Головна Історія Інтелігенція і влада КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ: ВІД ВЛАДИ ДО ОПОЗИЦІЇ
joomla
КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ: ВІД ВЛАДИ ДО ОПОЗИЦІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. В. Тхоржевська

Національні та релігійні питання в Україні, що є важливими і як складові політичних, державотворчих, духовних процесів, над­звичайно актуалізувалися у зв’язку із побудовою нової українсь­кої держави. Національне пробудження стало поштовхом до кар­динальних духовних, зокрема релігійних, змін у суспільстві [1]. Національне і релігійне відродження виявило низку проблем (на­ціональна релігія і національна церква українців, міжправослав - ний конфлікт, католицько-православні протистояння, суперечності між історичними й новими релігіями), що актуалізувало необхідність дослідження витоків сучасної релігійної ситуації.

Складовою частиною означеної проблеми є вивчення ролі, що відіграла в українській історії католицька церква.

Релігійній ситуації в Україні останнім часом присвячується досить велика кількість наукових праць фахівців — істориків, полі­тологів, філософів, релігієзнавців. Серед останніх досліджень філо­софського напрямку слід виділити праці Л. О. Филипович [2] та

B. Ю. Попова [3]. Заслуговують на увагу, зокрема, оцінка авторами ролі релігії загалом для українського народу, визначення раціо­нального характеру українського православ’я тощо. Вагомим вне­ском до історичного дослідження релігій в Україні, зокрема като­лицтва, є праці В. І. Ульяновського [4], О. П. Крижанівського,

C. М. Плохія [5], ситуація на Правобережжі XVIII — ХІХ ст. розг­лянута також у дисертації Ю. В. Хитровської [6]. З’являються дос­лідження, які можна, мабуть, визначити як історіософські. До та­ких належить передусім “Паралельний світ” Н. М. Яковенко [7].

Проте усталені стереотипи щодо католицтва й католиків та їх

Ролі в українській історії (“поляк — шляхтич — католик — во­рог”), що продовжують прикрашати сторінки наукових досліджень та підручників вимагають подальших розвідок в цьому напрямку.

Завданнями даної статті є розглянути, по-перше, співвідношення римо-католицької церкви й державної влади на українських зем­лях протягом XVI — XIX ст.; по-друге, співвідношення римо-като - лицької й православної церкви в залежності від урядової конфе­сійної політики. Безумовно, обсяг статті не дозволяє провести де­тальне дослідження, тому тут спробуємо лише накреслити основні віхи, що потребують подальшої розробки.

Виникнення сталих осередків римської церкви в Україні поча­лось у 30-70-і рр. XIV ст., коли були засновані єпископії, почала відбудовуватися парафіяльна мережа, активізували свою діяльність чернечі ордени римської церкви на Галичині.

Протягом XV — XVI ст. на території Великого князівства Ли­товського католицька церква існувала поряд з православною й го­ворити про її пріоритетне становище було б перебільшенням. Так, Перший Литовський Статут 1529 р. надавав рівні права свідчення по земельних питаннях будь-якому християнину (“хрестьяне ла - тннского або греческого закону”) [8].

Один з дослідників історії церкви в Україні, В. I. Ульяновський зазначає, що до Люблінської унії немає жодної підстави говорити про масову “католицьку експансію”. Документи в цей період не фіксують гострої боротьби католиків і православних в Україні [9].

З середини XVI ст. починається новий етап, пов’язаний з поши­ренням реформації та контрреформації в землях Корони і Велико­го князівства Литовського. У науковій літературі існує погляд на кінець XVI — початок XVII ст. як на період “католицької екс­пансії”, масового переходу української знаті до католицтва.

Проте Н. М. Яковенко зазначає, що думку про віровідступницт­во православної знаті на зламі XVI — XVII ст. історикам підказа­ли яскраві тогочасні пам’ятки, складені опонентами з протиборчих таборів, які були суттєво перебільшені. Так, у “Щоденику” єзуїта Яна Велевицького фіксується “ужинок душ”, на який спромоглись члени Товариства !суса на території Польської провінції у навер­ненні “єретиків” (протестантів) та “схизматиків” (православних), але, коли доходить до прикладів навернень конкретних осіб, наво­диться тільки один-єдиний і то стосовно “єретички” Ельжбети Рад- зивилівни. Аналогічна ситуація — в життєпису Петра Скарги, який “навернув стількох єретиків та схизматиків, що їх навіть нелегко порахувати”, а щодо конкретних імен, їх виявляється тільки чоти­ри — навернених на католицтво магната-протестанта [10].

На початку XVII ст. конфесійна ситуація на українських зем­лях Речі Посполитої ускладнюється одразу двома суттєвими чин­никами: впровадженням Берестейської унії та підвищенням полі­тичної ваги козацтва. Головною силою, що протистояла католицтву в цей час стає українська шляхта “грецької віри”, а головним засо­бом цього протистояння — сеймова боротьба. Православна шляхта, яку підтримували від часів Сагайдачного козаки, вимагала визнан­ня православної ієрархії. Це висловлено, наприклад, у документах, що були підготовлені для представлення сейму 1623 р. — ‘У^Шісасіа nienwinnosci” та “ВиррІісаіїа (прошение) сенату от оби­тателей Короны Польской и Великого Княжества Литовского, лю­дей шляхетского происхождения, стародавней греческой религии”. Слід відзначити, що висловлюючи релігійні вимоги, представники православної шляхти підкреслювали, що вони є добрими громадя­нами Речі Посполитої, які тільки прагнуть мати власну ієрархію, підкорену Константинопольському Патріарху [11].

