісом: “Справа Бейліса не є справою єврейського народу. Це справа, яка обходить всі недержавні на­роди, волею історії кинуті в тюрму народів — Росію” [24, с. 62]. За закликом студентських демократичних організацій 25 вере­сня в університеті, політехнічному, комерційному та жіночому медичному інститутах м. Києва відбулися одноденні страйки протесту. У жовтні 1913 р. з відозвою-закликом до страйку до демократично налаштованої студентської молоді звернулися “Об’єднані фракції Української соціал-демократичної робітни­чої партії вищих шкіл м. Києва” [24, с. 62]. 27 вересня 1913 р. спроба влаштувати страйк відбулася у Харківському жіночому медичному інституті [26, арк. 18, зв.]. У жовтні в універси­теті м. Харкова студентськими фракціями соціал-демократів та соціалістів-революціонерів була розповсюджена прокламація “К харьковскому студенчеству”, у якій вони закликали вузівсь­ку молодь до триденного страйку протесту в справі М. Бейліса [26, арк. 20-20, зв.]. Загалом у Росії в акціях протесту взяли участь студенти 26 вищих навчальних закладів.

На початку листопада 1913 р. в Харківському університеті було розповсюджено прокламації із закликом до демонстра­ції протесту проти смертної кари до чергових роковин смерті Л. Толстого. У зв’язку з річницею смерті соціаліста-революціо - нера Є. Сазонова “Харківська група партії соціалістів-револю - ціонерів” поширила серед студентства університету гектогра­фічні відозви із закликом до об’єднання в боротьбі з існуючим ладом [26, арк. 23-23 зв.].

Зважаючи на посилення опозиційних настроїв в учнівсь­кому середовищі, попечителі навчальних округів у листопаді

1913 р. поширили циркуляр, за яким учням було заборонено з’являтися на будь-яких публічних заходах (літературно-му­зичних, танцювальних вечорах тощо) поза межами навчаль­них закладів. Таким чином керівництво прагнуло зменшити вірогідність зближення учнівської молоді з радикально нала­штованим студентством, інтелігенцією, робітниками. Разом з тим висловлювалося побажання “влаштовувати усі позаклас - ні заходи лише в стінах навчальних закладів, в обстановці, що відповідає виховним завданням школи” [30, с. 236]. Крім того, керівництво навчальних округів циркуляром від 27 січня

1914 р. наказало завести у середніх навчальних закладах ал­фавітні книги для реєстрації осіб, виключених без права вступу у навчальні заклади імперії [31, с. 495]. Облік політично небла- гонадійних учнів проводився для того, щоб у майбутньому не допустити їх вступу до вищих навчальних закладів.

У лютому 1914 р. українська громадськість відзначала сторічний ювілей з дня народження Т. Шевченка. Активну участь у святкуванні взяло національно свідоме студентство. “Об’єднані фракції Української партії соціалістів-революціо - нерів вищих шкіл м. Києва” звернулись до студентства з за­кликом до страйку 25 лютого. У відозві говорилося: “Нехай страйк буде вшануванням Тараса Шевченка і разом з тим здій­сненням його “Заповіту” — “Вставайте, кайдани порвіте!” [24, с. 65]. “Загальна коаліційна Рада вищих навчальних закладів м. Києва” у листівці з нагоди ювілею поета також закликала до політичного страйку: “Хай Шевченківський день стане днем революційного протесту проти політики загального пригнічен­ня та прогнилих форм сучасного бюрократичного режиму. Геть національний гніт! Хай живе автономія кожної національності! Хай живе друга російська революція! Хай живе соціалізм!” [24, с. 66].

З відозвами до 100-річчя з дня народження Т. Шевченка, із закликом до одноденного страйку протесту проти політики російського уряду у національному питанні виступили “Органі­зована група студентів-українців Київського політехнічного ін­ституту”, “Соціал-демократична організація київських студен­тів”, “Об’єднане поступове українське студентство м. Києва”. “Ми стоїмо в моменті, коли українська справа, вийшовши з тіс­ного гурту інтелігентських верств, увійшла в стадію важливого питання внутрішньої, і навіть, зовнішньої російської політики. Страйкуймо 25 лютого в знак протесту! Хай живе автономія України! Хай живе солідарність усіх недержавних націй! Геть панівний націоналізм! Геть обрусительну урядову політику! Хай живе організоване українське студентство!” — заявляла вузівська молодь [24, с. 67].

