Головна Історія Інтелігенція і влада ІДЕЙНІ ПОПЕРЕДНИКИ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ НА ОДЕЩИНІ
joomla
ІДЕЙНІ ПОПЕРЕДНИКИ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ НА ОДЕЩИНІ
Історія - Інтелігенція і влада

O. М. Козаченко

Ключові слова: НРУ, незалежність, національна ідея, націо­нально-демократичний рух, «Демократичний союз соціалістів», УГС, ДССП, «<Меморіал»,«Південна громада».

Ключевые слова: НРУ, независимость, национальная идея, национально-демократическое движение, «Демократический союз социалистов», УГС, ДССП, «¡Мемориал», ««Южное общество».

Key words: PMU, independence, national idea, national-democrat­ic motion, «Democratic union of socialists», UHU, DUAA, «(Memo­rial», «South society».

Народний Рух України виник як вияв народної ініціати­ви за оновлення суспільства. Але виник не спонтанно. Його створенню передували копітка і самовіданна праця, звитяжні й тривалі змагання поколінь українських борців. Поширюю­чи інформацію про порушення прав людини і нації в Україні, вони виховували у співвітчизників почуття громадської, люд­ської й національної гідності, патріотизм, волелюбні прагнення й демократичні перетворення.

Тому мета даної роботи полягає у розгляді діяльності націо­нально-визвольного руху на території одеського регіону, який став однією з передумов виникнення НРУ. Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що зазначена проблематика по­требує більш досконалого вивчення, оскільки в кожному регіоні України національно-демократичний рух мав свої особливості.

У контексті наукового дослідження були використані моно­графії О. Гараня, Г. І. Гончарука [1], документи і матеріали

Державного архіву Одеської області та Одеської крайової орга­нізації НРУ, періодичні одеські видання.

На Одещині, як і в інших регіонах України, в 1960-1980-ті роки існували різні напрямки опозиційної антирежимної бо­ротьби проти існуючої влади: релігійний, правозахисний, національно-культурний, за державну незалежність та інші. Та найбільш розповсюдженим у регіоні було радикальне крило руху за самостійну Україну. Наприкінці 50-х років в Одесі ви­никла група націоналістів, яка посилала вищим урядовим чи­нам, зокрема українцям, статті з розкриттям антинародної суті правлячого режиму і продажної сутності нових чиновників. Серед лідерів групи був Володимир Юрков, який у 1954-1955 роках спільно з Ігорем Кичаком випускав у воркутинських та­борах «Бюлетень українського політв’язня». У 1960 році чле­нів одеської групи заарештували і 1 квітня 1961 року судили. Декількох з них розстріляли, а В. Юрков відбував покарання у таборах разом із Левком Лук’яненком.

Пристрасним прибічником української національної ідеї був і корінний одесит Святослав Караван ський. Знаходячись у Володимирській в’язниці, він зібрав свідчення про учасни­ків розстрілу польських офіцерів у Хатині і таємним записом передав ці відомості та інші матеріали на волю, за що у квітні 1970 року був засуджений на 10 років. У вересні 1979 року С. Караванський був звільнений з табору, відбувши в цілому 31 рік ув’язнення. В Україну йому повернутися не дозволили, і він разом з дружиною Ніною Строкатою у кінці листопада того ж року емігрував у США.

Ніна Строката була однодумцем свого чоловіка і найбільш завзятим його захисником перед репресивним комуністичним режимом. За участь в опозиційному русі (розповсюдження самвидаву і публічний захист чоловіка) її спочатку позбавили роботи, а у грудні 1971 року заарештували та через декілька місяців відправили на 4 роки до концтабору суворого режиму. На закритому процесі в Одеському обласному суді 17 травня 1972 року в останньому слові вона обґрунтувала свою позицію: «Український патріотизм, національна гордість українця затав­ровані терміном націоналізм. Але український патріотизм — це природна сутність українця, сутність, яка успадковується, стає моральним досягненням і не дозволяє стати перебіжчиком, без­батченком, яничаром... Український патріотизм — почуття ви­соке і таке ж природне, як російський патріотизм, патріотизм узбека, естонця, араба чи італійця» [2].

