Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ З «УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ» У МОДЕРНУ ДОБУ
joomla
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ З «УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ» У МОДЕРНУ ДОБУ
Історія - Інтелігенція і влада

Ключові слова: «українське питання», національний рух, мо­дерна доба, національне відродження.

Ключевые слова: «(украинский вопрос», национальное движе­ние, модерный период, национальное возрождение.

Key words: the «<Ukrainian question», national movement, the modern period, national revival.

«Малоруссы, малороссы (иногда называемые южноруссами), представители одной из трех восточно-славянских народностей, вместе именуемых русскими [курсив наш. — О. Р.]» — так по­чинається стаття про українців в одній з найпопулярніших з багатотомних у Російській імперії енциклопедій, що в корот­кий період часу з 1900 по 1909 р. витримала чотири стереотип­ні видання і п’яте з додатковими двома томами [1]. Здавалось би, позаду залишилось «довге» XIX ст. з його пробудженням державних і недержавних народів, зокрема, і українців до усві­домленого національного буття і тут тобі (вже у модерну добу!) такий анахронізм у вигляді гасла солідного енциклопедичного видання.

Насправді ж на початку XX ст. анахронізм у процитованій енциклопедичній статті міг для себе зауважити та відчути пев­ний внутрішній дискомфорт дуже незначний відсоток її потен­ційних читачів. I справа тут не лише у тому, що викладений у статті погляд на українців (малоросів) та їх взаємини з ін­шими східно-слов’янськими народами — росіянами (великоро­сами) та білорусами — був інтегральною частиною російської державно-правної доктрини, яка постулювала існування «три­єдиного» російського народу («супер-етносу»), а й у тому, що такий погляд органічно сприймався й поділявся (щонаймен­ше — рішуче не відкидався) у той час переважною більшістю сукупного східно-слов’янського населення імперії.

Попри очевидні досягнення українського національного руху у XIX ст., процес формування та консолідації української модерної нації станом на початок XX ст. був дуже далекий


До свого завершення, а головні його каталізатори — револю­ційні події та Перша світова війна, що втягнули у його вир широкі маси, — ще чекали на нього попереду. Більшість за су­часною термінологією українців імперії тоді ще органічно (без внутрішнього конфлікту) поєднували в собі щонайменше дві ідентичності, однією з них і була офіційна загальноросійська («общерусская»).

Становище українського народу у Російській імперії було не таким вже й однозначним, щоб підпадати під категоричні висновки — «пригноблений» чи навіть, здавалось би, очевид­не — «бездержавний», бо, згідно з тією ж таки офіційною доктриною, малороси як інтегральна складова триєдиного російського панівного в імперії народу мали усі законні під­стави вважати себе співтворцями російської держави, її вій­ськових перемог та її літературної російської мови. Наскіль­ки разюче іншим в імперську добу від сьогоднішнього було значення деяких етно-політичних категорій, добре ілюструє вже давно хрестоматійний вислів «Севастополь — город рус­ской славы, славы русских моряков». Коли цей вислів у ва­ріаціях народився у XIX ст., він однаковою мірою стосувався усіх трьох східно-слов’янських народів, «вместе именуемых русскими», а не вказував конкретно на один, хай і найбіль­ший серед них (якщо не брати до уваги офіцерський склад Чорноморського флоту, періоду найбільшої його військової слави, то виявиться, що серед його моряків переважали ре­крути, а потім призовники з українських губерній імперії). Сьогодні ж цей вислів, у повному відриві від свого первісного значення, перетворився на один з найефектніших, сказати б — сакральних, пропагандистських штампів-«аргументів» у спробах довести винятково російські «історичні права» на це місто.

З іншого боку, попри усю формальну повноту прав (і без­прав’я також), що їх мали в самодержавній імперії в однако­вому з великоросами обсязі малороси як індивідууми, вони, а вірніше, та у часі постійно зростаюча чисельно частина з них, що відмовилася від дуалістичної ідентичності на користь мо­дерної, української, як усвідомлена спільнота перебувала в значно гіршому становищі щодо можливості задоволення своїх національно-культурних потреб, ніж інші народи, не обтяжені офіційною належністю до державоформуючої у Російській імпе­рії нації. Парадокс реалій буття українців у Російській імперії полягав у тому, що в той час, як інші її не східно-слов’янські народи, маючи свій визнаний у державі статус, найчастіше — «інородців» (юридичних або лише тільки політичних), на цій підставі вимагали, залежно від ступеня розвитку, задоволення своїх національно-культурних потреб (зазначимо — не завжди безуспішно), то українцям (тим малоросам, які відкинули дуа­лістичну ідентичність) доводилося виборювати саме право вва­жатися і визнаватися з боку держави окремим народом (до па­діння самодержавного ладу в Російській імперії досягти цього так і не вдалося), аби тільки мати можливість заявити про свої національно-культурні потреби та вимагати їх задоволення.

«Довге» XIX ст. у сфері національної політики Росій­ської імперії пройшло під впливом кількох паралельних, взаємопов’язаних між собою процесів. Патріархальна поліет - нічна імперія [2], якою Росія була ще на початку XIX ст., сто років по тому під впливом російського націоналістичного дис­курсу стрімко трансформувалась в імперію національну — од­нієї великої російської нації, яка згідно з офіційною державно - правною доктриною охоплювала собою все східно-слов’янське населення імперії. З іншого боку, національні рухи серед на­родів імперії, підкорюючись внутрішній логіці розвитку на­ціональних рухів взагалі — від первинного самоусвідомлення і захоплення фольклором та народною пісенною творчістю до накреслення чіткої національної програми дій, прямо ставили під сумнів саму можливість здійснення названої вище транс­формації Російської імперії. Успішність або неуспішність цієї трансформації чи не в першу чергу залежала від долі в імперії українського руху, який самим вже тільки фактом свого іс­нування руйнував і спростовував основу основ для побудови імперії однієї пануючої великої російської нації — офіційну доктрину про «триєдиний» російський народ. Багатомільйонне селянське українське населення (малороси) з розмитою, часто з подвійною і більше, невиразною, ще не сформованою іден­тичністю представляло собою поле запеклої битви, на якому, в кінцевому рахунку, без перебільшення вирішувалася доля імперії. Це був своєрідний етнічний субстрат, з якого влада Російської імперії, за умови проведення нею продуманої, ці­леспрямованої, виваженої політики, цілком могла у XIX ст. виростити собі надійну опору, перетворивши позірну доктрину про триєдиний російський народ у реальну дійсність. Так само органічно і нечисленні піонери українського національного руху першої половини XIX ст., а потім і продовжувачі їхньої справи, шляхом послідовної національно-культурної та полі­тичної праці могли зростити на цьому ж етнічному субстраті модерну українську націю. Альтернативність (багатоваріант - ність) шляхів національного будівництва на українському ет­нічному ґрунті у Російській імперії XIX ст. — була, на думку російського історика О. Міллера, однією з визначальних рис цього процесу [3].

Важливість утримання українського етносу в тілі «триєди­ного» російського народу диктувалася для російської влади та російського суспільства, окрім ментальних та ідеологічних чинників, також чинником суто утилітарним, опертим на ста­тистику народонаселення Російської імперії. Треба визнати, що «гра в цифри» (в статистику) завжди була потужним ін­струментом, з одної сторони — в доведенні справедливості прав і претензій, а з іншої — в спростуванні обґрунтованості таких вимог. У випадку Російської імперії від простої арифметики — рахувати малоросів як інтегральну частину великої російської нації чи як окрему і самодостатню українську — залежала від­повідь на питання про національний характер імперії: доміну­юче російський — у першому випадку (велика російська нація становить більшість населення держави) або багатонаціональ­ний, «інородчеський» — у другому (російська нація без мало­росів становить меншість населення).

XIX ст. — це доба молодих національних рухів, пробу­дження до національно-культурної та політичної праці раніше «сплячих» народів у всеєвропейському масштабі, зокрема і у Російській імперії. Ось тільки невблаганна внутрішня «логіка» національних рухів вповні ставала зрозумілою як їхнім провід­никам, так і їхнім опонентам, далеко не одразу, вже десь тіль­ки на етапі зрілості та масовості цих рухів, коли зупинити їх було вже практично неможливо. Цим пояснюється, зокрема, і те, що російська влада як інститут, за винятком окремих у ній в кожен час «провидців», ставилася до національних рухів у їх початкових стадіях доволі поблажливо, без зайвих надмірнос­тей і надуживань, подекуди пронісши такий «маніловський» погляд у багажі своєї національної політики і у XX ст. У той же час в періоди загострень, під впливом різних чинників вона ж діяла надто жорстко і брутально, значно перевищуючи рі­вень необхідного державного реагування, чим по факту досяга­ла результатів зворотних тим, на які очікувала.

Ще наприкінці XVIII ст. населення українських земель, інкорпорованих до складу Російської імперії, характеризу­валося значною перевагою корінних мешканців. На Лівобе­режжі українці становили 98,1 % населення, Слобожанщи­ні — 85,9 %, Правобережжі — 88 %, у Степовій (Південній) Україні — 71,5 %. У 9 українських губерніях на 1811 р. про­живали 8,7 млн осіб, а на 1863 — уже 13,6 млн. Усього ж упро­довж XIX ст. населення України в межах Російської імперії зросло більш як утричі (з 7,7 до 23,4 млн осіб). Слід мати на увазі, що таку значну динаміку спричинив не лише його при­родний приріст, а й міграції інших етнічних груп. Міграційна політика царизму стала одним із визначальних важелів інте­грації України до складу імперії, її поглинання та русифікації. Російський царизм з допомогою усіляких пільг та привілеїв спонукав до заселення українських земель представників ін­ших національностей, передусім німців, греків, болгар, сербів тощо. Найбільше ж заохочувалися до цього росіяни.

Про почасти колонізаторську національну політику царизму свідчить структура міського населення України. Наприкінці

XIX ст. корінні мешканці становили тут не більше третини. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6 % усього населення, навіть у Києві — лише 22 %. Загалом у промисловості, на транспорті та в торгівлі працювало трохи більше 9 % україн­ців. А серед учених, митців, медичних працівників, церковних служителів їх було й того менше — 0,5 %.

Наприкінці XIX ст. внаслідок переселенських рухів частка корінних жителів України зменшилася з 90 до 80 %. Натомість збільшилася кількість росіян: у той період частка останніх се­ред населення України становила майже 12 %. Найбільше їх було серед чиновництва, купецтва й робітництва на Лівобереж­жі та Півдні України. Разом із зрусифікованими українцями вони становили тут більшість міського населення.