Побоюючись перетворення святкування ювілейної дати з дня народження Т. Шевченка на всенародну акцію, керівниц­тво навчальних округів вирішило заздалегідь вжити поперед­жувальних заходів. Ще у січні 1914 р. був поширений цир­куляр про заборону святкування ювілею поета Т. Шевченка у середніх навчальних закладах. У документі зазначалося: “Об­ласне наріччя російської мови, яким писав Т. Шевченко, не служить ні знаряддям, ні предметом викладання у російській школі, а його життя, особистість та творчість не містять у собі матеріалу, що відповідає завданням школи. Тому прошу не до­пускати поширення тенденційної української ювілейної літе­ратури серед учнів та будь-яких відхилень від звичайного бу­денного навчального процесу у день Шевченківського ювілею у навчальних закладах” [31, с. 491].

У березні 1914 р. одноденний страйк-протест проти заборони урядом ушанування пам’яті Т. Шевченка вирішила організува­ти студентська молодь Новоросійського університету. Однак піс­ля занять навчальний заклад було замкнено, студентів з нього не випускали. Адміністрація університету провела зі студента­ми розмову про те, що святкування сторіччя з дня народження поета-бунтівника, особливого ворога дому Романових, є заборо­неним у всій Російській імперії, насамперед, у малоросійських губерніях [32, с. 150]. Проте студентам вдалось залишити вуз і, об’єднавшись з учнівською молоддю середніх навчальних за­кладів міста, відзначити свято. Через кілька днів було видано наказ про відчислення з університету дванадцятьох студентів, найактивніших учасників акції [32, с. 150].

У досліджуваний період рух студентської та учнівської мо­лоді проявлявся також у створенні різноманітних організацій. У студентському середовищі зросла чисельність українських студентських громад (УСГ) — центрів легальної роботи з пи­тань національного відродження. У статутах УСГ зазначалося: “шляхом поширення наукових знань з історії, етнографії та по­буту українського народу готувати своїх членів до громадської діяльності на користь рідного народу” [33, с. 10]. У канікуляр­ний час студенти-громадівці працювали за місцями проживан­ня їх батьків [34, с. 285].

Українська студентська громада при Київському університеті своїми головними завданнями визначала “консолідацію студен - тів-українців на національному ґрунті без розрізнення політич­них поглядів і походження, піднесення національної свідо­мості зрусифікованого студентства і темного селянства, заходи у сфері самоосвіти і політичного самовизначення” [24, с. 34]. У березні 1910 р. члени УСГ при Київському університеті звер­нулися до київського студентства із закликом об’єднуватися в українські гуртки під її керівництвом [24, с. 35]. У квітні

1911 р. українська студентська громада Київського універси­тету поширила звернення серед студентів молодших курсів. Вона закликала молодь вивчати рідну мову, історію та боро­тися за національні права [24, с. 36-37]. УСГ при Київському університеті 13 листопада 1912 р. розповсюдила відозву з про­тестом проти святкування дня слов’янської писемності. У до­кументі зазначалося, що організація російських націоналістів “Славянское общество” має на меті насильницьку русифікацію всіх неслов’янських народів. “Ми протестуємо проти брехливо­го слов’янолюбства та закликаємо до бойкоту “слов’янського дня”, — заявляли студенти [24, с. 53]. Існувала українська сту­дентська громада і при Київському політехнічному інституті. Її члени проводили студентські збори, де читали доповіді про українську інтелігенцію, про суспільну ситуацію на Галичині, про стан тогочасної промисловості на Україні.

Восени 1911 р. українську студентську громаду було утво­рено у Харківському жіночому медичному інституті. Її очоли­ла слухачка цього навчального закладу А. Медвєдєва, за що у

1914 р. потрапила під судове слідство [35, арк. 2, зв.].

Більшість УСГ дістали дозвіл на легальну діяльність як “на­укові гуртки”. При комерційному інституті м. Києва працю­вав “гурток українознавства”, при Київському політехнічному інституті — “агрономічний гурток” (чисельність їх учасників у 1911 р. зросла до двохсот осіб). У складі “агрономічного гуртка” діяла “термінологічна комісія” [34, с. 285]. При Но­воросійському університеті діяла студентська наукова секція (створена восени 1909 р.), на засідання якої доповіді з полі­тичної економії готував В. Грищинський, з нової української літератури — А. Ніковський, з історії української церкви —

В. Хоменко та з історії українського права — М. Слабченко [36, арк. 82].

