Головна Історія Інтелігенція і влада РІЗНОЧИННА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПОЛІТИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (СЕРЕДИНА ХІХ ст.)
joomla
РІЗНОЧИННА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПОЛІТИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (СЕРЕДИНА ХІХ ст.)
Історія - Інтелігенція і влада

М. В. Сколуб

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

В середині ХІХ століття царизм зібрав більшість українських зе­мель в складі Російської імперії. Спільна, нехай і різнорідна терито­рія, посилення репресивних заходів щодо прогресивно мислячих представників українського руху сприяли зміцненню національної ідентичності.

До 40-х років ХІХ століття Україна була тільки “етнографічною масою”. Окремішність українського народу в першій половині

ХІХ століття позначувалося виключно в етнічних параметрах, без до­статньої національної свідомості мас. Освічені прошарки суспільст­ва — дворянство, молода буржуазія сповідували російську державну та культурну приналежность [1, 19].

Багато представників української еліти слугували імперському ре­жиму. їх притягали високі посади та дворянські привілеї. Як наслі­док кілька генерацій політично грамотних людей України були втра­чені для українського народу [2, 55].

Проте серед представників української еліти були люди, яких не полонила перспектива прислужитися імперії, і вони зосередили усі зусилля на піднесенні національної свідомості народних мас.

В середині XIX століття на політичній арені українського націо­нального відродження з’явилися різночинці, які внесли новий стру­мінь в розвиток національно-визвольної боротьби.

“Різночинці” — різних чинів та звань люди, серед яких цінувало­ся не походження і не багатство, а служіння народу. На початковому етапі вони ще не усвідомили самих себе, проте закладали основи на­ціональної самосвідомості [3, 72]. Вони служили “загальній справі”, у них з’явився новий кодекс честі, спільні норми поведінки [3, 72].

Інтелігент — це людина, яка критично ставилася до режиму, була стурбована станом суспільства і відірваністю еліти (включаючи себе) від народних мас. Не багатство, не соціальне становище, а служіння народу ставало основною характеристикою інтелігента. Інтелігенція виступала антиімперською, антидержавною силою, але для досягнен­ня своїх ідеалів часто апелювала до держави.

Починаючи з 1840-х років виникло ряд груп та товариств, оформ­лених або не оформлених організаційно, що присвятили себе ідеї культурного й політичного відродження українського етносу [1, 146]. В цих групах та товариствах провідну роль відігравали освічені люди, які під впливом ідей Західної Європи, декабристського руху, польсь­кого повстання 1830-1831 років, зрозуміли, що українська держав­ницька ідея може жити лише за умов звільнення українського наро­ду від кріпацтва та самодержавства.

Отже, з цього ми можемо побачити, що в середині XIX століття значно політизувалися інші, крім дворянського, верстви українсь­кого населення, особливо ті, хто міг одержати освіту. Для подальшої політизації української людності потрібно було звільнити селян від кріпацтва.

Спочатку російський уряд був толерантним до культурного від­родження українців і навіть на перших порах симпатизував йому, терпів українську романтично-народницьку ідеологію та ідеї авто - номізму (Капніст, Рєпнін), аж поки національний рух не набув полі­тичного значення [4, 212].

Це пояснюється тим, що українська мова й народна культура сприй-

И и і • и и і • и

Малися як додатковий мальовничий периферійний феномен російсь­кої культури. Тому царський уряд підтримував їх із доброзичливістю. Тільки коли в російському суспільстві гостріше постало питання про російську ідентичність та в українському стала простежуватися полі - тизація українського національного руху, російський режим зрозумів, що у нього не вийде прилучити український народ до російського, і розпочав активне переслідування представників української культу­ри. В них він убачав основу українського сепаратизму та загрозу цар­ському режиму [4, 213-214]. Він робив усе можливе, щоб в українців зникло прагнення бути окремим політичним організмом [1, 15].