Польська людність в Україні складала 10 % населення на початку XIX ст. й 6 % — наприкінці його. Однак серед дво­рянства поляки переважали (60 %). Вагомою залишалася част­ка євреїв (8 % усього населення й 33 % — міського), а також німців — 1 млн осіб [4].

Українці в XIX — на початку XX ст. залишалися аграр­ною нацією, що визначальним чином вплинуло на формування психологічного, соціокультурного архетипу, а також здатність суспільства до самоорганізації, усвідомлення корпоративних та національних інтересів та їх захисту.

Як уже зазначалося, Російська імперія була поліетнічною державою. Тому від способу розв’язання національного пи­тання залежала її подальша доля, територіальна цілісність, економічна могутність. Інкорпорація українських земель су­проводжувалася нівелюванням особливостей їх територіально - адміністративного устрою, форм самоуправління, усталених судових інституцій тощо. Україна взагалі вважалася природ­ним продовженням Росії, а її населення — спорідненим росій­ському. На цій підставі не припускалася навіть думка про те, що в Малоросії мешкає народ зі своєю багатовіковою історією, власними культурою, звичаями, побутом, мовою. Ідею автоно­мії України в складі імперії було поховано ще з ліквідацією Гетьманщини. Тому будь-які вияви національної окремішності українців у Петербурзі сприймалися як безпідставні й спря­мовані на підрив «підвалин єдиної та неподільної Російської імперії».

Однак побоювання рецидивів національних виявів змушува­ли царський уряд вдаватися до запобіжних заходів. Українські міста заполонила російська бюрократія та військові. Тут вони почувалися як повновладні господарі. А чиновники-українці, як і заможні міщани та духівництво, також здебільшого зрі­калися рідної мови. Проте й серед української освіченої еліти були патріотично налаштовані люди, які не сприймали русифі­каторської політики царизму. В їхній пам’яті жили культурні та державницькі традиції української минувшини [5].

Оскільки найбільш очевидним атрибутом кожного народу та вагомою підставою для його ідентичності є мова, саме навко­ло мовного питання, зокрема — його літературної складової, у ХІХ — на початку XX ст. точилася основна боротьба в кон­тексті «українського питання». Ось чому видається доречним, перш ніж перейти до короткого огляду історії українського руху у Російській імперії та аналізу політики останньої щодо нього, подати стислий нарис генези мовного питання.

Зі скасуванням гетьманського уряду та полкового адміні­стративного устрою колишньої Гетьманщини й Слобідської України у другій половині XVIII ст., а також із знищенням 1775 р. Запорізької Січі стара книжна (літературна) україн­ська мова, значною мірою макаронічна за своєю структурою та лексикою, віддалена від живої розмовної народної мови й пристосована в першу чергу для потреб адміністративного апа­рату козацьких полків — була приречена на швидке згасання. Цьому сприяло й пожалування козацькій старшині, що серед іншого — швидко засвоїла тодішній варіант російської літера­турної мови, прав російського дворянства.

Сучасна українська літературна мова бере свій початок з ве­селої й бурлескної експериментальної спроби Івана Котлярев­ського кінця XVIII ст. пристосувати, як це можна було б сьо­годні сказати, — «жарту заради для» в своїй «Енеїді» народну мову для потреб високого письменства. Експеримент виявив­ся напрочуд вдалим, з’явився запит, зокрема й у російських освічених колах, на подібного штибу літературу, що спонукало письменника, а за ним і багатьох його послідовників звернути увагу на українську народну мову як засіб вираження літера­турної форми.

У перші десятиліття XIX ст. процес «експериментування» набув доволі широкого поширення, давши життя кільком но­вим жанрам сучасної української літератури. Зазначимо, що в той ранній період свого розвитку українська література на основі народної мови, головно орієнтована як певне модне віян­ня на освічену публіку, а не на широкі верстви неписьменного українського населення, не зустрічала жодної протидії з боку російської влади, більше того — знаходила живе співчуття та зацікавлення з боку освіченої частини російського суспільства.

Інша частина освічених уродженців українських теренів, найбільш яскравим представником якої був Микола Гоголь, ба­гато прислужилися розвиткові й збагаченню неповторним пів­денним лексичним компонентом російської літературної мови як мови імперії, підданими якої вони були. З огляду на офі­ційне зарахування малоросів до складу панівного в імперії ро­сійського народу в ролі його невід’ємної частини, літературний вибір М. Гоголя та багатьох інших був таким самим природним за тих умов, що й вибір тих уродженців українських теренів, хто пов’язав себе з літературною працею на основі народної української мови, піднятої ними до стандартів та потреб мови літературної.

Зміни відбулися з приходом в українську літературу Тараса Шевченка — першого українського поета, прямим адресатом творів якого стали не тільки вузькі освічені кола тогочасно­го українського суспільства підросійської України, а й широкі верстви українського неосвіченого селянства, серед якого Шев­ченкові твори розповсюджувались за технологією ще часів Го­мера — в усній формі.

Викриття у 1847 р. у Києві Кирило-Мефодіївського товари­ства, арешт його учасників (серед них і Т. Шевченка), що бачи­ли майбуття України як окремої самоврядної одиниці у складі вільної федерації слов’янських народів, прискіпливе слідство у справі — вперше звернули увагу російської влади на можливий зв’язок літературної діяльності українською мовою з формуван­ням окремішньої ідентичності населення українських губерній імперії та, як наслідок, з гіпотетичною загрозою неодмінного виникнення сепаратистських тенденцій у майбутньому. Суворе покарання братчиків, в першу чергу Т. Шевченка, — яскраве тому підтвердження.

З початком епохи Великих реформ у Російській імперії, що супроводжувалася небаченими й неможливими раніше гласніс­тю й громадською активністю, зокрема щодо недільних шкіл для простого народу, з появою перших Громад — напівлегаль­них гуртків українофільської інтелігенції та петербурзького українофільського журналу «Основа» — публічно були сфор­мульовані й жваво обговорені пресою дискурси українсько - єврейських, українсько-російських та українсько-польських взаємин. Чільне місце у цих обговореннях, особливо з боку противників українофільства, було приділено питанню виро­блення й кодифікації української літературної мови як наріж­ного чинника формування національної ідентичності українців та розвитку серед них сепаратистських від Російської імперії політичних устремлінь.

На тлі Польського повстання 1863-1864 рр. і численних від­критих обвинувачень у пресі та в таємних доносах українофі­лів у сепаратистських інспіраціях (пильністю донощика осо­бливо відзначалися уродженці українських теренів) російська влада взяла українофільський рух під свій пильний нагляд, надовго обравши за об’єкт репресій українську літературну мову та українське книгодрукування. Віхами другої полови­ни 19-го сторіччя у цій нерівній боротьбі були сумної пам’яті Валуєвський циркуляр від 18 липня 1863 р., яким забороняв­ся друк духовної та навчальної літератури українською мовою для простого народу, і Емський указ імператора Олександра II від 18 травня 1876 р., яким, серед іншого, було заборонено ввозити закордонні видання українською мовою, друкувати в імперії українською будь-які оригінальні чи перекладні твори за винятком історичних пам’яток і то лише за умови їхнього друку у відповідності до норм російської орфографії, а не укра­їнського фонетичного правопису — так званої «кулішівки». Окрім того, були заборонені театральні постановки україномов­них вистав. Свою зловісну для українських мови, літератури та театрального мистецтва чинність Емський указ зберігав до 1905 р. — початку Першої російської революції. По суті, до Лютневої революції 1917 р. українська мова, за поодиноким винятком Імператорської Академії наук у 1903 р., так і не була визнана у Російській імперії самостійною слов’янською мовою, а рахувалась одним із наріч мови російської. Так само зазнали невдачі усі численні спроби добитися в останні 10 років існу­вання Російської імперії законодавчого дозволу (питання нео­дноразово дебатувалося в Державній думі різних скликань) на викладання у народних школах українських губерній україн­ською мовою.

Звернення до історичної пам’яті, дослідження минувшини та сьогодення в історичному й етнографічному вимірах, запо - чаткування інституцій, що проводили таку роботу, — все це важливі складові початкового етапу процесу формування на­ціонального самоусвідомлення у будь-якому національному русі. Ідею самобутності України живили історико-етнографічні праці, публіцистичні та художні твори, що з’явилися в пер­шій половині XIX ст., а також нові філософські та соціальні концепції, що поширювались із Західної Європи. Так, вели­кої популярності серед освічених кіл набула теорія німецького філософа Гердера, який обстоював ідею існування людства не в універсальних формах, а в особливих національних виявах, головними з яких є мова й культура [6]. Теорія Гердера стиму­лювала осмислення таких феноменів, як національна самобут­ність, свідомість тощо.

Одним із визначальних чинників формування національ­ної свідомості в Україні стало поширення історичних знань. Воно єднало людей усвідомленням спільності їхньої долі, ви­кликало почуття любові до Батьківщини, до славного та вод­ночас тяжкого минулого, відроджувало у пам’яті образи істо­ричних діячів. Знання історії України черпалися з козацьких літописів ХУІІ-ХУІІІ ст. — Самовидця, Величка, Граб’янки, а також з «Історії русів». Рукописи цих творів переписували­ся й поширювалися серед освіченої громадськості. 1822 р. в світ вийшла перша узагальнююча чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиша-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (на жаль, у тому числі й недостовірних) вміщено в п’ятитомній праці з історії України Миколи Марке­вича, що побачила світ у 1842-1843 рр. У ній широко викорис­тано відомості козацьких літописців ХУІІ-ХУІІІ ст. Саме за цю працю Маркевича розкритикував відомий російський літера­тор Віссаріон Бєлінський. У рецензії, опублікованій у часописі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення ви­кладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиша - Каменського й Маркевича — були надруковані поза межами України (в Москві), не завадило їм набути широкої популяр­ності серед української інтелігенції. Вони сприяли утверджен­ню в сучасників усвідомлення належності до окремого народу зі славною й героїчною історією [7].

У зв’язку зі зростанням у широкого громадського загалу ці­кавості до української минувшини розгорнув активну діяль­ність з видання рукописних пам’яток Осип Бодянський. Укра­їнець, родом із Полтавщини, він став славістом за освітою та фахом, професором Московського університету. У 1846-1848 рр. учений очолював часопис «Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском универси - тете». На його сторінках завдяки О. Бодянському вперше поба­чили світ такі пам’ятки української історіографії, як «Літопис Самовидця», літописні праці А. Рігільмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний історико-публіцистичний памфлет «Історія русів», який засуджував запровадження крі­пацтва та ліквідацію автономного самоврядування на Лівобе­режжі і Слобожанщині. Ці публікації були важливим внеском не тільки в історичну науку, а й у формування громадської думки, що сприяло становленню української національної са­мосвідомості [8].