На базі українських студентських громад під виглядом “наукових гуртків” легалізовувалися і студентські фракції політичних партій. Соціал-демократична фракція Київського комерційного інституту заснувала “гурток любителів соціаль­них знань”. У Київському політехнічному інституті українська соціал-демократична фракція проводила пропагандистську роботу під прикриттям “гуртка для вивчення суспільно-філо­софських наук”. У складі УСГ при університеті м. Києва були представлені українські соціалісти-революціонери та ук­раїнські соціал-демократи [24, с. 126]. Зважаючи на досить сильні позиції соціал-демократів у київських вузах, їм вдалося наприкінці 1911 р. утворити загальноміську міжвузівську гру­пу “Об’єднані соціал-демократичні фракції вищих навчальних закладів м. Києва”.

У Харківському університеті соціал-демократи зареєструва­лись як “гурток з вивчення політичної економії”, студентська група соціалістів-революціонерів — як “гурток з вивчення аг­рарного питання”, група конституційних демократів — як “гур­ток з вивчення юридичних наук” [37, арк. 6-6, зв.]. Під вигля­дом засідань “громади студентів-українців” та “студентського гуртка з вивчення побуту українського народу” проводились збори фракції українських соціал-демократів [38, арк. 3-4]. На початку 1913 р. усього нараховувалося двадцять дві ук­раїнські студентські громади [33, с. 11].

Учнівська молодь в Україні в 1910-1914 рр. активно співпра­цювала з політичними партіями. Зокрема, наприкінці 1910 р. відбувся судовий процес над групою учнів середніх шкіл м. Хар­кова, звинувачених у приналежності до “Харківської спілки учнів партії соціалістів-революціонерів”. Справа розглядалася на закритому засіданні Судової палати. Всіх підсудних було ув’язнено на різні терміни [8, с. 18]. Подібна ситуація спостері­галася і в м. Катеринославі, де серйозну стурбованість місцевої влади викликала антиурядова діяльність кількох нелегальних учнівських організацій. Тільки в грудні 1910 р. жандармсь­кому управлінню вдалося розпочати розслідування проти двох учнівських гуртків [22, с. 219].

У 1911 р. виник “Гурток вихованців Харківського земле­робського училища”. До його складу входили учні зазначено­го навчального закладу І. Луканін, Ф. Радченко, И. Каллала, Д. Головко, К. Юрченко, К. Панченко, Є. Селіцький, а також слухачки Харківського жіночого медичного інституту Х. Шней­дер і Г. Хаськіна. Члени цього гуртка проводили таємні збори, де читали реферати на соціально-економічні та політичні теми “Про обмін”, “Капітал”, “Про класову боротьбу”, “Про аграрне питання”. Гурток підтримував стосунки з фракцією соціалістів - революціонерів Жіночого медичного інституту, поширював се­ред студентської та учнівської молоді відозви революційного змісту [39, арк. 37]. У березні 1911 р. під керівництвом “Гуртка вихованців Харківського землеробського училища” відбулася акція протесту проти свавілля керівництва училища. Адмініст­рація суворо покарала учасників виступу: чотирнадцятьох уч­нів відчислили з училища, шістьох — позбавили казенного ут­римання [40, арк. 6-6, зв.]. У липні членів “Гуртка” засудили та вислали під гласний нагляд поліції: Д. Головка та К. Пан - ченка до Архангельської губернії на три роки; К. Юрченка до Вологодської губернії на два роки; X. Шнейдер до м. Оренбурга на два роки; І. Луканіна, Є. Селіцького, И. Каллалу, Г. Хась - кіну — в обрані ними місця проживання, крім столичних та університетських міст та Харківської губернії, на два роки [39, арк. 40-41].

При духовній семінарії м. Харкова у 1911-1913 рр. діяв “Гурток семінаристів”, до якого входили І. Рубінський, А. Жу­ков, О. і С. Пономарьови, К. Молочковська. Цей гурток підтри­мував доктрину партії соціалістів-революціонерів. Свідченням цьому була знайдена в І. Рубінського брошура “Как устраи­вать сельские братства социалистов-революционеров” (1908 р.). За клопотанням місцевої влади, члени гуртка були вислані з м. Харкова до місць проживання їх батьків під гласний нагляд поліції на два роки кожний [39, арк. 1-2, 66].