Рубежем, що означав перехід українського відродження в нову фазу, стали 40-ві роки XIX століття. Цей рубіж був позначений твор­чістю Т. Шевченка, М. Костомарова та П. Куліша, утворенням Ки - рило-Мефодіївського товариства, початком вичленення української та російської інтелігенції з єдиного культурно-національного проце­су [5, 132-133].

В 40-х роках XIX століття на Україні центрами передової сус­пільної думки продовжували залишатися Харківський, Київський університети та інші навчальні заклади.

У Харківському університеті професорів і студентів захоплювало питання долі пригноблених слов’янських народів. Інтелігенція Хар­кова гуртувалася навколо професора-славіста І. І. Срезневського і молодого історика М. І. Костомарова — палких прихильників взаєм­ного зближення слов’ян і утворення ними федерації [6, 121,131,134]. В Харкові тоді існувало таємне товариство, яке намагалося “змінити спосіб правління в слов’янських народів” [7, 405,406,500].

Київ в 40-х роках ХІХ століття став загальноукраїнським центром політичного національного руху.

В Київському університеті передова молодь тягнулася до студен - тів-поляків, які виступали за визволення Польщі від царського дес­потизму. Існував гурток українських студентів, який підтримував зв’язки з польським студентством [8, 88].

У другій половині 1840-х років у Києві діяли два політичних гур­тки польських студентів. Учасники цих гуртків обговорювали гострі політичні питання [9, 179], читали заборонені твори, ставили завдан­ня — зібрати сили для визволення Польщі.

У першій половині 40-х років XIX століття київські професори, учителі, студенти об’єднались в літературний гурток, названий піз­ніше П. О. Кулішем “Київська молода”. Серед учасників гуртка були Куліш, Костомаров, Максимович та інші [9, 179]. Члени цього гурт­ка дбали про розвиток слов’янської взаємності, української культу­ри, мали на меті видавати журнал мовами слов’янських народів [9, 180].

Учасники “Київської молодої” сприяли національному українсь­кому відродженню та вели пропаганду серед поміщиків про необхід­ність звільнити селян від кріпацтва [10]. Пропаганду своїх ідей гур - тківці вели на основі євангельських заповідей [11, 120].

На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, розглядали ідеї французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур’є, чехословацьких пропагандистів панславізму Яна Колара, Павла Ша - фарика, Вацлава Ганки. Проте вийти за межі свого гуртка у пропага­ндистській діяльності члени “Київської молодої” так і не змогли [10].

Наведені факти свідчать про те, що на Україні назріли умови для утворення таємного товариства з широкими політичними завдан­нями.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847) зна­менувала початок наступного, різночинсько-народницького, етапу в формуванні і розвитку української національної свідомості. Остан­ня, як і весь український національний рух цього часу, дедалі біль­ше політизується, і це розуміло царське самодержавство [12, 9].

Ініціаторами створення братства виступили М. I. Костомаров, М. І. Гулак, В. М. Білозерський, О. В. Маркович, П. О. Куліш. У квітні 1846 року членом Кирило-Мефодіївського братства став Т. Г. Шевченко.

У братстві було 12 безпосередніх учасників: М. І. Гулак (чинов­ник канцелярії генерал-губернатора), М. І. Костомаров (старший учитель історії І Київської гімназії), В. М. Білозерський (студент Київського університету), Т. Г. Шевченко (поет і художник),

О. В. Маркович (студент Київського університету), П. О. Куліш (пись­менник), І. Я. Посяда (студент Київського університету), О. О. На - вроцький (студент Київського університету), Г. В. Андрузький (сту­дент Київського університету), М. І. Савич (вихованець Харківсько­го університету), Д. П. Пильчиков (викладав історію в Полтавсько­му кадетському корпусі) і 0. Д. Тулуб (студент Київського універси­тету) [9, 180].

У роботі товариства брали участь 26 професорів та викладачів на­вчальних закладів, 11 студентів, 26 чиновників, художників, артис­тів, видавців, лікарів, юристів, 24 помічникі або члени їх сімей [13].

До товариства входили представники різних станів: дрібномаєт - кові та безмаєткові дворяни, міщани та селяни. Різночинний склад визначив і демократичну програму кирило-мефодіївців [9, 181].