Створена 1843 р. при київському генерал-губернаторові Тимчасова археографічна комісія у своїй діяльності вийшла далеко за межі головного завдання, поставленого російським урядом: довести, що Правобережна Україна й Волинь, приєд­нані до імперії наприкінці XVIII ст., — «край истинно рус­ский». Величезна кількість історичних документів, знайдених у громадських і приватних архівах і виданих членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та інші, доводила, що насправді — це регіон український. Тож україн­ська історична наука безпосередньо впливала на формування національної самосвідомості українців, набувала значення пер­шорядного чинника цього процесу.

Українське національне відродження нерозривно пов’язано з діяльністю навчальних закладів, де виникали гуртки викла­дачів і студентів, члени яких ставили за мету вивчати історію, мову, народну творчість України, популяризувати ці знання се­ред широких верств населення. Одним із перших осередків на­ціонального відродження стала Слобожанщина, де у листопаді 1804 р. було засновано перший у підросійській Україні універ­ситет (відкрився у січні 1805 р.). Він став не тільки науково- освітнім центром Слобідської й Лівобережної України, а й про­відником національної культури в регіоні. При університеті було засновано друкарню та книгарню, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Ці видання висвітлювали не лише соціально-економічне та політичне життя регіону, а й історич­не минуле українського народу, самобутність його культури.

Перший в Україні масовий популярний часопис «Украин­ский вестник», що виходив у Харкові з 1816 по 1819 р., прого­лосив своїм девізом: «Сприяти всебічному піднесенню науки та літератури». Часопис активно популяризував знання з історії, етнографії, географії України, висміював схиляння багатьох українських дворян і міщан перед усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до національної культури, радив широко використовувати рідну мову на сторінках друкованих видань та публікувати нею праці вчених. «Украинский вестник» пер­шим серед журналів започаткував друкування матеріалів укра­їнською мовою. Зокрема, професор (згодом — ректор) Харків­ського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут рідною мовою свої поетичні твори.

Григорій Квітка-Основ’яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Його «Малоросій­ські повісті», видані в Харкові 1832 р., мали величезний успіх в середовищі освіченої публіки, яка назвала їх автора батьком української прози. А прості селяни, які також були знайомі з творами Квітки-Основ’яненка, шанобливо називали його народ­ним письменником. Навколо Квітки-Основ’яненка гуртувалася передова молодь Харкова. Як директор і режисер він керував роботою стаціонарного професійного театру, репертуар якого поповнював своїми власними драматичними творами.

Під його безпосереднім впливом зайнявся літературною творчістю українською мовою випускник Харківського універ­ситету Микола Костомаров, який пізніше здобув славу видат­ного історика України. Та й усі написані ним у молоді роки драми та поеми — це художні твори історичної тематики. 1843 р. він опублікував, а наступного року захистив дисер­тацію на здобуття вченого ступеня магістра, спеціально при­свячену вивченню народно-поетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле Украї­ни. Ще один талановитий вихованець Харківського універси­тету (згодом — його професор) Ізмаїл Срезневський започат­кував записи з перших уст та наукове вивчення українських народних пісень і дум на історичні теми. У 30-х рр. XIX ст. в Харкові побачила світ його фольклорна збірка «Запорозька старовина» (витримала три випуски). Він же перший висту­пив 1834 р. в пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що на неї чекає літературна слава [9].

До справи українського національно-культурного відроджен­ня долучається й Київський університет, заснований 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував та видав три збірки українських народних пісень. У такій самій збірці Платона Лукашевича, що побачила світ 1836 р., вперше разом були подані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні. Українська пісня, дума, казка так захопили молодь, що вона побажала самостійно з перших уст робити записи усної народної творчості та знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками. Поступово вдосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів. Від про­стого записування дослідники переходять до наукового аналізу кожного окремого твору. Національне відродження в Україні додавало наснаги подвижникам національного духу, які дбали про масове поширення національної свідомості. Як важливий чинник у цій справі їм добре прислужилася видана 1840 р. в Петербурзі збірка поезій «Кобзар» тоді ще невідомого широко­му загалу читачів автора — Тараса Шевченка.

Пошук національної ідентичності представниками україн­ської інтелігенції на початку XIX ст. не мав політичного за­барвлення. Його підживлювала лише любов до рідної мови, лі­тератури, історії, фольклору, звичаїв. Однак уже в 30-40-х рр. культурно-просвітницька діяльність інтелігенції набуває пер­ших ознак політичного характеру. Так, у стінах Харківського університету діяло літературне об’єднання, започатковане сту­дентами А. Метлинським, Л. Боровиковським, О. Корсунем. У своїх поетичних творах вони пропагували лицарські подви­ги запорозьких козаків — цих найактивніших, самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як за­гальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою й соці­альної справедливості. «Харківські романтики» були впевнені, що своїми творами, написаними по-українськи, вони рятують «умираючу мову». З усім цим вони пов’язували сподівання якщо не на автономний суспільно-політичний устрій України, то принаймні на збереження звичного побуту та давніх тради­цій її духовної культури [10].

На початку 40-х рр. ХІХ ст. одним із провідних центрів на­ціонального руху стає Київ. Студенти й молоді викладачі міс­цевого університету організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил українського народу й звільненню селян із кріпацтва. Пропа­ганду своїх ідеалів гуртківці прагнули вести на основі єван­гельських заповідей. На своїх засіданнях вони, обговорюю­чи майбутнє України, знайомилися з працями французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур’є, чеських і словацьких пропагандистів ідей панславізму — Яна Колара, Павела Шафа - рика, Вацлава Ґанки.

Найактивніші діячі «Київської молоди» — учитель із Пол­тави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал- губернатора Микола Гулак та професор Київського університету Микола Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши й нових членів, створили навесні 1846 р. нелегаль­ну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Воно дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітників, православних святих Кирила та Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко; письменник та педагог, автор «Української граматики» й української абетки, яка увійшла в історію під на­звою «кулішівка» (нею й донині друкують книжки), Пантелей­мон Куліш; полтавський поміщик, педагог та журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, Микола Савич; поет і перекладач Олександр Навроцький; етнограф і фольклорист Опанас Мар­кевич; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор правознав­чого трактату «Ідеали держави» Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков. За родом фахових за­нять це були переважно викладачі або студенти віком від 19 до

30 років, за походженням — діти дрібномаєткових дворян [11].

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське то­вариство вважало утвердження національно-державної неза­лежності України на основі демократичного ладу в конфедера­тивній спілці з іншими незалежними слов’янськими країнами. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або розпо­ділятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався

Б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні відно­сини орган — собор (або сейм). Для загального захисту конфе­дерації від зовнішніх ворогів передбачалося створити невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили та міліцейські формування. Всі громадяни мусили навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Декларувалися також громадянські пра­ва Всеслов’янської конфедерації й України в ній, передбача­лися скасування станів, смертної кари й тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання [12]. Члени братства виступали за повалення царського самодержав­ства та ліквідацію кріпацтва у Російській імперії.

Програму товариства було викладено в «Книзі буття українського народу», або «Законі Божому». Цей історико- публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтував­ши весь його зміст заповідями з Євангелія. Розробили вони й статут організації. У ньому конкретизувалися ідеї рівноправ­ності народів, держав і громадян майбутньої слов’янської рес­публіканської конфедерації та викладалися статутні права й обов’язки членів даного товариства.

Громадська діяльність кириломефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу та пошуку шляхів піднесення економі­ки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання по­пулярних книжок із практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі навчальних закладів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царська влада заарештувала постійних учасників його засідань і під конвоєм відправила їх до Петер­бурга. Після ретельного слідства братчиків покарали заслан­ням у віддалені райони імперії, а Т. Шевченка відправили в солдатчину із забороною писати. Особливо жорстоке покарання останнього зумовлювалося тим, що його поезія становила загро­зу для царизму. У слідчій справі з цього приводу зазначалося: «Вірші Шевченка були тим небезпечнішими, що в Малоросії, де багато хто захоплювався його творами, могла поширитися думка про уявне блаженство минулих часів і про можливість України існувати у вигляді окремої держави» [13].

Оцінюючи вплив братства на інтелектуальну еліту, М. Гру - шевський відзначив, що «мислі кирило-мефодіївських братчи­ків зоставили глибокий слід, вони жили й будили політичну

І соціальну українську мисль... Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь український політичний рух» [14]. З ліквідацією Кирило-Мефодіївського товариства політич­на складова українського руху у Російській імперії на деякий час згасає.

Пожвавлення активності українофілів здебільшого довкола культурно-освітніх питань припадає на початок доби Великих реформ у Російській імперії у зв’язку із загальною лібераліза­цією та політикою гласності. На початку 60-х рр. XIX ст. укра­їнська ліберально-демократична еліта Києва, Одеси, Полтави й Чернігова почала гуртуватися в самодіяльні напівлегальні об’єднання — так звані громади. Певних програм і статутів громади зазвичай не мали, але їх членів єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали під­ручники, збирали та публікували збірки усної народної твор­чості.

Проте навіть легальна культурно-просвітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петер­бург ішли доноси про те, що громадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії» і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії та переваги свобо­ди». Загальна атмосфера заборон та підозри, що утвердилася у ставленні до українського руху з виданням 18 липня 1863 р. Валуєвського циркуляру, призвела до розпаду та тимчасового припинення громадами своєї діяльності.

Але на початку 1870-х рр., з появою для цього умов, гро - мадівський рух не лише відновився, а й навіть пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. Із діячів гро - мадівського руху з’їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду — центральний керівний орган «федеративного об’єднання громад» усієї України. До складу Ради ввійшли ви­датні діячі науки та культури, зокрема В. Антонович, О. Ру - сова, П. Чубинський. У лавах активних громадівців були М. Лисенко, М. Старицький, О. Кониський, В. Самійленко, П. Рудченко (Мирний), М. Драгоманов, С. Подолинський. Двоє останніх під загрозою репресій виїхали на початку 1876 р. за кордон і заснували згодом у Швейцарії українську вільну пре­су. В Женеві вони публікували те, що не могло бути видане у Російській імперії. В «Передовому слові» до «Громади» 1878 р. М. Драгоманов виклав кредо «громадівського соціалізму»: на­самперед у ньому підкреслювалося, що «український соціалізм не партія, а громада» — об’єднання тісно пов’язаних між со­бою товариств.

