Головна Історія Інтелігенція і влада НОНКОНФОРМІСТСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ОФІЦІЙНОМУ ДИСКУРСІ 1960-Х РР.: МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ
joomla
НОНКОНФОРМІСТСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ОФІЦІЙНОМУ ДИСКУРСІ 1960-Х РР.: МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ
Історія - Інтелігенція і влада

О. О. Заплотинська

Інститут історії України НАН України

Взаємовідносини інтелігенція-громадськість, формування інте­лігенцією громадської думки у тоталітарній державі мали особливий характер і реалізовувались через чітко відпрацьовані механізми. Розглядаючи різнопланові аспекти даної проблеми, вивчаючи пре­су, ідеологічні матеріали, архівні документи, вимальовується певна схема стосунків між суспільством (громадськістю) та інтелігенцію, яка фактично протягом усієї історії існування радянської держави залишалася незмінною, лише іноді пристосовуючись до нових вимог, але завжди здійснюючись під дерегування партійного апарату. Най­більш цікавим і яскравим прикладом для ілюстрування даної схеми або механізму формування громадської думки нам видається період 1960-х рр. Саме в цей час із маси радянської мистецької інтелігенції виокремлюється нова генерація митців, яка починає експерименту­вання у творчості, поступово відходить від канону соцреалізму, за­ймає активну громадянську позицію щодо захисту національної куль­тури. Такий нонконформізм у середовищі інтелігенції, колективізо­ваної в творчі спілки і повністю підконтрольної своєю творчістю іде­ології, був явно неочікуваним і вимагав негайної реакції. Але для того, щоб застосовувати жорсткі заходи щодо найбільш непокірних, владі потрібна була хоча б номінальна підтримка народу. Як реалі­зовувалась така схема можна прослідкувати через аналіз дискурсу преси 1960-х рр.

Однак спершу необхідно з’ясувати понятійний апарат, характер­ний для того часу. Так, поняття “громадськість” в радянському офі­ційному дискурсі зводилось до слова “народ”. Доцільно також в цьо­му сенсі нагадати не просто популярний, а програмний для радянсь­кої художньої інтелігенції лозунг “Мистецтво — для народу!”. Заклик відображав ідею російської інтелігенції про її борг перед народом і необхідність йому служити. В 1920-х рр. він був використаний біль­шовиками і згодом утвердився в концепцію “мистецтво для народу”, згідно з якою допускалось таке і тільки таке мистецтво, яке народу в даний момент зрозуміле. Більше того, на літературно-мистецьку інте­лігенцію було покладено завдання — дати відповідь на запитання, як треба жити [1]. Такі програмні завдання означали, що увага вла­ди і “народу - громадськості” має бути прикута до інтелігенції, талант якої було офіційно проголошено “загальнонародним надбанням”. А сенсом творчості митців була турбота про формування світогляду і моральних переконань громадськості [2]. Весь цей клубок взаємовід­носин в офіційному радянському дискурсі називався “тісним зв’зком інтелігенції з народом.”

У чому ж насправді полягав цей зв’язок? Як правило, до великих державних подій — чергових з’їздів або річниць — в колгоспах та на підприємствах організовувались так звані “творчі звіти майстрів ми­стецтва” та пересувні виставки образотворчого мистецтва [3]. Для за­доволення естетичних смаків трудящих створювались колгоспні музеї (які, однак, згідно із документами, мали один недолік — відсу­тність глядачів) [4]. Щорічні звіти творчих спілок стали своєрідни­ми звітами перед народом з постійним повторюванням необхідності ще краще і ще глибше змальовувати сучасність і образ героїчного бу­дівника комунізму, ще якіснішого мистецтва для “вимогливого на­роду”.

У свою чергу, думка глядача, що потрапив без належної естетич­ної підготовки на виставку, однозначно прирівнювалась до “думки народу”, набуваючи значення загальногромадської думки. І тут, в контексті даної теми, важливо відзначити, що часто під цим кутом зору оцінювались виставки, художні напрями або окремі художни­ки. Художники і письменники повинні були щохвилини демонстру­вати, крім “високої політичної зрілості”, “міцного ідейного гарту”, ще й відданість радянському народу. Причому поняття вірності на­роду спотворювалось, бо під цим пропагандистським лозунгом розу­мілося, насамперед, “зрозумілість мистецтва”.