Одним із співучасників процесу Н. Строкатої у 1972 році був поет Олексій Різников. Він у 1959-1961 роках вже відбував півторарічне ув’язнення за розповсюдження в Одесі і Кіровогра­ді листівок від імені підпільної організації «СОБОЗЗН» (Союз боротьби за звільнення народу) із закликом «виступити проти ненависної диктаторської політики партії і уряду». Отримав повторно за антирадянську агітацію і пропаганду майже шість років табірного суворого режиму.

Арешт Н. Строкатої привів до створення В’ячеславом Чор - новолом у Львові у грудні 1971 року першої правозахисної організації в Україні — «Громадського комітету захисту Ніни Строкатої». До нього увійшли Ірина Стасина, киянин Василь Стус, москвичі Петро Якір і Віктор Красін, а також одесит Ле­онід Тимчук. Комітет у січні 1972 року був розгромлений, всіх, крім Л. Тимчука, заарештували і судили.

Непересічною особистістю одеського національного патрі­отичного руху був викладач університету Василь Барладян. Протягом трьох років (1975-1977) він був організатором під­пільних семінарів з історії української і світової культури, які відвідували близько 20 осіб. Крім того, за інформацією спе - цорганів, «систематично готував і множив рукописні і магни - тописні тексти заяв, звернень, статей та інші документи, які містять невірні вигадки, робив фотокопії документів того ж змісту, а потім розповсюджував їх серед своїх знайомих в Одесі і Києві, частину їх передав за кордон для публікування в анти - радянських журналах і газетах... твердив, що радянський ре­жим за своєю суттю є антигуманним режимом...» [3]. У березні 1977 року В. Барладян був заарештований, а у червні засудже­ний на три роки таборів. Перед звільненням за ряд опубліко­ваних в Парижі антирадянських статей він отримав ще 3 роки ув’язнення.

Рішуче відстоювала право України на свою суверенну дер­жавність педагог Ганна Михайленко. У 1951 році вона була переселена на Одещину з Львівської області у зв’язку з переда­чею її рідного села Польщі. Г. Михайленко готувала документи та інформаційні матеріали для московської «Хроніки поточних подій» і радіо «Свобода». Під час роботи вихователем у гур­тожитку одеського автопідприємства організувала страйк його робітників з вимогами економічного характеру і покращення житлових умов. Після ряду звільнень з роботи, наклепів у пре­сі, судових переслідувань її у лютому 1980 року арештували, а у грудні після декількох експертиз відправили в одну з най - жорстокіших психтюрем — казанську психлікарню. На свобо­ду відпустили лише у травні 1988 року. Подвійна експертиза американських лікарів в Україні (1989 р.) і в США (у 1990 р.) засвідчила, що Г. Михайленко розладом психіки не хворіє і ніколи не хворіла. У 1991 році вона була реабілітована.

Демократичних перетворень у межах владної системи бажа­ла підпільна організація «Демократичний союз соціалістів», яка існувала в Одесі у першій половині 60-х років на чолі з директором школи робітничої молоді Миколою Драгошем. Чле­нами групи були декілька студентів музичного училища з Ки­шинева. Підпільники посилали до урядових установ свій про­грамний заклик. У 1964 році М. Драгош та його заступник М. Тарнавський були засуджені на 7 років таборів, а інші чле­ни організації — на 5 років.

Вчителем з міста Кодими Одеської області Валерієм Сірим була написана книга «Згубність однопартійної системи та її на­слідки». Наслідком став арешт автора у квітні 1970 року і його «лікування» у дніпропетровській і казанській психлікарнях до 25 квітня 1983 року [4].