Програмні засади М. Драгоманова базувалися, зокрема, на таких гаслах: «жити по своїй волі на своїй землі», «чиста спра­ва потребує чистих рук» тощо. Політичний аспект його про­грами передбачав забезпечення Україні автономних прав. На українських землях пропонувалося створити три області (Ки­ївську, Одеську й Харківську), які утворювали б федератив­ну спілку. Частина повноважень делегувалася центру. У разі узурпації влади центральними органами обласні уряди повинні були перебрати на себе всі їхні повноваження. Однак позиція М. Драгоманова не знайшла підтримки в київських громадів - ців, які вирішили зосередитися на культурно-освітній діяль­ності [15].

Отже, майбутній соціально-економічний та політичний лад України уявлявся прихильникам «громадівського соціалізму» федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності та колективній праці їхніх учасників.

Царизм був серйозно стурбований громадівським рухом. Його представників звинувачували не лише в «українофіль­стві», а й у «малоросійському сепаратизмі» та пропаганді со­ціалістичних ідей. Поліція перешкоджала розгортанню їхньої діяльності за межами культурно-освітньої сфери.

Найпоміркованіші старі громадівці у 80-90-х рр. згурту­валися навколо редакції часопису «Киевская старина», що з 1882 р. видавався у Києві. Тут і в інших містах України вони й далі займалися культурно-освітньою діяльністю, а коли на початку XX ст. стали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці почали вступати до їхніх лав.

У цілому ж український національно-демократичний рух 80-90-х рр. XIX ст. був слабким. Значна частина молоді захо­плювалася радикальними марксистськими ідеями й вступала до російських революційних організацій. Нарешті, російська влада пильно контролювала дії української демократично на­лаштованої інтелігенції та небезуспішно намагалася нейтралі­зувати суспільний резонанс від їх практичних заходів і про­паганди.

Активізація у легальних формах українофільського руху у Російській імперії на початку доби Великих реформ разом із започаткуванням доволі гострих публічних дискусій щодо українсько-російських, українсько-польських та українсько - єврейських взаємин у пресі підштовхнули центральну владу та місцеву адміністрацію до вироблення своєї позиції щодо нього. Особливе занепокоєння спочатку викликали не так самі по собі літературні україномовні експериментування українофілів, як їх намагання створити систему освіти для простого народу на народній мові, що в умовах загострення ситуації під час звіль­нення багатомільйонної маси селян від кріпацтва породжува­ло очікування соціальних катаклізмів та страхи, що створена українофілами мережа недільних шкіл для народу може бути використана як засіб пропаганди. Все це накладалося на стрім­ке загострення «польського питання» напередодні Повстання 1863-1864 рр.

Циркуляр від 18 липня 1863 р. Київському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам, що увійшов в історію за прізвищем міністра внутрішніх справ П. Валуєва, який його підписав, відкрив собою цілу епоху репресивних заходів росій­ської імперської влади щодо українського руху на етапі його модернізації, ставши певним виразним символом такої її по­літики. Поза тим, довгий час найбільш дошкульне й таке, що стало «крилатим», формулювання циркуляру абсолютно неза - служено приписувалося самому міністрові, хоч воно йому на­справді і не належало. Знамениті рядки циркуляру: «.Самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого [малороссийского] наречия не только не решен, но даже воз­буждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малорос­сийского языка не было, нет и быть не может, и что наре­чие их, употребляемое их простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что об­щерусский язык так же понятен для малороссов, как и для ве- ликороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих мало­россов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии» — майже дослівно було взято з листа, надісланого 27 червня 1863 р. П. Валуеву голо­вою Київського цензурного комітету Новицьким, який уклав його на основі записки, отриманої від цензора Лазова [16].

Поява Валуєвського циркуляру стала наслідком складної бю­рократичної комбінації, що тривала від червня 1862 р., коли воєнний міністр Д. Мілютін ознайомив імператора Олексан­дра II, а згодом і шефа жандармів В. Долгорукова із запискою, що містила «секретные сведения о происходящем в Киеве», написаної генерал-губернатором свити його величності графом Сіверсом на підставі дописів-доносів на діяльність членів Гро­мади, що їх він отримав з Києва від місцевих опонентів укра­їнофільства із середовища малоросів або від польських земле­власників. У січні-лютому 1863 р. до справи долучився новий київський генерал-губернатор Аннєнков, який вже 23 лютого у листі, присвяченому проблемі українофільства, до шефа жан­дармів Долгорукова виклав йому свій план (пізніше, у червні, реалізований за участю М. Каткова, який у своїй статті від 21 червня гостро виступив у «Московских відомостях» із закидами персонально проти М. Костомарова) спровокувати українофілів на публічну полеміку в пресі. На початку березня 1863 р. Дол­горуков отримав анонімного листа з Києва, в якому заявники (вірогідно духовні особи) — «благонамеренные малороссы» рі­шуче протестували проти планів видання у перекладі Ф. Мора - чевського українською Євангелія, вимагали захистити від «на­ших хлопоманов-сепаратистов» «нашу святыню от поругания, а отечество от распадения и опасного раскола» [17].

17 березня, невдовзі після отримання від Долгорукова київ­ської анонімки, Аннєнков відправив шефові жандармів свого другого антиукраїнофільського листа, в якому, акцентувавши увагу на перекладі Євангелія, виявив досить непогане розу­міння логіки розвитку національних рухів від їхніх початко­вих форм до більш розвинених: «До сих пор в литературе идет спор о том, составляет ли малороссийское наречие только осо­бенность русского языка или это язык самостоятельный. До­бившись же перевода на малороссийское наречие Священного

Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на от­дельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии» [18].

27 березня 1863 р. Долгоруков ознайомив імператора з лис­том Анненкова та отримав від нього санкцію «войти с кем следует по этому делу в сношение». Лише на цьому етапі до справи були підключені обер-прокурор Святійшого Синоду генерал-майор Ахматов (довгий час помилково вважалося, що саме очолюваний ним орган виступив ініціатором цензурних утисків щодо українофілів, в той час як насправді Синод, на­скільки це було можливо, займав у цьому питанні радше па­сивну позицію) і, власне, сам автор циркуляру міністр вну­трішніх справ П. Валуев, якого шеф жандармів Долгоруков

2 квітня уперше поінформував листом про справу українофі­лів. Гострий виступ М. Каткова 21 червня 1863 р. на сторінках «Московских ведомостей», в якому українофільський рух було представлено складовою «польської інтриги», а також вже зга­дуваний раніше лист голови Київського цензурного комітету Новицького від 27 червня, який потребував формальної від­повіді з боку П. Валуєва (цензурні органи перебували у під­порядкуванні міністра внутрішніх справ), прискорили появу Валуєвського циркуляру [19].

У резолютивній частині Валуєвський циркуляр від 18 липня 1863 р. (імператор дав на нього згоду 12 липня), який розгля­дався самим автором як тимчасовий захід, оголошував, що «ми­нистр внутренних дел признал необходимым, впредь до согла­шения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего Синода и шефом жандармов относительно печа­тания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к об­ласти изящной литературы; пропуском же книг на малороссий­ском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостано­вить» [20].

Самозакриття «Основи», Валуєвський циркуляр, заслання одних українофілів і залучення на державну службу у Царстві

Польському інших, припинення діяльності Київської Грома­ди — все це призвело до того, що в українському національно­му русі настав, за влучним визначенням М. Драгоманова, ан­тракт, промовистим свідченням якого є той факт, що за шість років після видання Валуєвського циркуляру вийшло друком стільки ж назв книг українською, як за один лише 1862 р. [21].

Валуєвським циркуляром, за висловом видатного політич­ного й церковного діяча, історика культури України Івана Огі- єнка, на національну літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелігенцію одривали від народу, за­бороняли їй промовляти до нього рідною мовою [22].

На початку 1870-х рр. на тлі чергового загального у Росій­ській імперії пожвавлення суспільно-політичного життя непо­мітно закінчився й майже десятирічний «антракт» у розвитку українського руху. Заборонні положення Валуєвського цирку­ляру не втратили чинності, проте дух певної лібералізації не міг не позначитися на практиці їх застосування — на них звер­тали все менше і менше уваги.

Відновлення громадівського руху і, особливо, ефективне ви­користання українофілами у своїй діяльності легальних мож­ливостей відкритого 13 лютого 1873 р. за сприяння київського генерал-губернатора Дондукова-Корсакова Київського відділу Російського імператорського географічного товариства (РГТ), а також опанованої ними редакції та напрямку газети «Ки­евский телеграф» — все це швидко призвело до загострення на ґрунті світоглядно-національних розбіжностей у взаєминах між українофілами та їхніми опонентами з числа малоросів, що відстоювали офіційний концепт «триєдиної» національної ідентичності східно-слов’янських народностей під спільним ім’ям «русский». Додаткової гостроти ситуації надавав особис - тісний конфлікт між провідними українофілами у Київському відділі Російського географічного товариства — його секрета­рем П. Чубинським і фактичним редактором «Киевского теле­графа» М. Драгомановим з одного боку, та їхніми опонентами, теж співзасновниками відділу — головою Київської археогра­фічної комісії М. Юзефовичем і редактором та видавцем «Ки­евлянина» В. Шульгіним — з іншого. Програвши боротьбу за вплив на генерал-губернатора Дондукова-Корсакова та не маю­чи за собою більшості у Київському відділі РГТ, останні, гучно вийшовши з його членів, розв’язали у пресі кампанію проти нього та українофілів, до якої, зокрема, долучився ще один їхній однодумець — професор С. Гогоцький.

На відміну від ситуації з обставинами появи 1863 р. Ва - луєвського циркуляру, коли у підготовці репресивних захо­дів щодо українофілів найактивнішу участь брав київський генерал-губернатор Анненков, цього разу головний начальник Південно-Західного краю Дондуков-Корсаков, який в «україн­ському питанні» дотримувався тактики обережних і зважених дій, «приручення» українофілів та контролю за ними, по змо­зі захищав останніх. За таких обставин у місцевих противни­ків українофілів залишався лише шлях напряму апелювати до центральної влади через голову генерал-губернатора, що й було зроблено на початку серпня 1875 р. М. Юзефовичем у запис­ці, надісланій ним начальнику III відділення Потапову. Шеф жандармів ознайомив з її змістом імператора, і той, «ввиду проявления украинофильской деятельности», 27 серпня пове­лів скликати спеціальну Нараду у складі міністрів внутріш­ніх справ і народної освіти, а також начальника III відділен­ня, обер-прокурора Святійшого Синоду та М. Юзефовича для обговорення цього питання. У жовтні 1875 р. Юзефович по­дав на розгляд голови Наради — міністра внутрішніх справ Тимашева більш розгорнуту записку, в якій характеризував українофільський рух як «измышление австрийско-польской интриги». Він же підготував затверджений Нарадою 24 квітня 1876 р. проект її рішення з 11 пунктів, а далі домігся спільно з Потаповим його підпису 18 травня 1876 р. в Емсі імперато­ром Олександром II у більш жорстких формулюваннях, ніж це планувалося Тимашевим, зокрема, наполігши на закритті Київського відділу РГТ і на висилці з краю П. Чубинського та М. Драгоманова [23].

