Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ПИТАННЯ ПРО СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА В ГАРВАРДСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ
joomla
ДО ПИТАННЯ ПРО СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА В ГАРВАРДСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ
Історія - Інтелігенція і влада

M. В. Цинова

Проблема української національної ідентичності сьогодні є особливо актуальною. Створення центрів українознавства в ін­ших країнах є одним з реальних механізмів повернення і від­родження історичної пам’яті української нації та інтеграції її у світове співтовариство. Виходячи з цього видається доцільним розглянути становлення й розвиток Українського наукового ін­ституту Гарвардського університету, який є одним з прикладів усвідомлення українською діаспорою США своїх обов’язків в галузі підтримання самосвідомості.

Окремі питання українознавчої освіти в США вже ставали предметом досліджень. Так, науковий доробок учених діаспо­ри розглянуто в роботах О. Поповича [1], В. Шендеровського [2], О. Яся [3], діяльність мережі шкіл українознавства зна­йшла відображення у працях О. Стеткевича [4], Є. Федоренка [5]. Безпосередньо розбудові Українського інституту в Гарварді присвячено праці О. Пріцака [6], Р. Холлата [7].

Серед осередків української вищої школи в екзилі першим був Український вільний університет (УВУ), який було засно­вано у 1921 р. за ініціативи Товариства українських журналіс­тів та письменників, Українського соціологічного інституту та Товариства прихильників освіти у Відні. Невдовзі його було переведено до Праги у зв’язку з більш сприятливими умова­ми. УВУ отримав фінансове забезпечення від чехословацького уряду і можливість користуватися приміщеннями Кардового університету, а також стипендії для студентів. Працювали два факультети — філософський та юридичний (правничий). Уні­верситет у Празі було ліквідовано у 1945 р., а у 1946-1947 рр. його було відновлено у Мюнхені [7].

Українська освіта в еміграції розвивалась також в межах Укра­їнської господарської академії в Подєбрадах (заснована у 1922 р.), Українського технічно-господарського інституту заочного навчан­ня в Чехословаччині (заснований у 1932 р.), Українського високо­го педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкільної освіти.

Після Другої світової війни центр науково-культурного жит­тя української діаспори перемістився до Північної Америки — Канади та США. Завдяки активній діяльності української гро­мади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, істо­рії. Згодом українознавчі програми запроваджені в 12 універ­ситетах Канади [8].

Серед науково-освітніх організацій 1960-1980-х рр. важливе місце займає Український науковий інститут Гарвардського уні­верситету (УНІГУ), який був створений 1973 р. як додаток до за­снованих у 1968 р. кафедр української мови, літератури та історії України в Гарвардському університеті, а також Українознавчого семінару при Гарвардській університетській бібліотеці, яка має найбагатшу у західному світі університетську збірку україніки.

Значний інтерес становлять передумови виникнення укра­їнського інституту при американському навчальному закладі. Підготовчий етап до створення такого закладу розпочався після

Другої світової війни, коли кількість українців в США значно збільшилась. Як зазначає доктор Любомир Гайда, “вихідцям з України довелося зіткнутися в тутешніх університетах майже з цілковитим незнанням про Україну. Радянський Союз ототож­нювався тут з Росією” [9].

У 1957 р. Союз українських студентських товариств Амери­ки запропонував заснувати кафедру українознавства й розпо­чав збирання коштів для реалізації цього завдання. У середині 1960 - х рр., коли було створено матеріальну базу, студентська організація звернулась до ради професорів з української діа­спори, які були викладачами в різних університетах. Одним з цих професорів був Омелян Пріцак, повний професор у Гар­вардському університеті [9].

Омелян Пріцак (1919-2006) вивчав історію України та схо­дознавство у Львівському університеті. З 1939 р. був аспіран­том визначного вченого Агатангела Кримського. Під час війни двічі утікав із полону, переносив на собі усі труднощі політич­ного біженця-емігранта. Із завершенням війни продовжив на­вчання в Берлінському університеті. У 1951 р. став доцентом кафедри історії Євразії та алтайської філології Ґеттінґенського університету.

Працюючи в галузі алтаїстики та тюркології, професор Прі - цак зробив вагомий внесок у переорієнтацію світової медіє­вістики. Разом з тим він завжди тримав у полі зору історію України, зауважуючи, що “щоб знати історію України, треба вивчати історію інших народів” [10].

У 1964 р. Омелян Пріцак став професором Гарвардського університету. Він мав блискучі мовні здібності, читав тексти більш ніж 50 мовами — володів слов’янськими, романськими, германськими, скандинавськими мовами, а також низкою схід­них мов, зокрема арабською.

З 1960-х рр. історія України та інституційно-організаційна праця в галузі українознавства стають пріоритетними у жит­ті Омеляна Пріцака. Аналізуючи стан української науки та освіти за межами України, він зазначав, що науковці повинні зосередитися безпосередньо на українознавчих дисциплінах: “йдеться про три цикли дисциплін: філологічні, літературні (з етнографією і фольклором) та історичні (з археологією, мисте­цтвом і соціологією)” [6, с. 7].

