Головна Історія Інтелігенція і влада ІНКОРПОРАЦІЯ БЕССАРАБСЬКОГО БОЯРСТВА ДО СТАНУ РОСІЙСЬКОГО ДВОРЯНСТВА (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ Ст.)
joomla
ІНКОРПОРАЦІЯ БЕССАРАБСЬКОГО БОЯРСТВА ДО СТАНУ РОСІЙСЬКОГО ДВОРЯНСТВА (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ Ст.)
Історія - Інтелігенція і влада

Л. Ф. Циганенко

Перебуваючи в привілейованому становищі, молдавське бо­ярство займало ключові позиції в ієрархії державного управ­ління Бессарабією, мало можливість реалізувати свої політичні та соціально-економічні домагання. Включення Бессарабії до складу Росії поставило перед місцевим нобілітетом питання ін­корпорації до вищого стану імперії. Дослідження характерних рис та особливостей цього процесу дозволить краще зрозуміти місце і внесок регіональної дворянської спільноти у розвиток адміністративної та економічної інфраструктури краю.

В доволі численній літературі, присвяченій історичному роз­витку південноукраїнських земель, питання інкорпорації мол­давського боярства до загальноросійського дворянського стану залишається маловивченим.

Єдиною роботою, яка безпосередньо присвячена бессарабсь­кому дворянству, є праця Я. М. Крупенського “Краткий очерк

О Бессарабском дворянстве. 1812-1912” [1], видана до сторічно­го ювілею приєднання Бессарабії до Російської імперії. Будучи віце-губернатором краю, Я. Крупенський на основі докумен­тів архіву Бессарабських дворянських зборів подав перелік бо­ярських родин, які перейшли в російське дворянство, проаналі­зував роботу перших дворянських зборів, дослідив питання взаємовідносин дворян з податними станами регіону, приділив увагу економічним відносинам, зокрема кредитним, ставленню до реформ 60-70-х рр. XIX ст., освіті. Особливу цінність ста­новлять наведені в праці алфавітні списки дворянських родів Бессарабської губернії за 1911 р. та таблиці з переліком всіх посад, що обіймали дворяни регіону упродовж XIX — початку XX ст. Автор сам зізнається, що брак фактичного матеріалу не дозволив йому системно й повно викласти історію бессарабсь­кого дворянства.

Окремі аспекти проблеми інкорпорації молдавського боярс­тва Бессарабії до стану російського дворянства висвітлені в роботах Я. Є. Водарського [2], В. М. Кабузана [3]. Зростання інтересу до історії дворянської верстви Південної України від - булося на початку 90-х рр. XX ст. Серед робіт останнього часу слід назвати дисертації Д. Г. Каюка [4], H. В. Суревої [б].

З давніх часів населення Молдавського князівства складало­ся з станових груп, кожна з яких мала свої права та привілеї. Дослідник H. Hадєждін вказує, що “У Молдавському та Во­лоському князівствах зберігалася досить довга “табель про ран­ги”, яка годувала велику кількість дармоєдів, під безглуздими здебільшого назвами: логофетів, вестиарів, спатарів, ворників, постельників, стольників, пагарників, ключерів, медельни - черів, служерів тощо.” [б, с. 380].

В роки турецького панування на території Бессарабії не було загальнодержавних законів, які б регулювали правове станови­ще різних верств населення. Усі питання вирішувалися вихо­дячи зі звичаєвого права. Включення Бессарабії до складу Росії у 1S12 р. поставило перед царським урядом доволі складне за­вдання організації управління краєм та інкорпорації місцевої аристократії до стану російського дворянства. Уряд намагав­ся не викликати опозиційних настроїв серед молдавського бо­ярства, прагнув заручитись його підтримкою у господарській розбудові регіону. Спочатку кардинальні зміни в “молдавсько­му праві” не передбачалися. Управління краєм за загальноім - перськими стандартами вводилось шляхом компромісу, пос­тупової зміни та перебудови традиційної системи управління, налагодженням системи включення місцевої аристократії до дворянського стану імперії.

Hа час приєднання Бессарабії до Росії боярство краю було малочисельним. П. П. Вігель — представник обласного уряду — називає лише вісім прізвищ, які походили з давніх боярських родів — Бальш, Доніч, Катаржи, Крупенський, Палладі, Риш - кан, Россет, Стурдза. Інші, близько 80 прізвищ, на його думку, з’явилися в кінці XVIII — на початку ХІХ ст. завдяки службі. Hа цьому наголошував і молдавський історик О. Hаккo, який поділяв бессарабське боярство на молдавських бояр, управителів маєтків та вихідців з рядів мазил[3] та рупташів[4] [7, с. 94].