Емським указом, що зі зрозумілих причин в українофіль­ських колах дістав назви «закон Юзефовича», не дозволялося не тільки друкувати «на малорусском наречии» оригінальні та перекладні твори, окрім історичних пам’яток за умови їх друку загальноросійським правописом, а не «кулішівкою», а й завозити у межі Російської імперії такі книжки, надруковані за кордоном. Також заборонялися будь-які українські сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання («как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций»). Встановлювався ретельний нагляд по учбовому відомству за по­літичною благонадійністю вчителів і викладачів «по отноше­нию к украинофильским тенденциям» (неблагонадійних про­понувалося переводити на службу у великоросійські губернії, заміняючи їх викладачами звідти), а також за недопущенням викладання будь-яких предметів «на малорусском наречии» в початкових училищах. З бібліотек усіх нижчих та середніх училищ підлягали вилученню раніше надруковані українською мовою книги, заборонені указом [24].

Із впровадженням у життя суворих, а у деяких пунктах — бездумно понаднадмірних правил Емського указу українофіль­ський рух у Російській імперії не згас, а тільки помітно зросло морально-психологічне відчуження його прибічників від росій­ської дійсності, що вже у наступному поколінні мало своїм ре­зультатом поворот від етнографічного культурництва до форму­вання національно-політичних цілей і вироблення програм з їх досягнення. Окрім того, позбавлена відповідних можливостей у себе на батьківщині, значна частина української інтелігенції перенесла свою громадську, наукову та видавничу діяльність за кордон, переважно в австро-угорську Галичину, що багато­разово збільшило роль зовнішньополітичного чинника в «укра­їнському питанні» у найменш прийнятному для офіційного Пе­тербургу варіанті [25].

Очевидна для багатьох сучасників подій контрпродуктив - ність Емського указу змушувала найбільш далекоглядних са­новників та адміністраторів, зовсім не помічених в симпатіях до українофільства, піднімати перед центральною владою пи­тання про перегляд якщо і не цілком, то, щонайменше, най­більш одіозних його положень. У січні 1881 р. свої розгорнуті записки подали на розгляд у Петербург генерал-губернатори: київський — Чертков та харківський (колишній київський в часи видання Емського указу) — Дондуков-Корсаков. Багато­сторінкова «Записка о малороссийском языке» останнього вза­галі вважається найбільш ґрунтовно підготовленим докумен­том з «українського питання» зі всіх, будь-коли народжених у бюрократичних структурах часів правління імператора Олек­сандра ІІ. Визначивши у своїй записці «українське питання» як «дело величайшей государственной важности, неправильная постановка которого способна вызвать неисчислимые осложне­ния в будущем в отношении как к внутренней, так и к внешней политике», а також визнавши продиктовану, на його думку, державними інтересами слушність недопущення української мови в народну школу, Дондуков-Корсаков рішуче висловився за перегляд та відміну усіх цензурних заборон, накладених Ем - ським указом на український рух [26].

Модератором підготовки перегляду Емського указу висту­пив сенатор Половцов, який 1880 р. отримав призначення у Київ для ревізування справ Київського генерал-губернаторства. Підготовлені ним пропозиції, що виходили з ідеї не повної від­міни Емського указу, а поступового пом’якшення більшості його норм, розглядалися спеціальною «Нарадою з українського питання», скликаною в серпні 1881 р. вже за зовсім інших політичних умов новим імператором Олександром III. Нара­да, серед членів якої не було нікого з ініціаторів (навіть само­го Половцова) перегляду Емського указу, хоч і визнала, що «пятилетнее применение этих правил обнаружило некоторые их неудобства», тим не менш «признало необходимым оста­вить эти правила в силе и на будущее время, сделав в них, для устранения обнаружившихся на практике неудобств, лишь некоторые изменения и дополнения, не касающиеся однако на­чал, положенных в основание этих правил». Цими незначни­ми «изменениями и дополнениями» стали: дозвіл друкувати на «малорусском наречии» словники, але неодмінно «с соблюдени­ем общерусского правописания» та тексти до музичних нот — лише з дозволу Головного управління у справах друку; також були дозволені до постановки «драматические пьесы сцены и куплеты на малорусском наречии», дозволені цензурою ще до видання Емського указу, але тільки з особистої санкції кожен раз генерал-губернаторів та губернаторів, причому в рішенні Наради особливо підкреслювалося, що «устройство специаль­но малорусского театра и формирование трупп для исполнения пьес и сцен исключительно на малорусском наречии» — рі­шуче забороняється. Доповідь Наради була затверджена імпе­ратором у Гатчині 8 жовтня 1881 р. і циркулярно розіслана губернаторам на виконання 16 жовтня [27]. Фактично, названі пом’якшення Емського указу були останніми зробленими ро­сійським урядом суто символічними поступками українському рухові аж до трансформації системи державної влади, що мала місце у Російській імперії під час революції 1905-1907 рр.

В цілому ж розпочата Валуєвським циркуляром як тимча­совим заходом і продовжена далі Емським указом, який збе­рігав свою чинність аж до революції 1905-1907 рр., політика російської влади в «українському питанні» виразно страждала на відсутність скільки-небудь ґрунтовної діяльності, не репре­сивної за своїм характером. Владі ні тоді, ні пізніше не вдалося налагодити ефективної всеохоплюючої системи початкової осві­ти російською мовою (така система могла б стати в українських губерніях вагомим аргументом у боротьбі національних проек­тів, схиливши шальки терезів на користь «общерусского»), так само вона не змогла достатньо ефективно використати й інші соціально-економічні чинники, що мали високий асиміляцій­ний потенціал, такі як: бурхливий розвиток залізничного спо­лучення, промислова революція, процес урбанізації, потенціал високої переселенської активності не зв’язаного путами общи­ни українського селянства та інші [28].

Поява українських національних політичних партій та гро­мадських організацій була прискорена соціальним напружен­ням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції й, зрештою, завершилося 1905 р. вибухом демократичної револю­ції. Новостворювані партії так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню силу на здійснення своїх партійно-програмних вимог. Так, створена 1900 р. з ініціати­ви керівників студентських громад Харкова — Дмитра Анто­новича (син відомого історика-«старогромадівця») та Михайла Русова — разом із представниками таких самих громад Киє­ва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні ідеї рупівці викладали на сто­рінках нелегальних періодичних видань — газети «Селянин» і журналу «Гасло».

Один із лідерів РУП, харківський юрист Микола Міхнов - ський, у програмній праці «Самостійна Україна» висунув гасло «Україна для українців». Через різні погляди на це питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтримала незна­чна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, засну­вала радикально-націоналістичну Народну українську партію (НУП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціаліс­тичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисельними й, не маючи скільки-небудь масової опори в суспільстві, швид­ко занепали.

Живучішим виявилося рупівське угруповання, очолюване студентами Маркіяном Меленевським-Баском та Олександром Скоропис-Йолтуховським. Вийшовши з РУП, воно в 1904 р. проголосило себе Українською соціал-демократичною спіл­кою (скорочена назва — Спілка). Наступного року остання на правах автономної секції влилася до очолюваної Георгієм Плехановим і Юлієм Мартовим (Цедербаумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

1904 р. в Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з по­міркованими громадськими діячами Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком і Сергієм Єф - ремовим. Обидві партії — нечисельні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Уже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася реорганізація залишків РУП, яка після цього прибрала іншу назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідниками були мистецтвозна­вець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш.

Чисельнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Укра­їнська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста й села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби УСДС не схвалювала, а зе­мельне питання пропонувала розв’язати демократичним шля­хом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної конституційної ради. Спілчанська газета «Правда» друкува­лась у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Най­більшою популярністю преса й листівки Спілки користувалися серед залізничників і сільськогосподарських робітників.

В умовах загального спаду політичної активності після рево­люції 1905-1907 рр. знекровлена арештами і переслідуванням з боку влади українська соціал-демократія (УСДРП та Спілка) не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності. 1909 р. Спілка розпалася, а керівники УСДРП — Симон Петлюра і Ва­лентин Садовський — стали шукати союзника у новоорганізо - ваному 1907 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів Української демократично-радикальної партії, що самоліквідувалася) — Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Провідники ТУП — Михайло Грушевський, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко — на той час уже мали певний парламент­ський досвід. Вони не були депутатами перших трьох скликань Державної думи Російської імперії, проте керували діяльністю створеного за їх ініціативою припарламентського політичного клубу — «Української думської громади». На його засіданнях, у яких добровільно брали участь окремі депутати від україн­ських губерній, обговорювалися питання парламентської так­тики, зміст виголошених та майбутніх промов. Спілкування в «Українській думській громаді» національно свідомої україн­ської інтелігенції із селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни почали виголо­шувати промови проти соціального й національного гноблення українського народу, зокрема обстоювалося його право на осві­ту рідною мовою [29].

«Українське питання» з початку XX ст. поступово і не­ухильно пересувалося в центр суспільного життя підросійської України, набуваючи поміж іншими статусу одного з найголо­вніших. Українська громадськість домагалася безплатного за­гального навчання рідною мовою в школах, права користува­тися нею в пресі, на сцені, в державних установах. У цьому вона знайшла підтримку з боку Російської академії наук. Її члени Федір Корш, Олексій Шахматов та інші склали 1903 р. ґрунтовну записку та винесли її на розгляд загальних зборів Російської академії наук і після схвалення надіслали до уряду.

Записка учених категорично вимагала дозволити говорити пу­блічно й друкувати книжки українською мовою.

У зв’язку з революційними подіями 1905-1907 рр. та дару­ванням височайшим маніфестом 17 жовтня 1905 р. основних політичних свобод (слова, зібрань, друку) український рух у Російській імперії отримав низку важливих легальних можли­востей для свого розвитку.

