Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКІ ВИКЛАДАЧІ СЕРЕДНІХ ШКІЛ ГАЛИЧИНИ НАПРИКІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.: СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА
joomla
УКРАЇНСЬКІ ВИКЛАДАЧІ СЕРЕДНІХ ШКІЛ ГАЛИЧИНИ НАПРИКІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.: СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Історія - Інтелігенція і влада

H. Ф. Мисак

Ключові слова: викладач, суплент, гімназія, реальна школа, Галичина.

Ключевые слова: преподаватель, суплент, гимназия, реальная школа, Галичина.

Key words: teacher, suplent, gymnasium, real school, Galicia.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Галичині активно відбуваються процеси становлення і внутрішнього структурування української модерної світської інтелігенції. В суспільно - політичному житті краю разом з іншими соціально-професійними групами помітну роль починають відігравати українські педагоги. Вони були найчисельнішою і водночас найбільш неоднорідною в правовому і фінансовому відношенні інтелігентною верствою, яка здійснила помітний вклад у роз­виток тогочасної освіти, науки і громадського життя Галичини загалом. Помітно вирізнялися з-поміж педагогічних працівни­ків викладачі середніх навчальних закладів[1].

На жаль, дана соціально-професійна група як окрема ка­тегорія інтелектуальної еліти до сьогоднішнього дня не надто цікавила вітчизняних вчених, тому так і не стала предметом спеціального дослідження. Як правило, вивчення окремих ас­пектів діяльності українських викладачів середніх шкіл від­бувається епізодично, в контексті розробки набагато ширшої проблематики. Деякі питання підготовки педагогічних праців­ників висвітлено у монографії І. Курляк [1]. Окремим персо - наліям досліджуваної соціально-професійної групи присвяче­ні роботи І. Головацького [2], В. Яценка [3], Ю. Кобіва [4], П. Хобзея [5] тощо.

Мета статті — з’ясувати чинники, які впливали на процес формування педагогів середніх шкіл як окремої категорії укра­їнської інтелігенції у Галичині, охарактеризувати фахову ді­яльність, правове і матеріальне становище вчителів даних на­вчальних закладів.

Становлення української педагогічної інтелігенції наприкін­ці ХІХ — на початку ХХ ст. відбувалося у досить складних умовах. На це впливало декілька чинників. По-перше, крайова адміністрація Галичини в галузі вищої освіти проводила по­літику, яка не надто заохочувала формування національно сві­домої української інтелігенції. Основним осередком, який здій­снював підготовку викладачів середніх навчальних закладів, був філософський факультет Львівського університету[2]. Попри те, що навчальний заклад декларувався як утраквістичний[3] (а це б мало гарантувати українцям рівні права в освіті з по­ляками), така двомовність була суто формальною. Упродовж 1880-1890 - х рр. на філософському факультеті лише три дисци­пліни викладались українською мовою. В наступне десятиліття їх кількість зросла до 10, а напередодні Першої світової ві­йни — до 16. В той же час чисельність польськомовних курсів збільшилась з 51 до 125 [6, в. 3-11; 7, в. 23-33; 8, в. 37-53; 9, в. 3-21; 10, в. 3-24]. Також досить незначною була чисель­ність викладачів-українців, що працювали на філософському факультеті, та й в університеті загалом. А це суттєво вплива­ло на підготовку саме української інтелігенції. Так, протягом окресленого періоду на філософському факультеті читали дис­ципліни лише 10 українців [11, с. 215-224]. По-друге, малою була чисельність українських студентів з-поміж усіх слухачів факультету, вона коливалася в межах 30 % [12, с. 33-34]. По - третє, на кількість української педагогічної інтелігенції впли­вала політика крайової влади в галузі середньої освіти. Справа в тому, що ні Галицький сейм, ні Намісництво не заохочували, а навіть всіляко протидіяли відкриттю державних українських середніх шкіл. До 1887 р. в краї функціонував лише один такий навчальний заклад — Львівська академічна гімназія (далі — ЛАГ) [3, с. 249-250]. В наступні два десятиліття українським громадським організаціям і сеймовим послам в результаті за­пеклої політичної боротьби вдалося домогтися відкриття ще 4 гімназії. Загалом напередодні Першої світової війни в Галичи­ні функціонували 5 українських державних середніх освітніх закладів (в той час як польськими були 64 школи) [14, с. 3]. Зрозуміло, що мала кількість гімназій спричинила незначний попит на українських викладачів. Варто зауважити, що остан­ні іноді працевлаштовувались у приватні гімназії, але робота в таких закладах не враховувалась до пенсійного стажу. Таким чином, в освітній системі Галичини наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. склались не надто сприятливі обставини для фор­мування педагогічної інтелігенції.

