Головна Історія Інтелігенція і влада ІНСТИТУТ МІСІОНЕРСТВА ТА СТАРООБРЯДЦІ ПОДУНАВ’Я
joomla
ІНСТИТУТ МІСІОНЕРСТВА ТА СТАРООБРЯДЦІ ПОДУНАВ’Я
Історія - Інтелігенція і влада

А. І. Федорова

Становлення України як незалежної, демократичної держави неможливо без національного відродження українців та представ­ників інших національностей, що здавна оселилися на цій тери­торії, без гармонізації міжнаціональних відносин, всебічного враху­вання культурно-духовних запитів усіх національних груп. Для досягнення цього необхідно вивчати досвід попередніх поколінь.

Велику роль відіграє питання міжнаціональних відносин в Ук­раїнському Подунав’ї (Південній Бессарабії, Буджаку), де на порівня­но невеликому просторі (до 10 тис. кв. км.) розташувалося більше 40 етнічних груп — українці, росіяни, болгари, молдавани, гагаузи та інші. Нам хотілося б звернути увагу на росіян-старообрядців, які оселяються на цій території з кінця XVIII ст. Це переважно переселенці з центральних та південних губерній Російської імперії — Орловської, Курської, Калузької, Воронезької, Тамбовської, Чернігівської тощо. Як відомо, старообрядці з’являються після ре­форми церкви, проведеної патріархом Никоном у 1654 р. З часу свого виникнення та протягом ще не одного століття старообрядці виявлялися “неугодною” масою населення в Російській імперії, з якою вели боротьбу як уряд, так і панівна церква. Як показала історія, утиски, катування, ув’язнення не давали очікуваних резуль­татів: старообрядці продовжували сповідувати стару віру, хоча ба­гатьом з них довелося змінити місце свого проживання. Прибічни­ки древлєправославія втікали на окраїни країни, за кордон, де б їх не знайшла “карна рука” правосуддя.

Одним з місць переселення стала і територія Подунав’я. Слід зазначити, що територія Подунав’я знаходилася під владою кількох країн. Закордонні уряди — румунський, молдавський — дивилися на прибічників старообрядництва досить ліберально: вони дозволя­ли відправлення служб за старовинними зразками, не чинили нія­ких перешкод. Російський уряд, до якого ця територія переходила у 1812 р., 1878 р., намагався підтвердити ці привілеї, перш за все задля збереження території. Внаслідок проголошених пільг та при­вілеїв старообрядці Південної Бессарабії опинилися на особливому становищі: їм дозволялося вільно відправляти богослужіння, буду­вати та ремонтувати церкви, користуватися дзвонами тощо. Однак в інших регіонах Російської імперії такого не спостерігалося.

У 1869 р. для боротьби зі старообрядництвом при синоді було запроваджено інститут місіонерства, поступово його відділення були відкриті по всій країні. Щоб привернути старообрядців на бік офі­ційної православної церкви, з ними проводили бесіди, в яких вказу­вали на хибність старообрядництва: доводили лженауковість їх вчен­ня, ставили під сумнів “істинність” Білокриницької єпархії тощо. Проблема діяльності інституту місіонерства не отримала належно - го висвітлення в науковій літературі. Деяких аспектів торкнулися Є. Ф. Грекулов [1], О. П. Тригуб [2]. Однак існування протирозколь - ничих місіонерів на території Південної Бессарабії, їх взаємосто­сунки зі старообрядцями, успіхи та прорахунки їх діяльності не висвітлювалися в історичній літературі. Ми ставимо перед собою завдання розв’язати поставлені питання на основі місіонерських звітів та інших відомостей, що друкувалися на сторінках журналу “Кишиневские епархиальные ведомости”. В журналі велика увага приділялася місіонерській роботі в регіоні: висвітлювалися основні дії місіонерів, спрямовані на навернення розкольників до право­славної церкви, описувалися бесіди зі старообрядцями в окремих населених пунктах, виявлялися причини стійкості старообрядниц­тва та ін.

Так, у 1875-1879 рр. при Кишинівській духовній семінарії про­водилися відкриті прилюдні бесіди православних зі старообрядця­ми, що відбувалися протягом зими у неділю. На цих бесідах розг­лядалися питання церковно-обрядової особливості старообрядництва, законності Білокриницької ієрархії, клятви великого московського собору 1667 р. Старообрядці ухилялися від цих бесід, внаслідок чого вони набули монологічної форми.

Особливі надії покладалися на місіонерів південного регіону Кишинівської єпархії, де старообрядництво відрізнялося значною міцністю. Місіонерами Ізмаїльського повіту були священики Фео - досій Воловей та Іларіон Софронович, які діяли спочатку за влас­ним покликанням. У березні 1899 р. офіційно було затверджено посаду місіонера південного району, яку зайняв Ф. Воловей.