Українські студентські товариства, з свого боку, на чолі з Фондом катедри українознавства (ФКУ), який очолював С. Хе - мич, спромоглися зібрати майже чверть мільйона доларів.

О. Пріцак запропонував фонду створити при одному з амери­канських університетів, наприклад при Гарварді, український науковий центр, який буде складатись з трьох кафедр — укра­їнської мови, української літератури та історії України. Це означало б, зазначав Пріцак, що “маючи три катедри, укра­їнознавчі науки могли б розвинутися повністю в систему да­ного університету і забезпечити студентам-українцям повну програму студій... Існування трьох катедр та інституту мало б великий вплив на молоде покоління українців у ЗДА, тому що, бачачи цілком конкретні можливості праці в українознавчих дисциплінах, почало б цікавитися тими науками” [6, с. 9].

Професор Пріцак висловив свої спостереження і з приводу фінансового аспекту справи. Зокрема, він зазначав, що у про­відних американських університетах на утримання одної ка­федри шляхом прибутку — відсотків з основного капіталу ви­трачається приблизно 500 тис. доларів. Оскільки 250 тис. вже зібрано, на три кафедри необхідно зібрати ще 1 млн 250 тис. Ще 1 млн потрібен на створення організації науково-дослідного інституту українознавства. Таким чином, підсумовує Омелян Пріцак, потрібно 2 млн 250 тис. доларів. “Якщо б 12 500 укра­їнців, свідомих ваги науки для майбутнього народу, склали протягом року по 100 долярів — усі три українознавчі катедри стали б дійсністю” [6, с. 10].

Думка про три кафедри здавалася утопією, особливо якщо пам’ятати, що все це створювалося на громадські кошти, що студенти ходили від хати до хати, збирали кошти — по 100 доларів. Люди, можливо, нещодавно приїхали, не мали гро­шей на свої потреби, але вони не відмовляли. Тож до 1968 р. необхідні кошти були зібрані. І 20 січня 1968 р. — у річницю проголошення Четвертого універсалу було підписано контракт з Гарвардським університетом і був створений фонд, який мав забезпечувати постійне існування посади професора української історії. До 1973 р. були зібрані кошти на наступні дві кафедри і передані інституту.

Відповідно до концепції, запропонованої О. Пріцаком, були створені кафедри української історії ім. Михайла Грушевсько - го, українського літературознавства ім. Дмитра Чижевського й української філології ім. Олександра Потебні. Тоді ж був започаткований журнал “Harvard Ukrainian Studies” під ре­дакторством Омеляна Пріцака та Ігоря Шевченка, який став одним із найпрестижніших славістичних журналів, відзначав­ся широтою поглядів і особливо вимогливою редакційною по­літикою [11].

Науковий авторитет, який було відзначено різними нагоро­дами й членством у багатьох академіях, Омелян Пріцак спряму­вав на побудову українознавства. Своїм студентам він подавав унікальну можливість пізнавати історію України в ширшому контексті. Зокрема, студентам Гарвардського університету він читав курс лекцій на тему “Українська історія в євразійському контексті”. На щотижневих семінарах по четвергах о 16:00 в УНІГУ виступали найкращі у світі славісти, історики, візанти­ністи, тюркологи.

У гарвардській “Школі Пріцака” виховувалися, формували­ся Орест Субтельний, Григорій Грабович, Франк Сисин, Зенон Когут, Любомир Гайда, Роберт Маґочій, Олег Ільницький, На­таля Пилип’юк, Максим Тарнавський, Роман Коропецький, Оля Андрієвська та багато інших. Вплив цієї школи поширив­ся мало не на всі галузі української гуманітарної науки, і її вихідці створили різні наукові інституції та інтелектуальні се­редовища як на Заході, так і в Україні.

У зв’язку з 50-ми роковинами жалобного ювілею голодомо­ру в Україні УНІГУ під керівництвом професора Пріцака роз­винув проект дослідження цієї трагічної сторінки історії Укра­їни. Результатом цього дослідження стали численні публікації, зокрема монументальна книга Роберта Конквеста “Жнива скорботи”. Цей британський науковець був найбільш визнаним советологом, проникливим дослідником сталінщини. Професор Пріцак зумів заохотити його звернути особливу увагу на голо­домор. Книга Роберта Конквеста кинула виклик світовій совє - тології. Таких прикладів інтеграції українських питань у світо­ву історіографію через анґажування найкращих у світі вчених різних галузей було чимало.

До тисячоліття хрещення Руси-України 1984 р. провідники УНІГУ вирішили здійснити видання “Гарвардської бібліоте­ки давнього українського письменства” у кількості 150 томів.

З 1987 р. опубліковано понад десять солідних томів. До реалі­зації проекту був залучений Інститут літератури ім. Т. Шев­ченка НАН України. До редакційної колегії увійшли найавто­ритетніші вчені світу, в тому числі України. Кожне видання здійснювалось мовою оригіналу та в перекладі на англійську та українську мови. Було видано, зокрема, ’’Історію русів”, “Сло­во о полку Ігоревім”, “Києво-Печерський патерик”, твори Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського, Павла Русина, Григорія Сковороди, Захарія Копистянського, Петра Могили.