Все вище сказане вказує на те, що українському національно - демократичному рухові було нанесено тяжкого удару. Причи­нами поразки цього руху били:

- рух був недостатньо організованим;

- рух за своїм соціальним станом був переважно інтелігент­ським;

- відсутність в учасників руху чіткої програми, здатної за­безпечити підтримку широкими верствами населення;

- рух був не готовий до сприйняття опозиційних думок;

- держава застосувала небачений тиск — репресії.

Та справа учасників національно-демократичного руху не була марною і внесла свою часточку у боротьбу українського народу за незалежність своєї країни. Вже наприкінці 1980-х років на території Одещини, як і в інших регіонах України, створюються в підтримку перебудови різного роду громадсько - політичні структури невизначеної або відкрито антисоціаліс - тичної спрямованості.

Так у листопаді 1988 року в Одесі розпочала свою діяльність перша суспільно-політична організація — Демократичний союз сприяння перебудові (ДССП), перейменований пізніше в «На­родний союз сприяння перебудові» (НССП) [5]. Засновниками ДССП стали активісти правозахисного руху Борис Земельман, Леопольд Мендельсон, Ірина Голобородько, Леонід Заслав - ський, Людмила Леонова (вони ж були в числі Установчого комітету зі створення «Одеського Меморіалу»).

У полі зору радянських спецслужб перебували один із органі­заторів ДССП — майстер об’єднання Ремпобуттехніка Б. І. Зе - мельман, який 19 червня 1989 року на мітингу у міському парку виступив із проектом програми ДССП, та керівник пра - возахисної секції союзу В. Г. Павловський, прихильник ство­рення опозиційної КПРС партії.

Зі сторони активістів «Демократичного союзу сприяння пе­ребудові» здійснювалися спроби дискредитувати місцеві пар­тійні, радянські і адміністративні органи. Ця незареєстрована група, не зумівши залучити до себе народні маси, розкололася, але своєї провокаційної діяльності не полишила. Одна із від­окремлених груп, іменуючи себе «опозиційною партією ДС», призивала до консолідації всіх антирадянських і демократич­них елементів.

З інших організацій націоналістичного направлення в Одесі з’явилася група Українського Гельсінгського союзу (УГС), очо­лювана Барладяном. По його заяві, члени УГС повинні в майбут­ньому зайняти керівні місця в партійних і радянських органах, щоб «без крові будувати незалежну Українську державу». Кін­цевою ціллю був вихід України зі складу СРСР. Членами УГС проводилися агітації в студентському, молодіжному оточенні та в українських національно-культурних товариствах [6].

Всіляко пробувало дистанціюватися від партійних і радян­ських органів місцевої влади одеське добровільне історико - просвітницьке товариство «Меморіал». Засновниками товари­ства стали Одеське відділення філософського товариства СРСР, редакція газети «Вечерняя Одесса» і Управління Одеської ор­ганізації Спілки художників України [7]. В червні 1989 року була проведена установча конференція. Незважаючи на нама­гання деяких учасників зірвати конференцію, заснування това­риства відбулося, був прийнятий і статут.

Товариство ставило за мету відновлення історичної правди, увічнення пам’яті жертв репресій, повну і остаточну ліквіда­цію тоталітаризму в усіх сферах громадського життя, аналіз міфів громадської свідомості, створення справжніх гарантій необоротності руху до демократії, відродження і утвердження гуманістичних принципів і загальнолюдських цінностей, фор­мування громадського суспільства і правової держави.

Ставлячи перед собою такі цілі, «Меморіал», природно, не міг стояти поза рамками політичного життя. Однак при цьому він не підтримував виключно якусь одну політичну доктрину, оскільки був покликаний об’єднати на основі визнання фунда­ментальних гуманітарних цінностей людей різних політичних поглядів, які прагнули реалізувати різні політичні, економічні, соціальні й національні проекти виключно ненасильницьким, еволюційним шляхом.