Вони критично ставилися до теорії офіційної народності: запере­чували такі її засади, як самодержавство та народність, і на христи­янських принципах прагнули перебудувати суспільство [14, 26].

Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства викладе­на у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов’янського това­риства св. Кирила і Мефодія”, у відозвах “До братів-українців”, “До братів-росіян”, “До братів-поляків”, записках В. М. Білозерського (про освіту), М. І. Савича (про емансипацію жінок), М. І. Костомарова (про об’єднання слов’янських народів) та інших документах [15, 45].

Головними вимогами членів товариства були: скасування кріпацт­ва і станів, визволення слов’янських народів, створення федерації “Союз слов’янських республік”. Усім народам гарантувалося право національної самостійності, вільного розвитку своєї мови, культури виходу з федерації. Верховним органом союзу мав стати Слов’янський собор, до складу якого увійшли б представники кожної країни. Під­креслювалося, що український народ своєю самовідданою боротьбою за волю має стати прикладом для інших поневолених націй [15, 45].

Безумовно, положення програмних документів жодним чином не впліталися в теорію офіційної народності, навпаки, вони суперечи­ли її засадам. Кирило-мефодіївці в першу чергу виступали за зни­щення самодержавства і встановлення демократичної республіки, за рівність і свободу народів. Вони не визнавали офіційного тлумачен­ня “народності” як єдності царя і народу, а ознаками справжньої на­родності вважали мову і культуру і виступали активними борцями за їх розвиток і утвердження [14, 38].

Братство проіснувало 14 місяців. Організацію було розкрито вла­стями за доносом студента Київського університету 0. Петрова на­прикінці березня — на початку квітня 1847 року. До 30 травня у Пе­тербурзі над кирило-мефодіївцями тривало слідство, внаслідок чого їх було кинуто до в’язниць або заслано у віддалені губернії під на­гляд поліції [15, 46].

Кирило-Мефодіївське братство стало першою в Україні організа­цією політичного спрямування. Його діяльність стала знаменням того, що українська інтелігенція переходила від суто культурниць­кого до політичного етапу національних змагань за власну держав­ність [15, 46].

Високо оцінив діяльність прогресивної української інтелігенції 1840-х років великий український історик М. Грушевський. Він пи­сав, що тоді в Києві зібралися “найбільші люди тодішньої України — найвизначніші талантом і високими мислями про відродження сво­го народу, провідні гадки Кирило-Мефодіївського товариства зали­шили глибокий слід в діяльності братчиків, пішли широко в грома­дянство, стали основою пізнішого українського руху” [14, 42].

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства на Україні наступила жорстка реакція царського уряду, яка на тривалий час загальмувала подальшу участь української різночинної інтелігенції в національному відродженні. На початку 1960-х років основні чле­ни товариства, після покарань, згуртувалися навколо Петербурзької громади із зовсім іншими цілями розгортання українського націо­нального відродження.

Після Кримської війни (1853-1856), яка для Російської імперії завершилася поразкою, в Харківському університеті було створено чергове таємне товариство. За свідченням П. Завадського, до складу товариства спочатку входило вісім чоловік:

Я. Н. Бекман, походив з дворян Полтавської губернії [16, 30]. М. Д. Муравський, виходець з дворян [16, 33]. П. С. Єфименко, з вій­ськової родини. Вступив на юридичний факультет [16, 36]. П. Р. За - вадський був сином сільського священика. У 1855 році вступив до Харківського ветеринарного інституту, а в наступному році перевів­ся до університету [16, 36-37]. О. А. Тищинський, виходець з сім’ї військових, після закінчення гімназії в Чернігові в 1856 році всту­пив до Харківського ветеринарного інституту, потім перевівся до університету [16, 38]. В. В. Івков за походженням дворянин. У 1853 році закінчив гімназію в Ставрополі, потім вступив до Мос­ковського університету, звідки в наступному році перейшов до Хар­ківського університету [16, 38]. К. О. Хлопов був сином відставного штаб-ротмістра, після закінчення приватного навчального закладу в Харкові, вступив у 1855 році до університету [16, 39].