Посилання на “маси” у партійних директивах та критиці митців, чия творчість виходила за межі офіційно дозволеного творчого мето­ду соцреалізму, ставало також вирішальним аргументом “за” чи “про­ти” того чи іншого митця та його твору [5]. У зв’язку з цим виникало природне бажання з боку влади імітувати активність глядача на ви­ставках. Не відкидаючи певної користі таких акцій, існуюча систе­ма функціонування мистецтва спрямовувалась на формування спо­живацького смаку у народу-громадськості, позбавляючи його мож­ливості самостійно інтерпретувати художні образи. Звідси, в поєд­нанні з засвоєною через газети ідеологічною пропагандою боротьби з проявами формалізму, у пересічного громадянина розвивалась фо­бія до мистецтва, що здавалося незрозумілим.

У свою чергу, літератори та художники нонконформісти орієнту­вались у своїй творчості на оригінальність, внутрішній світ, не при­ймаючи постулат про обов’язкову “зрозумілість”. Так, критик І. Сві - тличний в одній з статей, обґрунтовуючи поетичну своєрідність мо­лодої поезії, не вважав за норму визначення поезії, як виразника ду­мки та почуття всього народу, і, обов’язково загальнозрозумілої: “За­гальнозрозумілою може бути лише таблиця множення” [6]. Така по­зиція з точки зору офіційної ідеології була небезпечною і вимагала негайної реакції з боку влади і громадськості.

Чи не найдієвішим засобом формування владою громадської дум­ки про нонконформістську інтелігенцію була преса, де і з’явилась уперше інформація про творчість молодих художників і письменни­ків. Проте перші публікації мали досить ліберальний характер — новаторство, яке пропонувалось на початку 1960-х рр., спровокува­ло численні обговорення і привернуло увагу критиків і громадськості. Автор статті у “Вечірньому Києві” невеличким сюжетом надзвичай­но влучно характеризував явище нової генерації митців: “На Хре­щатику біля книжкової розкладки — натовп. Жваво розбирають збі­рочку молодого поета. Питаємо в жінки, яка вже тримає в руках кни­жку: “Що, цікаво пише?” — Вона знизує плечима: “В усякому разі, не так як усі” [7].

Новини про новаторів з’являлись у пресі в супроводі як позити­вних характеристик (“відхід від тріскучих, псевдокрасивих вір­шів”, “розрив із канонізованими прийомами”, “своєрідність підхо­ду”, “бажання відтворити новий світ” [7]) так і негативних: “амо­ральні хвороби росту” [8], “заумна мова”, “нахил до вишуканості”, “абстрактні асоціації”, які, щоправда, на початку 1960-х ще не мі­стили відверто негативного змісту і були радше дружніми, аніж ворожими. Звичайно, експериментаторів від літератури і мистецт­ва критикували, але критика була м’яка, “батьківська”, нібито їх помилки не ідеологічного характеру (глибоко продумані й умисні), а лише механічні — просте переймання прийомів письменників капіталістичного світу [9].

Різкий поворот у ставленні до нонконформістської творчої інтелі­генції на сторінках преси помітний вже на початку 1963 р., після зустрічей партійного керівництва та уряду з творчою інтелігенцію 17 грудня 1962 р. Одразу значно поменшало суто літературознавчої та мистецтвознавчої критики на творчість молодих письменників і художників, натомість збільшилась кількість “голосів з народу”.