Російська імперія добре розуміла, що сусідство Бессарабії з буржуазною Європою, де на той час вирувала національно-виз­вольна боротьба, вимагало від царського уряду встановлення “специфічного” і дуже ліберального режиму управління. Да­ний факт зобов’язував Петербург надати особливого значення цій провінції, яка повинна була стати своєрідною європейсь­кою “вітриною” імперії. “Ця область, — писав статс-секретар Міністерства іноземних справ, граф І. Каподістрія, — за бажан­ням царя повинна в очах мешканців сусідніх країн видавати­ся місцем благополуччя” [8, с. 216]. Християнське населення, яке знаходилося під османським гнітом, повинно було переко­натися в тому, що під скіпетром православної Росії їх життя покращиться з усіх поглядів. Подібною політикою готувався ґрунт для подальших анексій на південному сході Європи.

Особливості історичного розвитку Бессарабії, складний етап співіснування з османською соціально-політичною системою з відповідними наслідками, різноманітність шляхів заселення і освоєння регіону в ХІХ ст. разом з продуманою і гнучкою полі­тикою російської влади зумовили соціально-станову різнобар­вність населення та фактично визначили соціальну структуру краю. Формування дворянської верстви краю зазнавало постій­них динамічних змін.

Після закінчення війни 1806-1812 рр. російське команду­вання вжило ряд кардинальних заходів щодо встановлення по­рядку й законності на бессарабських землях, що викликало занепокоєння серед молдавського боярства. Реакція місцевих панівних верств Бессарабії на територіальні зміни була не­однозначною. З одного боку, частина молдавського боярства, довідавшись про укладення миру, висловила свою “необмежену радість” з приводу збільшення території Росії.

З другого — частина молдавських бояр у жовтні 1812 р. висловила свій протест з приводу розчленування Молдови. Ав­тори меморандуму, який був адресований господарю Молдови, намагалися довести, що країна (без Бессарабії) буде не в змозі виконувати свої зобов’язання по відношенню до Порти. Однак далі цієї заяви бояри не пішли [9]. Це пояснюється, з одного боку, побоюванням викликати невдоволення з боку російської влади, а з іншого — бажанням зберегти свій статус. Тому мож­на вважати, що бессарабська правляча верхівка досить толерантно поставилася до зміни влади в краї. Певним чином вона керувалась бажанням зберегти свій привілейований статус та реалізувати нові економічні та кар’єрні можливості, які від­кривало приєднання Бессарабії до Росії.

Вирішуючи питання інкорпорації молдавського боярства до стану російського дворянства, у lSl5 р. до Бессарабії було від­ряджено радника П. П. Свіньїна, який поряд з ознайомленням та описом Бессарабії повинен був зібрати скарги місцевої арис­тократії та уладнати питання, пов’язані з наданням молдавсь­ким боярам статусу дворян Російської імперії. Молдавські боя­ри і бояринаші*, які претендували на цей статус, повинні були особисто прибути до Кишинева з документами й доказами про свої права та привілеї — їм потрібно було довести свою прина­лежність до цього стану.

Питання нобілітації та інкорпорації молдавської еліти до російського дворянського стану стали предметом розгляду ство­реної у 1816 р. в Кишиневі “Тимчасової комісії для розгляду документів молдавського дворянства”. Деякі молдавські бояри подали до комісії грамоти господаря Костянтина Маврокордато від 1734 року, де було записано, що: “ті бояри, які знаходяться й будуть знаходитися під цією владою, починаючи від великого логофета до третього логофета, як вони самі, так і їх нащад­ки... після звільнення від служби. назавжди були звільнені від щорічних мазильських податків, й щоб ніхто не турбував їх цією вимогою” [10, с. 16]. Зрозуміло, що ця грамота мало відповідала російським законам про спадкових дворян, тому уряд вирішив дозволити нобілітацію тим молдавським боярам, предки яких і вони самі мали наступні чини: великий лого­фет, великий ворник, вістернік, хатман, постільник, камораш, ага, спатар, бан, коміс, камінар, пахарник, сардар, стольник, армаш, медельничер, ключер, сулджер, питар, житничер, шатрар, другий логофет, другий постільник, третій логофет. Таким чином, перший список дворянських родин Бессарабії, який поклав початок родовідній книзі бессарабського дворянс­тва, було складено у 1816 р., і включав він 250 прізвищ. Від­чуваючи тиск з боку влади та з боку місцевих авторитетних боярських родин, комісія невдовзі припинила свою роботу.

* Бояринаші — привілейована верства у Молдавському князівстві; при пе­реході до Росії одержали статус особистого дворянства.

Se

Однак, незважаючи на припинення роботи комісії, царський уряд, який був зацікавлений у швидкому заселенні та освоєнні краю, й у подальшому використовував процедуру інкорпорації місцевої знаті до російського дворянства як додатковий приваб­ливий аргумент у здійсненні своїх намірів.