Викладачі середніх навчальних закладів становили значну частину педагогічних працівників у Галичині (поряд з викла­дачами вищих навчальних закладів і вчителями початкових шкіл). Вони поділялися на дійсних («звичайних», «сталих»), допоміжних і суплентів (заступників вчителів). Перші працю­вали на постійній основі та викладали обов’язкові дисциплі­ни. Вони також належали до числа державних службовців VII, VIII і IX рангів [15, с. 89]. Допоміжні вчителі могли викладати лише надобов’язкові предмети (каліграфію, малювання, співи, гімнастику, сучасні іноземні мови тощо) [16, s. 47-48]. Суплен - ти поділялися на «іспитованих» (ті, що мали кваліфікаційне свідоцтво) і «неіспитованих» (випускники вищих навчальних закладів, які не здали екзамену на вчителя середньої школи).

Оскільки в галицьких гімназіях та реальних школах напри­кінці XIX ст. існувала методика предметного викладання дис­циплін, то педагогічні працівники кваліфікувалися за кілько­ма фаховими групами: 1) класична філологія; 2) німецька або крайова мова як головний предмет, а класична філологія як додатковий предмет; 3) дві сучасні іноземні мови (передбачені програмою середніх шкіл); 4) історія і географія; 5) математика і фізика; 6) натуральна історія як головний предмет, математи­ка і фізика як предмети додаткові; 7) креслення і малювання [13, с. 251].

Варто зауважити, що австрійська влада в Галичині здійсню­вала доволі прискіпливу кадрову політику в галузі середньої освіти, оскільки добре усвідомлювала ту роль, яку відіграють гімназії та реальні школи у підготовці майбутньої інтелігенції, і зокрема державних службовців. Заміщення вакантних викла­дацьких посад у середніх навчальних закладах відбувалося на конкурсній основі. Повідомлення про конкурс оголошувалося в «Урядовому щоденнику» [1, с. 29]. Кандидатів на посаду су- плентів пропонували директори навчальних закладів, а затвер­джувала Крайова шкільна рада (далі — КШР)[4] [17, s. 101]. Призначення дійсних вчителів належало до компетенції міні­стра віросповідань і освіти (за поданням КШР). Директорів се­редніх шкіл затверджував виключно імператор [18, s. 18].

Процедура отримання дозволу на викладання була дуже гро­міздкою і тривалою. Обов’язковими умовами допуску до пе­дагогічної роботи в середніх навчальних закладах вважались: австрійське громадянство, наявність свідоцтва моральності[5], закінчення кандидатом університетських студій і складення державного іспиту для отримання диплому викладача. При­ймали такий екзамен спершу дві кваліфікаційні комісії: одна для вчителів гімназії, інша — реальної школи. У 1884 р. вони були об’єднані в єдину комісію [17, в. 101-102]. Як правило, до її складу входили університетські викладачі, кожен з яких виконував функції екзаменатора з певного предмету.

Кожен претендент екзаменувався за однією з груп предме­тів, яка включала основні й додаткові дисципліни. Слід заува­жити, що для кандидатів на викладачів гімназій і реальних шкіл існували окремі набори груп предметів [19, в. 97-98; 20, в. 233-234].

Кваліфікаційний іспит[6] відбувався в три етапи. Протягом першого кандидат виконував домашнє завдання (своєрідне на­укове дослідження), тему якого визначала екзаменаційна ко­місія. Для написання роботи зазвичай відводилося 3 місяці, хоча на вимогу здобувача термін можна було продовжити до 6 місяців. Під час другого етапу претендент мав виявити рівень своїх знань з предмету без будь-яких допоміжних наукових засобів шляхом виконання письмового завдання під безпосе­реднім наглядом викладача. На цю частину екзамену відводи­лося 12 годин. Третій етап передбачав усний іспит з обраної групи дисциплін [19, в. 114-121]. З 1911 р. кандидати також додатково здавали вступний екзамен з філософії і педагогіки [20, в. 230]. Загальна оцінка визначалася голосуванням членів комісії. У випадку негативного результату останні приймали рішення чи дозволити перездачу екзамену через рік, чи позба­вити кандидата такого права взагалі. Позитивна оцінка давала змогу отримати свідоцтво на право викладання в середній шко­лі [19, в. 121-123].

Необхідно наголосити, що недоліки освітньої системи краю суттєво впливали на кваліфікацію українських вчителів. Незна­чна кількість українських гімназій і малий попит на педагогів- українців часто спонукали претендентів складати іспит двома крайовими мовами. Наприклад, навесні 1911 р. з 84 осіб, апро­бованих екзаменаційними комісіями у Львові та Кракові, 78 отримали дозвіл викладати польською, 5 польською і україн­ською мовами і лише один кандидат — українською мовою [21, в. 207-213].