Владою інспірувалася кампанія листів — відгуків представників громадськості про творчість формалістів. Ось лише заголовки деяких з таких листів: “Прекрасне воює з потворним!” [10], “Художник і народ” [11], “Талант — народне добро” [12], “Ідея і краса нерозривні” [13] тощо. Майже цілковита відсутність професійно написаних кри­тичних матеріалів підмінялась примітивно-лайливими характерис­тиками на адресу так званих “формалістів”. Це стосувалось абсолют­но усіх періодичних друкованих видань. Навіть журнал “Комуніст України”, який мав репутацію теоретичного журналу, і якщо друку­вав “викривальні” статті, то принаймні за підписом “фахівців” з іде­ологічного відділу, також не оминув кампанії листів від трудящих. Так, в одному із номерів з’явився лист прохідника шахти, в якому автор, “володіючи стійким партійним імунітетом проти буржуазно­го вірусу”, пише, з яким інтересом ознайомився з промовою М. Хру­щова, проголошеною на зустрічі з творчими працівниками, і тут же критикує вірші А. Вознєсєнського, Є. Євтушенка, І. Драча [14]. Ці­каво одне, чому збірки, які вийшли набагато раніше, отримали на­родне засудження тільки після того, як на них звернув увагу М. Хру­щов, адже видані вони були задовго перед тим. Однак, очевидно, та­кими нюансами в редакціях ніхто не переймався. Для прикладу мо­жна привести ще один сюжет “народного” листа, написаного після відвідання автором Центрального автовокзалу у м. Києві і перегляду мозаїк, виконаних молодими столичними митцями А. Рибачук та

В. Мельниченком. “Треба втратити рештки сумління, — писав ав­тор, — щоб переводити у мозаїку свої тоскні недоноски, одні з яких повторюють абстракціоністські шедеври, інші — відтворюють моза­їчною смальтою паперові аплікації, що їх ліплять малята у дитсад­ках” [10]. Не надто вишукано, але втомлений дорогою пасажир, зви­клий довіряти тому, що пишеться у пресі більше, ніж власному до­свіду, одразу сприйматиме побачене у потрібному ракурсі. В інших листах під народну критику потрапив художник І. Литовченко [15].

Дискурс другої половини 1960-х рр. відображав повернення кон­сервативних тенденцій в політичному і культурному житті країни. Представники літературно-мистецького нонконформізму поставали в офіційному дискурсі кінця 1960-х втіленням чи не найбільшого для радянського суспільства зла. А оскільки преса для більшості насе­лення була не тільки основним джерелом інформації про політичні, міжнародні, культурні процеси, а водночас могутнім засобом впли­ву на суспільну свідомість, тому так активно саме в пресі формував­ся негативний образ творчої інтелігенції, особливо тієї, що прагнула новаторських підходів у творчості.

Так, виокремлювалась група творчої інтелігенції, переважно мо­лодого покоління й “ідейно непідготовлена”, яка ніби-то проявляла “безглузде “джентльменство” на шкоду принциповості”, не вміла гі­дно протистояти “відвертій брехливості західних вояжерів” [16]. Перед читачами представники нонконформістської інтелігенції, які перед тим у пресі називались новаторами, тепер поставали як “не­стійкі люди, які піймалися на гачок отруйного фарисейства”, “люди посереднього обдарування, неглибокої освіти, позбавлені життєвого досвіду і політичного гарту” [17], літератори і митці, в творчості яких “почали з’являтись настрої чужі нашій культурі” [18]. З часом образ доповнювався й іншими характеристиками, почерпнутими, очевид­но, з газетних статей 1930-х рр. “Вони знову виповзають на поверх­ню, — писалось у газеті “Комсомольское знамя” про одеських худо- жників-нонконформістів, — нахабно, самовпевнено, претензійно. Вони відростили борідки, деякі придбали пенсне в золотій оправі, а колір шкіри на їх обличчях набув загадково блідий відтінок” [19]. Так, наприкінці 1960-х, подібно до 1930-х, пропагандою вимальову­вався негативний образ інтелігента — художника, письменника чи науковця, який веде мало не паразитичний спосіб життя і, користу­ючись працею народу, чи то від ледарства, чи від надміру ситого жит­тя стає в опозицію.

