joomla
Безымянный
Історія - Інтелігенція і влада

С. В. Адатович

Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника

ПРОСВІТНИЦЬКІ “ДЕСАНТИ” ІНТЕЛІГЕНЦІЇ НАПРИКІНЦІ XX — НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

У КОНТЕКСТІ ЄДНАННЯ УКРАЇНИ

Перебудовчі процеси в СРСР наприкінці 80-х рр. XX ст. стиму­лювали інтерес національних еліт до власної національно-культур­ної спадщини і посилювали децентралістські тенденції в союзних ре­спубліках. Національне відродження і процес здобуття Україною не­залежності отримали достатньо широке висвітлення в сучасній істо - рико-політичній та правовій думці. Розв’язання даної проблеми за­початковано в дослідженнях В. Литвина, С. Кульчицького, О. Бой­ка, Я. Грицака, С. Кобути.

Проте на сьогодні залишається не до кінця дослідженим таке со­ціально-політичне явище, як національно-просвітницькі поїздки української інтелігенції на Схід і Південь країни в умовах станов­лення і розбудови української державності, які спрямовувалися на підвищення національної свідомості громадян і єднання регіонів України. Автор у статті ставить завдання проаналізувати причини, характер і ефективність об’єднавчих акцій української інтелігенції.

В умовах українського національно-демократичного відроджен­ня галицькі опозиційні політики розгорнули активну просвітню пра­цю в радянізованих і русифікованих східних і південних районах України. Бажання галичан нав’язати співвітчизникам за Збручем своє бачення мовної проблеми і державної політики пояснюють зна­чно більшою вагою духовних цінностей в житті західних україн­ців [1].

Так, за даними Міністерства внутрішніх справ УРСР, лише полі­тичним проводом Тернопільської крайової організації Народного Руху України з січня 1991 р. організовувалися поїздки груп людей чисельністю по 100-150 осіб у східні області України для проведен­ня агітаційної роботи серед населення [2].

Просвітницькі заходи західноукраїнської інтелігенції на Сході і Півдні України у багатьох випадках ініціювалися як етнографічні та історико-культурні акції і присвячувалися до річниць відомих подій української історії. Зокрема, з ініціативи Народного Руху Укра­їни, Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Московсько­го товариства української культури “Славутич” і українського моло­діжного клубу м. Москви з 4 липня по 25 серпня 1990 р. в республіці був проведений культорологічний похід “Дзвін-90”, який завершив­ся 24-25 серпня 1990 р. в м. Каневі Черкаської області святом єдності народу України. В акції взяли участь 600 осіб, які прибули автобуса­ми з Івано-Франківської, Тернопільської, Київської, Черкаської, Чернігівської областей і м. Києва [3].

Для єднання української нації опозиційні сили на початку 90-х рр. XX ст. використовували святкування дня злуки ЗУНР і УНР 22 січ­ня 1919 р. У цей день націонал-демократи організовували символіч­ний “живий ланцюг” єднання за маршрутом Івано-Франківськ — Львів — Київ. Так, лише у Рівненській області, де опозиційні настрої не були настільки домінуючими, як у Галичині, участь у “живому ланцюгу” взяли 8,5 тис. осіб [4].

Пропагандистську діяльність здійснювало навіть львівське Росій­ське культурне товариство імені академіка А. Сахарова, яке ставило перед собою завдання розповісти на Сході про відсутність утисків проти росіян і що українське відродження є гуманним демократич­ним процесом [5].

Однак партійно-державні органи східних і південних областей чинили всілякі перепони агітації, не завжди діяльність галичан отри­мувала підтримку зі сторони населення. Наприклад, наприкінці сер­пня 1990 р. президія Миколаївської обласної ради прийняла рішен­ня про недопущення дій політизованих організацій з інших регіо­нів, які сприяють “дестабілізації внутрішньополітичних обставин в області”, посилаючись на їх “хуліганські дії” [6].

