Головна Історія Інтелігенція і влада СВЯТОЧНИЙ ЦИКЛ У ЛИПОВАН УКРАЇНСЬКОГО ПОДУНАВ’Я (на експедиційних матеріалах)
joomla
СВЯТОЧНИЙ ЦИКЛ У ЛИПОВАН УКРАЇНСЬКОГО ПОДУНАВ’Я (на експедиційних матеріалах)
Історія - Інтелігенція і влада

А. I. Федорова

Ключові слова: липовани, Українське Подунав’я, святки, Різд­во, Новий рік, Водохрещя, «бабини кашки».

Ключевые слова: липоване, Украинское Подунавье, святки, Рождество, Новый год, Крещение, «¡бабьи кашки».

Key words: Lipovans, Ukrainian Danube, Christmas, New Year, Epiphany, ««old wives ‘clover’.

Старообрядці — це група людей зі своєрідною як конфесій­ною, так і етнічною культурою. З 90-х років XX ст. іде про­цес відродження етнічних традицій, які впродовж існування радянського ладу з його атеїстичною пропагандою зберігалися лише на рівні колективної пам’яті. Це стосується перш за все традицій духовної культури, однією з головних ознак яких є відсутність матеріалізованих результатів. Старообрядці в силу умов, в яких вони опинилися (більш-менш компактне поселен­ня, консерватизм, іноетнічне оточення тощо), зуміли зберегти значні елементи традиційної культури пізнього російського се­редньовіччя. Однак культура старообрядців, що зберегла ряд стародавніх російських традицій, які давно забулися в іншому середовищі, не можуть розглядатися лише як калька давньої російської культури, тому що деякі звичаї трансформувалися, інші зникли, з’явилися нововведення в силу тих чи інших об­ставин.

В представленій статті ми прослідкуємо збереження тради­цій та обрядів старообрядців Українського Подунав’я в XX ст. на основі святочної обрядності, охарактеризуємо церковні та народні елементи, виявимо нововведення.

Зазначимо, що поодинокі випадки переселення старообряд­ців в розглядаємий регіон спостерігаються з кінця XVII ст., масове заселення датується початком XIX ст., що пов’язано з подіями російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Старообряд­ці Подунав’я отримали назву «липовани», вони і самі себе так зараз ідентифікують, інколи цим терміном називають і нащад­ків некрасівських козаків. Тому в тексті статті терміни «старо­обрядці» та «липовани» виступають тотожними.

Відразу обмовимося відносно виділення церковних і на­родних елементів обрядовості, оскільки термін «двоєвірство» останнім часом в науці викликає багато суперечок [1-4 та ін.]. Ми ставимо перед собою мету — розглянути комплекс свя­точних обрядів, не «висмикуючи» окремо народні і церковні обряди, а охарактеризувати їх, якщо так можна сказати, у взаємозв’язку, взаємодоповненні.

Безпосередньо святочна обрядовість старообрядців Півден­ної Бессарабії не стала предметом спеціального дослідження. Вивчення календарної обрядовості взагалі, і святочної зокрема, представляє певний інтерес ще й тому, що, наприклад, дослід­ниця фольклору російських старообрядців Південної Бессарабії

О. К. Соколова говорить про її відсутність, виключення, на її думку, складає масляний комплекс [5]. Подібну думку вика­зували і дослідники старообрядницьких поселень Брянщини та Гомельщини, які, зокрема, пояснювали відсутність кален­дарної поезії занадто замкненим способом життя переселенців та їх нащадків [6]. Однак наші дослідження дають підставу говорити, що липовани певним чином зуміли зберегти в своїй культурі і святочні звичаї та традиції.

Джерельною базою для написання статті послужили матері­али, зібрані в ході експедицій під керівництвом А. А. Прігаріна в старообрядницькі села впродовж 1995-2009 рр. В окреслено­му регіоні — Українське Подунав’я або Південна Бессарабія — ми досліджували наступні старообрядницькі поселення: сс. Мирне, Приморське Кілійського р-ну, Муравльовка, Нова і Стара Некрасівки Ізмаїльського р-ну, Коса Болградського р-ну Одеської області.

