Головна Історія Інтелігенція і влада ЯБЛУКА РОЗБРАТУ АБО ДЕЗІНТЕГРАЦІЯ КРИМСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ. ЕТНІЧНИЙ АСПЕКТ
joomla
ЯБЛУКА РОЗБРАТУ АБО ДЕЗІНТЕГРАЦІЯ КРИМСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ. ЕТНІЧНИЙ АСПЕКТ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. С. Узун

Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

Роль, суспільні функції і ступінь відповідальності політичної елі­ти дискутуються постійно, проте найбільш активно — в переламні моменти розвитку суспільства. Це є підтвердженням того, що в такі періоди роль політичних еліт набуває виключно важливого значен­ня. Саме вона повинна сформулювати відповіді на запитання, які ста­вить час змін [1].

Існує дуже багато студій та публікацій, присвячених вивченню та аналізу поняття “еліта”, дослідженню історичних умов формуван­ня української інтелигенції та еліти, пошуку диференційованих пла­стів еліти у сучасному суспільстві України [2].

Багато хто додержується думки, що в нашій державі немає еліти, натомість є номінклатура та клани, які внаслідок самозакриття, від- чуждення від народу та регіоналізації обстоюють переважно власні корпоративні інтереси [3]. Україну можна сміливо назвати країною регіонів, і це зрозуміле на перший погляд явище, сьогодні стає дже­релом нескінчених спекуляцій з боку як окремих політичних сил, так і ЗМІ.

Істеричний крик про невідворотній розкол держави вже досить дратує слух розумної і врівноваженої людини. Одним із найбільш потенційних конфліктогенних регіонів, який впливає на суспільно - політичну ситуацію не тільки в Україні, а й в Росії, є Крим—складо­ва частина “дуги нестабільності” [4].

Саме в Криму вже не один десяток років вирують пристрасті у площині таких питань:

1. Крим — частина Украіни або щедрий дарунок Москви; прояв бездумного волевиявлення лідерів трьох слов’янських народів?

2. Бути чи не бути кримсько-татарській національній автономії?

Окремим комплексом виступають проблеми щодо розподілу Чор­номорського флоту.

Важелі політичної влади на Кримському півострові п’янили го­лови як української, так і російської політичної еліти. А з кінця 1980-х років зявилася третя, хоча й дуже слабка, сила — вожді крим­ськотатарських репатріантів (так тепер прийнято називати депор­тованих кримських татар).

11 травня 1944 року ДКО прийняв постанову про виселення крим­ських татар, викритих у пособництві нацистам в масштабах цілого народу. Разом із німцями, греками, болгарами та ін. їх відправляли до Узбекистану, Казахстану, Таджикістану, у східні райони Росії [5]. Історична доля кримських татар неодноразово підлягала перегляду, що спричинило появу великої кількості точок зору на події воєнних та повоєнних років у Криму. Якщо їх усі спробувати поділити на гру­пи, то отримаемо такий результат:

1. Пацифістські, гуманістичні, проникнуті співчуттям трагічної долі народу. В основній своїй кількості праці, стрижнем яких висту­пає емоційна точка зору, акцентують увагу читача на розмаїтті на­родних традицій та культурі кримських татар, драматичних момен­тах їхньої історії.

2. “Розвінчування міфу” — її дотримуються прибічники рішучих дій Сталіна по відношеню до “зрадників”. Вони наводять вагомі ар­гументи та докази їх провини. Найбільш поширеними є викриття у:

- массовому дизертирстві та здачі в полон;

- виконанні карних і охоронних функцій у батальйонах, тюрмах і таборах нацистів.

Можна констатувати, що заплямований в минулому кримсько­татарський етнос і досі відчуває на собі негативне сприйняття іное - тнічних груп, зокрема з боку російськомовного населення і таких радикально налаштованих угруповань, як скінхеди і “козаки”. Ви­щезазначені обставини не могли не вплинути на методи та засоби боротьби кримських татар за свої права. Агресія породжує агресію, і коли життя кидає людину у прірву презирства та ненависті, по - збавляючи її навіть морального права на життя, їй не залишається нічого окрім, як боротися. Пресинг породжує протидію, і з цим тре­ба рахуватися.

Ще з 1987-89рр. деякі родини кримських татар намагалися повер­нутися на землю своїх предків, проте піддалися повторній депортації. Внаслідок цього відбувся різкий підйом кримськотатарського націо­нального руху, який в боротьбі “за землю” та “національно-культурну автономію” починає відігравати роль консолідуючого фактора [6].

Повернення та інтеграція крмськотатарського етносу у більш - менш монолітне російсько-українське суспільство Криму, по відно­шенню до якого він був чужим та зайвим, супроводжувалося виник­ненням числених конфліктів, подолання яких було можливим лише за умови активної політичної боротьби кримськотатарської політич­ної еліти. Вона, в свою чергу, була навантажена деструктивним впли­вом депортації та репатріації [7].