Перші прилюдні бесіди про предмет віри зі старообрядцями місіо­нери регіону провели у 1890 р. Проведення бесід ускладнювалося географічним розташуванням населених пунктів, в яких мешкали старообрядці. Так, міста Ізмаїл, Рені, Кілія, Вилково та села Стара Некрасівка і Корячков знаходяться на березі р. Дунай; м. Болград, села Ялпухська Коса та Нова Некрасівка — на березі Ялпухської затоки, а с. Жебріяни — на березі Чорного моря. Мешканці вказа­них міст та сіл займалися рибальством або косили очерет, тобто весь час перебували за межами свого населеного пункту, внаслідок чого прилюдні бесіди не було з ким проводити. Місіонери скаржилися, що в пунктах, які населені одними старообрядцями, дуже важко знайти місце для проведення бесіди, так як світська влада протидіяла уст­рою бесід, а поліція не допомагала з причини відсутності відповідно­го наказу [3]. Місіонер південного регіону Ф. Воловей вбачав головну причину значної сили та поширення старообрядництва в Ізмаїльському повіті в праві мати свої храми та своє духовенство. Він відзначав: не зважаючи на те, що свобода розкольників відокремлена певною територією, старообрядці вміють обходити ці обмеження, на що виконавча влада дивиться байдуже [4].

Більшість старообрядців відстоювала своє вірування в бесідах з місіонерами, але деякі не витримували тиску та переходили до пра­вославної церкви. Архієпископ Ізмаїльський та інші вищі духовні особи, щоб захистити старообрядницьке вірування та не допустити розладу серед старообрядців, наказували їм не вступати в бесіди з “никоніанськими” місіонерами та не слухати їхніх розмов [5].

Старообрядців намагалися привернути до офіційної православ­ної церкви через єдиновір’я, принципи якого були розроблені у кінці

XVII ст., а на початку ХІХ ст. правила єдиновір’я були затверджені вищою церковною владою та урядом. Сутність єдиновір’я полягала у підпорядкуванні старообрядництва офіційній церкві у організа­ційному відношенні (призначення священиків, звіт перед єпархією тощо) при збереженні основних правил старообрядницької служби (наприклад, богослужіння проводилися священиками панівної церк­ви за старообрядницькими книгами). Це також не задовольняло прибічників старої віри. В кінці 1896 р. серед православних та старообрядців Ізмаїльського повіту була розповсюджена брошура “Нечто об единоверии и единоверцах”, що складала витяги із окре­мих номерів старообрядницької газети “Слово правды” за 1896 р., яку видавав Ф. Мельников. В цій брошурі робилися нападки на єдиновір’я [6].

Початком єдиновір’я в регіоні можна вважати 1895 р., коли у м. Ізмаїлі було засновано єдиновірську парафію з притчем у складі священика та псаломщика. 2 жовтня 1896 р. був освячений єдино­вірський дерев’яний храм на цегляному фундаменті. Однак вже через 5 днів — 7 жовтня церква згоріла дощенту, залишився лише дерев’яний хрест, що знаходився під престолом (ходили чутки, що церкву підпалили старообрядці, однак довести цього не змогли). У 1897 р. замість дерев’яної єдиновірської церкви була побудова­на стараннями Ф. Воловея нова кам’яна церква та освячена в ім’я Різдва Богородиці [7].

На противагу протирозкольничим місіонерам у 1902 р. був при­значений на посаду “протиниконіанського місіонера” священоінок Кугурлуйського монастиря Веніамін Резанов, який, як і протироз - кольничі місіонери, їздив по всьому Ізмаїльському повіту та прово­див бесіди для зміцнення старообрядництва. Не випадково, на нашу думку, протиниконіанський місіонер був обраний саме з цього мо­настиря, бо Кугурлуйський монастир (с. Нова Некрасівка) відігра­вав велику роль у житті старообрядців. В ньому була зібрана вели­ка бібліотека, фонди якої допомагали в боротьбі з никоніанцями, монастир відвідували відомі апологети старообрядництва — О. Швецов, М. Перетрухін, М. Брилліантов, Ф. Мельников. Великою пошаною у старообрядців Ізмаїльського повіту користувався старо­обрядницький священик м. Маяки Херсонської губернії, якого за його начитаність та красномовство називали то Григорієм Богосло­вом, то Іоаном Златоустом [В].

