Головна Історія Інтелігенція і влада ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ТА ШТУНДИЗМ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ
joomla
ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ТА ШТУНДИЗМ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. В. Хитровська

У другій половині XIX — на початку XX ст. ідеологічною основою існування Російської імперії залишалось православ’я. В цей період офіційна православна церква перебувала у глибо­кій кризі. Її одержавлення звело глуху стіну недовіри та непри­язні між парафіянами і духовенством, породило антицерковні настрої не лише серед селянства, а й серед інтелігенції, по­слабило ідеологічний вплив церкви на всі верстви суспільства. Тривалий занепад православ’я призвів до вкорінення, як на території самої імперії, так і, зокрема, в Україні ледве осягне - ного розмаїття релігійних общин, які зсередини підточували ідеологічні підвалини держави. Ці процеси викликали серйоз­не занепокоєння і самодержавства, і самої офіційної конфесії, які вбачали у них істотну загрозу для свого панування.

Включення православної церкви до структури державної системи Російської імперії в статусі Відомства православного віросповідання, з одного боку, ставило цю релігійну конфесію в елітарні умови існування в державі, з іншого ж — унемож­ливлювало проведення нею самостійного курсу, навіть у тій частині, яка стосувалася вирішення внутрішньоцерковних про­блем. Погодившись на статус “панівної і первенствуючої”, пра­вославна церква фактично погоджувалася і на ті засоби, якими цей статус утверджуватиметься, тобто на обмеження, а часто і приниження прав та свобод інших віросповідань, які існували в імперії.

Якщо судити із офіційних православно-церковних докумен­тів, суттєвою загрозою неподільному пануванню православної церкви в російській державі, у тому числі на Правобережній Україні, в другій половині XIX — на початку XX ст., поряд з католицьким фактором, стало православне та протестантське сектантство. В щорічних звітах обер-прокурора Синоду по Ві­домству православного віросповідання воно зображувалося як “роз’їдаюче південний край явище не лише антицерковного, а й антиросійського, антидержавного спрямування”, позіціонувалося як “внутрішній ворог держави і святої православної церкви ” [і].

Одним із найбільш небезпечних, так званих антидержав­них, напрямків сектантства в Російській імперії, в тому числі на Правобережній Україні, вважався штундизм, віднесений окремим царським указом 1894 року до “особливо шкідли­вих сект” [2]. Про особливу небезпеку “штундизму” яскраво свідчить величезна кількість статей, проповідей православних священиків-місіонерів, надрукованих у періодичних видан­нях, які виходили в окреслений період, доповідей чиновників із особливих доручень, звітів губернаторів “Південно-Західно­го краю”, дисертаціях слухачів Київської Духовної академії та навіть листів правобережних поміщиків, надісланих обер- прокурору Синоду, присвячених цьому сектантському напрям­ку, що стали джерельною базою для написання даної статті. Серед сучасних видань, які сприяли дослідженню проблеми взаємин офіційної православної церкви й штундизму, варто виділити “Історію релігії в Україні” за редакцією А. М. Ко­лодного, П. Л. Яроцького, Б. О. Лобовика та інших, десяти­томне видання “Історія релігії в Україні” (том третій), яке на сьогоднішній день ще не завершене, а також монографія Г. М. Надтоки “Православна церква в Україні 1900-1917 ро­ків: соціально-релігійний аспект”. Основний здобуток цих ро­біт — нові концептуальні підходи до визначення ролі релігії загалом, і протестантських течій зокрема, у процесі розвитку суспільства. Метою даної статті є з’ясування історії виникнен­ня та ареолу розповсюдження штундизму на Правобережній Україні в другій половині XIX — на початку XX ст., аналіз статистичних даних щодо кількості прибічників цього секта­нтського напрямку в цьому краї та причин його появи і по­ширення в окреслений період, дослідження заходів боротьби з цим явищем як з боку державного адміністративного і кара­льного апарату, так і самої православної місії, та простеження історії взаємин православ’я і штундизму після видання цар­ського маніфесту 1905 року про віротерпимість в Російській імперії. Особливу увагу автор звертає на аналіз статистики кількості правобережних штундистів, причин появи та поши­рення цього сектантського напрямку на Правобережжі та ха­рактеристиці заходів боротьби держави та офіційної церкви з ним. Варто зауважити, що перспективними у розробці даної проблеми можуть бути питання стану та умов функціонуван­ня штундистських інститутів на Правобережній Україні, їх соціальні та релігійні орієнтири, основні етапи розвитку кон­фесійної політики штундистських організацій щодо офіційної церкви, еволюція церковно-православної концепції і практич­ної організації міжконфесійних взаємин, зміст та результати місіонерського протистояння православ’я та штундизму.

