Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРІОГРАФІЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ ШЛЯХТИ ВОЛИНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТ
joomla
ІСТОРІОГРАФІЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ ШЛЯХТИ ВОЛИНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТ
Історія - Інтелігенція і влада

I.

M. Сингаівська

Більше ніж 70-річний досвід радянської тоталітарної моделі з її ідеологією “рівності”, яка, по-суті, була пропагандою без­класовості суспільства, спонукає до детального вивчення про­блеми соціально-економічної стратифікації суспільства на різ­них етапах історичного розвитку. Живий суспільний організм є рухливим (що знаходить вираження у процесах соціальної мобільності) та стратифікованим. Уявити реальне життя сус­пільства загалом не можна без з’ясування ієрархії елементів і груп, що його складають. Щоб прослідкувати всі особливості цього процесу, потрібно дослідити його історію.

Проблема дослідження — історіографічні підходи до форму­вання, розвитку, характеру та специфіки соціально-економічної стратифікації волинської шляхти в другій половині XV — пер­шій половині XVI ст., відстежити причини статусних страти­фікаційних змін волинської шляхти в другій половині XV — першій половині XVI ст.; довести факт приналежності еліти “руської народності” до ієрархічних верхів політичної сфери та наявності в її політичній культурі свідомих елементів уприві- лейованого стану феодального суспільства.

Дослідження соціально-економічної стратифікації на при­кладі волинської шляхти дасть змогу проаналізувати не тільки градацію всередині єдиного дворянського стану, а й стратифі­кацію всередині груп, що становлять шляхетський загал.

Традиційно вважається, що саме з середовища польського шляхетства викристалізувався упривілейований стан на укра­їнських землях, в тому числі і на Волині. Тому актуальним є доведення факту приналежності еліти “руської народності” до ієрархічних верхів політичної сфери та наявності в її по­літичній культурі свідомих елементів упривілейованого стану феодального суспільства.

Дослідження спрямоване на здійснення аналізу соціально - економічної стратифікації шляхетського загалу волинсько­го суспільства, тобто на так званий “вертикальний зріз”, що відрізняється від існуючих підходів у науковій класифікації виключно значних прошарків єдиного шляхетського зага­лу, без аналізу внутрішньостратової градації. Запропоноване дослідження деталізує і конкретизує вертикальну ієрархію соціально-політичної структури, в основі якої лежать не лише майнові чинники, але й значно більший комплекс причин.

Пунктом, від якого на зламі ХІУ-ХУ ст. почався відлік історії українських упривілейованих станів, слід вважати різке збіль­шення чисельності низових прошарків воїнів-землевласників, що у взаємозв’язку з політичними змінами призвело до зміни соціальної ієрархії.

Соціальна еволюція різноманітних привілейованих груп йшла у напрямку поширення та закріплення за ними прав і привілеїв, які здобув шляхетський стан протягом ХІУ-ХУ ст.

Юридичне оформлення упривілейованого стану в Україні, що його розпочав привілей 1447 р. і завершили земські рефор­ми 1564-1566 рр. та Люблінський акт 1569 р., не було процесом рівномірним. Найсуттєвіші станові прерогативи рядова шляхта здобула в гострій політичній боротьбі з магнатськими верхами протягом останнього двадцятиліття перед Люблінською унією. Реформи 1560-х рр., спрямовані на усунення різниці між вер­хами й низами шляхетського загалу, так і не досягли мети. Цього не сталося тому, що українським упривілейованим вер­ствам не вдалося досягти омріяного ідеалу “шляхетської рівно­сті”, за взірець якої правили звичаї Польської держави. Лікві­дація князівських судових імунітетів не зменшила традиційної зверхності князів, новоотримані політичні права не розширили політичної незалежності, обмеженої князівським авторитетом. Але, на думку відомого дослідника середньовіччя Н. Яковенко, реформи не змогли знищити навіть різницю між формальни­ми ступенями шляхетства, яка ще наприкінці ХІУ ст. зникла в Польщі. Тобто реформи 1560-х рр. не похитнули панівно - го наскрізного принципу середньовіччя — узаконеної відстані між станами та між окремим стратами в середині самих станів [9, 59].