Формування такого образу легко прослідкувати на прикладі пуб­лікацій про критика І. Дзюбу, що мав особливу “популярність” в дру­гій половині 1960-х рр. Попри той факт, що критик був однією із клю­чових особистостей інтелектуального нонконформізму і неодноразо - во привертав до себе увагу партійних функціонерів, безпосередньою причиною нової хвилі цькувань стала поява у виданнях української діаспори помилкової інформації про арешт І. Дзюби та його ув’яз­нення у 1966 р. [20]. Після безрезультатних “виховних” розмов з кри­тиком та його відмови написати гнівну відповідь “буржуазним наці­оналістам” та явного небажання застосовувати до І. Дзюби репресив­них заходів через можливість міжнародного розголосу, власті вда­лися до іншого способу. У серпні — вересні 1969 р. виходять одразу дві статті: перша — в “Літературній Україні” за підписом Л. Дмите - рка [21], наступна — в газеті “Молодь України” [22] за підписом гру­пи письменників і комсомольських журналістів. Основна тема — ілю­стрування “падіння” І. Дзюби і його “дезертирство” з рядів чесних радянських громадян [21].

Якщо “Літературна Україна” не була газетою широких мас, а зде­більшого інтелігенції, і тексти промов ідеологічних працівників з при­воду “відхилень”, які хоч і виходили мільйонними тиражами, але за­лишали байдужим пересічного читача, то на такий випадок існували більш популярні і улюблені в “народі” журнали. На Україні таким популярним виданням був сатиричний журнал “Перець” — тиражний рекордсмен серед українських журналів. І якщо у містах більше чита­ли московський “Крокодил”, то у містечках і селах України “стосик зачитаних “Перців”, як і газета “Сільські вісті”, був невід’ємною час­тиною хатнього інтер’єру” [23]. Саме цей журнал і був використаний для критики І. Дзюби. Автор статті змалював таку собі ідилічну кар­тину, як одягнений “по останній моді”, “чубатий і вкрай не вдячний за все” І. Дзюба щоранку крокує повз київські каштани до Академії наук. Змальовувався образ невдоволеного молодика, якому “не подо­бається метод соцреалізму”, якого “не влаштовує наш радянський спо-

'ґ )) о о • • 44 ))

Сіб життя, приправлений ще й не зовсім літературними перлами на зразок: “капосне жабеня”, “недоумок”, “носа почав копилити”. Діста­лось і “лихим жабам чорноротим” та “зачуханим націоналістичним часописам, що квацають на покидьковому папері смердючі опуси та дописи”. А щоб читач не сумнівався в тому, що Дзюба заслуговує і жорсткішого покарання, автор поряд з прізвищем критика ввів прі­звища Петлюри, Бандери, а з “петлюрами” і “бандерами”, як відомо, особливо церемонитись не слід. В свідомості масового читача, в якого підстав не вірити улюбленій газеті, де так влучно висміювались різні негативні явища, що так чи інакше стосувались кожного — хабарниц­тво, алкоголізм, бюрократія, не було, мав відкластись доволі неприва­бливий образ І. Дзюби і йому подібних [24].

Але чи завжди цей прийом спрацьовував і чи міг він спрацьовува­ти в 1960-х? Картину сприйняття населенням розгрому виставки в “Манежі” і робіт художників-нонконформістів демонструє на основі опитувань російський історик Ю. Аксютін. Провівши анкетування в 1998-1999 рр. сучасників подій 1962-1963 рр., дослідник робить висновок, що у відношенні влада — інтелігенція судження громад­ськості розділились порівно, але в сумі вони не складають біль­шості [25]. Тобто частина населення була на стороні художників, по­діляючи їх прагнення на творче самовизначення, інша — поділяла офіційний погляд на даний конфлікт, проте процент тих, хто міг ви­словити хоча б якесь ставлення не сягав навіть половини опитаних. Звичайно, це можна пояснити віддаленістю в часі події, що були те­мою опитування, з іншого боку — значна частина населення питан­нями мистецького життя цікавилася дуже мало. Однак, користую­чись даним опитуванням, можна також припустити, що певна час­тина радянських громадян все ж “фільтрувала” офіційні тексти. Це підтверджується і архівними документами. Так, в доповідній записці ЦК КПУ за 1972 р. повідомлялося про “окремих представників інте­лігенції”, які “розглядають публікацію в республіканській пресі ма­теріалів, що викривають підступність українських націоналістів як звичайний пропагандистський спектакль” [26].