Місіонерів Бессарабії дивував той факт, що місцеві старообрядці не тільки ні в чому не відставали від загальноросійських одновірців, але й перевершували їх. Ця перевага полягала в тому, що старооб­рядницькі видання (твори, що відстоювали старообрядницьку віру) в глибині Росії вважалися рідкістю, їх взагалі дуже важко було придбати, а в Бессарабії завдяки близькості кордону такі видання легко поширювалися. Про це свідчить, наприклад, такий факт, що видання О. Швецова “Истинность старообрядствующей иерархии”, своєрідна апологія старообрядництва, яка слугувала посібником у боротьбі з місіонерами, було широко поширено серед липован в тому ж році, що й було видано. Священоінок Арсеній (Онисим Швецов) був авторитетом серед старообрядців, про що свідчить наступний вислів місіонера: “В авторитет Швецова верят более, нежели в авто­ритет какого-нибудь святого отца, в авторитет вселенских соборов и даже священного писания” [9]. Це ще одна причина відмови від бесід з місіонерами: замість бесід старообрядці давали місіонеру книгу Швецова, щоб він “узнав всю правду”. Старообрядці добре знали статті М. Каптерева, проф. Московської духовної академії, а роботи відомого розколознавця Н. І. Суботіна в їх середовищі не були відомі, — скаржились місіонери [10]. Старообрядці дуже час­то захищалися від місіонерів закордонними виданнями, які не про­ходили цензури. Наприклад, за 1898-1900 рр. Ф. Воловей у м. Ізмаїлі конфіскував більше тисячі примірників “Церковних питань в Росії”, що були видані у м. Браїлові в Румунії [11].

Отже, не зважаючи ні на які зусилля як з боку уряду, так і па­нівної церкви, старообрядництво у кінці XVIII ст. все ще відчувало себе сильним. Місіонери не змогли переконати старообрядців у лже- науковості їх вчення та в необхідності приєднання до панівної цер­кви. Старообрядці Подунав’я, основною своєю масою, продовжували сповідувати віру дідів та батьків, твердо вірити в свою правоту. Серед умов, що підтримували старообрядництво, відзначається дек­ілька: сила звички; пропаганда старої віри; зв’язки бідних роз­кольників з багатими у торговельних та промислових справах; взає­модопомога та підтримка старообрядцями один одного в життєвих потребах тощо. Ці умови не під силу було зруйнувати місіонерам. Діяльність інституту місіонерства не мала успіху серед старооб­рядців, випадки переходу із старообрядництва до єдиновір’я були поодинокими. Робота місіонерів навпаки згуртовувала старооб­рядців — для бесід з приводу обрядів, для уміння дати правильну відповідь протирозкольничим місіонерам на їх нападки тощо. Як зазначалося вище регіоні навіть була утворена посада протиниконі - анського місіонера, в завдання якого входив, в першу чергу, захист старообрядницького вірування.

Необхідно зазначити, що автор не претендує на вичерпне висвіт­лення окреслених питань. В статті зроблена одна з перших спроб дослідження діяльності місіонерів в Подунав’ї. Для подальшого вивчення необхідно залучати нові джерела.

Література:

1. Грекулов Е. Ф. Церковь, самодержавие, народ. — М., 1969.

2. Тригуб О. П. Історія Херсонської єпархії (1775 — 1918): Автореф. дис. ... канд. іст. наук 07.00.01./Донецький національний університет — До­нецьк, 2001.

3. Воловей Ф. Отчет епархиального миссионера южного района Кишиневс­кой епархии за 1899 г. // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1900. — № 21. — отд. оф. — С. 449-450.

4. Воловей Ф. Отчет епархиального миссионера южного района Кишиневс­кой епархии за 1899 г. // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1900. — отд. оф. — № 21. — С. 446.

5. Матвеев И. Отчет о состоянии раскола и миссионерской деятельности в южном миссионерском районе Кишиневской епархии за 1907 г. // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1908. — №33. — отд. неоф. — С. 1213.

6. Извлечение из отчета миссионерского комитета Кишиневской епархии за 1897 год // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1899. — № 1-2.

— отд. неоф. — С. 54.

7. Извлечение из отчета миссионерского комитета Кишиневской епархии за 1897 год // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1899 . — № 1-2.

— отд. неоф. — С. 56; Освящение новосооруженного единоверческого храма в городе Измаиле // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1898. — № 6. — отд. неоф. — С. 164.

8. Воловей Ф. Беседа в сел. Жубрианах Измаильского уезда с старообряд­ческим попом г. Маяк Херсонской губернии Василием Резановым // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1902. — №9. — отд. неоф. — С.170.

9. Стадницкий А. Состояние раскола и сектанства в Бессарабии по мисси­онерским отчетам за 1889 год // Кишиневские епархиальные ведомос­ти. — 1890. — № 14-15. — отд. неоф. — С. 643.

10. Праведный В. Из жизни бессарабских раскольников// Кишиневские епархиальные ведомости. — 1892. — № 11. — отд. неоф. — С. 259-260.

11. Сахаров И. Несколько слов по поводу министерского циркуляра относи­тельно раскольников // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1901.

— № 5. — отд. неоф. — С. 93.


Похожие статьи