Головна Історія Інтелігенція і влада ЯК НОСІЙ УКРАЇНСЬКОГО ПАТРІОТИЗМУ
joomla
ЯК НОСІЙ УКРАЇНСЬКОГО ПАТРІОТИЗМУ
Історія - Інтелігенція і влада

В. В. Морозов

Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана

В умовах існування радянського тоталітарного режиму ідея укра­їнської державності серед представників тогочасної інтелігенції перш за все вимальовувалась як ідея руйнації саме неоімперських струк­тур. Ці та інші подібні моменти виявлялися у специфічному відтін­ку не підцензурної суспільно-політичної думки, носіями якої стали учасники руху опору тоталітарному радянському режиму, а соціа­льно-економічні перспективи розбудови майбутньої держави в пере­важній своїй більшості мали вигляд нездійсненних схем та були про­сякнуті класичними рисами утопічного мислення [1].

Одним з провідних духовних наставників пізньої української під­цензурної літератури був відомий письменник Б. Антоненко-Дави­дович, на творах якого (“Смерть”,”Землею українською”) було вихо­вано кілька поколінь вітчизняних дисидентів. Саме вони стали від­повідним дороговказом для патріотично налаштованих співгромадян, а їх особисте спілкування з Б. Антоненко-Давидовичем свого часу справило великий вплив на формування раціонального та реального світогляду у багатьох представників українського дисиденства [2].

Проблематика української політичної думки 60-80-х рр. XX ст. бере свій початок у 40-х рр. минулого століття, коли світоглядні публіцистичні позиції були менш радикальними, аніж суспільно-по­літичні твори пізніших десятиліть. Так, Й. Горновий у своїх творах писав, що ОУН надає повну свободу всім своїм членам сповідувати як філософський ідеалізм, так і матеріалізм. На його думку, повний розвиток української нації в незалежній, об’єднаній Українській державі та створення національного правління й безкласового суспі­льства як фундаментальні віхи українського націоналізму не зале­жать від того, первинність чого ми визнаємо — духу чи матерії [3].

Подібні твердження були притаманними і для суспільно-політич­них засад публіцистики тих років, центральною ідеєю якої була кон­цепція самостійної України. Саме вона знайшла своє обґрунтування у праці П. Полтави “Концепція самостійної України і основна тен­денція політичного розвитку сучасного світу” [4]. Її автор на основі багатої джерельної бази досліджував шляхи виникнення політичних націй, а також методи взаємовідносин національної ідеї з двома про­відними чинниками історичного процесу — конституційною пар­ламентською державою і появою нових суспільних класів (буржуазії та пролетаріату) [5].

Змагання за методи побудови української держави відбувалися і під час протистояння двох тоталітарних режимів (тоталітаризм в СРСР у порівняні з Німеччиною). До відомих робіт тих часів можна віднести статті Я. Старуха “Упир фашизму”, П. Думи “Ідейно-полі­тичне обличчя більшовиків” та Й. Горнового “СРСР — країна най - жорстокішого гноблення народів і визиску працюючих”, автори яких виявляють повну обізнаність як з радянською історією, так і з відпо­відною дійсністю. Російський більшовизм, підкреслювали вони, був цілою системою всевладного тоталітаризму й державного центра­лізму, яким був притаманний тотальний суспільний терор [6].

Серед найболючіших питань середини 40-х рр. XX ст. в українсь­кому національному русі відносили проблему пошуку шляхів бороть­би з тоталітарним режимом. Оригінальну відповідь на це запитання було дано в праці Д. Шахая “Тактика щодо російського народу", яка у часі випередила деякі інші пізніші публікації проти більшовицької системи. Із зазначеної праці випливає той факт, що слід різними мето­дами підтримувати різні спроби демократизації в СРСР, які можуть об’єктивно бути використаними українським народом [7].

Український рух пройшов через етап збройного (1940- 1950-ті рр.) підпілля, а згодом — і простого підпілля, ідеї якого були виражені у суспільно-політичних поглядах та творах українських шістдесятників.