Невдовзі по тому стала виходити періодика українською мо­вою. 1906 р. в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі й інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з’явилося 18 українських газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися під назвою «Україна», але проіснував не­довго — лише до кінця 1907 р. У міру спаду й відступу рево­люції царизм під різними приводами закривав одне за одним україномовні періодичні видання.

Зазнавали переслідувань царських властей також заснова­ні в період революції 1905-1907 рр. українські самодіяльні культурно-просвітницькі організації — просвіти. Ними керува­ли демократичні та ліберальні діячі з середовища національно свідомої української інтелігенції. Активну участь у роботі про­світ брали найвидатніші діячі української культури, літерату­ри, мистецтва, науки: в Києві — Борис Грінченко, Лариса Ко­сач (Леся Українка), Микола Лисенко; в Чернігові — Михайло Коцюбинський; у Полтаві — Панас Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославі — Дмитро Яворницький; в Одесі — Михайло Комаров; у Миколаєві — Микола Аркас. Просвіти влаштовува­ли бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організо­вували українознавчі лекції (здебільшого на теми з історії та культури України), вистави й концерти з участю самодіяльних акторів [30].

Влада всіляко перешкоджала діяльності просвіт. Вона по­боювалася пропагованих ними ідей, що могли похитнути під­валини імперії. Просвіти проголосили, а деякі з них навіть записали в своїх статутах наміри розвивати національну само­свідомість народних мас. Водночас просвіти не обмежувалися вузьконаціональними питаннями. Вони встановлювали ділові зв’язки з культурними діячами інших народів Російської імпе­рії, а також з українцями на західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорської монархії.

На засіданнях Державної думи четвертого скликання, яка розпочала свою роботу 1912 р., про «українське питання» за­говорили й депутати від робітництва України. А коли 1914 р. російський уряд фактично заборонив повсюдно святкувати 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, це викликало протест більшості депутатів Державної думи: від крайніх лівих до крайніх правих. Зокрема, багатий землевласник граф Кап - ніст — публічно заявив, що заборона Шевченкового ювілею є образою для всієї України.

Активна культурно-просвітницька та ідеологічно-пропаган­дистська діяльність учасників національного руху готувала підґрунтя для розв’язання «українського питання» на політич­ному рівні. Поява українських політичних партій, декларація в їхніх програмах вимог демократичного розв’язання націо­нального питання в Російській імперії виводили визвольний рух на якісно новий рівень. Революційні події 1905-1907 рр. створили можливості для легального волевиявлення тієї части­ни українського суспільства, яка вважала своїм громадянським обов’язком боротися за свободу власного народу, за його право на самобутній і вільний розвиток. Апогеєм цих зусиль стали визвольні змагання 1917-1921 рр., які увінчалися відроджен­ням (хоча й тимчасовим) суверенної Української держави [31].

У той же час варто відзначити, що навіть під час револю­ції 1905-1907 рр., а згодом у період суспільно-політичного по­жвавлення 1912-1914 рр. «українське питання» в українських губерніях Російської імперії, попри зростаючу його актуаль­ність, все ще не стало домінуючим і часто лише принагідно ви­користовувалося учасниками тогочасного політичного процесу. Так само і в очах влади — центральної та місцевої — воно посідало далеко не чільне місце в ієрархії загроз, поступаю - чись нагальним соціальним проблемам, а серед національних питань — «єврейському».

Аби зрозуміти, який величезний стрибок у своєму розви­тку — від особистої справи десятків і сотень подвижників до свідомої позиції значно ширших кіл — зробив у перші два де­сятиліття XX ст. український рух у Російській імперії, варто пригадати хоча й не позбавлений певного перебільшення, проте дуже влучний образ, використаний Євгеном Чикаленком при описі полтавських урочистостей 1903 р. з нагоди ювілею І. Кот­ляревського. Згадуючи, що чи не всі свідомо українські діячі, що вирушали на урочистості до Полтави з Києва або через Київ (включно з делегацією від українських товариств та організа­цій Австро-Угорщини), розмістилися у двох вагонах одного потяга, Є. Чикаленко писав у своїх «Спогадах»: «Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то на­довго припиниться відродження української нації.» І поряд, для контрасту, враження від величезного україномовного, але ще не пробудженого до свідомої національної праці селянсько­го океану: «Від Перемишля чи Львова їдеться майже добу до Києва, другої півдоби до Полтави і все територією, суцільно за­селеною українським народом, і тільки в степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії — волоські, німецькі та інші, а то все одна українська мова, майже без одмін, без діа­лектів від Карпат до Кавказу. І так можна їхати серед суціль­ного українського населення і третю добу аж до Дону.» [32]. Цей україномовний на кілька діб подорожі залізницею океан ще треба було зробити своїм союзником тим «двом вагонам» свідомих українських діячів початку XX ст., які намагалися говорити від його імені про його нагальні потреби у сфері на­ціонального життя.

Характерно, що саме відзначенням ювілеїв та річниць ви­значних українських постатей культурно-мистецького життя недалекого минулого (Івана Котляревського 1903 р. і Тараса Шевченка 1911 та 1914 рр.) — судилося стати в останні де­сятиріччя існування Російської імперії тим мобілізуючим як прихильників, так і ідейних супротивників українського руху «інформаційним приводом», що привертав до себе увагу широ­кого загалу, ставив «українське питання» на порядок денний суспільного дискурсу та слугував потужним поштовхом до різ­кого збільшення числа пробуджених до свідомого національно­го життя неофітів.

Свою вагому лепту у мобілізацію прибічників українства під час згаданих вище урочистостей недолугим заборонної спря­мованості реагуванням вносила влада — центральна і місцева. Так, заборона виголошувати промови українською на святку­ванні ювілею І. Котляревського 1903 р. у Полтаві та «реко­мендаційні» циркуляри центральної влади щодо обмеження відзначення 50-х роковин з дня смерті Т. Шевченка 1911 р. та столітнього ювілею з дня його народження 1914 р., заповзятли­во взяті місцевою адміністрацією до виконання, — викликали серед сучасників (далеко не лише з українського табору) бурю осуду та обурення, а також сприяли приверненню до «україн­ського питання» всезагального інтересу у Російській імперії. З погляду зайнятої російською владою щодо святкування ювілеїв і відзначення роковин знакових українських постатей позиції її заходи виявилися неефективними і вже вкотре дали проти­лежний очікуваному результат.

Показовим прикладом того, наскільки далекими від ро­зуміння сутності українського національного руху та його органічного зв’язку з малоруською етнічною базою, яка вод­ночас відігравала роль одного з підмурків офіційної доктри­ни про «триєдиний» російський народ, подекуди були навіть вищі представники державної влади Російської імперії, є іс­торія появи циркуляру губернаторам про «інородчеські това­риства» за підписом П. А. Столипіна як міністра внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. з вимогою припинити реєстрацію «інородчеських», у тому числі і «українських», національних культурно-просвітницьких товариств як таких, що «мають на меті об’єднання інородчеських елементів на ґрунті виключно національних інтересів», а тому становлять, на думку міністра, загрозу «громадському спокою та безпеці». У той же час цир­куляр закликав губернаторів, у разі наявності для того підстав, до закриття встановленим порядком уже існуючих (зареєстро­ваних) «інородчеських товариств» [33].

Те, чого так довго марно домагалися провідники україн­ського національного руху у Російській імперії — офіційного визнання окремішності від народу російського українців (чи­тай — малоросів) і їхньої національної самобутності, — було зроблено руками голови Ради міністрів і водночас міністра вну­трішніх справ — «своєї людини» у російському націоналістич­ному дискурсі початку XX ст., тісно пов’язаної з російськими (у сенсі доктрини про «триєдиний» народ) націоналістичними організаціями імперії, зокрема й тими, що діяли на її україн­ських теренах. Відомо, що П. А. Столипін неодноразово при­ймав депутації від таких організацій Південно-Західного краю (зокрема — «Киевского клуба русских националистов») і мав можливість бути добре обізнаним з їхніми поглядами на «укра­їнське питання». І тим не менш саме він підписав циркуляр, який уперше у державній практиці Російської імперії фактич­но спростував офіційну доктрину про «триєдиний» російський народ, «вилучивши» зі складу останнього українців (малоро­сів), чим надав їм формальне право заявити про свої національ­ні потреби як окремого народу імперії.

В історіографії існує погляд на зарахування у циркулярі від 20 січня 1910 р. українців до «інородців» як на прикру «бю­рократичну помилку», яку згодом доволі швидко було виправ­лено рішучими заявами того ж таки П. А. Столипіна на ко­ристь доктрини про «триєдиний» російський народ [34]. Якщо прийняти на віру коректність передачі професором Т. Локотем його розмови навесні 1910 р. з П. А. Столипіним з приводу циркуляру, то і сам міністр внутрішніх справ визнавав наяв­ність помилки, зокрема, зазначивши: «Да, это была несомнен­ная ошибка! Я не знаю, как этот термин попал в циркуляр! Во всяком случае, его употреблять по отношению к малороссам не следовало!» [35]. Протестуючи навесні 1910 р. в рапорті Сена­ту проти допущеної 1 березня того ж року реєстрації у Москві товариства «Украинская хата», П. А. Столипін спеціально на­голошував, що виходить у своїй аргументації з тієї засади, що три головні гілки східного слов’янства за походженням та мо­вою «не могут не составлять одного целого» [36].

І все ж, як видається, не варто списувати тимчасове зараху­вання українців до «інородців» лише на рахунок «бюрократич­ної помилки». Вочевидь, остання мала місце, але викликана вона була не так простим «недоглядом», як сепаруванням у сві­домості багатьох представників бюрократії до найвищої включ­но «українців» від малоруського етнічного ґрунту. «Малороси» в уявленнях бюрократії — не переставали бути багатомільйонною гілкою «триєдиного» російського народу, а от «українці», про яких раптом стали так багато говорити і писати з подачі їхніх ідейних супротивників із середовища малоросів, — переважно не ототожнювалися з цим самим багатомільйонним етнічним ґрунтом і сприймалися такими собі «прибульцями нізвідки» чи «диваками», що, тим не менше, становили не до кінця усві­домлену загрозу для імперії. Тому бюрократичне середовище і могло «дозволити» собі зарахувати «українців» до «інородців», не віддаючи собі звіту, що тим самим, хай і опосередковано, ставить під підозру всіх малоросів незалежно від ідентичності (чи ієрархії ідентичностей), що її вони сповідували.