У 1912-1913 рр. у м. Полтаві діяла нелегальна учнівська організація — “Автономна група соціалістів-революціонерів”. До її складу входили учні реального, комерційного, музично­го училищ та 2-ї гімназії м. Полтави, вихованці Київського комерційного училища, учениці Маріїнської жіночої гімназії, гімназисти Константиноградської гімназії (загалом близько п’ятнадцяти осіб) [41, арк. 17, 19]. Члени групи вивчали праці Л. Толстого, А. Бебеля, П. Кропоткіна, Ф. Енгельса, К. Маркса та ін., проводили усну агітацію, розповсюджували гектографіч­ні прокламації, закликаючи до силових дій з метою повалення царського режиму. Жандармерії вдалося з’ясувати склад “Пол­тавської автономної групи соціалістів-революціонерів”, до якої належали С. Сербін, Л. Проценко, В. Михайлов, Г. Васильєв, І. Криницький, В. Владовський, Л. Селіхова та ін. [41, арк. 44, 57]. Матеріали розслідування були передані начальнику Пол­тавського губернського жандармського управління, всі члени гуртка зазнали різних покарань.

З метою недопущення зростання кількості нелегальних учнівських організацій, у жовтні 1912 р. Міністерство народ­ної освіти поширило постанову, яка забороняла використовува­ти приміщення навчальних закладів у дні класних занять для зборів, що не мають відношення до навчального процесу [42, с. 64].

Нелегальний учнівський соціал-демократичний гурток діяв у 1913-1914 рр. у Кам’янець-Подільському комерційному учи­лищі. До його складу входили М. Грабченко, Т. Богданський, І. Шрефель і Л. Куржий. Члени гуртка активно співпрацювали

З місцевим осередком Української соціал-демократичної спілки [43, с. 149]. У першій половині 1914 р. учнівський осередок Української соціал-демократичної робітничої партії виник при Миргородській художньо-промисловій школі, учасником якої був, зокрема, Т. Коваленко [44, с. 167].

Таким чином, у період нового революційного піднесення помітно зростає кількість студентських виступів, вони набува­ють політичних ознак. Характерною рисою виступів студентів у 1910-1914 рр. було те, що виникали вони не лише на ґрун­ті суто академічних вимог, а були відгуком на суспільно-полі­тичні події у країні. Студентство все частіше поєднувало свої акції з виступами робітників, переймаючи їхні гасла та мето­ди боротьби. Організації студентської молоді цього періоду в переважній більшості являли собою центри легальної роботи з питань національного відродження.

Учасники опозиційного учнівського руху у 1910-1914 рр. відстоювали ідеї різних політичних партій, насамперед, партії соціалістів-революціонерів, Російської соціал-демократичної робітничої партії, Української соціал-демократичної спілки, Української соціал-демократичної робітничої партії та ін. Учні вивчали партійну літературу, поширювали її серед представ­ників різних суспільних верств, створювали нелегальні уч­нівські організації відповідної політичної спрямованості тощо. Учнівські виступи у досліджуваний період носили стихійний характер, були переважно спрямовані на поліпшення соціаль­них умов становища учнів.

Незважаючи на жорстку регламентацію студентського та учнівського життя з боку уряду та адміністрації навчальних за­кладів, здолати прояви політичної активності свідомої молоді напередодні Першої світової війни владі не вдалося.

Джерела та література

1. Левицька H. М. Студентство в національно-визвольному русі Ук­раїни наприкінці XIX — на початку XX ст. — K.: TOB “Міжнарод­на фінансова агенція”, 1998. — 25 с.

2. Борисенко B. И., Непорожня Г. А. Суспільно-політична діяльність учителів і учнівської молоді України в 1900 — першій половині 1907 рр. — K.: Видавництво НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. — 149 с.

3. Філоретова Л. М. Еволюція нелегальної діяльності учнівської молоді України в 1908-1911 рр. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. — K., 2003. — Вип. 22.

4. Політична історія України XX ст.: У 6 т. T. 1: На зламі століть (кінець XIX ст. — 1917 р.) / Ю. А. Левенець (кер.), Л. П. Нагорна, М. С. Кармазіна. — K.: Генеза, 2002. — 424 с.

5. Нариси історії Київського університету ім. T. Шевченка. 1834­2004 / В. В. Різун та ін. — K.: Наша культура і наука, 2004. — 440 с.; Історія Одеського університету (1865-2000) / Л. O. Онуф - рієв, С. О. Аппатов, Ю. О. Амброз та ін., В. А. Сминтина (гол. ред.). — Одеса: Астропринт, 2000. — 226 с.

6. Державний архів Xарківської області (далі — ДАXO). — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 2982.

7. ДАXO. — Ф. 770. — Оп. 1. — Спр. 655.

8. Ткачуков І. П. Репресії на Україні за царату. Xарківщина. — Xарків: Шляхи революції, 1929. — 40 с.