Важливим напрямком діяльності УНІГУ було також дослі­дження творчого доробку видатних українських науковців. Так, у 1985 р. заходами Українського наукового інституту Гар­вардського університету видано спеціальний випуск “Harvard Ukrainian Studies”, присвячений виключно В. Липинському, в якому було вміщено праці Л. Біласа, Я. Пеленського, Є. Пизю - ра, О. Пріцака та інших учених.

Директор інституту Омелян Пріцак ще одним напрямком діяльності установи визначав необхідність вивчення загальних тенденцій розвитку української історіографії, у тому числі поза межами України, підготовку систематичних нарисів з історіо­графії як одну з передумов цілісної та всеосяжної реконструк­ції історії України [12].

Освітня робота УНІГУ триває від 1970-х рр. до сьогодення. Надаються стипендії для дослідників українознавства. Як за­значав Р. Шпорлюк, науковці можуть використовувати мож­ливості бібліотеки, в якій зібрані рукописи та рідкісні книги, наукова література, яка збиралася десятки років. Навчальни­ми програмами займаються професори по своїх департаментах (факультетах). Крім того, щоліта інститут організовує восьми- тижневу програму в рамках Гарвардської літньої школи [13].

Важливим є факт, що на сьогодні постійний фонд, за раху­нок відсотків з якого відбувається фінансування Українського інституту в Гарварді, становить 65 млн доларів. Це ті кошти, які зібрала українська громада в Америці.

Таким чином, інститут створила українська діаспора, гро­мада, оскільки існувало розуміння того, що в демократичному суспільстві необхідно самостійно боротися за свої права і щоб створити українські студії в Америці, не треба йти до прези­дента, треба самому збирати гроші, агітувати, організовувати.

Це величезний приклад того, як українська громада в умовах демократичного суспільства впоралась з проблемою розвитку української освіти й науки.

Джерела та література

1. Popovych O. Reform of University Education in Ukraine Is Addressed at Shevchenko Society Shevchenko Scientific Society, USA. — New York, 2009. — P. 256-258.

2. Шендеровський В. Славні постаті української науки // У майбут­нє — в імя України. Матеріали III Всеукраїнського форуму укра­їнців. — Київ, 2001. — С. 160-169.

3. Ясь О. В. Державницька традиція в українській зарубіжній іс­торичній науці 1945-1991 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук: спец. 07.00.06 “Історіографія, джере­лознавство та спеціальні історичні дисципліни” / О. В. Ясь. — К., 2000. — 20 с.

4. Стеткевич О. Українське шкільництво в Америці // Шкільна Рада 1953-2003: Збірник статей та матеріалів. — Нью-Йорк, 2003. — С. 21-32.

5. Федоренко Е. У 50-ліття Шкільної Ради. Шкільна Рада 1953-2003. Збірник статей та матеріалів. — Нью-Йорк, 2003. — С. 54-66.

6. Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? — Кембридж, Масс. — Нью-Йорк: Фонд катедр українознавства (ФКУ), 1973.

7. Ноі^ R. Short History of the Ukrainian Free University. Papers ot Shevchenko Sclentillc Society, No. 21. Нью-Йорк 1964.

8. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. Діячі української культури в еміграції // Http://www. readbookz. com/book/210/7996. html

9. Гумницька Н. Глобальний український простір — сьогодення й історична перспектива // Тези доповідей Другої міжнародної науково-практичної конференції “Діаспора як чинник утверджен­ня держави Україна у міжнародній спільноті”. — Львів, 2008. — С. 151-153.

10. Пріцак О. Мій шлях історика // Пріцак О. Історіософія та істо­ріографія Михайла Грушевського / Академія Наук України. Ар­хеологічна комісія, Інститут української археології; Український науковий інститут Гарвардського університету. — Київ — Кемб­ридж, 1999. — С. 61-78.

11. Ґудзяк Б. На вічну пам’ять Омеляна Пріцака // Http://www. ucu. edu. ua/ukr/community/article;2170/

12. Ясь О. В. Державницька традиція... — С. 15.

13. Popovych O. Reform of University. — Р. 256.

14. Циновая М. В. К вопросу о становлении украиноведения в Гар­вардском университете.

В статье рассмотрены факторы, которые способствовали станов­лению в Гарвардском университете (США) центра изучения укра­инской истории, литературы, культуры. Отмечена роль профессора О. Прицака в организации Украинского научного института Гар­вардского университета (УНИГУ). Обозначена также роль украин­ской общины в США, в частности студенческих организаций.

Tsinova M. V. On the establishment of Ukrainian Studies at Har­vard University.

The article describes the factors which contributed to the establish­ment of Harvard’s University (USA) centre for the Study of Ukrai­nian history, literature and culture. The role of Professor O. Ptitsak in the organization of Ukrainian Research Institute at Harvard Uni­versity (URIHU) was also mentioned. The article also outlines the role of the Ukrainian community in the United States and students’ organizations in particular.