В представленій роботі розглянемо головні свята зимо­вого циклу: Різдво Христове (25 грудня/7 січня), Новий рік (1/14 січня), Водохрещя (6/19 січня).

Період від Різдва до Водохрещя отримав назву «святки». Він найбільш наповнений дохристиянськими елементами у святку­ванні. Вся обрядова, ритуальна частина святок зародилася за­довго до християнства. Церква виступала і проти ворожіння, і проти колядок, якими наповнений святочний період. Однак давні традиції виявилися настільки стійкими, що змогли ви­стояти гоніння і в період правління царської Росії, і радянської влади. Вони збереглися в пам’яті народу (деякі обрядодії і за­раз живі), що ми могли фіксувати під час експедицій до старо­обрядців.

Як відомо, святочні обряди мали підготовчий характер: це був початок року, тому магічні обряди мали за мету забезпе­чити благополуччя господарства та родини на весь рік, люди намагалися зазирнути в майбутнє та вплинути на майбутній врожай за допомогою заклинань, магічних дій та обрядів.

Святочний період розпочинався з Різдва, яке відмічали три дні — з 7 по 9 січня. Старообрядці Південної Бессарабії ходили ввечері до церкви на всенощну, потім на вранішню та обідню служби. Хотілося відзначити, що в повсякденному житті ли­повани користувалися сучасним одягом, церкву ж обов’язково відвідували в традиційному. Традиційний чоловічий одяг скла­дався з рубахи-косоворотки, яка застібалася на три ґудзики (застібка знаходилася збоку — справа або зліва), та штанів.

Сорочку одягали навипуск і підпоясували вузьким плетеним пояском, на кінцях якого, переважно, робили китиці. Жінки в повсякденному житті використовували плаття та юбки помір­ної довжини, а в церкву необхідно було одягати «все длинное, почти до пола». Голова мала бути покрита хусткою, раніше обов’язково — складена кутом і зав’язана під підборіддям або заколота шпилькою. Під хустку до церкви одягають «сборник» (капор), що є елементом традиційного святкового костюму. Су­часні липованки переважно не носять коси, так як чоловіки борід.

Святий вечір, як відомо, завершує різдвяний, або пилипів - ський пост. Обряд нічого не їсти і не сідати за стіл в святвечір «до першої зірки» у липован Подунав’я не зафіксований, рес­понденти відзначали, що «это у хохлов». Кутю на Різдво вони не готують. Хоча, як відмічають дослідники календарної об­рядовості, готування куті на Різдво було загальнослов’янським звичаєм, що поступово втрачається. Дослідник народного ка­лендаря сімейських (старообрядців) Ф. Болонєв вказував, що кутю на Різдво готували не у всіх родинах: до ХХ ст. про цей елемент свята почали забувати [7].

До Різдва майже кожна родина намагалася вигодувати сви­ню. Взагалі в російській обрядовості свиня займала чільне місце як обрядова тварина різдвяно-водохрещенського святку­вання християн. Вигодовування свині до Різдва мало, на наш погляд, не тільки символічне, а й практичне значення, оскіль­ки в цей період не спекотно — м’ясо так швидко, як влітку, не псується, і на велику кількість свят можна прогодувати і влас­ну родину, і пригостити гостей. На Різдво готували скоромні страви: ковбаси, сальтисон, котлети тощо.