Національні антикомуністичні угруповання, що проводили наці - онально-освідомлюючу роботу в східних областях України, на XVII з’їзді Компартії України в грудні 1990 р. були розцінені як такі, що “являють собою сьогодні найбільшу небезпеку для суспільства, для збереження територіальної цілісності республіки, для утвердження її державного суверенітету”. Водночас, як засвідчили виступи пер­ших секретарів обкомів КПУ: Чернігівського — В. Лісовенко, Жи­томирського — В. Федорова, Одеського — Р. Боделана, натиск “га­лицьких емісарів” отримував все більш “рішучий спротив” [7].

Нерезультативність агітації жителів східних і південних облас­тей базувалася на тому, що “галицькі десанти”, за словами відомого українського письменника Р. Іваничука, поширювали національні ідеї як місіонери, домагалися “насильного їх втілення в тих регіонах України, де національна свідомість стоїть нижче”[8]. На думку голо­ви Львівської облради В. Чорновола, радикальна агітація галичан на сході України допомогла організувати Компартії восени 1990 р. “контрнаступ проти демократії, отже, відкинути нас на крок на - зад”[9].

Натомість голова Івано-Франківської обласної ради народних де­путатів М. Яковина, даючи оцінку спробі “демократичного бліцкрі - гу”, закликав галичан позбутися стереотипів і штампів, відійти від міфологічних однозначних, лінійних форм свідомості, які здатні на­віть “стосунки між рідними братами звести до позиції “свій — чу­жий”. На його думку, галичани не повинні були аж надто форсувати події, намагаючись бути більшими українцями, ніж, власне, украї­нці зі Східної України, які “й саму назву і літературну мову всій нації дали”[10].

Здобуття Україною незалежності і розбудова державності зняли з порядку денного необхідність галицьких десантів на Схід і Південь України. Однак проблема єдності країни актуалізувалася знову в ре­зультаті президентських виборів 2004 р. і сепаратистських дій керів­ництва південно-східних регіонів України.

Масовий приїзд і перебування в Західній Україні спостерігачів зі Східної України в період президентської виборчої кампанії 2004 р. сприяли розвіянню багатьох міфів про Галичину і зближенню регіо­нів країни [11]. Наддніпрянці побачили, що, крім аграрного харак­теру західних областей, найнижчого рівня зарплат і т. д., жителям регіону властива європейська культура, відносно високий рівень життя за рахунок закордонних заробітків, привабливий інвестицій­ний клімат в краї [12]. Відзначимо, що ті ж самі донеччани відзнача­ли, що підсумком поїздок спостерігачів стало усвідомлення того, що “немає протистояння між сходом і заходом України, а є відкрите по­літиканство і дешевий популізм окремих особистостей...” [13].

Після закінчення президентських виборів 2004 р. інтелігенція Сходу і Заходу України ініціювала заходи для об’єднання країни. Так, на курортному чорноморському березі, в Коблевому на Микола- ївщині, 9-11 вересня 2005 р. відбувся І міжрегіональний молодіж­ний форум “Південь — Захід: нас не роз’єднати”. Південь був пред­ставлений молоддю Миколаївської області, а з заходу прибули юна­ки та дівчата з Івано-Франківської, Львівської та Закарпатської об­ластей [14].

Влітку 2005 р. майже протягом двох тижнів тривав перший все­український автопробіг “Схід — Захід: разом назавжди” за участю понад 50 представників центральних і регіональних ЗМІ, який мав політичну мету — соборність українських земель. Співорганізатора - ми й безпосередніми учасниками акції стали народні депутати Укра­їни — львів’янин Я. Кендзьор і донеччанин В. Зубанов (Всеукраїнсь­кий фонд “Схід — Захід разом”), Л. Мех (Всеукраїнський фонд “Жур­налістська ініціатива”) та Всеукраїнський автомобільний клуб жур­налістів. Я. Кендзьор і В. Зубанов наголосили, що спільною акцією учасники автопробігу прагнули через безпосереднє спілкування лю­дей “швидше погасити штучно створене під час президентських ви­борів протистояння між Сходом і Заходом України” [15].