Основні форми політичної системи, що виникли в південно - західних князівствах до монгольського нападу, збереглися і після входження цих земель до Литовської держави, традицій­но виступаючи як військово-політична ієрархія панівного кла­су. Але на відміну від києво-руської доби з середини XV ст. у середовищі привілейованого стану виділяється набагато більше груп і страт.

У шляхетських привілеях достатутної епохи не зустрічаєть­ся особливих визначень шляхти як окремої верстви суспіль­ства. Привілей 1413 р. визначає шляхту термінами “boiari”, “nobiles”, а в деяких актах XV-XVI ст. зустрічається загаль­ний термін “бояри-шляхта”. В Литовському Статуті весь склад шляхти, крім загального терміна “шляхта” (nobiles), називають “панами”, також “лицарством”, “земянінами” [5, с. 136].

Соціально-політична стратифікація волинської шляхти пе­редбачала і нерівномірність шляхетських груп в правах та при­вілеях. В напрямі зрівняння рядової шляхти з магнатством було багато зроблено в середині XVI ст. — напередодні Люблінської унії під час реформ 1564-1566 рр., точок нерівноправностей було багато: неоднаковий порядок суду для магнатів і шлях­ти, свобода магнатів від повітової військової організації (право власних хоругв), фактична монополія магнатів на вищі урядові посади і їх повна перевага в центральних управах та в сеймах.

Вершину військово-ієрархічної піраміди, підпорядкованої великому князеві, посідали князі, нащадки колишніх удільних династій — Рюриковичів і Гедиміновичів ( у латинських дже­релах duces). Сходинкою нижче стояли пани. Аристократична верхівка панства в тогочасних латинських хроніках називалась barones. Бояр-отчинників першого калібру окреслювали термі­ном nobiles [9, с. 28]. Після скасування удільних княжінь різ­ниця між панами і князями, зведеними до становища васалів - отчинників, стає радше титулярною, ніж реальною, бо і ті і ті володіли землею на неписаному княжому праві. У привілеї 1432 р. князів вперше потрактовано на рівні з іншими зем­левласниками. Як зазначав Ф. Леонтович свого часу, цю мета­морфозу слід було сприймати не як “деградацію” князів, а як піднесення панського прошарку і здобуття ним колишніх пре­рогатив князівської групи [6, с. 31].

Юридично закріплені відмінності в правах шляхетських “станів” знайшли відображення в Литовських статутах (Ста­тут 1566 р., розділ III, арт. 18, 21; розділ XIV, арт. 2; Статут 1588 р., розділ III, арт. 26; розділ XI, арт. 5, 31, 39, 49; розділ XII, 7) [10]. У відповідності з тогочасними юридичними норма­ми, одні стани називалися “великими”, “вищими”, “головни­ми” (за привілеями 1501 та 1523 рр. “procures”, знать), також шляхтою “кровною”, “природною”, “старожитною”, “осілою” (Статут 1529 р., розділ I, арт. 9; розділ II, арт. 4; розділ III, арт. 11; розділ VII, арт. 5; розділ XIII, арт. 16; Статут 1566 р., розділ I, арт. 11, 17, 21, 22, 27; розділ III, арт. 4, 7, 9, 16, 22; розділ IV, арт. 1, 4, 20, 21; розділ VI, арт. 3; розділ XI, арт. 8; розділ XIV, арт. 3; Статут 1588, розділ I, арт. 1, 4, 10, 11, 25, 27; розділ II, арт. 1, 5, 25; розділ III, арт. 10, 12, 18, 19, 22, 27; розділ XI, арт. 5, 12; розділ XII, арт. 6) [11] . Інші стани визна­чалися шляхтою “рівною”, “нижньою”, “меншою”, “неосілою” (Статут 1529 р., розділ VII, арт. 6; Статут 1566 р., розділ I, арт. 21, 22; розділ XI, арт. 8; Статут 1588 р., розділ I, арт. 25; розділ III, арт. 22, 27; розділ XI, арт. 5, 12; розділ XIV, арт. 8) [10].