У 1964 р. Д. Квецько та 3. Красівський створили організацію “Укра­їнський національний фронт" (УНФ), учасники якої вважали, що до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР до­лучається ще й позбавлення їх власної національної культури. Лише тільки з появою незалежної Української держави можна буде говори­ти про незалежність від Москви та інших народів Східної Європи [8].

Ці та деякі інші документи УНФ подають також і детальні розро­бки як культурно-національних проблем республіки, так й соціаль­но-економічних питань, до яких вони відносили:

- повну газифікація міст і сіл;

- вільний вибір місця проживання і професії;

- свободу професійних об’єднань робітників;

- вирішення житлової проблеми;

- можливість отримання вищої освіти;

- залишення землі у національно-державній власності з повною ліквідацією колгоспної системи [9].

Серед публіцистики 60-х рр. XX ст. яскраво виділяються есе В. Мороза, який першим описав репресивну систему КДБ та її меха­нізми нагнітання жаху в своєму “Репортажі із заповідника імені Бе - рія”. Саме він подав стислу характеристику значення і ролі сили духу в русі опору до негуманних дій тогочасної влади. У есе “Серед снігів” В. Мороз вказав також і на негативні тенденції в українському на­ціональному русі, які відрізняються одна від одної ступенями нон­конформізму та одержимості [10].

На думку відомого радянського дисидента Л. Лук’яненка, відкри­та агітація за вихід України з СРСР в таких умовах була б неможли­ва, і саме тому на першому етапі боротьби за українську незалежність головна увага мала б бути прикута та спрямована на розширення де­мократичних прав у СРСР [11].

У той же час більшість учасників національного руху не була зна­йома з жодною іншою (крім марксизму) ідеологією та була змушена пройти шлях від розбудови націонал-комуністичних засад до їх запе­речення, що, по своїй суті, було ревізією марксизму в умовах України.

На таких позиціях наполягав і І. Дзюба в своїй роботі “Інтерна­ціоналізм чи русифікація?”. Її автор виходив з того, що декларована тогочасна національна політика компартії не відповідає основним положенням марксизму-ленінізму, що призводить до кризової ситу­ації в розвитку народів [12]. З позицій демократичного соціалізму виходив у своїй праці “Право жити” Ю. Бадзьо, який піддав гострій критиці теорію “злиття націй”, автором якої він вважав В. Леніна, який, по суті, легітимізував асиміляцію націй [13].

Правозахисний рух в Україні іноді сприймався крізь призму релі­гійного самоочищення народу та відродження в нього почуття влас­ної гідності. В цьому контексті не можна не згадати трагічної постаті В. Марченка, який загинув у радянських таборах в 1984 р. [14]. В одному з листів до своїх рідних, датованих вереснем 1980 р., він зазначав, що Царина Духу — явище досі нам не знане й загадкове та здатне викликати негативні емоції хіба що в твердолобих без­божників. А для свідомих українців — це щедрий лан, який обов’яз­ково вродить при натхненній самовіддачі [15].

Провідне і чільне місце в українській непідцензурній суспільно - політичній думці посідала також і течія, яка складалася з різнорід­них представників, думки яких були спрямовані на досягнення за­гальнолюдських цінностей (демократії та свободи). Першим відомим документом цієї течії стала стаття Є. Пронюка “Стан і завдання укра­їнського визвольного руху” (1965), в якій міститься коротка характе­ристика тодішнього стану СРСР та йдеться мова про майбутнє для українців як нації. Автор документа вважав СРСР “державою то­талітарної олігархії”, яка у соціальному аспекті є знаряддям пануван­ня партійно-державної касти. Є. Пронюк також пропонував україн­ському рухові опору встановлення демократичного ладу й повного суверенітету України [16].

Схожі ідеї були висвітлені й у”Відкритому листі депутатам Рад Української РСР” В. Лісового, в якому він пропонував реалізувати норми вже існуючих конституцій СРСР і УРСР (перетворити Ради в органи справжньої влади й самоврядування), а в економічній сфері планував проведення радикальної реформи та підвищення зарплати всім працівникам з обмеженням привілеїв партноменклатури. В. Лісовий є автором також й іншого документа самвидаву — “Від­критого листа до членів ЦК КПРС і ЦК КП України” (1972), в яко­му він вказував на причини та прояви глибокої системної кризи, яка охопила все радянське суспільство [17].