9. Xрестоматия по истории СССР (1861-1917 гг.). Пособие для учите­лей / Сост. С. С. Дмитриев, Р. Г. Эймонтова. — М.: Просвещение, 1970. — 608 с.

10. Лавров П. А. Толстовские дни в Kиевском университете в 1910­1912 гг. // Сборник Тбилисского государственного университета им. И. Сталина. — Тбилиси, 1939. — Т. 10.

11. Центральний державний історичний архів України у м. Kиєві (далі — ЦДІАУ^. — Ф. 707. — Оп. 262. — Спр. 5.

12. Державний архів Одеської області (далі — ДАОО). — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 482.

13. ДАXO. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 3534.

14. ДАXO. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 3294.

15. ДАОО. — Ф. 45. — Оп. 19. — Спр. 581.

16. Державний архів Полтавської області. — Ф. 977. — Оп. 1. — Спр. 34.

17. ЦДІАУ^ — Ф. 442. — Оп. 861. — Спр. 18.

18. Смоляр Л. О. Минуле заради майбутнього: Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини X! X — початку XX ст.: Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — 407 с.

19. Степанов М. С. Революционные выступления учащихся художе­ственно-промышленных учебных заведений России в конце X! X — начале XX века // Учёные записки. — Курск, 1970. — Т. 78. Воп­росы истории и краеведения.

20. ДАОО. — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 538.

21. Засів. — 1911. — 10 червня.

22. “Українське питання” в Російській імперії (кінець XIX — поча­ток XX ст.). Колективна наукова монографія в 3-х ч. / Під ред.

В. Г. Сарбея. — К.: НАН України, 1999. — Ч. 2. — 488 с.

23. ДАXО. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 3499.

24. Листівки українських політичних партій та організацій між двома революціями (червень 1907 — початок 1917 рр.). Збірник доку­ментів і матеріалів / Упор. Б. I. Корольов, I. С. Михальський. — Луганськ: СУДУ, 1999. — 163 с.

25. ЦДІАУК. — Ф. 317. — Оп. 1, т. 1. — Спр. 5501.

26. ДАXО. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 3747.

27. ЦДІАУК. — Ф. 442. — Оп. 667. — Спр. 5.

28. Черкасенко С. З українського життя // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Т. 61. — Кн. 2.

29. ДАXО. — Ф. 770. — Оп. 1. — Спр. 733.

30. Законы, циркуляры, сенатские разъяснения // Вестник народного образования (далі — ВНО). — 1913. — № 4.

31. Законы, циркуляры, сенатские разъяснения // ВНО. — 1914. — № 7-8.

32. Олійників О. Річниця поета і царське свято // Горизонт. — 1988. — № 1.

33. Димиров Н. Ф. Студенты в национально-освободительном движе­нии Украины (конец XIX — начало XX вв.) // Науковий вісник ІДГУ. — Ізмаїл, 2002. — Вип. 12.

34. Щёголев С. Н. Украинское движение как современный этап южно­русского сепаратизма. — К.: Типография товарищества И. Н. Куш - нерёв и К, 1912. — 588 с.

35. ДАXО. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 4. — Спр. 5428.

36. ДАОО. — Ф. 2. — Оп. 7. — Спр. 379.

37. ДАXО. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 2994.

38. ДАXО. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 3585.

39. ДАXО. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 3413.

40. ДАXО. — Ф. 3. — Оп. 287, т. 3. — Спр. 3342.

41. ЦДІАУК. — Ф. 323. — Оп. 1. — Спр. 62.

42. Законы, циркуляры, сенатские разъяснения // ВНО. — 1913. — № 3.

43. Філоретова Л. М. Опозиційний рух учителів і учнівської молоді України в другій половині 1907 — на поч. 1917 рр.: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. — Київ, 2003. — 213 с.

44. Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України. Нариси з історії української соціал-демократії почат­ку XX ст. — Xарків: Видавничо-поліграфічна фірма “Майдан”, 1996. — 189 с.


Гончарова Н. А. Проявления студенческого и ученического движения в Украине в период революционного подъёма (1910— 1914 гг.).

В статье характеризуются 1910-1914 гг., которые в специаль­ной литературе получили название “период нового революционно­го подъёма”; демонстрируется активизация движения студентов и учащихся в эти годы, анализируются различные его проявления.

Goncharova N. A. Displays of student and pupils’ movement in Ukraine in the period of the revolutionary recovery (1910—1914)

Period of 1910-1914 is characterized in the article, which in the special literature is called “a new period of revolutionary recovery”; the activation of movement of students and pupils is demonstrated during these years, its various manifestations are analyzed.

Похожие статьи