Після складення іспиту вчителі-початківці проходили обов’язкову однорічну педагогічну практику під керівництвом гімназійного професора (з 1911 р. частина з них підвищували професійну майстерність у спеціально створених при середніх навчальних закладах шкільних педагогічних семінаріях) [20, в. 262-268]. Після її закінчення практикант отримував свідо­цтво про підтвердження здобутої кваліфікації. Якщо ж з дано­го моменту він не працював за фахом п’ять років, повинен був повторно складати іспит або довести, що протягом цього періо­ду займався науковими дослідженнями [19, в. 125-129].

Педагогічна кар’єра молодого викладача, зазвичай, почина­лася з посади суплента, а призначення дійсним викладачем і надання титулу професора він міг отримати лише після трьох років сумлінної праці [17, в. 102]. Слід зауважити, що така кадрова політика використовувалася пропольською галицькою шкільною владою як своєрідний засіб дискримінації україн­ських освітян. Правове становище гімназійних викладачів у Галичині мало чим відрізнялося від становища народних вчи­телів[7], які були абсолютно беззахисними від різноманітних зловживань крайової і повітових шкільних адміністрацій. Осо­бливо в цьому плані потерпали супленти. Активна громадська діяльність чи участь в певній політичній організації одразу ж ставали приводом для безпідставного переведення українського педагога на інше місце праці. Більше того, подібні переведен­ня могли здійснюватись щороку і навіть кілька разів на рік. Наприклад, відомий український громадський діяч В. Гнатюк після закінчення філологічного факультету Львівського універ­ситету в березні 1898 р. був призначений заступником вчителя в українську ЛАГ. А вже у вересні того ж року, за рішенням КШР, його переведено до Самбора [22, с. 12, 56]. За свідченням

А. Кушельницького, постраждав В. Гнатюк за свою активну громадську діяльність як голова крайового комітету, що за­ймався організацією святкування 25-літнього ювілею літера­турної творчості І. Франка [3, с. 26].

Через малий попит середніх навчальних закладів саме на педагогів з українською мовою викладання останнім доводи­лося значно довше, аніж три роки, чекати затвердження на постійній посаді. Наприклад, А. Крушельницький звертався з проханням про призначення дійсним вчителем аж до галиць­кого намісника. Однак отримав постійне місце праці в укра­їнській гімназії в Станіславові лише за сприяння члена КШР, університетського професора К. Студинського [23, с. 236-237, 239]. Той ще раніше, у 1902 р., також допоміг А. Крушель - ницькому обійняти посаду суплента в Коломийській гімназії [24, с. 86-87]. Відомий український письменник Б. Лепкий неодноразово звертався за сприянням у призначенні на посаду дійсного викладача в одну з гімназій Кракова до сеймового і парламентського посла О. Барвінського. Але, незважаючи на складені польською і українською мовами кваліфікаційні іспи­ти та наявність розробленого курсу лекцій з основної дисциплі­ни, Б. Лепкому довелося чекати постійного місця праці більше

15 років [25, с. 147].

Національно-свідома позиція або громадська активність українського суплента одразу ж ставали приводом для три­валого відтермінування його призначення на посаду дійсного викладача. Свого часу така доля спіткала В. Шухевича, який працював заступником в Академічній та IV гімназіях Львова. За свідченням його небожа С. Шухевича, причиною постійних відмов у призначенні гімназійним професором стала особиста неприязнь до В. Шухевича тодішнього віце-президента КШР М. Бобжинського (ще будучи редактором гумористичного ча­сопису «Зеркало», український вчений опублікував критичний допис проти польського чиновника) [26, с. 86].

Отже, правове становище викладачів середніх шкіл було до­сить хитким. Представники крайових органів влади вбачали постійну загрозу з боку політично грамотних і національно сві­домих педагогів та їхнього впливу на українське населення Га­личини, а тому намагалися жорстко контролювати громадську і політичну активність освітян.

Характеризуючи професійну діяльність викладачів середніх шкіл, слід наголосити на їх великій педагогічній завантаже­ності. В середньому вчитель працював по 10 годин на день (6-8 годин проводив заняття в гімназії і 2-3 години відводив на пе­ревірку письмових завдань, підготовку до занять і самоосвіту). Цікаві свідчення про свою роботу в одній з краківських гімна­зій залишив Б. Лепкий. В листі до О. Барвінського від 23 люто­го 1909 р. він зазначав: «Але я тепер страшенно працюю, прямо запрацьовуюся. В понеділок маю сім годин школи, у вівторок вісім, в иньші по 6. Як додати до того хід з хати до гимназий, на який дещо витрачую більше двох годин та на поправу задач, то вийде що працюю пересічно по 10-12 годин. Се мене так то­мить, що часом вертаю домів і паду, не повечерявши, мов заби­тий» [25, с. 253]. При такому темпі роботи педагог лягав спати

О 2-3 годині ночі. Тому Б. Лепкий підкреслював, що з нетер­пінням чекає Великодніх свят, щоб відпочити та відіспатися.