Не дивно, що саме малороси з подвійною ідентичністю, які не відкидали її загальноросійської («общерусской») складової, з табору ідейних опонентів українського руху першими відчу­ли «дискомфорт» від ключового формулювання Столипінського циркуляру і зробили все можливе, аби звернути увагу уряду на «подвійне дно» у можливому потрактуванні цього документа державної ваги. Оскільки циркуляр фактично виключав ма­лоросів під назвою українців зі складу пануючого народу, це могло призвести у перспективі до погіршення не лише їхнього «статусу» в державі, але й до позбавлення багатьох практич­них переваг і можливостей, що їх надавала їм належність до народу-творця Російської імперії. З цього погляду опоненти українського руху із середовища малоросів, для кого гіпоте­тичне можливе визнання з боку влади за українцями статусу окремого народу було не цінністю, а злом, керуючись цілком певною утилітарною логікою, виступали в ролі захисників со­ціального, культурного (в межах імперської російської культу­ри) та правового повноправ’я не лише для себе, а й для всьо­го сукупного загалу малоросів імперії незалежно від того, яку ідентичність чи ієрархію ідентичностей хто з них сповідував (зокрема, й для тих, хто вже мав модерну українську націо­нальну свідомість).

В своїй обережній, проте настійливій аргументації непри­пустимості вжитих у циркулярі формулювань малороси з ро­сійського націоналістичного табору особливу увагу звертали на начебто суто політичний, позбавлений етнічного коріння харак­тер українського руху: «К сожалению, циркуляр объединяет в понятии «инородческих» и все украинские общества, т. е. ор­ганизации украинской партии. Эти общества, несомненно, — антигосударственны; они стремятся развить центробежные явления в самом теле русского народа, ведут проповедь ино­родческих тенденций в одной из его ветвей, а потому гораз­до опаснее инородческих ассоциаций, работающих только над придатками к русскому народному телу или даже над вкра­плениями в это тело. Деятельность украинских обществ долж­на быть возможно ограничиваема, с нею нужно бороться, но нужно помнить, что эти общества состоят из русских людей, «распропагандированных «инородствующими» русскими же агитаторами»» [37].

У XX ст., як і в попередньому під час видання Валуєвського циркуляру та Емського указу, урядові антиукраїнські розпоря­дження з’являлися внаслідок тісної спільної у тандемі роботи центральної влади та ідейних опонентів українського руху з числа місцевих діячів-малоросів. Причому варто відзначити, що роль «ведучого» у цьому тандемі, справжнього інспірато­ра урядових рішень та охоронця «русскости» населених мало­росами губерній імперії належала завжди останнім. Як свого часу анонімні «благонамеренные малороссы», а також М. Юзе­фович, професор С. Гогоцький та інші інспірували й виступи­ли натхненниками появи Валуєвського циркуляру та Емського указу, так на початку XX ст. у період між революціями 1905­1907 та 1917 рр. їхню роль виконали А. Савенко, С. Щоголев, професор Т. Флоринський, А. Стороженко, В. Шульгін та інші малороси — учасники російського націоналістичного руху.

Так, безпосереднім приводом до появи Столипінського цир­куляру послужила складена не без впливу діячів «Киевского клуба русских националистов» С. Щоголевим наприкінці груд­ня 1909 р. і відвезена на початку січня 1910 р. у Петербург київ­ським губернатором О. Гірсом доповідна записка «О польских и малорусских просветительных обществах» [38]. Звертає на себе увагу порядок розташування у записці товариств — спочатку польські і лише потім — малоруські. Він міг бути даниною історичній пам’яті XIX ст., коли у Південно-Західному краї імперії «польське питання», поза сумнівом, було ключовим та найбільш гострим серед національних, а «українське» перебу­вало десь на його периферії. Але також не менш очевидний і інший мотив такого розташування: спочатку зробити наголос на суто «інородчеських» товариствах — польських, а потім вже на українських («малорусских»), які потребують зовсім іншого до себе ставлення з боку влади як організації не «інородчеські» за своєю суттю, а такі, що «інородствують».

Зазначимо, що попри зростаючу з наближенням Першої сві­тової війни актуальність «українського питання» в імперії (зо­крема, у діях влади та в суспільному дискурсі), Столипінський циркуляр від 20 січня 1910 р. був чи не єдиним документом (такою собі «білою вороною») початку XX ст. фактично прямої репресивної щодо українського руху у його легальних формах дії. Він не тільки значно ускладнив реєстрацію нових україн­ських товариств, звівши саму її можливість майже нанівець, але й призвів, у порядку перегляду діяльності вже раніше за­реєстрованих, до закриття частини з них. Одним з найбільш дошкульних для українського руху безпосереднім його наслід­ком було закриття «назавжди» 8 квітня 1910 р. потужної та впливової Київської «Просвіти» [39].

Переважна ж більшість не таких вже й численних цирку­лярних розпоряджень початку XX ст., виданих по лінії різних департаментів Міністерства внутрішніх справ Російської імпе­рії, спрямованих проти українського руху, не передбачала пря­мого застосування репресивного інструментарію, а скеровувала відповідні служби політичного розшуку на системний збір, на­копичення та аналіз первинного матеріалу, дотичного до різ­них проявів українського руху, діяльності його провідників та активних учасників. Характерно, що система ухвалення такого роду циркулярних рішень також нагадувала собою своєрідну гру у пінг-понг між МВС та стурбованою стрімким розвитком українського руху громадськістю російських націоналістичних кіл з виразним малоруським обличчям, що і розпочинала, влас­не, «партію». МВС же мусило реагувати, часто без великого на те бажання, на ті з публічних звернень, адресованих до уряду та міністра внутрішніх справ, що набували настільки широкого розголосу завдяки пресі, що їх вже не можна було далі ігнору­вати. Майже завжди МВС наздоганяло події, не встигаючи за розвитком українського руху, а не діяло на випередження.

В період від 1911 р. і до початку Першої світової війни по лінії МВС було видано три циркуляри щодо «українсько- мазепинського руху» і всі вони були відповіддю на «громад­ську ініціативу» російських націоналістичних кіл в україн­ських губерніях Російської імперії [40]. Зазначимо, що всі три згадані циркуляри мали однакову структуру і значною мірою повторювали один одного. Розпочиналися з наведення повно­го тексту або витягу з резолюції зібрання стурбованої розви­тком українського руху та невжиттям адекватних щодо нього заходів з боку державної влади організації, а закінчувалися вимогою до начальників губернських жандармських управлінь подати відомості щодо того, «насколько соответствуют истине приведенные опасения национальных кругов о развитии мазе­пинского движения». Далі начальники ГЖУ спускали цирку­лярну вимогу подати звіт та налагодити постійне спостережен­ня за українськими організаціями на нижчий рівень — своїм помічникам у містах та повітах.

Першим зі згаданих циркулярів було розпорядження Де­партаменту поліції МВС від 8 грудня 1911 р., що було реакці­єю на резолюцію загальних зборів «Киевского клуба русских националистов» за результатами двох його засідань (17 і 24 листопада), на яких були заслухані доповіді А. В. Сторожен - ка «Сущность и значение украинофильства» та Ю. А. Явор - ського «Мазепинский кошмар и русская действительность». Резолюція ККРН, в якій йшлося про те, що «мазепинський рух є найгрізнішим і найнебезпечнішим з усіх рухів, спрямо­ваних проти єдності та цілісності Російської імперії, оскільки цей рух намагається зруйнувати саму основу цілісності і величі Росії — єдність російського народу», надіслана 25 листопада телеграмою членам уряду та у провідні консервативні органи столичної (петербурзької та московської) преси, справила вели­ке враження на уряд і спричинилася до появи циркуляру від грудня 1911 р.

Два наступних циркуляри були видані у найбільш наси­чений на «українські приводи» 1914 р. Спочатку, 18 січня 1914 р., у відповідь на телеграму, надіслану 10 січня міністро­ві МВС загальними зборами ККРН, в якій, серед іншого, пря­мо вказувалося на професора М. Грушевського як на керівни­ка «мазепинців», а на учбове відомство — як на один з їхніх осідків та «розсадників», Департамент поліції видав циркуляр начальникам губернських жандармських управлінь з вимогою «перевірити наведені у телеграмі факти». Трохи згодом, 26 бе­резня 1914 р., Департамент поліції МВС вже звичним чином відреагував циркулярно на надіслану 9 березня міністру вну­трішніх справ загальними зборами Київського відділу «Все­российского национального союза» резолюцію, ухвалену після присвяченої «мазепинской опасности» доповіді А. Стороженка. Заявники били на сполох, що небезпека «мазепинського руху», політична мета якого — «відторгнути від Росії найбільш багату її область», «майже зовсім не усвідомлюється і не вживаються жодні заходи для припинення шкідливої діяльності мазепин - ських організацій».

Аналіз поданих начальниками губернських жандармських управлінь відповідей на сформульовані у перерахованих вище циркулярах вимоги Департаменту поліції МВС свідчить про відчутне підвищення за період 1911-1914 рр. ступеню розу­міння начальниками ГЖУ сутності та логіки розвитку укра­їнського руху та тих явних і прихованих потенційних загроз, які він міг становити для майбутнього імперії. Якщо у звітах начальників ГЖУ 1911 р. не бракувало відвертого, а подеку­ди і комічного дилетантизму у ставленні до українського руху (наприклад, начальник Полтавського ГЖУ, малоймовірно, що з сарказмом в офіційному документі, переконував, що «в пре­делах Полтавской губернии «украино-мазепинского» движения вовсе не существует, конечно, если не признать, что г. Савенко сепаративные стремления Украинской социал-демократической рабочей партии просто не называет новым именем»), то у звітах 1914 р. загалом бачимо значно глибшу аналітику (так, началь­ник Київського ГЖУ полковник Шредель, подавши розгорнуту картину українського руху в його легальних та нелегальних формах, особливу увагу звернув на наявність вже сформованих на малоруському етнічному ґрунті двох суспільних супротив­них один одному таборів: «Продолжительное отсутствие нажи­ма на украинское движение в пределах легальных возможнос­тей со стороны администрации довело до того, что общество не только разделилось на два враждебных лагеря, но ныне вступи­ло в открытую и опасную для государства борьбу.») [41].