У 1992 р. в Симферополі стався інцидент, який дуже серйозно схвилював Москву, бо дуже нагадував сценарій розгортання подій у Чечні. Того дня кримські татари, обурені політикою зачистки місце­вої влади, захопили будинок Верховної Ради. Ризик кровопролиття напружував повітря, але, як розповідає член правління організації “Меморіал” Олександр Черкасов, загрозу відвернув харизматичний лідер кримсько-татарської еліти Мустафа Джемільов [8]. Лідери кримсько-татарського національного руху намагалися підкреслити, що характерними для них є ненасильницькі методи дій. А ось іще один приклад. На IV Курултаї (Сімферополь, 9-11 листопада 2001 р.) декілька делегатів запропонували прийняти резолюцію, яка б під­твердила Декларацію про національний суверенітет кримсько-татар­ського народу. Згідно з Декларацією, земля та надра Криму були про­голошені власністю кримських татар. М. Джемільов запитав: “Ви ро­зумієте, що це війна? Чи готові ми до неї?” — “Готові!”— пролунало у відповідь. Чи не відхилиння це від “мирного курсу”? [9]. Дослід­ник кримського питання С. Г. Цикуренко в статті “Интеграция или добровольная сегрегация” підкреслює відверте небажання представ­ників Курултаю-Меджлісу вести конструктивний діалог з київськи­ми вченими та політиками. Так, на конференції “Проблеми політич­ної та соціальної інтеграції кримських татар в українське суспільст­во” (13-14 листопада 2001 р.) представники кримських татар у своїх виступах жодного разу не застосували термін “інтеграція”. По-пер­ше, керівник політико-правового управління Надир Бекиров запро­понував проведення виборів 2002 року в АРК “національними курі­ями”. Такий принцип суперечить принципам державного будівниц­тва і може призвести до етнократизації влади. По-друге, можливість радикалізації кримсько-татарського національного руху М. Джемі - льов розглядав як право народу боротися за свої права, якщо інші методи недієві. Тобто можна констатувати, що зараз у Криму знахо­диться окрема політична сила, яка настійливо відстоює інтереси пе­вної групи населення, чітко виокремлючи її серед інших [10].

На першому Курултаї кримсько-татарського народу, який відбув­ся 29 червня 1991 р. був висунутий перелік основних цілей кримсько­татарського руху. Поряд із метою ліквідації наслідків геноциду і вжит­тя заходів щодо повернення та облаштування кримських татар на істо­ричній батьківщині, відродження національної культури, було також поставлено й завдання по відновленню національних і політичних прав кримсько-татарського народу, реалізації його права на вільне націо­нально-державне самовизначення на території Криму. Пізніше поло­ження про національну державність було вилучено, проте в цій фор­мулі виявився досить високий рівень самосвідомості кримсько-татар­ської політичної еліти [11]. Вона, зокрема, домагається офіційного визнання Меджлісу повноважним представницьким органом кримсь­котатарського народу, в чому бачить засади вирішення решти проблем облаштування та розвитку кримсько-татарської нації. Супротивники цого визнання Меджлісу (Російська община Криму називає цю орга­нізацію антиконституційним ісламським угрупованням) вбачають тут нарощування зусиль у напрямку формування в перспективі Кримсь­ко-татарської держави. [12]

В умовах протистояння кримских татар та проросійськи налашто­ваних політичних сил в Криму Києву завжди доводилось маневрува­ти, аби не припустити надмірного посилення однієї з них та виходу ситуації з-під контролю. Аналізуючи співвідношення сил у Криму, доречно пригадати події 1990-х років, коли точилася “внутрішня” бо­ротьба навколо “зовнішнього” питання—про відновлення автономії Криму. Рефат Чубаров, один із лідерів Меджлісу, стверджує, що до кінця 80-х років XX ст. таке прохання висували лише кримські тата­ри, і потенційне вирішення проблеми стало можливим лише після по­вернення останніх на півострів. Дійсно, з початком процесу репатрі­ації Верховною Радою СРСР 28 листопада 1989 року були затверджені “Висновки і пропозиції Комісії ВР СРСР щодо проблем кримсько-та­тарського народу”, з яких виникла необхідність відновлення автономії Криму шляхом утворення Кримської АРСР у складі Української РСР [13]. 20 січня 1991 року в Криму був проведений перший у СРСР регі­ональний референдум, причому в умовах, коли більшість кримсько­татарського народу ще знаходилася за межами України (за результа­тами перепису 1990 року до Криму повернулися тільки 83 тис. крим­ських татар). Це спричинило проблему, яка й досі не розв’язана. Так, лідери кримсько-татарського народу заявляють, що статус АР Крим було вирішено “арифметичною більшістю голосів російськомовних громадян, в той час як основна маса корінного населення не мала мож­ливості впливати на результати референдуму”. Після розпаду СРСР у Криму за активного сприяння московських політиків (Г. Попов,