Чимало гімназійних викладачів, аби мати змогу паралельно з викладанням займатися науковими дослідженнями, здавали екзамен на здобуття академічного ступеня доктора наук. Такий іспит складався з трьох частин. Перша передбачала апробацію двома рецензентами наукової праці на вільну тему з будь-якої дисципліни, що викладалась на філософському факультеті і була репрезентована хоча б однією кафедрою. Протягом двох інших етапів кандидат публічно здавав усні екзамени (ригоро - зи) з профілюючого предмету та філософії[8]. У випадку трьох незадовільних спроб скласти іспит здобувач назавжди втрачав право на отримання докторату [19, э. 212-223].

Невід’ємною складовою соціально-професійної характерис­тики викладачів середніх шкіл також є аналіз їх матеріального забезпечення. Фінансове становище цієї категорії педагогічних працівників було значно нижчим, ніж у викладачів вищих шкіл[9], і залежало від їхнього професійного рівня, посади, від­сутності або наявності свідоцтва про складення кваліфікаційно­го іспиту, а також трудового стажу. Упродовж 1880-1890-х рр. річна платня вчителів середніх шкіл складала 1000 зол. рин[10] [27]. Це була доволі незначна сума, якщо брати до уваги їх освіту та кваліфікацію. Для порівняння слід зауважити, що аналогічну зарплатню отримував дрогобицький міський касир, освітній рівень якого обмежувався народною школою. Дещо більше (1100 зол. рин.) у 1888 р. заробляв касир у Бродах, що лише закінчив реальну школу [28, э. 7-9]. Вчителі середніх навчальних закладів також мали право на п’ять активальних додатків по 200 зол. рин. Вони призначалися за кожні 5 років успішної і бездоганної роботи, починаючи з моменту затвер­дження на посаді (за терміном надання ці додатки ще називали п’ятилітніми). Директори гімназій і реальних шкіл, крім того, отримували 300 зол. рин. на рік функційного додатку за керів­ництво освітньою установою. Останній враховувався при на­рахуванні пенсії [27]. Інколи педагогічним працівникам випла­чувались ще й особисті додатки (так звані «додатки заслуги»), які надавалися Міністерством віросповідань і освіти (далі — МВіО). Втім, чекати їх доводилося досить довго. Таку доплату в розмірі 240 зол. рин. у березні 1889 р. отримав директор ЛАГ В. Ільницький. Варто зауважити, що з моменту внесення КШР відповідного подання про призначення цього персонального до­датку до схвалення його МВіО пройшло 2 роки [29, с. 2].

Незначне покращення фінансового становища виклада­чів середніх шкіл гарантував державний закон від 19 верес­ня 1898 р. За цим документом річна платня гімназійних про­фесорів становила 1400 зол. рин. Відбулася диференціація активальних додатків. Відтоді за перші два п’ятиліття праці педагоги отримували по 200 зол. рин., за три наступні — по 300. Розмір функційних доплат збільшився до 500 зол. рин. на рік [30, в. 775-776]. Аналогічні частини зарплатні і в та­кій же сумі отримували викладачі учительських семінарій[11]. Дещо відрізнялися винагороди педагогів, що працювали при школах вправ[12] і належали до X рангу державних службовців. їхня платня складалася з річного окладу в 1100 зол. рин., двох п’ятилітніх додатків по 100 зол. рин. і трьох — по 150 зол. рин. Молодші вчителі при школах вправ отримували лише 700 зол. рин. на рік. Викладачі промислових шкіл зараховувались до VIII, IX і X рангів, директори — до VII, в особливих випад­ках до VI рангу. Відповідно вчительські ставки дорівнювали 1800, 1400 і 1100 зол. рин. Платня директорів цих навчальних закладів складала 2300 зол. рин. (2800 зол. рин. для освітян

VI рангу) [27]. Чергове підвищення виплат відбулося в квітні 1907 р. Зросли активальні додатки дійсних вчителів: за пер­ші два п’ятиріччя роботи до 500 крон і за наступні три — до 800 крон [31, в. 2]. У випадку досягнення педагогами 15, 20 і 30-літнього стажу такі виплати щоразу збільшувались ще на 80 крон [17, в. 108]. За цією ж урядовою постановою підвищу­вались і активальні додатки директорів середніх шкіл до 1000 крон на рік [32].

Загалом наприкінці багаторічної педагогічної кар’єри вина­города гімназійних професорів прирівнювалась до платні офі­церів вищих рангів [33, в. 34]. Для порівняння варто зауважи­ти, що на початку XX ст. майори, підполковники і полковники австрійської армії отримували, залежно від звання, від 2000 до 3000 зол. рин. на рік [34, с. 3].