Аналізуючи проблему православно-штундистських стосун­ків, варто звернути увагу на історичний розвиток всього сек­тантства до початку XX ст. Він поділяється на два основних етапи: перший — до 1850-х рр., характеризується тим, що сектантство майже виключно культивувалося нечисельними представниками еліти, другий — бере початок з 1850-х рр., коли сектантство переходить у фазу народницького релігійного руху. На першому етапі офіційна церква майже не помічала сектантських захоплень представників вищих суспільних про­шарків, на другому — була серйозно стурбована наростаючою лавиною народного сектантства, позбавленою підтримки еліти, що розвивалася стихійно, зазнаючи нищівних ударів правосла­вної місії.

Штундизм з’явився на українських землях у 1824 році, коли до Херсонської губернії для роботи серед німецьких коло­ністів прибув реформатський пастор Йоган Бонекемпер, який із реформатів, що проживали в колоніях Рорбах і Вормс по­близу Одеси, організував парафію. Бонекемпер всіляко підтри­мував серед своїх парафіян проведення так званих біблійних годин (штунден — від німецького die Stunde), тобто зібрань віруючих, які були додатковими до церковних і проводилися по домівках парафіян. Релігійні громади, що одержали назву штундистських, згодом виникли у багатьох інших поселеннях німецьких колоністів, розташованих у Херсонській, Таврійсь­кій та Катеринославській губерніях [3].

Перші українські штундистські громади виникли в селах Основа та Гнатівка, Одеського повіту Херсонської губернії, де наприкінці 1861 — на початку 1862 рр. прийняли хрещення селяни Федір Онищенко та Михайло Ратушний. Пізніше такі громади з’явилися у селі Карлівка і містечку Любомирка Єли - саветградського повіту, де першими штундистами стали україн­ські селяни Трифон Хлистун, Юхим Цимбал та Іван Рябошап - ка [4].

Одним із центрів штундизму у 1860-ті рр. став Таращансь - кий повіт Київської губернії. 1868 року перші проповідники цього сектантського напрямку з’явилися в селі Плоскому, піз­ніше — в селах Чаплинка і Косяківка, де активну місіонерську діяльність розгорнув селянин Герасим Балабан, який повернув­ся із заробітків у Херсонській губернії. До середини 1870-х рр. штундизм поширився у Звенигородському та Сквирському по­вітах, у містечку Боярці, у передмісті Києва Деміївці [5]. На початку XX ст., за даними чиновника із особливих доручень Василя Скворцова, значного впливу штундизму зазнав і Київ, який став “центром всього південно-руського штундизму”. Далі за кількістю представників цієї секти йшли Канівський, Ва­сильківський та Уманський повіти Київської губернії. Вагомо штундизм був представлений і в Таращанському, Звенигород­ському, Чигиринському та Сквирському повітах, менше — у Бердичівському та Радомишльському повітах Київської губер­нії, а також у Подільській (Балтський повіт) та Волинській (Житомирський, Заславський та Новоград-Волинський повіти) губерніях [6].

Щодо статистичних даних, то як зазначає у своєму звіті від 21 травня 1904 року все той же чиновник із особливих дору­чень Василь Скворцов, точну кількість штундистів на Правобе­режжі підрахувати важко, хоча й припускає, що прибічників цього сектантського напрямку в Київській губернії нараховува­лося до 9 тисяч чоловік, у Подільській та Волинській губерні­ях — кілька сот чоловік [7]. Скоріше за все, його дані достатньо достовірні. Про це свідчать, зокрема, дані, які подають у своїх звітах губернатори “Південно-Західного краю”. Так, за даними Волинського губернатора за 1901 рік у цій губернії прожива­ло 60 прибічників штундизму [8], за 1912 рік — 253 [9]. За звітом Подільського губернатора за 1889 рік штундистів у під­владній йому губернії нараховувалося 100 чоловік [10]. Варто зауважити, що незважаючи на наявність статистичних даних, офіційні звіти не можна вважати стовідсотково вірними, адже вони враховували лише кількість так званих “явних штундис­тів”, але не зараховували до їх кола таємних сповідачів цього віросповідання і тих людей, які коливалися у своїх релігійних уподобаннях. А кількість таких осіб, ймовірніше, була числен­на. На цю обставину звертає увагу Василь Скворцов, який за­значає у своєму звіті, що “на 1 штундиста припадає 10 тих, хто сумнівається у вченні православної церкви, а на 100 зрікшихся православ’я — 1000 тих, хто сумнівається в його догматах, а значить і в своїх політичних поглядах... Небезпека штундизму полягає саме у його прозелітизмі...” [11].