О. Руцький) відбувається підйом сепаратистських настроїв. Під тис­ком Республіканського руху Криму 26 лютого 1992 року Верховна Рада Криму вилучила з офіційної назви слово “автономія” і замінила його на “республіку”. Офіційний Київ та кримська владна еліта вступають у період законодавчої конфронтації. ВР України розглядає законопро­ект “Про розмежування повноважень між Україною та Республікою Крим” і відкидає його, бо в такому разі АРК Крим виступала б як рів­ноправний суб’єкт по відношенню до України. Потім ухвалює Закон “Про статус Атономної Республіки Крим”, а у відповідь на “Акт про проголошеня державної самостійності Криму” і постанову про прове­дення референдуму на його підтримку київські парламентарії 13 тра­вня 1992 року скасовують це рішення Кримської Верховної Ради.

Таким чином під час вирішення статусу Криму зіштовхнулися інтереси таких сил:

1) політичної еліти Москви, прагненням якої було відділення Криму від України;

2) лідерів кримських татар. Мета — недопустити перехід Криму під владу Росії, бо тоді можливість створення кримсько-татарської автономії у межах України була б ліквідована;

3) Верховної Ради України, в якій не до кінця зрозуміли, що Крим—це не тільки важливий стратегічний пункт на Чорному морі, а й потужний конфліктогенний епіцентр, здатний продукувати на­пруженість у суспільстві та відчуття “розколу держави” (прикладом може бути сьогоденна проблема статусу російської мови в Україні).

Отож, ми спостерігаємо протистояння політичної еліти Києва, Москви та регіональної еліти Криму в той період, коли усім необхід­но було протилежне; коли від їхньої спроможності знайти консенсус залежала політична та економічна стабільність народу.

Сьогодні на тлі загальноукраїнських економічних негараздів від­бувається руйнація правового простору, зростає політичний та еко­номічний тероризм, загострюється боротьба за ресурси (головним чином за землю) між різними угрупованнями місцевої еліти. Основні зусилля російських та українських політиків зосереджені на поста­новці проблем різного спектра та спрямування, проте набагато мен­ше зусиль докладається для їх розв’язання.

Література

1. Єкименко Ю. Украина в XXI веке: вызовы для политической элиты// Зеркало недели. —2003. —№27.

2. См. напр.: Белебеха І. О. Українська еліта. — X.: Березіль, 1999. — 346с.; Гаман-Голутвина О. В. Определение основных понятий элитологии // Политические исследования. — 2000. — 5 янв. — С. 97-103; Романен­ко С. На равных с мировой элитой // Рабочая газета. — 2005. — 20 дек.

3. Дмитренко І. Самозвана “еліта” чи просто номенклатура? // Віче. — 2003.

— №8. — С. 33-35.

4. Григорьянц Г. Г. О некоторых особенностях процесса возрождения исла­ма в Крыму (1989-1999гг.) / Регіональні проекції державної політики. Збірник наукових праць Кримського філіалу НІСД: В 2 т. — Т. 1. — Сім­ферополь: Таврія, 2003. — С. 63-78.

5. Радость и боль возвращения. — Симферополь: Пирит, 2001. — 119 с.

6. Зінченко Ю. Кримські татари: історичний нарис. — К., 1998. — С. 109.

7. Кислый А. Е. Исторические предпосылки этнической конфликтности и этнической толерантности / Регіональні проекції державної політики. Збірник наукових праць Кримського філіалу НІСД: В 2 т. — Т. 2. — Сім­ферополь: Таврія, 2003. — С. 10-27.

8. Черкасов Александр. Путь к свободе может быть мирный // Http://www. krimtatar. com/problems/cherkasov. html

9. Цыкуренко С. Г. Интеграция или добровольная сегрегация / Регіональні проекції державної політики. Збірник наукових праць Кримського філі­алу НіСд: В 2 т. — Т. 2. — Сімферополь: Таврія, 2003. — С. 4-9.

10. Там само. — С. 5-6.

11. Положение о Меджлисе крымско-татарского народа // Http://crimeatau. org. ua/project/mejlis/docs/polozh. html

12. Новая власть сознательно провоцирует конфликты в Крыму “Русский блок”: власти делают из меджлиса антирусскую “дубинку” // Крымская правда. — 2005. — 7 дек.

13. Чубаров Рефат. Конституція АР Крим. Позиція права чи позиція полі­тичної доцільності // Віче. — 2003. — №5. — С. 49-55.


Похожие статьи