Отже, у формуванні громадської думки щодо інтелігенції в ціло­му та нонконформістської зокрема, влада використовувала виробле­ний ще з 1930-х рр. механізм, суть якого полягала у протиставленні трудящому народу інтелігенції. Щоб компенсувати “паразитичне” існування, сенс життя і творчості останньої зводився до “служіння народу” у деформованій формі — продукування такого мистецтва і літератури, яке, незважаючи на естетичні якості, буде, насамперед, “зрозумілим” народу. Поява в 1960-х рр. нонконформістської інте­лігенції, яка своєю творчістю відверто чинила опір апологетиці мо­ральної переваги простої людини, яка “університетів не закінчува­ла”, але все бачить і розуміє краще будь-якого “грамотія-інтеліген - та”, викликала занепокоєння влади. Тому, для формування громад­ської думки, потрібної і вигідної керівництву, щоб легітимізувати

Репресивні заходи щодо нонконформістської інтелігенції, було ви­и • • о • /■“ и і • • и и

Користано чи не наидієвішии засіб — негативнии офіцшнии дискурс

Преси.

Література

1. Курносов Ю. 0. Роль інтелігенції України в комуністичному вихованні трудящих. — К. 1968. — С. 74.

2. Матеріали XXIV з‘їзду КПРС. — К.: Вид-во політичної літератури Укра­їни, 1971. — С. 99-100.

3. Центральний державниИ архів-музеИ літератури та мистецтва України (далі — ЦДАМЛМ України). — Ф. 581. — 0п. 1. — Спр. 801. — Арк. 3.

4. ЦДАМЛМ України. — Ф. 581. — 0п. 1. — Спр. 952. — Арк. 145.

5. Чегодаева М. Феномен “Битцы” // Декоративное искусство СССР. — 1988. — № 9. — С. 15.

6. СвітличниИ І. У поетичнім космосі // Дніпро. — 1962. — № 4. — С. 148.

7. Гринько Д. Молодість, талант і штукарство // ВечірніИ Київ. — 1962. — 27 лютого.

8. Стенограма виступу секретаря ЦК КПУ Скаби А. Д. на активі працівни­ків літератури та мистецтва м. Києва та області 25 квітня 1961 року // Центральний державниИ архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГ0У). — Ф. 1. — 0п. 24. — Спр. 5379. — Арк. 10.

9. Гринько Д. Плем’я молоде, літературне // Радянська Україна. — 1962.

— 23 трав.

10. Волошин Г. І. Прекрасне воює з потворним // Літературна Україна. — 1963. — 18 січ.

11. Русин А. Художник і народ // Радянська Україна. — 1962. — 12 груд.

12. Талант — народне добро // Радянська Україна. — 1963. — 4 січ.

13. П’ятаков І. Ідея і краса нерозривні // Радянська Україна. — 1963. — 6 січ.

14. Кобильников 0. 0співуИте труд і життя народу // Комуніст України. — 1963. — №5. — С. 44-45.

15. НепорожніИ 0. На рідному грунті // Літературна Україна. — 1963. — 23 січ.

16. Ростов Н. Битая карта // МолодоИ коммунист. — 1963. — №11. — С. 32.

17. ЗбанацькиИ Ю. Бути ідеИним біИцем за велику справу партії // Комуніст України. — 1963. — №5. — С. 46.

18. Маланчук В. ПартіИна організація і творча інтелігенція // Комуніст України. — 1963. — №6. — С. 54.

19. ПекаровскиИ М. Свобода творчества? Нет, — шарлатанство! // Комсомо­льское знамя. — 1962. — 19 дек.

20. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. — К.: Либідь, 1995. — С. 65.

21. Дмитерко Л. Місце в бою // Літературна Україна. — 1969. — 5 серп.

22. У духовніИ еміграції // Молодь України. — 1969. — 9 верес.

23. Нариси української популярної культури. — К., 1998. — С. 199.

24. Осадчий В. Про містера Стецька і великомученицьке жабеня / / Перець.

— 1966. — № 17.

25. Аксютин Ю. Хрущевская “оттепель” и общественные настроения в СССР

В 1953-1964 гг. — М.: РОССПЭН, 2004. — С. 400.

26. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. 698. — Арк. 9.

Похожие статьи