Зауважимо, на кінець XIX — початок XX ст. не лише знач­но зросла кількість правобережних штундистів, що не могло не турбувати православну церкву і російський уряд, а й сам штундизм, як релігійне вчення, вже не був монолітним, він поділявся на кілька течій:

1) так звана “штунда духовна” або обрядова (найстаріша фор­ма штундизму);

2) штундо-баптизм (змішана форма штундизму та німецько­го баптизму);

3) штундо-толстовство (штундизм, який ускладнив свої дог­мати вченням графа Лева Товстого);

4) мальованщина (секта, породжена штундизмом, яка мала яскраво виражений містичний характер та зазнала певного впливу соціалістичної ідеології).

Варто зауважити, що на початок XX ст. на Правобережній Україні серед зазначених течій кількісна перевага була на боці штундо-баптизму та мальованщини.

Аналізуючи причини появи штундизму на українських зем­лях, можна сказати, що вони найрізноманітніші. Більшість православних джерел називають три найголовніші причини: місіонерська діяльність німецьких колоністів, релігійно-мора­льна неосвіченість народу і формальне, байдуже ставлення пра­вославного духовенства до своїх пастирських обов’язків. Але називаються й інші причини. Так, православний священик Ми­хайло Плетньов звертає увагу на “хабарництво попів” [12]. На цю причину вказує й поміщик Київської губернії Володимир Корчак-Сивицький у своєму листі до обер-прокурора Синоду Дмитра Товстого від 11 квітня 1872 року: “за виконання треб священики все частіше вимагають непомірної плати від селян: іноді вдвічі й тричі більшої, ніж це можливо... Це перетворю­ється на справжній торг. Спочатку селянин умовляє свого ду­ховного пастиря зменшити плату, але священик не піддається, тоді селянин починає сердитись, нерідко закінчуючи розмову сваркою, але все ж платить. Такі стосунки селян і сільського духовенства часом стають просто нестерпними...” [13]. Також цей поміщик у своєму листі зазначає, що сільське населення переходить у штундизм не заради пошуку моральнішого жит­тя, на що звертають увагу самі селяни, а головну роль у цьо­му процесі відіграє банальний матеріальний розрахунок, адже штундистські проповідники обіцяють їм “багатство, здоров’я й щастя”, якщо вони перейдуть до їхньої секти, а також, що всі гроші, які селяни платять православним священикам за ви­конання треб, залишаться у них у кишенях і вони зможуть використовувати їх для господарських витрат або на домаш­ні потреби і що, зрікшись православ’я, вони ніколи не будуть працювати на духовенство і церкву безкоштовно. До того ж у штундистів практикувався звичай надавати невелику грошову допомогу найбіднішим та найвпливовішим селянам [14]. Слу­хач Київської Духовної академії Михайло Ростовський серед причин виникнення і розповсюдження штундизму називає за­ступництво з боку світської влади, глибокий антагонізм між су­спільними станами, а також урядові репресії щодо сектантів та функціонування антисектантського законодавства [15]. Досить цікавими є міркування щодо причин зародження штундизму православного священика Івана Тарасевича. Так, він зазначає, що “маляри, які малюють ікони для народу, не знають найе­лементарніших правил креслення й абсолютно не замислюють­ся про правильність або красу створюваного зображення. Все чого вони прагнуть — у порівняно короткий термін виготовити якомога більше ікон. Сам народ, при всій повазі до святинь, називає таких малярів “богомазами” [16]. До того ж торгівці іконами, як правило, обирають місцем своєї торгівлі шинки та бурякові плантації, де скупчується велика кількість людей. Торгують іконами на землі, часто принаджують покупців бла­зенськими витівками. Ось чому, на думку Івана Тарасевича, необхідно продавати зображення святих виключно “у святих місцях” і щоб “ікони створювалися виключно майстерними й чесними руками ” [17].

