Головна Історія Інтелігенція і влада УЧАСТЬ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ
joomla
УЧАСТЬ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ
Історія - Інтелігенція і влада

Н. M. Кіндрачук

Прийняття Конституції України 1996 року без сумніву на­лежить до низки доленосних та переломних моментів новітньої історії України. Ця надзвичайна подія у житті українського су­спільства стала втіленням національної ідеї та засвідчила більш високий етап розвитку демократії, дала могутній імпульс для становлення та утвердження української державності.

Беручи до уваги той факт, що питання про визначальність тієї чи іншої політичної сили в розробці та прийнятті націона­льного законодавства України є дискусійним, дана тема є над­звичайно актуальною в умовах незалежності України і вимагає особливого підходу у вивченні.

Таким чином, основною метою даної статті є вивчення та до­слідження участі НРУ в розробці національного законодавства, перш за все, у встановленні основних принципів і прийнятті нової Конституції України, яка стала програмою подальшого розвитку держави у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження Украї­ни до європейського й світового співтовариства.

Питання ролі Народного Руху України як організатора на - ціонал-демократичних сил у конституційному процесі частко­во розглянуто в дослідженнях з історії Руху. Це праці таких авторів, як: С. Кульчицький “Закономірності державотворчого процесу у незалежній Україні” [1], Г. Гончарук, О. Шановська “Національна ідея і Народний Рух України” [2], Ю. Діденко “Народний Рух України у державотворчих процесах України (1989-2002)” [3]. Однак, в науковій літературі дана тема не дістала достатнього всебічного висвітлення, тому вимагає свого подальшого дослідження.

В центрі уваги даної статті — зміст та основні напрямки практичної діяльності НРУ в розробці та прийнятті Консти­туції України, вміння відстояти власну позицію в Основному Законі про українську державу, про український народ, про державну мову, символіку, права людини, які є основою про­цесу державотворення.

Припинення існування СРСР та здобуття Україною незале­жності обумовили глибоке, інтенсивне оновлення конституцій­ного законодавства.

Конституційний процес в Україні розпочався з прийнят­тя Верховною Радою Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року та пройшов ряд етапів, серед яких: вне­сення змін до чинної Конституції України 1978 р.; прийняття окремих законів у галузі конституційного законодавства; під­готовка проекту нової Конституції.

Розпочалася боротьба між різними політичними партіями за лідерство у конституційному процесі, у формуванні та вира­женні політичної волі громадян, за представництво у законода­вчих та виконавчих органах влади.

Та роль лідера й організатора націонал-демократичних сил у конституційному процесі виконував Народний Рух України — єдина політична організація цієї ідеологічної течії, яка за ре­зультатами парламентських виборів 1994 року спромоглася створити у Верховній Раді власну фракцію. До речі, найбільша кількість кандидатів від правого блоку, враховуючи довибори взимку 1995 — навесні 1996 рр., була обрана від НРУ — 5,3 % (22 особи) та УРП — 2 ,7% (11 осіб) [4]. Отож, порівнюючи політичний потенціал правих сил, саме НРУ можна вважати впливовим учасником політичних змагань, що розгорнулися в країні навколо прийняття Основного Закону з особливою гост­ротою після обрання в 1994 р. нового парламенту.

Розробка й прийняття нової Конституції України були чи не найголовнішими завданнями в діяльності Руху. Без Конститу­ції Україна не мала правової основи державності, незаверше­ним залишався довгий процес юридичного оформлення незале­жної держави, були відсутні правові основи демократії.

Знайомство з проектом Конституції від 26 жовтня 1995 р., який після довгого очікування був поданий Конституційною комісією, викликало занепокоєння й тривогу в депутатів у тому плані, що якби вона була такою прийнята, то обслугову­вала б одну партію і цим самим обмежувала діяльність інших політичних партій.

В. Чорновіл так оцінив проект 1995 р.: “Знайомство з прое­ктом Конституції України... навіює глибокий смуток і ще глиб­шу тривогу. За усієї своєї підкресленої антипартійності, запро­понована Конституція, якби була прийнята, відверто і навіть цинічно обслуговувала б одну-єдину партію — партію влади” [5]. Отже, на думку лідера Народного Руху України проект Ос­новного Закону потребував радикальних змін.

Він виступив проти кількох положень, які ввійшли до про­екту Конституції. По-перше — антинаціональна спрямованість проекту. На думку В’ячеслава Максимовича, мовна проблема трактується надто широко. Настільки широко, що фактично залишає шпарки для введення кількома регіонами як офіцій­ної, або навіть ще однієї державної — російської мови. По­друге — антидержавна спрямованість. Лідер НРУ вважає, що Конституція не передбачає відповідальності за заклики до роз­валу держави, окрім випадків закликів до збройної боротьби. І нарешті, третій, антипартійний напрямок проекту Конститу­ції полягає в тому, що лише в одному місці документу мимо­хідь згадується про існування політичних партій, у той час як партія, за словами В. Чорновола, це — основа політичної стру­ктури держави [6].