Суттєво різнилося між собою матеріальне становище сталих викладачів і суплентів. До 1898 р. річна платня останніх скла­дала в середньому 600 зол. рин. [35, арк. 72-73; 36, арк. 9, 49]. Іноді вона могла бути значно нижчою — від 561 до 211 зол. рин. Заступник вчителя також через 5 років роботи мав право на активальний додаток в розмірі 200 зол. рин. З 1898 р. річна ставка суплентів дорівнювала 800 зол. рин., з лютого 1907 р. — 900 зол. рин. Це була доволі незначна сума.

Для характеристики купівельної спроможності даної катего­рії педагогічних працівників наведемо тогочасні ціни на осно­вні види товарів. Наприклад, у 1911 р. вартість однієї покупки в складі 1 кг телятини, 1 кг масла, 1 кг сала, 1 кг полядвиці, 1 кг смальцю, 10 кг картоплі, 5 кг пшеничного борошна, 1 кг живої риби, 3 л молока, 1 л сметани, пари качок, пари курей і 1 кг житнього хліба складала 29 крон 81 гел. [37, с. 7]. Якщо припустити, що подібні закупки здійснювалися 5-6 разів на місяць, то можна зробити висновок: сім’я гімназійного викла­дача всю платню витрачала виключно на харчування.

Тому часто педагоги середніх шкіл, аби мати змогу утриму­вати родину, змушені були знаходити додаткові джерела при­бутків. Особливо це стосувалося молодих вчителів, які лише розпочинали роботу на освітній ниві. Спогади про матеріальне становище суплентів залишив галицький юрист С. Шухевич. Ось як він писав про свого дядька, відомого українського гро­мадського діяча, етнографа і публіциста В. Шухевича, який працював заступником в Академічній та IV гімназіях Льво­ва: «Службові побори гімназійного суплента були дуже мар­ні, і вони куди не вистарчали, аби удержати численну родину (п’ятеро дітей). Тому дядько добирав ще інші платні обов’язки, а саме: у виділовій школі Сестер Вірменських Бенедиктином, в німецькім конквікті (М. Н. — школа-інтернат) «Пік», а крім цього, був іспитуватилем при військових доповнюючих іспи­тах, а часами мав приватні лекції» [26, с. 86].

Яскраво проілюстровано матеріальну скруту українського педагога і в епістолярній спадщині А. Крушельницького. Так, останній у 1905 р., працюючи суплентом у Станіславівській гімназії, отримував мізерну платню — 50 крон у місяць. Це змушувало А. Крушельницького підробляти в Руському педа­гогічному товаристві[13] та «Українській видавничій спілці»[14] пу­блікацією літературних перекладів і власних невеликих творів. У 1907 р. ставка молодого вчителя вже складала 130 крон. За ці кошти він утримував дружину, трьох її молодших братів і трьох власних дітей. Така скрута, зрештою, спонукала педаго­га звернутися за матеріальною допомогою до Наукового товари­ства ім. Шевченка. Характеризуючи своє тогочасне фінансове становище, А. Крушельницький в листі до М. Грушевського від 8 листопада 1908 р. писав: «Два — три тижні маю ще чим жити, а що там буде — не знаю» [23, с. 56, 60, 131, 234-235]. Таким чином, українські гімназійні вчителі в Галичині, розпо­чинаючи педагогічну кар’єру, змушені були виживати за раху­нок додаткових заробітків, матеріальна стабільність з’являлася лише після 10-15 років праці.

Варто зауважити, що на галицьких теренах спостерігалася парадоксальна ситуація в оплаті праці заступників вчителів. У багатьох випадках платня некваліфікованих суплентів була вищою, аніж освітян з свідоцтвом про складення кваліфіка­ційного іспиту. Низку таких прикладів у 1885 р. на своїх сто­рінках опублікував журнал «Музей» («Muzeum») [17, s. 108; 38, s. 153]. Втім, на відміну від дійсних педагогів, заступники вчителів не мали права на отримання державної пенсії.

Соціально-професійна характеристика педагогічної інтелі­генції середніх навчальних закладів буде неповною без аналізу її пенсійного забезпечення. В Австро-Угорщині претендувати на отримання державної пенсії могли лише ті викладачі, які працювали на постійній посаді в державних навчальних закла­дах. Робота в приватних школах не враховувалась при нара­хуванні емеритури[15]. Вийти на заслужений відпочинок гімна­зійний професор міг у будь-який час, але право на пенсію в розмірі 40 % останньої заробітної плати він отримував при до­сягненні 10-літнього трудового стажу. За кожен наступний рік роботи до пенсії долучались 2 % вчительської річної винагоро­ди. Державне утримання в розмірі останньої платні надавалось педагогу при досягненні ним 65-літнього віку. В 70 років вихід на пенсію був обов’язковим [17, s. 109].

Таким чином, фінансове забезпечення викладачів середніх шкіл було не надто високим, воно залежало від посади і квалі­фікації вчителя.