На Різдво липовани ходили до церкви всією родиною, а після служби ходили «Славити Христа», заходячи в хату, ка­зали «С Праздником, с Рождеством Христовым!», співали ви­ключно церковні пісні. Це підтверджується і дослідженнями А. Бахталовського в Вилково в останні десятиліття XIX ст.: «В святки... дети великороссиян ходят по домам славить Христа чисто церковными песнями» [8]. За поздоровлення господарі відповідно дякували, запрошували до столу, при­гощали, давали калачі. Як правило, ходила «христославити» група з 5-10 осіб, ті, хто добре співав, вказували у с. Нова

Некрасівка. У с. Муравльовка відмічали, що славити Христа збиралися сусіди з «кружка» (кварталу): декілька осіб захо­дили в хату і, стоячи в дверях, казали: «Господи Ісусе Христе, помилуй нас», — на що господар відповідав: «Аминь». Після цього гостей запрошували до хати, до столу, пригощали, за столом також співали молитви. Потім йшли таким самим чи­ном до іншої хати.

До війни, вказували респонденти, ходили славити Христа відразу після всенощної — з 2 годин і до самого ранку — 12 хлопців 10-12 років (за іншими даними — 15-18 років) із «церковних», так звані «волхви». Хлопці ходили з дзвоником по всьому селу, вони вдягали високі шапки, розмальовували­ся. Господарі заздалегідь готувалися до їх приходу, чекали на них. Група хлопців виконувала пісні, стоячи обличчям перед іконами.

За день до хати заходило 3-5 таких компаній. Гроші, отри­мані від господарів, йшли на потреби церкви. Респонденти від­значали, що христославщики, щоб зібрати побільше грошей, недовго затримувались у господарів, квапились до іншої хати, а до бідних і взагалі не заходили (Захарова Г. П., 1924 р. н., Ст. Некрасівка).

Колесников Є. Ф., 1922 р. н. (с. Ст. Некрасівка) відзначав, що «Ражество сильно празновали... [заходячи у двір, говорили:]

— Благословите зайти Христа прославить!

— Бог благословить! Заходите.

Помолються и поють:

Христос раждается — славите!

Христос на земле святитя.

Христос на земле — возноситеся!

Пойте Господи и вся земля

И вся земля

Воспойте люди.

Яко прославися....»

За народними повір’ями святочний період (також як і пас­хальний) пов’язаний з містикою: в цей час відьми могли доїти корів, або, за даними респондентів, перетворюватися на домаш­ніх тварин, наприклад, курку, і шкодити хазяям. «Ведьмы под Ражество, Крещение коров доили» (Федорова У. А., 1929 р. н., с. Муравльовка).

Різдво святкували, як ми вже відмічали вище, три дні, в які працювати вважалося за гріх, всі ці дні ходили славити Христа.

З 1990-х років поступово і в святкуванні Різдва у липован з’являються нововведення — це носіння «вечері» хресним, що пов’язано з впливом сусідів-українців, а також зі значним збільшенням кількості мішаних шлюбів.

Канун Нового року — 13 січня — найбільш галасливий, най­більш веселий період на селі. Ввечері цього дня хлопці років 18-25 «рядилися»: одягали шубу або плаття навиворіт, краси­ли собі вуса чи бороду, щоб бути невпізнаними. Взагалі ряжен­ня відомо усім народам, генетично воно пов’язано з ранніми релігійними уявленнями, з культом предків, з календарно­аграрною та родинно-побутовою обрядовістю.

Більшість з опитуваних вказували, що вони не «рядилися», бо це вважається гріхом (можливо, не були відвертими, оскіль­ки сам факт ряження не заперечували).

З ряженням можна співвіднести і наступний зафіксований обряд. В 30-ті роки ХХ ст. в с. Приморському хлопці робили так звані «харі»: вирізали в кубишці (різновид гарбуза) рот, ніс, очі і вставляли всередину свічку. Таку споруду з запале­ною свічкою вони залишали на перехресті доріг (де за народни­ми повір’ями збираються потойбічні сили) або носили з собою, показуючи у вікна хатин.

«Харі», на наш погляд, можна співвіднести з застрашли­вими масками, які С. Л. Токарев охарактеризував як «персо­ніфікацію духів померлих, залежність від прихильності яких та побоювання їх шкідливих дій жила в свідомості селянина» [9], особливо в святочний період, коли намагалися за будь-яку ціну ублагословити богів в честь майбутнього врожаю. Правда, респонденти не могли пояснити, чому саме вони так робили.