Боротьбою із штундизмом, як і з іншими сектами, займала­ся поліція і жандармерія, проправославний, антисектантський характер мало й чинне законодавство. Однак адміністративні органи не могли вжити санкцій без згоди “панівної” православ­ної церкви. Саме вона давала остаточний висновок — потребує інтерес церкви у кожному окремому випадку карного переслі­дування факту інаковір’я чи можна обійтися заходами попере­дження або заборони. Отже, за кожним фактом переслідування штундистів, як і інших сектантів, стояло не лише Міністерство внутрішніх справ, а й згода офіційної церкви.

Церковна преса закликала розгортати боротьбу із штундиз­мом його ж методами — бесідами, книгами, листівками. Для цього було створено понад 250 протисектантських та проти - розкольничих комітетів різних рівнів і мобілізовано більше 3000 місіонерів по всій Україні. І слід визнати, проповідницька справа знаходила справжніх ентузіастів. Видатними теоретика­ми і організаторами православної місії вважалися українські пастирі і богослови: М. Кальнєв, С. Потьохін, І. Айвазов, пра­ці яких були визнані посібниками для місіонерів всієї імперії [18]. Проте, варто зауважити, що головні сили місіонерів, пред­ставлених армією парафіяльних священиків, були розколоті. Одні з них, як зокрема пастир Таращанського повіту на Київ­щині Артемій Бурилов, не вбачали у штундизмі, як і всьому сектантстві, небезпеки для православної віри. Інші, які склада­ли більшість священнослужителів, запевняли владу у марноті морального впливу на сектантів, вказуючи на репресії як єдино можливий шлях перемоги над іновір’ям [19].

Якими б рішучими не були вказівки Синоду протидіяти сек­тантству, на місцях церква покладалася здебільшого на пара­фіяльне православне духовенство, яке не було належно підго­товлене та й не мало бажання займатися справою, що вимагала вагомої богословської підготовки. Більш того, нерідко самі місцеві православні церковно - та священнослужителі своєю релігійною пасивністю, небажанням активно керувати духов­ним життям у парафії, надмірними вимогами плати за треби, а часом і особистою негідною духовного чину поведінкою, што­вхало українське селянство у секти. Слабка результативність роз’яснювально-виховної роботи православного духовенства се­ред сектантів спричинила те, що церковні власті почали все більше апелювати до адміністративно-каральних методів боро­тьби зі своїми релігійними опонентами. Але серйозна стурбо­ваність церковних і світських властей феноменом штундизму була викликана не лише усталеною тенденцією до його кіль­кісного зростання й слабкою результативністю православних контрзаходів: місіонерства, поширення антисектантської літе­ратури, листівок, підготовки і діяльності спеціалізованих кад­рів духовенства, а й тим, що у 1880-х рр. він звернув на себе увагу самого імператора Олександра III. Це сталося після звіту обер-прокурора Синоду К. Побєдоносцева, який писав:”у Ки­ївській губернії шириться серед народу віровчення, наповнене загрозливим соціальним змістом, яке дуже негативно впливає на місцеве населення. Гальмування у прийнятті нагальних за­ходів боротьби із цим явищем може розхитати не лише релі­гійні погляди народу, а й поселити в ньому недовіру до закон­ного уряду...”. Імператор написав таку резолюцію:”Необхідно обов’язково звернути найсерйознішу увагу на цю секту” [20]. Після звіту Київського губернатора за 1881 рік імператор на­писав резолюцію, в якій висловив ще більшу стурбованість фа­ктом поширення штундизму в Київській губернії: “це вчення просякнуте духом соціального раціоналізму, воно непомітно підкрадається до неосвічених селянських мас і підриває у них почуття поваги до законної влади... Наказую звернути особли­ву увагу на цю секту Міністерству внутрішніх справ й обер-про­курору Священного Синоду” [21].

Заручившись підтримкою царя, з 1880-х рр. світська адміні­страція у заходах щодо штундизму стає рішучішою і послідов­нішою. 1888 року Олександр III призначив на посаду Київсько­го генерал-губернатора графа Олександра Ігнатьєва і дав йому доручення якомога прискіпливіше розібратися із “штундою”. Для цього за ініціативою Ігнатьєва при генерал-губернаторі вперше була створена посада чиновника-спеціаліста із так зва­ного сектознавства, який повинен був виконувати доручення генерал-губернатора “з питань “штунди” і церкви” [22].