Крім того, після Помаранчевої революції в Луганську в середо­вищі науковців і журналістів зародилася ідея проекту “Україна. Схід — Захід. Шлях до порозуміння”. На практиці автори проекту зосередилися на взаємовідвідуваннях регіонів науковою, журналі­стською елітою (Луганщина, Івано-Франківщина, Поділля), які на­ближували Галичину до Донбасу через не абстрактно-історичні схе­ми, а біографії конкретних селян, вчителів, священиків і вивчення реального життя людей [16].

Отже, просвітницькі “десанти” в східні і південні райони Украї­ни, які організовувалися галицькими націонал-демократами напри­кінці 80-х — на початку 90-х рр. XX ст., повинні були об’єднати ре­гіони України в єдину соборну державу і поширити в суспільстві укра­їнську національну ідею. Однак в умовах компартійно-радянської пропаганди і русифікації населення національно-освітня праця за­хідноукраїнської інтелігенції не мала значного ефекту і використо­вувалася владою для дискредитації “українських буржуазних наці­оналістів”.

Політичне протистояння в умовах президентських виборів 2004 р. і Помаранчевої революції актуалізувало проблему розколу по лінії Схід — Захід. У цих умовах інтелігенція уже як Галичини, так і Дон­басу ініціювала об’єднавчі проекти і зустрічі еліт регіонів країни. Перспективи подальших розвідок у даному напрямку автор вбачає у дослідженні кількісно-якісних характеристик просвітницьких акцій української інтелігенції та вивченні їх наслідків.

Література

1. Попов А. Галицкие националисты и восточные конформисты // Незале­жний культорологічний часопис. — 2002. — №23. — С. 239.

2. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО України), ф. 1, оп. 32, спр. 2907. Арк. 1.

3. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 32, спр. 2872. Арк. 171.

4. Там само. Арк. 34.

5. Російський материк у Львові: Інтерв’ю з головою Російського культур­ного товариства імені акад. А. Сахарова Миколою Сергеєвим // За віль­ну Україну. — 1991. — 6 лют. — С. 2.

6. Кобута С. Прикарпаття в новітній українській національно-демократи­чній революції (1988 — 1991 рр.) // Галичина. — 2001. — №7. — С. 45.

7. Одинец М., Тихомиров И. На трудных рубежах // Правда. — 1990. — 19 дек. — С. 3.

8. Не будьмо “малоросами”: Інтерв’ю з народним депутатом України, чле­ном Народної Ради, відомим українським письменником Романом Іва - ничуком // За вільну Україну. — 1991. — 5 лют. — С. 2.

9. Сесія Львівської обласної Ради народних депутатів. Один рік при владі // За вільну Україну. — 1991. — 27 берез. — С. 1.

10. Мусимо досягти політичного консенсусу. З виступу голови Івано-Фран­ківської обласної Ради народного депутата Миколи Яковини // За віль­ну Україну. — 1991. — 26 лют. — С. 2.

11. Адамович С. Проблема соборності у суспільно-політичному житті Гали­чини (1991 — 2004 рр.). — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2005. — С. 41.

12. Киселев С. Западная Украина: бедные области, богатые жители // Аргу­менты и факты в Украине. — 2004. — №51. — С. 11.; Вихопень Н. Львів

— Дніпропетровськ, або Два береги однієї ріки // Молода Галичина. — 2005. — 22 лют. — С. 10.

13. Шевченко М. С Востока — о Западе // Голос Донбасса. — 2004. — 12 нояб.

— С. 3.

14. Південь-Захід: взаємопізнання з єднанням // Світ молоді. — 2005. — 15 верес. — С. 1.

15. Схід — Захід: разом назавжди // і£. иа. — Івано-Франківськ, 2005. — 25 серп. — С. 2.

16. Бублик М. Де кордони для чужини // Україна молода. — 2005. — 21 лип.

— С. 8.


Похожие статьи