До шляхетських страт за Городельським привілеєм 1413 р. відносять панів та шляхту (“baronum et nobelium”). Князі в цей час стояли окремо від шляхти. Згідно з актами, вони приєдну­вались до панів і шляхти тільки за привілеєм 1432 і 1434 рр. про зрівняння бояр руських земель з литовською шляхтою [5, с. 137].

Починаючи з прийняття привілеїв 1447 р. виділяються три основні класи шляхти — князі (principes, ducos), пани (barones) і шляхта (nobiles). В Литовському статуті останніх двох редакцій згадується військово-службові люди-лицарі (milites) [2, с. 18].

Литовський статут розрізняє три шляхетські стани — вели­кий, рівний та нижчий (Статут 1566 р., розділ I, арт. 21; Ста­тут 1588 р., розділ I, арт. 25) [10]. До великого стану належали князі та пани, до рівного — рядова шляхта, до нижчого — слу­жива шляхта.

Окремі класи шляхти розрізнялися між собою не тільки еконо­мічною заможністю, але й правами та вольностями [5, с. 138].

Князівська верства була єдиним замкнутим станом, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові по­сади. Особливе місце княжого прошарку в ієрархічній структу­рі суспільства, зокрема спадкове право князів на винятковість, сприймала як належне не тільки українська рядова шляхта, але й королівська влада.

Більшість князівських родин від XV до середини XVI ст. зо­середжувалося на Волині.

Якщо розглядати князів як окрему страту шляхетського ста­ну, то потрібно зазначити, що в цьому середовищі теж спостеріга­лася своя градація. Так, титул “великого князя”, який належав Господарю Великого князівства Литовського з часом засвоюється місцевими удільними князями, що стояли на чолі великих ав­тономних областей. Такий титул мали волинські князі Любарт Гедимінович та Свидригайло Дивгердович. Згідно з актами, цим князям присвоювався спільний титул “dux magnus”.

Також в середовищі князів вирізнялися “головні” князі. Титул “головних” князів згідно з описом волинських замків 1545 р. присвоювався цілому ряду волинських князів, які були в безпоседньому “послушанії” литовському господарю. Це кня­зі Острозькі, Чорторийські, Вишневецькі та ін.

Потрібно зазначити, що існувала різниця між удільними та повітовими князями. На думку А. А. Зіміна, головна різниця між уділом і володінням службових князів полягала у тому, що друге розглядали як спадкову отчину, котру “слуга” отри­мав під обов’язком військової служби князю-володарю, тим часом уділ володар заповідав своїм нащадкам [4, с. 53]. “Го­ловних княжат” від “княжат-повітників” відрізняла безпере - вність успадкованого землеволодіння.

Ще одну грань князівської градації становили так звані “мен­ші” князі, під якими розумілись удільні князі, що були в безпо­середньому підпорядкуванні головних чи великих князів.

Ще до утворення литовсько-руської шляхти в Литві-Русі ви­ділявся особливий клас шляхти, який відрізнявся від головних та удільних князів. Ця страта відома під назвою служивих князів. Ці князі входили до складу рядової шляхти (зем’ян) і підкорялися юрисдикції місцевих урядів. Такими князями були, наприклад, князі Лукомські, Кустичі та ін. Перші згад­ки про служивих князів містяться у привілеї Ягайла (1387) брату Скиргайлу на Мінський уділ. За записами волинських земель 1528 р. і за ілюстрацією волинських замків 1545 р. до князів-зем’ян належали князі Сангушки, Любецькі, Корецькі, Сокальські та ін.