1889 року під керівництвом Ігнатьєва пройшла особлива на­рада губернаторів “Південно-Західного краю” з питань про стан штундизму в цьому регіоні та про заходи боротьби з цим яви­щем. На ній, зокрема, були ухвалені такі рішення:

1) Заборонити штундистам збиратися для публічних мо­литов;

2) Заборонити штундистам виїзди із місць їхнього прожи­вання без особливого дозволу місцевого губернатора;

3) Заборонити штундистам займати будь-які керівні посади;

4) Заборонити штундистам купувати земельну власність;

5) Надати генерал-губернатору право, в певних випадках, висилати штундистів в особливі місця, наприклад у Закавка­зький край;

6) Надати право селянським спілкам, за мирськими поста­новами, затвердженими Міністерством внутрішніх справ, вида­ляти штундистів із свого середовища [23].

Окрім цих правових обмежень, до штундистів застосовували­ся й більш репресивні заходи. Так, використовувалися засоби монастирського ув’язнення сектантів та їх тюремної ізоляції. Можна привести кілька прикладів. Так, одну із найвпливові - ших штундисток села Поповки, Таращанського повіту Київсь­кої губернії Агафію Музилову ув’язнили у місті Таращі. Сюди ж привезли відомого штундистського ватажка Герасима Бала­бана і ще 11 його найближчих прибічників [24]. У листопа­ді 1872 році в селі Чаплинці, Таращанського повіту Київської губернії, після публічної демонстрації штундистів, відбулися численні арешти, каральні органи хотіли застосувати різки до протестувальників, але їх звільнили інші члени цієї секти [25]. Також відомі випадки монастирського ув’язнення православ­них священиків. Один із них відбувся у 1901 році внаслідок переходу до секти штундистів подільського пастиря Шандров - ського [26].

Репресії, переслідування ще більше радикалізовували при­бічників штундизму, налаштовували їх проти влади, фанатизу - вали їхні дії. Так, одна із штундисток під час допитів сказала поліції:”Заплатили за недозволені зібрання 800 крб. й ще гото­ві в 10 разів більше заплатити, але будемо збиратися...” [27].

Отже, аналіз засобів протидії штундизму, як і сектантству в цілому, з боку православної церкви в другій половині XIX — на початку XX ст. засвідчує, що протисектантська робота мала здебільшого організаційно-масовий характер (з’їзди місіонерів, місіонерські товариства, випуск літератури тощо), але на міс­цях вести полеміку, індивідуальну роботу з релігійними опо­нентами було нікому. На цю проблему змушені були звертати увагу навіть офіційні православні видання. Так, у 1896 році “Волинські єпархіальні відомості” писали: “Православ’я зака - кам’яніло у зовнішніх формах, а всередині не виявляє жит­тя... Пишна православна церква, пишне богослужіння... багато золота на іконах, величезні дзвони, мільйони свічок — цього одного мало: немає живого слова...” [28].

Свідченням глибокої стурбованості православної церкви си­туацією, що склалася, було проведення 1884 року в Києві спе­ціального собору південно-західних архієреїв проти сектантс­тва, прийняття на ньому пастирського послання до парафіян, яке застерігало їх про небезпеку штундистських впливів. Ще категоричнішими були рішення православного місіонерського з’їзду, що відбувся 1891 року в Москві. Він схвалив по суті крі­пацькі умови існування сектантів в імперії: заборону залишати місця проживання, продавати чи купувати землю, заборону мо­литовних зібрань тощо [29].

Однак синодальні рецепти протидії сектантам на місцях ви­ходили, по-перше, із досить обмежених можливостей парафі­яльного православного духовенства, по-друге, з його непідго­товленості до релігійних дискусій з опонентами. Серед таких рецептів були заклики до православних церковно - та священ­нослужителів ретельно виконувати свої священицькі обов’яз­ки, не вимагати від своїх парафіян плати за треби, не дозволя­ти собі вчинків, не гідних духовному чину та інше.