В. О. Португалов, єврей за походженням, син купця з м. Лубни, після закінчення в 1854 році полтавської гімназії, вступив на медич­ний факультет Харківського університету [16, 39].

Харківське таємне товариство діяло до листопада 1856 року [16, 40].

13 листопада 1856 року відбулося злиття цього таємного товарис­тва з “пасквільним комітетом”. Членами цього “комітету” були бра­ти Микола та Віктор Раєвські, брати Олексій та Євген Маркови та Микола Абаза. Усі вони були студентами фізико-математичного фа­культету [16, 40]. Належали вони до багатих, аристократичних ро­дин [16, 41].

Програма Харківського таємного товариства була об’ємною, але недостатньо чіткою. Основні її положення зводилися до ліквідації кріпацтва та самодержавства, а також до проголошення республіки. Ці ідеї знайшли відображення у ряді документів — відозвах, стат­тях, прокламаціях та листах [17, 68].

Члени товариства підтримували зв’язок із О. Герценом, публіку­вались в його виданнях. Харківське таємне товариство одним з своїх завдань вважало розповсюдження творів Т. Шевченка, М. Чернишев - ського, О. І. Герцена та М. П. Огарьова, які друкувалися в “Колоколі” та альманахах “Полярная звезда”, “Голос из России” [17, 71].

На початку 1860 року товариство викрили, його 22 члени були заарештовані. Слідство велось у Харкові, а потім — у Петербурзі. Заарештовані зуміли переконати слідчих, що товариство припини­ло свою діяльність ще в 1857 році, і справу вирішили в адміністратив­ному прядку. 5 чоловік засновників відправили на заслання, інші зазнали осуду або були виправдані.

На початку 1860 року частина членів цього товариства приєдна­лася до українських громад (П. Єфименко, О. Тищинський), інші увійшли до складу загальноросійської таємної революційно-демо­кратичної організації “Земля і воля” (Я. Бекман, С. Римаренко, М. Муравський, В. Португалов).

У 40-50-х роках ХІХ століття в українському національному від­родженні яскраво проявляються риси політизації, які зусиллями царизму були подолані у наступні 60-ті роки ХІХ століття.


1. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. — Т. 1. — К., 1994.

2. Добрянський М. Д. Україна і Росія. Історичні нариси на теми російсько­го імперіалізму. — Львів; Краків; Париж, 1993.

3. Плехов В. Н. Террор. Попытка осмысления артефакта Земной цивилиза­ции (Опыт исторического исследования). Т. 1. — К., 2004.

4. Каппелер А. Українсько-російські стосунки у ХІХ ст.: гіпотези і відкриті питання / / Другий міжнародний конгрес україністів: доповіді і повідом­лення. Історія. Ч. 1. — Львів, 1994.

5. Кравченко В. До проблеми українсько-російських культурних взаємин періоду національного відродження (перша половина ХІХ ст.) // Другий міжнародний конгрес україністів: доповіді і повідомлення. Історія. Ч. 1.

— Львів, 1994.

6. Исторический вестник. — 1890. — № 4-6.

7. Дело петрашевцев. Т. 3. — М. — Л., 1951.

8. Україна. — Кн. 3. — 1924.

9. Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів (1826-1850). — К., 1971.

10. Сарбей В. Г. Національне відродження України. — К., 1999.

11. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ — початок ХХ ст.). — К., 2003.

12. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної свідомості (кі­нець XVIII — початок ХХ ст.) // УІЖ. — 1993. — № 7-8.

13. Міяковський В. Люди сорокових років (кирило-мефодіївці в їх листу­ванні) // За сто літ. — Кн. 2. — 1928.

14. Рудик П. А. Роль інтелігенції в національно-культурному відродженні України. — К., 2003.

15. Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т. — Т. 5. кн. 1 (ХІХ ст.). — К., 2001.

16. Козьмин Б. Харьковские заговорщики 1856-1858 гг. — Харьков. Б. г.

17. Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 50-60-е годы ХІХ века. — К., 1981.