Відомими українськими педагогами, що викладали в галиць­ких середніх школах наприкінці XIX — на початку XX ст. були: В. Ільницький, А. Вахнянин, I. Верхратський, В. Білецький, І. та П. Огоновські, Ф. Колесса, М. Пачовський, О. Макаруш - ка, Ю. Романчук, П. Скобельський, Е. Харкевич, І. Кокорудз, Ярема (працювали в ЛАГ), С. Зарицький, В. Кміцикевич (українська гімназія в Перемишлі), І. Раковський, О. Сушко, Я. Гординський (українська гімназія в Коломиї), А. Крушель­ницький, О. Тисовський (українська Станіславівська гімназія) та інші [1, с. 12-14; 39, с. 273-277; 40, с. 3-5]. Всі вони докла­дали чималих зусиль для виховання висококваліфікованої ін­телігенції, часто були авторами перших україномовних підруч­ників для середніх шкіл. Наприклад, І. Верхратський викладав природознавство, біологію, мінералогію у різних навчальних закладах Львова, Станіславова, Ряшева, з 1890 р. до виходу на пенсію працював в Академічній гімназії. Він залишив величез­ну за значенням педагогічну спадщину. Професор — автор низ­ки українських підручників — «Зоологія для нижчих класів шкіл середніх» (витримав 4 видання), з ботаніки, мінералогії, двох посібників з соматології[16], тлумачного словника з мінера­логічної термінології тощо [4, с. 496-502].

Природознавство та математику також викладав українець

0. Раковський. Після закінчення Львівського університету він деякий час працював суплентом в Академічній, потім вчите­лем в Коломийській гімназії, де також завідував природничим кабінетом. Після завершення спеціалізації із зоології у Віден­ському університеті І. Раковський отримав ступінь доктора фі­лософії. У 1908 р. він переїхав до Львова, а з 1910 р. знову викладав в Академічній гімназії [2, с. 14-24].

Визначним галицьким педагогом-математиком був В. Ле - вицький. Свою кар’єру він розпочав у вересні 1894 р., одразу після закінчення Львівського університету, з посади суплента в ЛАГ. Успішно склавши кваліфікаційний іспит, у 1896 р. був призначений дійсним вчителем у Тернопільську гімназію. На початку 1900 р. отримав ступінь доктора наук. Згодом підви­щував кваліфікацію у Геттінгенському інституті математики та Берлінському університеті. З 1903 р. викладав у Львові, в V гімназії. В. Левицький — автор багатьох педагогічно - дидактичних статей та гімназійного підручника «Фізика для вищих класів». Своєрідним визнанням трудових досягнень вчителя стало запрошення його у 1914 р. на роботу в МВіО у Відні [5, с. 113-120].

І. Кокорудз викладав класичну й українську філологію. Починав працювати в ЛАГ. Після успішного складення ква­ліфікаційного іспиту був призначений суплентом в німецько - мовній Бродівській реальній школі. Згодом працював дійсним вчителем в польській гімназії в Станіславові. У 1896 р. був переведений на посаду професора у Львівську академічну гім­назію, а з 1911 р. очолював цей навчальний заклад. Упродовж 1899-1914 рр. як лектор паралельно викладав українську мову у Львівському університеті. Також займався науковою робо­тою, опублікував чимало своїх досліджень. Поза професійною діяльністю брав активну участь в громадському житті краю, був членом багатьох товариств [41, арк. 15-30].

На початку XX ст. українські вчителі середніх навчаль­них закладів починають консолідуватись для захисту своїх прав. Репрезентантом освітянських інтересів стало засноване у 1908 р. товариство «Учительська громада»[17]. Основною ме­тою діяльності воно проголошувало створення і забезпечення нормального функціонування середніх і вищих шкіл, належне національне виховання української молоді, надання юридич­ного захисту та матеріальної допомоги викладачам-українцям [42, с. 9]. Першим головою організації був обраний М. Грушев - ський. Загалом на момент створення «Учительської громади» до неї увійшли 289 з усіх 432 українських педагогів середніх

І вищих навчальних закладів Австрії [43, с. 10]. В наступні роки це число постійно збільшувалось. Наприкінці 1909 р. ор­ганізація налічувала 304 чол., у 1910 р. — 314, а в 1911 р. — 398 членів. Водночас відбувалося і структурне розширення «Учительської громади». Якщо в 1909 р. вона мала в Гали­чині 5 філій (в Коломиї, Бережанах, Тернополі, Перемишлі і Станіславові), то напередодні Першої світової війни — 11 [42, с. 10]. З 1909 р. товариство видавало власний часопис «Наша школа» [44, с. 137]. «Учительська громада» зосереджувала свою діяльність і в напрямку заснування та забезпечення необ­хідним педагогічним персоналом українських приватних гім­назій, контролювала стан вивчення в середніх школах україн­ської мови і літератури, працювала над створенням службової прагматики для викладачів середніх навчальних закладів [42, с. 13-15; 45, с. 5-9].