В 1989 році в Одесі було засновано товариство шанувальни­ків української мови імені Т. Г. Шевченка, ініціаторів якого згуртувала Наталія Бєлінська — працівник дитячої бібліотеки № 10. Молдованка за національністю, вона палко була закоха­на в красу українського слова. Її захоплення поезією, піснею передавалось юним читачам, які, на жаль, в школі не вивчали українську мову. Деякий час це був просто гурток. А коли його поповнили вчителі, літератори, журналісти, працівники науки і культури, народилася думка про створення товариства. Това­риство об’єднало усіх бажаючих, незалежно від роду занять і національності, усіх, хто вивчає і пропагує українську мову та культуру. Ціллю товариства було відродити рідну мову, куль­туру, звичаї, відчуття національної гідності і справедливості. Досить широким було і поле діяльності товариства: від про­ведення свят рідної мови, тематичних вечорів та концертів до урочистого вшанування пам’ятних літературно-мистецьких дат, створення літописів рідного краю [8].

Одною з перших громадських організацій в Одесі було і про­світницьке товариство «Південна громада» ім. Т. Г. Шевчен­ка [9]. Діяльність товариства була спрямована на поширення знань серед населення, формування національної свідомості у громадян України, утвердження української мови як держав­ної у всіх сферах і ділянках суспільного життя, утвердження в суспільстві принципів гуманізму, взаєморозуміння та співро­бітництва, збереження й розвиток національних мов, культур і традицій українського та інших народів України, збагачення їх досягненнями загальнолюдської цивілізації, розбудову та зміц­нення незалежної демократичної Української держави, спри­яння її духовному й економічному зростанню.

Дуже неоднозначний в політичному плані характер мала та­кож і діяльність відділення Філософського товариства, різних об’єднань екологів.

Підбиваючи підсумки політичного життя в Україні напри­кінці 1980-х, відмітимо, що на той час вже діяв цілий ряд самодіяльних об’єднань, однак у цих об’єднань не вистачало сил, політичних лідерів, здатних очолити демократичний про­цес у межах всієї країни. Такі сили виявилися в Спілці пись­менників України, де й було висунуто восени 1988 року ідею створення «народного руху України за перебудову». На під­тримку її висловилися на початку 1989 року і установчі кон­ференції українського «Меморіалу» та товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка.

Таким чином національно-визвольний рух, що розвивався на території одеського регіону протягом багатьох років, підго­тував підґрунтя для об’єднання організацій регіону у «народ­ний рух України за перебудову» на Одещині, організацію, яка боротиметься за незалежність держави. Виникнення Народного Руху України було уможливлено тим, що він став продовжен­ням багатовікової національно-визвольної боротьби українсько­го народу за власну державність.

Джерела та література

1. Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій Укра­їни. — 1993; Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. — 1996.

2. Караванський С. «Світло згаслої зорі» и последнее слово Нины Строкатой в Одесском обласном суде // Чорноморські новини. —

1999. — 30 січ.

3. Чеканова Т. Д. Правозахисний рух як провідник НРУ (на прикладі Одещини) // Матеріали VII Всеукраїнської наукової конференції (28-29 травня 2009 року, м. Одеса). — 2009. — С. 212-216.

4. Там само. — С. 213-214.

5. ОДАУ. — Ф. № 11, — Оп. № 151. — Спр. № 52. — Арк. 15.

6. Там само.

7. Архів Одеської крайової організації НРУ. — Оп. 1. — Спр. № 1. — Арк. 26.

8. Одеса: Товариство мови // Культура і життя. — 1989. — 8 січ.

9. Архів Одеської крайової організації НРУ. — Оп. 1. — Спр. № 2. — Арк. 94.

Анотації

Козаченко О. Н. Идейные предшественники Народного Руха Украины в Одесском регионе.

На основе архивных материалов и данных местной прессы автор проанализировал национально-демократическое движение в Одес­ской области, которое стало одной из причин возникновения НРУ в регионе.

Kozachenko O. N. The ideological predecessors of People’s Move­ment of Ukraine in Odessa region.

On the basis of the archived materials and data of the local press the author analyzed national-democratic motion in the Odessa area, which became one of the reasons of emerging of NRU in the region.

Похожие статьи