В канун Нового року хлопці ходили по хатах майже до ран­ку, говорячи:

Маланка ходила,

Василька просила:

Василько, наш батько,

Пусти нас до хатки,

Бо мы жито жали,

Золотой крест держали,

Кодиницу малы.

Катитеся, люди,

У нас Христос будет.

Столы накрывайте,

Калачи нам давайте!

Возьми кобылу за чубину И введи ее в могилу,

А с могилы у ярок - Дайте, дядько, пирожок!

Або

Колядин, колядин,

Я у батька один...

Ці тексти липовани, вірогідніше, запозичили у сусідів - українців. Незважаючи на те, що вони вели замкнений спосіб життя, все ж деякі елементи традиційної української обрядо­вості мають місце в їхньому середовищі. Канун Нового року на селі, як вже зазначалося, найбільш галасливий період: коляд­ники ходили з музичним супроводженням — гармонь, бала­лайка, дзвіночки; робили так зване «дзижчання» — брали бо­чонок та терли об нього гумою; барабанили палицею по тазу чи каструлі. Отже, намагалися створити якнайбільше галасу, для чого використовували усе, що потрапляло під руки. Такі дії, як зазначалося, проводилися і під час весілля. Магічний сенс такого галасу — відволікання потойбічних сил, які могли б нашкодити людині, але первісне значення таких дій забулося.

Хлопці в новорічну ніч, що відмічається в усіх досліджу­ваних старообрядницьких селах, знімали «фортки» (калитки), «барабани» (кришки з колодязів) в домах, де була дівчина «на виданні». Вранці батько дівчини ходив шукати ці речі та, най­частіше, не знайшовши їх, звертався до хлопців по них. Забра­ти ці речі можна було за викуп — відро вина. Отже, святочний період був також часом вибору нареченої перед майбутнім ве­сільним сезоном.

Слід відмітити, що калитки знімали не тільки в тих дворах, де була дівчина, але й там, де жила людина, яка якимось чи­ном провинилася перед громадою або над нею хотіли поглузу­вати, помститися за якісь провини. Цей звичай спостерігаєть­ся і зараз, але основне смислове навантаження його забулося, залишилася звичка добре погуляти, побешкетувати. Приведе­мо приклад одного з жартів хлопців, що був зафіксований в с. Приморському в першій половині XX ст.: хлопці стукали у вікна, викликаючи господарів, перед цим прив’язавши до две­рей, які відчинялися всередину, коня. Отже господар намагав­ся вийти з хати, а хлопці за повід тягнули коня до себе і двері не відчинялися.

Безпосередньо на Старий Новий рік — Василя, окрім служ­би в церкві, традиційно ходили посівати. Посівали в основному діти пшеницею, кукурудзою, вівсом, при цьому казали:

Сеем, веем, посеваем,

С Новым годом поздравляем.

Уроди, Боже, жито, пшеницу,

Горох, чечевицу И волам, и быкам,

И всем добрым людям.

Открывайте сундучки И давайте пятачки,

Нет пятачков —

Давайте кукушки,

Нет кукушек —

Давайте палкой по макушке.

Або

Сеем, веем посеваем С Новым годом поздравляем,

С праздничком, с Василием Великим Открывайте сундучок И давайте пятачок,

Если пятачок неважный —

Дайте рубль бумажный.

Це були не звичайні слова. Пісня, як і свято взагалі, в дав­нину виконувала магічну функцію. Діти, вітаючи господаря та всю його родину, бажали їм доброго врожаю, приплоду скоти­ни, щастя, здоров’я та просили винагороди. На голову скупих господарів сипались погрози. Скоріше за все «ругань» також мала магічно-продуктивне значення [10].