Таким чином, попри різні прояви правової та фінансової дис­кримінації, педагоги середніх шкіл являли собою суттєву про­фесійну групу в структурі української інтелігенції Галичини. їх фахове становлення відбувалося у доволі несприятливих умовах, а просування по посадовій драбині було тривалим, сповненим різних перешкод, і часто супроводжувалося матеріальною скру­тою. Незважаючи на це, вони сумлінно виконували свої профе­сійні обов’язки, накопичували педагогічний досвід, займалися науковими дослідженнями, були авторами перших україномов­них підручників з низки дисциплін, розробляли і впроваджува­ли нові методики навчання. Кількісне зростання педагогічної інтелігенції на початку XX ст. сприяло її консолідації в рамках професійного об’єднання — товариства «Учительська громада», яке активно виступало на захист прав освітян.

Джерела та література

1. Курляк І. Є. Українська гімназійна освіта у Галичині (1864­1918 рр.) / І. Є. Курляк. — Львів : [б. в.], 1997. — 222 с.

2. Головацький І. Іван Раковський 1878-1949: Життєписно - бібліографічний нарис / І. Головацький. — Львів : [б. в.], 2004. — 213 с.

3. Яценко М. Володимир Гнатюк: Життя і фольклористична діяль­ність / М. Яценко. — К. : Наукова думка, 1964. — 286 с.

4. Кобів Ю. И. Творці українського природознавства Іван Верхрат­ський та Микола Мельник / Ю. И. Кобів // Аксіоми для нащадків: українські імена у світовій науці: Зб. нарисів / Упоряд. і передм. О. К. Романчука. — Львів : Меморіал, 1992. — С. 495-511.

5. Хобзей П. К. Основоположник математичної культури нашого на­роду / П. К. Хобзей // Аксіоми для нащадків: українські імена у світовій науці: Зб. нарисів / Упоряд. і передм. О. К. Романчу­ка. — Львів : Меморіал, 1992. — С. 110-126.

6. Program wykladow w c. k. Uniwersytecie imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie w zimowem polroczu 1880/1 r. naukowego. — Ь^у^ 1880. — 22 s.

7. C. k. Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie. Sklad uniwersytetu i program wykladow w polroczu zimowem 1890/1. — Lwow, 1890. — 43 s.

8. Ibid. w zimowem polroczu 1900/901. — Lwow, 1900. — 71 s.

9. C. k. Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie. Program wykladow w polroczu zimowem 1910/1911. — Lwow, 1910. — 48 s.

10. Ibid. w polroczu letniem 1913/1914. — Lwow, 1914. — 49 s.

11. Мисак Н. Викладачі українці у Львівському університеті напри­кінці ХІХ — на початку ХХ століття / Н. Мисак // Шляхами істо­рії: Науковий збірник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка на пошану професора Костянтина Кондратюка. — Львів : Видав­ництво «Піраміда», 2004. — С. 207-224.

12. Лисий Ю. Національні взаємовідносини у Львівському універси­теті у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. / Ю. Лисий // Мандрівець. — 2009. — № 3. — С. 27-34.

13. Вистава шкіл народних і середніх галицьких в павільйоні ц. к. Ради шкільної краєвої з поглядом на розвиток шкіл народних і середніх в Галичині від року 1868-1894 // Учитель (Львів). —

1894. — Ч. 16 і 17. — С. 241-252.

14. Баран С. Галицьке шкільництво в цифровім освітленню / С. Баран // Діло (Львів). — 1912. — Ч. 69. — С. 2-3.

15. Товариш. Ілюстрований календар товариства «Просвіта» на рік звичайний 1903. — Львів : [б. в.], 1902. — 236 с.

16. ЕЬіуг ustaw i rozporz^dzen odnosz^cych siq do szkol srednich w Ga - licyi / Opracowali M. Janelli i K. Missona. — Lwow, 1914. — 48 s.

17. Homola I. Nauczycielstwo krakowskie w okresie autonomii (1867­1914) / I. Homola // Inteligencja polska XIX-XX wieku: Studia /

Pod red. R. Czepulis-Rastenis. — Warszawa : PWN, 1981. — S. 83­130.

18. Zbior ustaw krajowych obowi^zuj^cych w zakresie spraw szkol - nictwa ludowego w Krolewstwie Galicoi i Lodomeroi wraz z Wiel- kiem Ksiqstwem Krakowskiem / Zestawil B. Baranowski. — Lwow,

1895. — 86 s.

19. Zbior ustaw uniwersyteckich z dodatkiem niektorych innych ustaw i przepisow mlodziezy uniwersyteckiej potrzebnych. — Lwow, 1903. — 431+IX s.