Однією з причин стратифікації князівського прошарку ви­ступав майновий аспект. Перепади майнового рівня всередині князівського прошарку цілком виразні. На одному полюсі ба­чимо Острозьких, Гольшанських, Сангушків і Вишневецьких, на другому — князівські роди, чий маєток не перевищував се­редньо-, а то і дрібношляхетського. Ревізії волинських замків 1545-1552 рр. доносять тогочасну термінологію на означення двох груп усередині князівського прошарку: найпотужніших князів ревізії називають “княжатами головними”, інших — “княжатами-повітниками”. Поміж “головних князів” згадують дев’ять родів (Острозькі, Заславські, Сангушки, Гольшанські, Дубровицькі, Збаразькі, Вишневецькі, Чорторийські, Четвер- тенські, Корецькі). В основі даної градації лежало майнове роз­шарування [6, с. 30].

Першими після князів у ієрархії боярства-шляхти Великого князівства Литовського стояли пани. Сучасники виділяли їх в окрему групу ще навіть за часів Хмельниччини, тобто на сто­ліття пізніше від того часу, коли титул “пан” внаслідок реформ 60 - х рр. XVI ст. став приналежністю кожного шляхтича і в обіг увійшло поняття “єдиного народу шляхетського”. До прошарку панів у литовську добу дослідник Федір Леонтович зараховує членів великокнязівської ради (пани радні) і найбільших зем­левласників, які на військове ополчення виїжджали не у скла­ді повітової шляхти, а окремо з власними загонами під власни­ми корогвами (пани хоруговні) [6, с. 128]. Але панами нерідко називали й вочевидь дрібніших власників, які за майновим рівнем не могли належати ні до великокнязівської ради, ні до панів хоруговних. Цю нижчу категорію панів Федір Леонтович спробував ототожнити з так званими панятами, які становили надвірну корогву великокнязівського війська [5, с. 46]. Вале­рій Менжинський окреслив цю групу як “менш знатну, але близьку за своїм майновим становищем до панів хоруговних частину феодалів” [7, с. 166].

Поряд з розвитком рядової знаті відбувається залучення широких верств населення, зокрема непривілейованого, до вій­ськової служби, чого постійно вимагала складна зовнішньопо­літична ситуація [9, с. 24]. На думку М. Грушевського, саме з цього бере початок “литовський феодалізм”, який розвинувся на підставі того, що уряд, роздаючи землю під зобов’язання відбувати військову службу, відтак перейшов до жорсткої ре­гламентації поземельної власності [3, с. 123].

З часів волинського княжіння Свидригайла (1440-1452) в обіг входить термін зем’яни. Цей самий термін засвідчено під 1386 р. у латинській формі — terigenae. На думку Н. Яковен­ко, поштовхом для поширення цього поняття став вплив чесь­кого ділового мовлення, де слово гешепіп означало шляхтича- землевласника [9, с. 35].

На думку В. Антоновича, це відрізняло незалежних бояр - землевласників, які служать “земську службу”, від бояр, при­писаних до великокняжих замків [1, с. 250].

Особливо полегшувало перехід непривілейованих верств населення у боярство існування посередніх груп: бояр путніх і слуг замкових. Путніми називалися ті бояри, що володіли боярською землею, але замість військової повинності викону­вали різні доручення (“пути”) замкової адміністрації. Згодом різниця між військовим боярством і путніми боярами зникає, але до того часу ці путні бояри слугували перехідною ланкою між селянською і боярською верствою. Панцирні, замкові та ординські слуги були категоріями селянства, які максимально наближувалися до боярства [3, с. 46].

З часом шляхта почала виступати проти нобілітації (отримання шляхетства) нових елементів. З цією метою в Конституцію 1578 р. було включено положення, у відповід­ності до якого право нобілітації належало тільки сейму [8, с. 23].

Узагальнюючи та аналізуючи попередні висновки щодо до­сліджуваної проблеми, авторка пропонує такі висновки. Най­більш принциповим є такий висновок: проведений аналіз певним чином заперечує стандартне і для народницької і для радянської історіографії уявлення про українців як соціально не стратифіковану масу, позбавлену еліти.