Діти («кумпания 3-4 человека») посівали зерном, яке здав­на вважалося символом родючості. Як зазначали респонденти, зерно відразу після «посівальників» прибирати не можна: його господарка лише ввечері збирала та зберігали до посіву або від­давали курям.

За поздоровлення дітей пригощали цукерками, печивом. По­сівали і дорослі, яких запрошували до столу, пригощали вином. Обдаровування колядників було своєрідною жертвою тим силам, від прихильності яких залежав майбутній врожай, добробут.

Питання про те, хто першим повинен прийти посівати, не отримало однозначної відповіді. Взагалі, за слов’янськими ві­руваннями, вважалося, що першим повинен прийти хлопець — тоді господарям буде щастити в новому році. Ця теза підтвер­джується і багатьма дослідженнями серед старообрядців. Однак в с. Стара Некрасівка було виявлено повір’я, що першою по­винна прийти дівчина. Це пояснювали тим, що тоді буде добре квочка сідати (Баранова Є. В., 1938 р. н., Ст. Некрасівка).

На Новий рік приходилося і свято повивальних бабок — «бабьи кашки» — 14 січня. Це свято зараз не святкується, бо пологи вдома вже давно не приймають і послуги «бабок» не мають попиту.

«Мы када родили, бабка три раза в неделю топить баню, лагодить, растирает у бани, а сейчас где ж она не будеть болеть (о современных женщинах. — А. Ф.), када она ни одной бани ни видала, и бабка к ней руки не приклала» (Ситнікова Є. А., 1918 р. н., с. Н. Некрасівка). З цих спогадів видно, яку велику роль відігравала повитуха, яка допомагала породіллі не лише при пологах, а доглядала за нею та її дитиною і після них. На Новий рік «бабка» очікувала гостей — готувала різноманітні блюда. Жінки після обіду збиралися «у бабушки», яка у них приймала пологи (збиралося осіб 15, а то і більше, могли при­ходити і родичі), приносили повитусі подарунки — великий, круглий, плетений калач (калач пекли великий, гарний, «шоб видно было у вузлях, шо несешь» [11], — вказували респонден­ти с. Мирне), мило, тканину 3-4 м, в яку зав’язували гроші, сало тощо, кожна приносила по літру-два вина, також «бабуш­ку» «квитчали деньгами», перев’язували тканинами, рушни­ками (с. Нова Некрасівка), до столу заносили на руках (с. Му - равльовка). «Бабушка» читала молитву «Христос рождается», потім стихери. Жінки молилися («читали по-церковному»), потім сідали за стіл, накритий загальними зусиллями. Вони гуляли, «стихи старинные играли — про Исуса, про Богоро­дицу, потом песни играем» (Хрустальова Ф. А., 1926 р. н., Ст. Некрасівка). Ввечері за дружинами приходили чоловіки та приєднувалися до святкування. Бабка-повитуха перед уходом гостей обов’язково пригощала їх солодкою рисовою кашею. На другий день бабку, одягнуту в святкову одежу, катали на санях (за деякими відомостями жінки самі впрягалися в ці сані) або на колясці. Також в цей день прийнято було топити баню, що мало очищувальну функцію.

Свято «бабьи кашки» на побутовому рівні пов’язувався з Богоматір’ю-роженицею. Так, респондентка с. Нова Некрасівка Чернова В. Є. 1908 р. н. пояснювала, що «бабушкин день — это када Багародица родила, у ние тоже бабушка была». Она же отмечала, что «мужья тоже славили этот день.

— Идите — это ваш день, это вы заробили у Бога».

Обряд «бабьи кашки» можна охарактеризувати як громадську трапезу в честь родючості, а також як соціолізуючий обряд, що знаменував перехід молодих замужніх жінок в статус матерів.