20. Nowe przepisy egzamenacyjne dla kandydatow na nauczycieli szkol srednich // Muzeum (Lwow). — 1911. — T. II, z. 3. — S. 217-293.

21. Muzeum. — 1911. — T. II, z. 2.

22. Володимир Гнатюк. Документи і матеріали (1871-1989) / Упор.: Дашкевич Я., Купчинський О., Кравець M., Пельц Д., Сисець - кий А. — Львів : [б. в.], 1998. — 467 с.

23. Антін Крушельницький — письменник, публіцист, педагог: Матеріали до біобібліографії та епістолярної спадщини / Укл. О. В. Канчалаба, автор передмови M. I. Гнатюк. — Львів : [б. в.], 2002. — 296 с.

24. У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до Кирила Студинського (1891-1941) / Упоряд. О. В. Гайова, У. Я. Єдлинська, Г. I. Свар- ник. — К. : Наукова думка, 1993. — 768 с.

25. Журавлі повертаються...: З епістолярної спадщини Богдана Леп - кого / Упоряд., авт. передм., прим. і коментарів В. Качкан. — Львів : [б. в.], 2001. — 920 с.

26. Шухевич С. Моє життя: Спогади / С. Шухевич. — Лондон : Ви­дання Української видавничої спілки, 1991. — 619 с.

27. Підвисшенє платні урядників // Діло. — 1898. — Ч. 200. — С. 1.

28. Wiadomosci statystyczne o stosunkach krajowych wydane przez Krajowe biuro statyatyczne / Pod red. T. Pilata. — Lwow, 1888. — T. XI, z. I. — 43 s.

29. Діло. — 1889. — Ч. 65.

30. Zbior ustaw i rozporz^dzen administracyjnych / Pod red. J. Piwoc - kiego. — Lwow, 1901. — T. III. — 1049 s.

31. Gl^binski S. Regulaco^ placy urzqdnikow, nauczycieli, duszpasterzy i wdow po wojskowych / S. Gl^binski // Slowo Polskie (Lwow). — 1907. — № 37. — S. 1-2.

32. C. d.n. Pobore sluzbowe i emerytalne urzqdniköw panstwowych, ich wdow i sierot / C. d.n. // Przegl^d urzqdniczy. — 1907. — № 6. —

S. 4.

33. Buszko J. Galicja 1859-1914. Polski Piemont? Dzieje narodu i panstwa polskiego / J. Buszko. — Warszawa, 1989. — 80 s.

34. Діло. — 1899. — Ч. 227.

35. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі — ЦДІАЛ України). — Ф. 178 (Крайова шкільна рада, м. Львів). — Оп. 1. — Спр. 976.

36. Там само. — Ф. 178. — Оп. 1. — Спр. 2326.

37. Діло. — 1911. — Ч. 203.

38. Muzeum. — 1885. — Z. 3.

39. Учитель. — 1901. — Ч. 18.

40. Звіт дирекції ц. к. академічної гімназії у Львові за рік шкільний 1900/1901. — Львів, 1901. — 48+60 с.

41. ТТДТАЛ України. — Ф. 309 (НТШ). — Оп. 1. — Спр. 387.

42. Терлецький О. Тсторія «Учительської Громади» (1908-1933) / О. Терлецький // Двадцятьп’ятьліття товариства «Учитель­ська громада»: Ювілейний науковий збірник. — Львів, 1935. — С. 3-48.

43. Раковський Т. Засноване Товариства «Учительська громада» / Т. Раковський // Наша школа (Львів). — 1909. — Кн. Т/ТТ. — С. 6-10.

44. Наша школа. — 1909. — Кн. Т/ТТ.

45. Наша школа. — 1909. — Кн. ТТТ.

Анотації

Мысак Н. Ф. Украинские преподаватели средних школ Гали - чины в конце XIX — начале XX вв.: социально-профессиональная характеристика.

В статье систематизированы сведения о преподавателях средних школ Галичины в конце ХТХ — в начале XX вв. как отдельную профессиональную группу интеллигенции. В ней сосредоточено внимание на особенностях подготовки педагогических кадров в высших учебных заведениях и факторах, которые влияли на этот процесс. Проанализирована профессиональная деятельность пре­подавателей: как продвигались по должностной лестнице, какие должности занимали. Охарактеризованы их правовое и материаль­ное положение.

Mysak N. F. Ukrainian teachers of secondary schools of Galicia in the late 19th — early 20th centuries: socio-professional description.

In the article information is systematized about the teachers of secondry schools of Galicia in the late 19th — early 20th centuries as a separate professional group of intelligentsia. Attention is focused on the features of training of pedagogical personnel in higher educa­tional establishments and factors which influenced this process. Pro­fessional activity of teachers is analysed: how they climbed the career ladder and what positions they occupied. Their legal and financial position is described.


Похожие статьи