Постійна присутність «українського питання» у політично­му та громадському дискурсі першої половини 1914 р. (резо­люції російських націоналістичних організацій та здійнятий навколо них у пресі галас, фактично заборонений сторічний ювілей Т. Шевченка, запеклі дебати у Державній думі) не тіль­ки піднесли його в розряд найактуальніших серед найгострі - ших питань порядку денного Російської імперії, але й змусили каральний апарат останньої поставитися до нього з усією сер­йозністю. Вже сам лише термін «український» — напередодні початку Першої світової війни викликав підозру у сепаратизмі та можливій державній зраді та слугував достатньою підставою для тотальної прискіпливої уваги до його носіїв з боку жан­дармських управлінь. Пильність останніх інколи набувала від­верто гротескних форм, що, втім, тільки краще характеризує загальну наелектризовану атмосферу того часу. Яскравий при­клад — ретельна перевірка, влаштована у липні-серпні 1914 р. (на жаль, відсутня точна дата у липні, коли справу було по­чато — до чи одразу після початку Великої війни) Київським ГЖУ на підставі сміховинного приводу — заводського прей­скуранту, на якому було надруковано цілком, здавалось би, не­винну назву — «Украинский машиностроительный и чугунно­литейный завод «Труд» в Умани». Начальник Київського ГЖУ полковник Шредель, отримавши примірник прейскуранта, не­гайно особисто звернувся до свого помічника в Уманському по­віті з вимогою невідкладно встановити особу власника заводу та перевірити його політичну благонадійність, а також «выяснить чем вызвано тенденциозное название завода «Украинский»». З розгорнутої відповіді помічника від 18 серпня 1914 р. дізна­ємося, що власником заводу є єврей М. Н. Пінес, назва заводу свого часу була дозволена Київським губернським правлінням

І, найголовніше, що «с украинским движением завод ничего общего не имеет» [42].

У роки Першої світової війни Департамент поліції МВС ор­ганізаційно спромігся забезпечити щільний нагляд за проява­ми українського руху в усіх його формах, а також система­тизувати зібраний матеріал на доволі високому аналітичному рівні у виданій в другій половині 1916 р. великій за розміром та ґрунтовній «Записке об украинском движении за 1914-1916 годы» [43], яка і до сьогодні зберігає актуальність як непе­ресічне інформативне джерело з історії українського руху у зазначений період. Як засвідчує «Записка», у своїх підходах до оцінки українського руху Департамент поліції МВС цілком став на ґрунт розуміння загальної логіки розвитку національ­них рухів, зосередивши увагу не тільки на вже фактично існу­ючих для імперії загрозах від нього, але також і на всіх мож­ливих у майбутньому потенційних: «Украинское движение в России всех оттенков и направлений есть течение противогосу­дарственное, и если за культурно-просветительным направле­нием украинства можно признать известную безопасность для государственного порядка, то эту безопасность при широком государственном взгляде на этот вопрос надлежит считать де­лом времени, так как и в исключительно культурном течении украинства посеяны зерна обособленности населения Малорос­сии, именуемого украинским народом, — той обособленности, на почве которой могут легко произрастать весьма заманчивые для украинцев политические тенденции, угрожающие государ­ственному порядку. Сущность украинского движения сводится к отторжению Малороссии от Российской империи и образова­нию из нее самостоятельной политической единицы» [44].

Перша світова війна не лише призвела в кінцевому рахунку до мілітарної поразки та розпаду Російської імперії як держа­ви, але й засвідчила повне банкрутство її національної політи­ки. Особливо очевидним останнє є на «українському» напрямі. Не секрет, що одним із найважливіших завдань Російської ім­перії у війні була інкорпорація населених українцями Східної Галичини, Північної Буковини та Угорської Русі (Закарпаття). Така мета публічно була задекларована під гаслом «Да не будет больше Подъяремной Руси!» вже 5 серпня 1914 р. у відозві вер­ховного головнокомандувача російської армії великого князя Миколи Миколайовича «К русскому народу в Австрии» [45].

Стратегічні плани Російської імперії у війні, спрямовані на оволодіння та інкорпорацію названих земель Австро-Угорської монархії, не в останню чергу були продиктовані наміром зни­щити «закордонну базу українсько-мазепинського руху» з тим, щоб далі радикально покінчити з цим рухом вже у самій імпе­рії. Але російська влада значно переоцінила свої сили та мож­ливості в досягненні поставленої мети. У той же час вона, ви­словлюючись спортивною термінологією, здійснила фальстарт у спробі радикально та швидко вирішити «українське питан­ня», цілком виявивши свої плани та продемонструвавши усю брутальну непривабність обраного для їх реалізації інструмен­тарію.

Помилково відчувши можливість «близької смерті» україн­ського руху і намагаючись пришвидшити її настання, російська влада, відкинувши обережність, виваженість і поступовість, за­ходилася у брутальний, репресивний спосіб ставити «фінальну крапку» в його історії. Досягнуті нею у цьому напрямі в перші місяці війни тактичні успіхи дуже скоро виявилися піррови - ми: паралізація легальних форм українського руху, в значній своїй частині лояльного на той момент до імперії, не призве­ла до його зникнення, а сприяла активізації його нелегальних форм; превентивні арешти та заслання найбільш авторитетних провідників-символів українського руху, таких як професор М. Грушевський та митрополит греко-католицької церкви Ан­дрей Шептицький, так само, як і відверто репресивне ставлен­ня до будь-яких організаційних форм українського життя в окупованих Східній Галичині та Буковині, сприяли радикалі- зації настроїв в українському середовищі, а також завдавали політиці російської влади відчутних «іміджевих» втрат в очах російської та світової громадської думки.

Саме Перша світова війна в сукупності всіх її внутрішніх та зовнішніх чинників стала потужним фактором модернізації українського суспільства та каталізатором формування модерної української нації, що швидко поставала на ґрунті донедавна ще «сонного» багатомільйонного, переважно селянського народу.

Джерела та література

1. Малоруссы // Большая энциклопедия: Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания / под ред. С. Н. Южакова. — 4-е изд. — Т. 12. — СПб., [б. г.]. — С. 565.

2. Див.: Капеллер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Іс­торія. Розпад. — Львів, 2005. — 360 с.

3. См.: Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). — СПб., 2000. — 260 с.

4. Історія України: нове бачення: В 2 т. — К., 1995. — Т. 1. — С. 267-269.

5. Реєнт О. Потенціал національного відродження України в імпер­ську добу // Реєнт О. Україна ХІХ-ХХ століть. Роздуми та студії історика. — К.; Корсунь-Шевченківський, 2009. — С. 300-301.

6. Субтельний О. Україна. Історія. — Вид. 3-тє. — К., 1993. — С. 28- 283.

7. Реєнт О. Назв. праця. — С. 305-306.

8. Історія України: Навчальний посібник / Під ред. В. А. Смолія. — Вид. 3-тє. — К., 2002. — С. 163.

9. Реєнт О. Назв. праця. — С. 307-308.

10. Історія України: Навчальний посібник. — С. 162.

11. Там само. — С. 164.

12. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1992. — С. 455- 459.

13. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — К., 1990. — Т. 2. — С. 351.

14. Грушевський М. Назв. праця. — С. 460.

15. Реєнт О. Назв. праця. — С. 311-312.

16. Тексти листа цензора Новицького від 27 червня 1863 р. та Валу­євського циркуляру від 18 липня 1863 р. у відповідних частинах можна порівняти за: Миллер А. И. Указ. соч. — С. 109, 240-241.

17. Там же. — С. 96-99.

18. Там же. — С. 100.

19. Там же. — С. 101-102, 108-109.

20. Там же. — С. 241.

21. Западные окраины Российской империи. — М., 2006. — С. 227.

22. Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного жит­тя українського народу. — К., 1992. — С. 114.

23. Миллер А. И. Указ. соч. — С. 173-175, 178-181.

24. Див.: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. — Харків; К., 1930. — С. 381-383.

25. Михутина И. В. Украинский вопрос в России (конец XIX — нач. ХХ века). — М., 2003. — С. 31.

26. Миллер А. И. Указ. соч. — С. 207-211.

27. Там же. — С. 223-225.

28. Западные окраины Российской империи. — С. 284-287.

29. Реєнт О. Назв. праця. — С. 316-318.

30. Історія України: Навчальний посібник. — С. 170.

31. Реєнт О. Назв. праця. — С. 319-320.

32. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907): Документально-художнє ви­дання. — К., 2003. — С. 238.

33. Повний текст циркуляру: Столыпин П. А. Переписка. — М., 2004. — С. 668.

34. Слокум Дж. У. Кто и когда были «инородцами»? Эволюция кате­гории «чужие» в Российской империи // Российская империя в зарубежной историографии. Работы последних лет: Антология. — М., 2005. — С. 522.

35. Новое время. — 1911. — 8 дек. — № 12839.

36. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). — Львів, 1931. С. 218-219.

37. Щеголев С. Н. Украинское движение, как современный этап юж­норусского сепаратизма. — К., 1912. — С. 276-277.

38. Любченко В. Б. Теоретична та практична діяльність російських на­ціоналістичних організацій в Україні (1908-1914 рр.) // УІЖ. — 1996. — № 2. — С. 58-59.

39. Центральний державний історичний архів України у Києві (ЦДІ - АУК). — Ф. 442. — Оп. 639. — Спр. 797. — Арк. 28-28 зв., 29, 31, 33.

40. Див.: Там само. — Ф. 1439. — Оп. 1. — С. 1319. — Арк. 40; Ф. 274. — Оп. 5. — Спр. 27. — Арк. 4-4 зв.; Ф. 354. — Оп. 1. — Спр. 26. — Арк. 37.

41. Див.: Там само. — Ф. 320. — Оп. 1. — Спр. 1147. — Арк. 81- 81зв.; Ф. 274. — Оп. 5. — Спр. 26. — Арк. 50-51 зв.

42. Див.: Там само. — Ф. 274. — Оп. 5. — Спр. 26. — Арк. 109-11 зв.

43. См.: Записка об украинском движении за 1914-1916 годы с кратким очерком истории этого движения как сепаратистско - революционного течения среди населения Малороссии // «Укра­инская» болезнь русской нации. — М., 2004. — С. 105-174.

44. Там же. — С. 175.

45. Русский народный совет VI // Прикарпатская Русь. — 1915. — 22 мая. — С. 1; Петрович І. Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 — червень 1915. — [б. м], 1915. — С. 12.

Анотації

Реент А. П. Украинское национальное движение в Российской империи и политика государственной власти по «украинскому во­просу» в модерный период.

В статье показаны особенности борьбы в контексте разрешения «украинского вопроса» в Российской империи в XIX — начале XX в., обозначены факторы, которые способствовали активизации украинского национального движения.

Reent A. P. Ukrainian national movement in Russian Empire and the government policy to the «Ukrainian question» during the mod­ern period.

The article shows the features of the struggle in the context of the solving of the «Ukrainian question» in Russian Empire in the nine­teenth and the early twentieth century. The article defines the factors made for activation of the Ukrainian national movement.