Наступне велике свято — Водохрещя, коли за християн­ським звичаєм святили воду. «Раньше ходили на лиман, на речку», — відзначали респонденти, де священик освячував воду: читав молитви, занурював тричі в полонку хрест. Потім священик заходив до кожної хати, освячував колодязі, басей­ни, за що отримував дари. Зараз освячують воду у церкві у дубових бочках. Під час водосвяття в церкві створюється «ве­лика давка», бо зберігається повір’я, що чим раніше почерп­неш освяченої води, тим вона святіше. Давка супроводжується криками, сваркою, штовханиною тощо.

Освяченою водою умивалися усі члени родини, також госпо­дарки, приносячи додому освячену воду, «брызгали василька­ми везде — кур, колодец» (Леонова М. С. — 1941 р. н. с. Н. Не - красівка), намагаючись захистити господарство на весь рік від хвороб, порчі, пристріту тощо. Залишок води стояв увесь рік на випадок хвороби людини або тварини — їх також окроплю­вали цією водою. Через рік воду, що залишилася, виливали у колодязь.

Після Водохрещя три дні (понеділок-середа) священик хо­див освячувати хати: всі кімнати, комори, сараї та малював крейдою хрести. Батюшці за це давали гроші, а паламарю в кошик кидали кусок сала та хліб. Зараз священик ходить до тих, хто запросить, а раніше в усі хати підряд, — зазначали респонденти.

Неодмінним елементом новорічних святкувань є гадання або ворожба. Ворожили переважно дівчата «на видан’ї» в ніч перед Різдвом, Новим роком та Водохрещем. Але найбільш вірним вважалося гадання в новорічну ніч. Гадання проводили після заходу сонця при місячному сяйві.

Зафіксовані у старообрядців Південної Бессарабії гадання можна поділити на чотири групи: гадання про очікувану долю в наступному році з двома варіантами відповідей; про направ­лення «виходу» з батьківської хати; про якість майбутнього чоловіка; про якість сімейного життя [12].

П/п

Назви груп

Приклади гадань

1.

Гадання про очі­кувану долю в наступному році з двома варіан­тами відповідей

- гадання за почутим словом: дівчата ходять слухати розмови під вікнами, якщо почують слово — «сядь», то заміж не вийде в цьому році, а якщо «іди» — то навпаки;

- рахують штахетини у заборі: якщо парна кількість — буде у цьому році в парі, непар­на — «останется в девках».

2.

Про направлен­ня «виходу» з батьківської хати

- «бахали ложка об ложку»: де собака загав­кав, туди і заміж вийде;

- в новорічну ніч збирали сміття зі столу, підмітали підлогу та виносили сміття на ву­лицю, за калитку, при цьому казали: «Зову, зову, собаченьку, на свекровом дворе» — де собака загавкав, туди і заміж вийде;

- кидали черевики через огорожу, в який бік носом впаде — туди і заміж піде.

3.

Про якість

Майбутнього

Чоловіка

- дівчина дивилась у дзеркало та промовляла «Покажись, судьба моя» — повинна була по­бачити майбутнього чоловіка;

- — «набирали вады у две чашки, ды лажи - лись спать, ды запирали чашки на замок, той хто придет попросит ключ отпереть, воды попросить» — той і буде чоловіком;

- «батькины брезенты (раньше он рыбалка был), пасталы (взуття. — А. Ф.) берем, кладем под галаву» — хто прийде постоли просити, той і буде чоловіком;

- перед сном молилася Богородиці, клала під голову батьківські штани — повинен насни­тися наречений;

П/п

Назви груп

Приклади гадань

- вранці дівчина витрушувала сорочку — кого першим побачить, так і буде звати на­реченого;

- палили газету та дивилися на тінь — за допомогою цього гадання впізнавали рід за­няття майбутнього чоловіка

4.

Про якість сімейного життя

О 12-й ночі заносили до хати курку, ставили перед нею зерно, воду та дзеркало: якщо кур­ка клює зерно, то чоловік буде роботящим, п’є воду — п’яницею, дивиться у дзеркало — «чистюха».