Потрібно, доводить лідер Руху: “більш ширше записати в Конституцію про партії, про парламентські вибори на пропор­ційно-мажоритарній системі, суворіше виступати за професій­ний парламент, щоб сюди не могли потрапити представники державної влади. Необхідно надати право Президенту розпус­кати парламент. Та поки що наше головне завдання — добити­ся, щоб парламент прийняв проект за основу”[7].

Окрім цього, Народний Рух України виступав за однопалат­ний парламент (І проект Конституції від 26. 10. 1995 р. перед­бачав існування двопалатного законодавчого органу). В’ячес- лав Максимович вважав незрозумілою концепцію двопалатної Верховної Ради. “У її вигляді, в якому її нам пропонують, стве­рджує він, верхня палата є, по суті, тією ж адміністрацією пре­зидента, оскільки дана палата двома третинами голосів може заблокувати будь-яке рішення так званої палати громад, отож бачимо тенденцію до появи прирученого парламенту. В тако­му випадку, стверджує В. Чорновіл, сенат стає кишеньковим органом виконавчої влади, а така ситуація, на його думку, не­припустима” [8].

Такого принципу дотримувався й Л. Кучма, який вважав, що однопалатна Верховна Рада криє в собі загрозу некеровано­сті, де можуть переважити якісь антидержавні сили тощо. “Я переконаний, стверджує Президент, рівновага гілок влади має бути дотримана”[9].

Треба відмітити, що позиція НРУ у конституційному про­цесі була непослідовною. Якщо в 1994 році, керівники Руху наполягали на опозиційності до Президента, то вже у березні 1996 року оголосили себе його союзниками, мотивуючи це ви­бором найменшого зла.

Так, на сторінках газети “Час-Тіте” за 29 березня 1996 року у статті “Конституція на барикадах” В. Чорновіл заявляв: “Конституцію треба приймати якнайшвидше. А проголосова­ний 11 березня текст — єдиний проект, який можна назвати легітимним, оскільки він схвалений затвердженим Верховною Радою органом, який представляє усі три гілки влади. При всіх ґанджах, які з часом можна було б усунути, запропонований проект забезпечує, однак, основи незалежної демократичної української державності” [10].

Лідер Народного Руху ще раз підкреслює: “Ми днями з ве­личезними зусиллями прийняли проект Конституції. Ми ро­зуміємо, що він недосконалий, але там є основи української державності. І далі тягнути з Конституцією, і далі копирсатися в ній, як пробують це робити наші дрібненькі політики та деякі дрібненькі партії, є абсолютно смішним і несерйозним занят­тям. Звичайно, тут ми будемо з Кучмою”[11].

Та при цьому, фракція Руху подала свої зауваження щодо поданого комісією проекту Конституції від 11 березня 1996 р.: “Ми вважаємо зовсім недоречним друге речення ст. 10, де об­межуються функції державної мови. Знівельовано роль полі­тичних партій, які ми пропонували визначити як основу по­літичної системи держави. Пропонували записати, що вибори проводяться на основі пропорційно-мажоритарної виборчої си­стеми. Пропонували ми й посилити формулювання щодо при­ватної власності, зокрема приватної власності на землю. Були у нас суттєві зауваження щодо способу формування уряду, су­дової системи тощо. На жаль, вони не враховані. Бо наші уяв­лення про “краще” часто розходяться з уявленнями не тільки комуністів, а й деяких інших груп і фракцій. Досягнути кон­сенсусу в роздертому суперечностями суспільстві неможливо, тому ми й погодилися взяти за основу проект Конституційної комісії, в якому є основне — Українська держава. Отже, на думку В. Чорновола, гальмувати сьогодні конституційний про­цес — це чинити замах на Українську державу”[12].

Такі зміни у ставленні керівництва Руху до президентсь­кої конституційної політики, на нашу думку, можна пояснити посиленням прокомуністичних настроїв у суспільстві, що ви­магали від вітчизняних націонал-демократів, передусім НРУ, розробки нової тактики.

Під час конституційного процесу виникають ідейні проти­річчя між НРУ та комуністами, які звісно, боролися за торже­ство суті старої Конституції УРСР. Найбільш складною вияви­лася проблема розподілу владних повноважень між Верховною Радою і Президентом України. Більшість депутатів парламенту не бажала передавати Президенту виконавчу владу в повному обсязі. Через це конституційний процес зайшов у глухий кут.