В статті доводиться, що руське боярство — шляхта утворю­вало відособлений від загалу прошарок, наділений головними ознаками панівної верстви суспільства: правом влади та влас­ності, що гарантував закон, й усвідомленням своєї вродженої зверхності.

Привілейований клас землевласників не був соціально одно­рідним, а творив стратифіковану картину осіб, родин та окре­мих груп, які різнилися статусом, обсягом привілеїв, етнічним походженням та часто специфічним саме для цих страт колом обов’язків і повинностей. Ці відмінності частково фіксували документи надань, найчастіше їхнє існування ґрунтувалося на звичаї та усному праві.

Підсумовуючи, можна констатувати, що на Волині аж до тих часів, коли поняття “пан” стало приналежністю кожного шляхтича і взагалі кожної поважної людини, крім простолю­дина, діяло два критерії, за якими сучасники відрізняли панів від решти “зем’ян під господарем”: давність роду і отчинний характер землеволодіння, який і випливав з цієї давності. Від­мінності між групами в середовищі шляхетства традиція і за­кон фіксували на двох рівнях: вертикальному — за статусом народження та супутнім йому обсягом прав і горизонтально­му — за типом залежності від вищих за рангом.

Джерела та література

1. Антонович В. Б. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI ст. (1362-1569) / Антонович В. Б. // Монографии по истории Запад­ной и Юго-Западной России. — 1885. — Т. 1. — 580 с.

2. Архив Юго-Западной России. — Киевъ, 1869. — Ч. 5, — Т. 1. — С. 18-45.

3. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М. С. Грушевський. — К., 1991-1994. Т. 5. Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV — XVII віків. — 1994. — 687 с.

4. Зимин А. А. Служивые князья в Русском государстве конца XV — первой трети XVI в. / А. А. Зимин // Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. — 1975. — 165 с.

5. Леонтович Ф. И. Правоспособность литовско-русской шляхты/ Ф. И. Леонтович // ЖМНП. — 1908. — № 5. — С. 136-167.

6. Леонтович Ф. И. Сословный тип территориально-административ­ного состава Литовского государства и его причины / Леонтович Ф. И. — СПб., 1895. — 120 с.

7. Менжинский В. С. Структура феодального землевладения в Ве­ликом княжестве Литовском (по материалам Переписи войска 1528 г.) / В. С. Менжинский // История СССР. — 1987. — № 3. — С. 43-56.

8. Міщенко О. Політико-правова система Польщі в період від шля­хетської республіки і до II польської республіки / Міщенко О. — Львів, 1995. — 97 с.

9. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна) / Яковенко Н. М. — К., 1993. — 582 с.

10. Перший Литовський статут. [електронний ресурс]. — Режим до­ступу до тексту: Http://www. litopys. com. ua/2008/03klinko. htm.

11. Другий Литовський статут. [електронний ресурс]. — Режим до­ступу до тексту: Http://www. ukrhistory. narod. ru/2008/03klinko. htm.

Анотації

Сингаивская H. Н. Историография социально-экономической стратификации шляхты Волыни во второй половин XV — первой половине XVI века.

В статье анализируется историографические подходы к формиро­ванию, развитию, характеру и специфике социально-экономической стратификации волынской шляхты во второй половине XV — пер­вой половине XVI вв., “вертикальный срез” стратификации шля­хетской общности и ее внутреннестратовой градации.

Singaivska N. M. Historiography of socially economic stratifica­tion gentry of the Volhynia in the second half of the 15th century — the first half of the 16th century.

This article gives a detailed analysis of the historiographic ap­proaches to the formation and development of the Volyn’ gentry so­cial and economic stratification peculiarities. The article also gives a vertical hierarchy of the gentry and an inherent level gradation of the gentry community stratification in the second half of the 15th century — the first half of the 16th century.