Підтвердженням факту нечисельності дворянства у Бессара­бії на початку XIX ст. служать дані про кількісний склад меш­канців міст краю. В місті Оргеєв у 1820 р. мешкало 1738 осіб, з яких було 4 боярина, 12 бояринашів, 1 польський шляхтич. У м. Рені мешкало 2 відставних офіцери. Незначною була кіль­кість дворян і в сільській місцевості. Так, у 1827 р. в Ізмаїль­ському повіті 8 дворян мешкало в селищі Енікей, 6 дворян — в с. Вале-Пержі та 64 дворянина молдавського та сербського по­ходження — в селі Шамайли, що становило приблизно 0,08 % від загальної кількості населення повіту.

Наступним кроком у справі нобілітації та інкорпорації бес­сарабської еліти до російського дворянства став затверджений 29 квітня 1818 р. Статут управління областю, за яким бес­сарабським боярам надавалися права російських спадкових дворян, а бояринашам — особистих. Для бояринашів місцева влада встановлювала особливі умови доказів щодо їх прина­лежності до дворянського стану. Для того щоб довести свою шляхетність, бояринаші, крім документів, які підтверджували наявні привілеї, повинні були надати ще й свідоцтва під при­сягою не менше 12 осіб тієї ж соціальної групи. Законними визнавалися лише ті документи, на яких були підписи мол­давських господарів або печатки вістерії чи дивану. Одночасно з юридичним визнанням уряд спробував відтворити Тимчасову комісію з нобілітації. Однак і цього разу її робота не принесла результатів.

Законодавче визнання статусу місцевої аристократії не при­вело до завершення процесів інкорпорації бессарабського дво­рянства до стану російського дворянства у краї. Наприкінці 1819 р. генерал-лейтенант краю Іван Микитович Інзов видав наказ про створення комісії для перевірки приналежності мол­давських нобілів до родовитого дворянства. Роботу з упоряд­кування родовідної книги дворян Бессарабії було продовжено. І хоча всі списки пройшли процедуру попереднього узгоджен­ня та були підписані особисто місцевими боярами, деякі пріз­вища, внесені до реєстру, викликали нарікання з боку самих бояр. Протягом наступних років керівництво краю ще декілька разів зверталося до обласного предводителя дворянства з пропо­зицією остаточно вирішити це питання. Однак місцеві дворяни виявили небажання переглядати вже існуючі списки й створю­вати нову комісію, пояснюючи це неможливістю подання нових документів щодо власних пільг і прав. Крім цього, уряду стало відомо про те, що в Молдавії виникли спеціалізовані фабрики для виготовлення підробних документів, які давали підстави для отримання дворянства, тому процес нобілітації в Бессарабії було призупинено.

7 травня 1823 р. повноважним намісником Бессарабії було призначено Новоросійського генерал-губернатора графа М. С. Воронцова, при якому чиновником по управлінню Ново­російською губернією та Бессарабською областю було призна­чено Пилипа Пилиповича Вігеля — працівника Московського архіву Колегії іноземних справ, який залишив досить супере­чливі, а іноді й дуже образливі характеристики бессарабсько­го дворянства. Однак з деякими з його зауважень важко не погодитися: “.тільки сім або вісім прізвищ (бессарабського дворянства) походили з молдавських бояр, усі ж інші були слу­гами бояр до останньої війни, коли примкнули до нашої армії у ролі комісіонерів, постачальників, підрядчиків, шпигунів, фанаріотів, накопичили різними засобами значний капітал і, випросивши собі чини, придбали за безцінок маєтки по ту сто­рону Пруту” [11, с. 15].

Новий законодавчий акт — “Установи для управління Бес­сарабською областю”, який було прийнято за генерал-губерна­тора М. С. Воронцова, знову підтвердив надання бессарабсько­му дворянству всіх прав і привілеїв російського дворянства. За даними губернаторського звіту “Про народонаселення Бесса­рабської області” за 1828 р., чисельність бессарабських дворян, які були внесені до родовідної книги Бессарабської області, складала 718 осіб, зокрема: помісних — 200, безмаєтних — 159 і особистих — 359 [12, с. 91]. До книги були внесені дворя­ни, що безперечно довели своє право на дворянський титул по­ходженням або службою предків, а також ті, які вже після 1812 р., придбавши у власність маєтки на території області, були зрівняні в правах із спадковими дворянами. Переважна більшість бессарабських дворян того часу мешкали у сільській місцевості — 690 проживали і “служили по виборах” у повітах і лише 28 — в містах: Кишиневі — 12, зокрема 1 перебував на коронній (казенній) службі за призначенням (очевидно, на посаді цивільного губернатора), Ізмаїлі — 2, Аккермані — 3, Бендерах — 3, Бельцях — 4 і в Хотині — 4 особи. В той же час, як зазначається у звіті, в містах області мешкало ще 334 дво­рянина, які не були внесені до родовідних книг Бессарабської області і не перебували на службі (у їх число входили і дворяни інших губерній, що “мешкали тут, не належать до стану бес­сарабських дворян, а також 681 чиновник, що служить” (таб­лиця 1).