На сторінках газети “Правда України” В. Чорновіл наголо­шував: “Найголовніші відмінності між нами та комуністами такі: Вони — за радянську владу, ми — за парламентаризм. Вони проти президентства взагалі, ми — за. Вони не визнають ринкової економіки, ми за те, щоб приватна власність, зокрема і на землю, була священною та недоторканою. Ми всіма силами домагаємося, щоб не впустити проект Конституції в трясовину обговорення, вони навпаки — блокують його, прагнуть відкла­сти прийняття до президентських виборів у Росії. Ліві всіляко підтримують рішення російської Держдуми, спрямованої на створення нового Союзу, ми категорично проти”[13].

Тому комуно-соціалісти, яким така держава не потрібна, — ні по-справжньому українська, ні дійсно незалежна, — які носяться з ідеями реставрації соціалізму, радянської влади й імперії, робитимуть все, щоб конституційний процес загальму­вати або й зірвати [14].

За словами В. Чорновола, саме комуністи намагалися блоку­вати прийняття найважливіших статей Конституції, а в підсу­мку за неї проголосувало всього четвертина комуністів — 20 із 86, відразу ж оголошених своєю партією відступниками [15].

Негативно В. Чорновіл оцінив Олександра Мороза, який, на його думку, в прийнятті Конституції керувався особисти­ми мотивами. “Після референдуму вкрай честолюбивий О. Мо­роз втрачав усяку надію як бути “другою-першою” людиною в державі, та очолити всіх лівих. Залишалося тільки керувати дрібненькою соцпартією і потроху відходити в небуття”. Ідей­ні мотиви лідера соцпартії були ще очевидніші: “під тиском призначеного референдуму О. Мороз рятував, що міг: однопа­латний парламент, залишок Рад, антиринкову ідеологію. Мо­роз — не державник, а тільки експлуатує ідею української дер­жавності” [16].

Та були негативні оцінки і Руху щодо участі в конституцій­ному процесі. Так керівник фонду “Українська перспектива” Сергій Одарич вважав, що роль, яку зіграв Народний Рух у конституційному процесі, означає політичний крах або керів­ництва, або всього Руху. Сліпо виконуючи всі побажання вико­навчої влади, лідери Руху, на його думку, повністю відійшли від тих політичних основ, на яких створювалася ця організа­ція [17].

На сторінках газети “Молода Галичина” теж підкреслюва­лись недоліки в роботі НРУ: “Фракція Руху, “Державності” та “Єдності”, як найближчі союзники Президента, зривали засі­дання шляхом нереєстрації. Політичні партії засвідчили відсу­тність власної чіткої політичної стратегії та тактики дій під час конституційної дискусії. Очевидним стало повне банкрутство керівництва компартії, з одного боку, і керівництва Народно­го Руху — з іншого. Слід відзначити активність НРУ, котрий одночасно провів кампанію на підтримку президентського про­екту Конституції, а на парламентських слуханнях підтримав проект конституційної комісії”[18].

Ось що з цього приводу думав В. Чорновіл: “Звинувачують Рух і його лідерів... у непостійності. Ось, мовляв, не підтри­мували Л. Кучму на президентських виборах, а потім переме­тнулися на його бік. Не збагнути таким горе-аналітикам, що в наш буремний час, коли і в політику, і до влади прийшли люди перехідного періоду, які тільки будують свій світогляд і намацують правильний шлях, твердолоба постійність щодо тактики (а не стратегїї) — найгірша (бо найшкідливіша!) форма безпринципності, яка викидає багатьох неповоротких лідерів на узбіччя політики”[19].

Серед практичних заходів щодо підтримки офіційної кон­ституційної політики та дискредитації діяльності лівих полі­тичних сил, слід насамперед назвати започатковану 26 квітня 1996 року з ініціативи Народного Руху України петиційну ка­мпанію за прийняття Конституції та заборону діяльності КПУ. Усього за два місяці вдалося зібрати 3 млн. 411 тис. підписів на підтримку невідкладного прийняття нового Основного Зако­ну України, а також 2 млн. 730 тис. 583 підписи за заборону КПУ.

З метою зміцнення рядів антитилових сил у конституційно­му змаганні НРУ був проведений ряд організаційних акцій.

19 лютого 1996 року в секретаріаті Руху відбувся третій ра­унд міжпартійних переговорів за участю лідерів УРП, НРУ, ХДПУ, КУН. Метою цієї наради стало узгодження основних позицій проекту Конституції й механізму її прийняття. Резуль­татом процесу консолідації націонал-демократичних сил стала низка заяв. Була прийнята спільна заява НРУ, КУН, ДемПУ, УРП, ХДПУ про процедуру прийняття проекту Конституції України, в якій наголошувалось на тому, що на розгляд Верхов­ної Ради може бути внесений тільки один проект, а саме — про­ект Конституційної комісії; Конституція може бути ухвалена у відповідності до вимог Конституційного Договору між Пре­зидентом і Верховною Радою; у разі неможливості схвалення Основного Закону конституційною більшістю Верховної Ради України Конституцію має схвалити український народ через референдум, на який може бути винесено тільки один, доопра­цьований Конституційною комісією, проект [20].