Таким чином, православно-штундистські взаємини на Пра­вобережній Україні з другої половини XIX до 1905 року від­значалися особливою гостротою. Глибока криза православ’я, малоефективність засобів боротьби із штундизмом призвели до зростання впливів цього сектантського напрямку у “Південно- Західному краї”. Напруга у стосунках штундистських громад із органами російської адміністрації та представниками православ­ної церкви зумовлювалася протилежністю їхніх інтересів. Сек­танти намагалися поширити своє віровчення у православному середовищі, що викликало протидію з боку офіційної релігій­ної конфесії. Позиція владних структур у ставленні до сектан­тів в основному визначалася бажанням захистити православ’я та максимально обмежити діяльність віруючих-штундистів. За­уважимо, що правове і фактичне становище сектантства дещо поліпшилося лише після видання царського маніфесту 1905 року про віротерпимість в Російській імперії. Однак у ставлен­ні державної церкви до нього мало що змінилося: православні ієрархи вимагали від уряду скасувати свободу віросповідань, дозвіл на перехід із православ’я в інші християнські конфе­сії тощо. Зі спадом революційного піднесення 1905-1906 рр. тенденція поступок недержавним віросповіданням змінилася відновленням жорстких адміністративних обмежень і утисків. Достатньо потужна фракція православних ієрархів та духовен­ства в III та IV Державних думах на чолі з Холмським єпис­копом Євлогієм (пізніше — волинським архієпископом) блоку­вала будь-які спроби розширити права сектантських громад, узаконити принцип свободи совісті в імперії [30]. Російський шовінізм, для піднесення якого в роки Першої світової війни доклала чимало зусиль панівна православна церква, ще біль­ше ускладнив існування сектантства загалом і особливо штун­дизму в російській державі. Саме штундистів звинувачували у тому, що вони були шпигунами ворожої сторони, а їх громади начебто діяли на німецькі гроші тощо. Лише лютневі револю­ційні події, пізніший розпад імперії і проголошення у липні 1917 року Тимчасовим урядом свободи совісті зумовили певні зміни в становищі всього сектантства на краще.

Джерела та література:

1. Всеподданнейший отчет обер-прокурора Святейшего Синода К. По­бедоносцева по Ведомству православного исповедания за 1890­1891 годы. — СПб., 1893. — С. 16-17.

2. Грушевський М. З історії релігійної думи на Україні. — К., 1992. — С. 166.

З. Історія релігії в Україні. — Київ, 1999. — С. 368.

4. Там само.

5. Там само.

6. НБУ ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 13. — №2363­2364. — Арк. 3-3зв.

7. Там само. — Арк. 2.

8.0писание Волынской губернии за 1901 г. — Житомир, 1902. — С. 63.

9.0писание Волынской губернии за 1912 г. — Житомир, 1913. — С. 86.

10. Церковные ведомости. — СПб., 1889. — С. 1632.

11. НБУ ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 13. — №2363­2364. — Арк. 2.

12. Там само. — Ф. 160. — №237. — Арк. 1.

13. Там само. — Ф. 13. — №2336-2337. — Арк. 2зв. — 3.

14. Там само. — Арк. 6.

15. НБУ ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 304. — №920. — Арк. 12-12зв.

16.0дна из причин, способствующих зарождению штундизма // Цер­ковные ведомости. — СПб., 1889. — С. 902.

17. Там само.

18. Надтока Г. М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: со­ціально-релігійний аспект. — Київ, 1999. — С. 135.

19. Там само. — С. 136.

20. НБУ ім. В. I. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 304. — №2138. — Арк. 495-496.

21. Там само. Арк. 497-498.

22. Там само. Арк. 500.

23. Там само. — Арк.. 501.

24. НБУ ім. В. I. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 304. — №920. — Арк. 33.

25. Там само. — Арк. 33 зв.

26. Надтока Г. М. Вказ. праця. — С. 137.

27. НБУ ім. В. I. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф. 304. — №920. — Арк. 35зв.

28. Летопись текущих событий // Волынские епархиальные ведомос­ти. — 1886. — №20. — С. 628.

29.Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні (Т. 3). — Київ, 1999. — С. 320.

30. Там само. — С. 321.

Анотації

Хитровская Ю. В. Православная церковь и штундизм на Пра­вобережной Украине во второй половине XIX — в начале XX в.

На основе архивных данных автор анализирует проблемы пра - вославно-штундистских отношений на Правобережной Украине во второй половине XIX — начале XX века. Особое внимание уделено анализу взаимоотношений штундистов с российскими властями и представителями православной церкви.

Hitrovskaya J. V. The Orthodox Church and the stundism on the right-coastal Ukraine in the late 19th — early 20th cc.

On the basis of the contemporary records, the author analyzes the problems of the Orthodox-Stundist relationships on the right-coastal Ukraine in the late 19th — early 20th cc. Special attention is paid to the analysis of the Stundists interrelation with the Russian adminis­tration bodies and the Orthodox Church representatives.


Похожие статьи