Таблиця 1

Дворяни Бессарабської області, які не були внесені до родовідної книги (1828 р.)

№№

Назва міста

Дворяни

Чиновники

1.

Кишинів

126

402

2.

Ізмаїл

165

60

3.

Аккерман

13

51

4.

Бендери

23

44

5.

Бельці

4

60

6.

Хотин

3

64

Якщо провести нескладні арифметичні підрахунки, то ми з’ясуємо, що 1828 р. в Бессарабській області налічувалось 1 052 дворянина, ймовірно спадкових, бо вони вже мали чіт­ко визначений статус, і 681 чиновник, які, як правило були представлені особистим дворянством. Тому загальна кількість дворянської спільноти краю на цей час складала 1 733 особи.

Інкорпорація бессарабського дворянства до російської вищої верстви здійснювалась урядом з урахуванням їхнього політич­ного впливу та майнової диференціації. Молдавське боярство, перейшовши на бік Росії, у 30-50-х роках ХІХ ст. поступово інтегрувалося до російського привілейованого стану, отримав­ши привілеї та адміністративну владу в обмін на покірність та вірність Російській імперії.

Джерела та література

1. Крупенский Я. Н. Краткий очерк о бессарабском дворянстве. 1812­1912. К столетнему юбилею Бессарабии/ Крупенский А. Н. — СПб., 1912. — 64 с.

2. Водарский Я. Е. Дворянское землевладение в России в XVII — первой половине XIX в. (Размеры и размещение)/ Ярослав Евгень­евич Водарский. — М.: Наука, 1988. — 301 с.; Библиогр. в при­меч.: с. 241-248. — (АН СССР, Ин-т истории СССР).

3. Кабузан В. М. Народы России в первой половине XIX в.: числен­ность и этнический состав/ Владимир Максимович Кабузан. — М.: Наука, 1992. — 214 с.; Библиогр. в примеч. в конце глав. — (Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории).

4. Каюк Д. Г. Формування катеринославського та херсонського дво­рянства в 60-ті рр. XVIII — на початку XIX ст.: дис. ... кандида­та іст. наук: 07.00.01/ Каюк Дмитро Григорович. — Дніпропет­ровськ, 2002. — 230 с.

5. Сурева Н. В. Джерела з історії дворянства Південної України останньої чверті XVIII — першої чверті XIX ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.06 — ‘іс­торіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни” / Н. В. Сурева. — Запоріжжя, 2004. — 21 с.

6. Надеждин Н. И. Прогулки по Бессарабии / Н. Надеждин // Одес­ский альманах на 1840 г. — Одесса, 1839. — C. 378-403.

7. Накко А. Очерк гражданского устройства Бессарабской области 1812-1828 гг. / Алексей Накко // Записки Одесского общества истории и древностей. — 1900. — Т. XXII. — С. 102-124.

8. Кассо Л. А. Россия на Дунае и образование Бессарабской области / Л. Кассо. — М., 1913. — 280 с.

9. !нститут рукопису Національної бібліотеки ім. В. I. Вернадського НАН України. — V. 667. Свиньин. Статистика Бессарабии. Со­ставлена в 1817 г. по поручению военного губернатора Бахметьева. Описание Бессарабии. 1-я часть XIX ст. — Фол., 1 ед. — 199 л.

10. Берг Л. Бессарабия. Страна — люди — хозяйство / Лев Семенович Берг. — Петроград, 1918. — 224 с.

11. Вигель Ф. Ф. Замечания на нынешнее состояние Бессарабии: Пи­сано в окт. 1823 г. / Соч. Ф. Ф. Вигеля. — Москва: Унив. тип.,

1892. — 36 с.

12. Абакумова-Забунова Н. В. Русское население городов Бессарабии X1X в. / Абакумова-Забунова Н. В. — Кишинев: Институт меж­этнических исследований, 2006. — 519 с. — (Академия Наук Мол­довы).


Циганенко Л. Ф. Инкорпорация бессарабского боярства в со­словие российского дворянства в первой половине XIX в.

Автор исследует процедуру инкорпорации дворянства Бессараб­ской губернии в сословие российского дворянства в первой полови­не XIX в., которое, как показано в статье, осуществлялось с учетом их политического влияния и имущественной дифференциации.

Tsiganenko L. F. Incorporation of the Bessarabian boyars into the Russian gentry in the early 19th century.

The author analyzes the procedure of incorporation of the Bessara­bian boyars into the Russian gentry in the early 19th century, which, as it is proved in the article, was performed on account of their politi­cal impact and property differentiation.