Досить важливим документом в історії непідцензурної суспільно - політичної думки була праця І. Геля “Грані культури”, в якій він піддав гострій критиці Захід за свідоме замовчування протягом три­валого часу національних проблем імперії [18].

У середини 70-х рр. XX ст. в опозиційному українському русі ак­цент був перенесений на правозахисну діяльність. Це підтверджуєть­ся утворенням Української Групи сприяння виконанню Гельсінксь- ких угод (УГГ), засновниками якої стали відомі українські письмен­ники та політичні в’язні М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук’я - ненко, Ш. Кандиба, О. Тихий [19]. Група еволюціонувала від за­гальнодемократичних, правничих засад до засудження тоталітарної системи й усвідомлення першочергових завдань українського визво­льного руху. А один з офіційних документів УГГ (“Меморандум №1 ”) у своїх положеннях стверджував той факт, що в Україні ще з часів правління Радянським Союзом Й. Сталіна тривав спланований гено­цид проти українського народу [20].

Українська суспільно-політична думка 40-80-х рр. XX ст., основні моменти якої подані в нашому огляді в переважній своїй більшості в різнопланових програмових документах і матеріалах, існувала й розвивалася протягом майже півстоліття та залишалася складовою частиною національно-визвольного руху в Україні тих далеких і ві­копам’ятних часів. Власне українські політичні ідеї значною мірою підпорядковувалися поточним завданням тогочасного суспільного руху чи близькій перспективі. Цим було зумовлено практичний ха­рактер таких робіт і певну вузькість у розв’язанні нагальних сус­пільних проблем [21].

Розвиток української суспільно-політичної думки відбувався шляхом ревізії та поєднання практичних засад націоналізму й марк­сизму. Майже вся публіцистика підпілля 40-50-х рр. XX ст. виходи­ла за межі усталеної теорії і практики “інтеґрального” націоналізму Д. Донцова.

Певний розвиток українські націоналістичні ідеї дістали у 1960- 70-ті рр. У той же час слід зважати і на той факт, що спадкоємцями ідей публіцистики оунівського підпілля є не меншою мірою і знач­на частина серединної чи демократичної течії руху й суспільної ду­мки.

В українській суспільно-політичній думці 1940-80-х рр. не були добре продумані перспективи соціально-економічного, а почасти й політичного розвитку нинішньої України. Це пояснюється тим фак­том, що очікувані зміни настали значно швидше, аніж на те сподіва­лися самі учасники руху опору та його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, які були нав’язані різними політичними силами як в Україні, так і поза її межами.

Література

1. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. — М.: Весть, 1992. — С. 12.

2. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. Спомини. — К.: Смолоскип, 1999. — С. 4.

3. Українська державність у XX ст. — К.: Політ. думка, 1996. — С. 98.

4. Полтава П. Збірник підпільних писань. — Мюнхен: Укр. самостійник, 1959. — С. 8.

5. Там само. — С. 12.

6. Алексеева Л. История... — С. 9.

7. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 60-80-х ро­ків. — К.: Либідь, 1995. — С. 51.

8. Там само. — С. 74.

9. Українська державність у XX ст. — К.: Політ. думка, 1996. — С. 102­103.

10. Касьянов Г. Незгодні:... — С. 107-108.

11. Лук’яненко Л. Вирок // Дзвін. — 1991. — №3. — С. 102.

12. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. — К.: Сучасність, 1998. — С. 185.

13. Касьянов Г. Незгодні:... — С. 149.

14. Марченко В. Творчість і життя. — К.: Сфера, 2001. — С. 516.

15. Марченко В. Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. — С. 374.

16. Українська державність у XX ст. — К.: Політ. думка, 1996. — С. 107.

17. Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. — С. 134.

18. Касьянов Г. — С. 129.

19. Українська державність у XX ст. — К.: Політ. думка, 1996. — С. 109.

20. Касьянов Г. Незгодні... — С. 162.

21. Українська державність у XX ст. — К.: Політ. думка, 1996. — С. 112.