Як відомо, 26 червня Президент Леонід Кучма видав указ про проведення всеукраїнського референдуму з питання Кон­ституції України, а в ніч з 27 на 28 червня 1996 року Верхо­вна Рада прийняла Конституцію. До речі, НРУ був однією із небагатьох партій, що і в парламенті, і в ЗМІ відкрито підтри­мали ініціативу Президента щодо проведення Всеукраїнського конституційного референдуму восени 1996 р. “Нехай прийме її народ через референдум”, — наголошується у заяві депутатсь­кої фракції НРУ та групи “Державність”, надрукованій у “Час­тіше” від 28 червня 1996 року [21].

Отже, Народний Рух України НРУ брав активну участь в розробці національного законодавства, перш за все, у встанов­ленні основних принципів і прийнятті нової Конституції Укра­їни, намагався взяти на себе роль організатора націонал-демок - ратичних сил у конституційному процесі.

НРУ послідовно заявляв і відстоював необхідність розробки та прийняття нової Конституції України. Фракція Руху розве­рнула роботу з організації “Комітетів на підтримку Конститу­ції України” та петиційну кампанію, під час якої було зібрано більше 3 млн. 411 тис. підписів на підтримку невідкладного прийняття нового Основного Закону України.

Важливим етапом у діяльності Руху було проведення роз’яс­нювальної роботи в регіонах за основними положеннями осно­вного документа держави. Народний Рух зумів відстояти свою позицію в Конституції про український народ, про державну мову, символіку, державну власність, права людини. Багато основних положень Конституції України були закладені в про­грамові документи Народного Руху України, висловлювались на його форумах, з’їздах, зборах та мітингах.

Отож, прийняття нової Конституції України ознаменувало завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Джерела та література

1. Кульчицький С. Закономірності державотворчого процесу у незале­жній Україні. — К., 2001. — 159 с.

2. Гончарук Г, Шановська О. Національна ідея і Народний Рух Укра­їни. — Одеса: Астропринт, 2004. — 169 с.

3. Діденко Ю. В. Народний Рух України у державотворчих процесах України (1989-2002). — Одеса: Астропринт, 2006. — 174 с.

4. Кемінь В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. — К.: Видавничий центр “Друк”, 1998. — С. 33.

5.Чорновіл В. Оцінка проекту Конституції України // Час-Тіше. —

1995. — 24 листопада.

6. Якщо не я, то хто ж?.. / Уклав Г. Василишин. — К.: Аверс, 1998. — Ч. 2. — С. 33.

7. Фоменко В. Невже праві завжди праві? // Правда України. —

1996. — 28 березня.

8. Якщо не я, то хто ж?.. / Уклав Г. Василишин. — Там само. — С. 33.

9. Якщо не я, то хто ж?.. / Уклав Г. Василишин. — Там само. — С. 33.

10. Конституція на барикадах // Час-Тіше. — 1996. — 29 березня.

11. Якщо не я то хто ж?.. / Уклав Г. Василишин. — Там само. — С. 38.

12. Конституція на барикадах. — Там само.

13. Фоменко В. Невже праві завжди праві? // Правда України. — 1996. — 28 березня.

14. Конституція на барикадах. — Там само.

15. Як приймалася Конституція: правда і вигадки // Час-Тіше. — 1996. — 5 липня.

16. Як приймалася Конституція: правда і вигадки. — Там само.

17. Товариш. — 1996. — № 29. — Липень.

18. Молода Галичина. — 1996. — 11 липня.

19. Якщо не я, то хто ж?.. / Уклав Г. Василишин. — Там само. — С. 38.

20. Петиційна кампанія завершена. Петиційна кампанія продовжуєть­ся // Час-Тіше. — 1996. — 19 липня.

21.Час-Тіше. — 1996. — 28 червня.

Анотації

Киндрачук Н. М. Участие Народного Руха Украины в консти­туционном процессе.

В данной статье показано участие НРУ в разработке националь­ного законодательства, прежде всего, установлении основных при­нципов и принятии Конституции Украины, которая юридически закрепила правовое положение провозглашенной независимости Ук­раины, стала программой для дальнейшего развития государства.

Kindrachuk N. M. The participation of Narodnyj Rukh Ukrainy in the constitutional process.

The article shows the participation of the NRU in the creation of national legislation and primarily in identifying the main principles and subsequently adopting the Constitution of Ukraine, which legally fixed the proclaimed independence of Ukraine and became a program for the further development of the state.

Похожие статьи