Потрібно відмітити, що старообрядці, розповідаючи про те, як вони ворожили, неодмінно вказували, що «це по молодос­ті», що це великий гріх; батюшка за ворожіння приписував «по 40 лестовок», тобто потрібно було замолити цей гріх.

Отже, ми охарактеризували святочну обрядовість липован Південної Бессарабії. Виявили, що за часи радянської влади народні традиції та звичаї не були повністю викоренені, вони зберігалися в народній пам’яті, а з 90-х років XX ст. почали ак­тивно відроджуватися, причому з’являються і нововведення — наприклад, носіння вечері хресним на Різдво, що було запози­чено у сусідів-українців. Зазначено, що в святочній обрядовості липован, як і взагалі слов’ян, тісно переплетені церковні і на­родні традиції. Обрядодії розглядаємого періоду направлені на отримання доброго врожаю, благополуччя в новому році. Од­нак давній магічний сенс багатьох обрядів забутий: будь-яке дійство, поведінка пояснюються тим, що так робили пращури.

Джерела та література

1. Смилянская Е. Б. К изучению «народного христианства» (беседы со старообрядцем-книжником) // Вестник Российского гуманитар­ного научного фонда. — 2000. — № 3. — С. 105-113.

2. Мелехова Г. Н. Современные проблемы и направления изучения русской православной религиозности // Христианство и Север. По материалам 6-й Каргопольской научной конференции [Електрон­ний ресурс]. — М., 2002. — Режим доступу: Ь'Нр://тозе^са'Ьіоп. narod. ru/st/melehova/002.htm.

3. Чернецов А. В. Двоеверие: мираж или реальность // Живая стари­на. — 1994. — № 4. — С. 16-19.

4. Бернштам Т. А. Русская народная культура и народная религия [Електронний ресурс] // Советская этнография. — 1989. — № 1. — Режим доступу: Http://www. countrysite. spb. ru/Library

5. Соколова-Москетти А. К. О единстве культурных традиций ли - пован Подунавья // Історичне краєзнавство Одещини. — Одеса, 1995. — Вип. 6. — С. 51.

6. Кобяк Н. А, Кукушкина О. В. Филологические задачи в рамках комплексных исследований района старообрядческих слобод Брян­щины и Гомельщины // Из истории фондов научной библиотеки Московского университета. — М., 1978. — С. 127.

7. Болонев Ф. Ф. Народный календарь семейских Забайкалья (вто­рая пол. ХІХ — нач. XX в.). — Новосибирск, 1978. — С. 47.

8. Бахталовский А. Посад Вилков // Кишиневские епархиальные ве­домости. — 1882. — № 21. — С. 1162.

9. Календарные обычаи в странах зарубежной Европы. Исторические корни и развитие обычаев. — М., 1983. — С. 75.

10. Земцовский И. И. Песни, исполнявшиеся во время календарных обходов дворов у русских // СЭ. — 1973. — № 1. — С. 39.

11. Карячка-Мирное: очерки прошлого и традиций // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. — Одесса, 2007. — Вып IV. — С. 103.

12. Див.: Федорова А. И. Новогодние гадания липован Нижнего По­дунавья XX ст. // Етнографічні дослідження населення України: Матеріали Першої Всеукраїнської етнологічної конференції сту­дентів та молодих вчених. — Одеса, 1996. — С. 75-77.

Анотації

Федорова А. И. Святочный цикл у липован Украинского По­дунавья (на экспедиционных материалах).

В статье анализируется святочный цикл праздников (Рожде­ство, Новый год, Крещение) у старообрядцев Украинского Поду - навья, характеризуются как церковные, так и народные традиции, выделяются нововведения.

Fedorova A. I. Christmas-tide cycle of Ukrainian Danube Li - povans (to expeditionary materials).

The article analyzes the Christmas-tide cycle of holidays (Christ­mas, New Year’s, Epiphany) of the Ukrainian Danube Old Believers. There is characterization of religious and folk traditions as well as innovations.


Похожие статьи