Успіхи сеймової боротьби православної шляхти першої третини XVII ст. були незначними. Зокрема, сейм 1623 р. з одного боку, припинив адміністративне переслідування новопосвячених право­славних ієрархів, з іншого боку — жодне слово стосовно означених ієрархів не свідчило про визнання їх урядом Речі Посполитої [12].

Католицька церква була одним з головних чинників підтримки влади (уряду) Речі Посполитої. Проте все вищенаведене, а також наступні реформи Петра Могили та ідея Київського патріархату свідчать, на наш погляд, про збереження якщо не конфесійної толе­рантності, то, принаймні, конфесійного паритету в період від Берес­тейської унії до Хмельниччини.

Релігійні мотиви домінували в політичному мисленні людей

XVII ст., надаючи легітимності діям учасників Тридцятилітньої війни, освячуючи виступ О. Кромвеля проти королівської влади в Англії. Спалах війни під проводом Б. Хмельницького також розглядався багатьма сучасниками як початок ще однієї релігійної війни, яких було досить багато протягом XVI — XVII ст. Проте варто підкресли­ти, що, по-перше, незважаючи на важливість релігійного фактора в ході повстання, роль, яка відводилась йому в офіційних документах гетьманської адміністрації, була більш ніж другорядною; по-друге, характерними в роки Хмельниччини були напади повсталих не тільки на католицькі монастирі, але й на православні [13].

Уряд Речі Посполитої, тим не менш, розглядав православних (у тому числі шляхту й священиків) як потенційних прибічників Хмельницького, або навіть звинувачував їх у організації та підбу­рюванні. “Зависока це справді для хлопа теологія,” — пише у листі до сойму Домінік Заславський, торкаючись козацької петиції, що містить вимогу повернути загарбовані від православних церк­ви, — “поспільство того вигадати не могло.” [14].

Хмельниччина певною мірою відіграла роль межі, з якої поча­лось серйозне конфесійне протистояння на українських теренах Речі Посполитої, що охоплювало всі верстви суспільства.

Внаслідок подій середини — другої половини XVII ст. релігій­ний розподіл відбився у розподілі територіальному. Церковне жит­тя на Лівобережній Україні опинилося під державним контролем Росії. Київське православ’я мало в середині XVII ст. чимало відмінностей від Московського, у тому числі й обрядового характе­ру, але було значно реформоване протягом XVIII ст. в напрямі збли­ження з Російською православною церквою та інтересами політи­ки абсолютистського уряду. Що стосується римо-католицької цер­кви, то вона з кінця XVII ст. не грала скільки-небудь значущої ролі у політичному житті Лівобережної України.

!накше складається релігійна ситуація на Правобережжі. Като­лицька церква з кінця XVII ст. починає посилювати свої позиції. На Поділлі, зокрема, протягом XVIII ст. кількість храмів зросла у 25 разів. З’являються нові монастирі. Збереглися документальні згадки про майже дві сотні правобережних монастирів, які належа­ли домініканцям, капуцинам, францисканцям, бернардинцям, кар­мелитам, августинцям та іншим католицьким орденам [15].

Як і в попередні часи, католицька церква у XVIII ст. була опо­рою влади в Речі Посполитій. Католицькими єпархіями керували єпископи, яких призначав польський король і затверджувала папська курія. Підтримка влади надавала великі можливості для розвитку церкви. Зокрема, це відбивалося у суттєвому збільшенні землеволо­діння католицької церкви у XVIII ст.

Правобережна православна шляхта ще в другій половині XVII ст. послабила боротьбу за збереження національно-релігійних традицій. Значна частина її переходила на католицизм, що було зумовлено, серед іншого, антифеодальним характером Хмельниччини. З при­воду цієї “зради” написано в науковій літературі чимало. Тут наве­демо лише досить яскраву характеристику цього процесу В. Липинсь - ким. “За часів польських, — пише він, — фундаторами церков, шкіл, братств, монастирів, в яких почалось відродження релігії православ­ної, ... були перш за все останки князів і земельна шляхта.

Але який шлях залишався, наприклад, Острожському, коли з ос­нованих ним шкіл стали виходити вкінці або уніати, що в своїх пи­саннях його ім’я очорнювали, або ворохобники, що його маєтки плюн­дрували? Який шлях лежав перед тією православною українською земельною шляхтою, що її різні вожді “народу” типу Кривоносів або пізніших “героїв” Великої Руїни в нею ж фундованих православних монастирях і церквах вирізували, а рівночасно, добровільно перей­шовши на польськість і католицтво, різні Яреми Вишневецькі свої­ми “польськими” хоругвами її од смерті рятували?”[16].

Таким чином, напередодні розділів Речі Посполитої шляхетсь­кий загал Правобережжя був майже повністю римо-католицьким; серед селян тільки частина зберігала православ’я, решта поступово була навернута на унію. Суттєвим фактором у даний період стало протистояння між православ’ям та греко-католицтвом.

Православна церква на Правобережжі перебувала практично в опозиції до влади й певною мірою грала ту ж роль, що й під час Хмельниччини — намагалась зробити легітимною антиурядову бо­ротьбу, зокрема козацьку й селянську. Найбільш виразно це відби­лось у гайдамацькому русі, зокрема у Коліївщині.

Антифеодальний рух правобережного селянства ефективно ви­користовував для політичного тиску на польський сейм уряд Росії, який, апелюючи до підтверджених Варшавським сеймом 1710 р. статей “Вічного миру” 1686 р., взяв на себе роль “захисника право­слав’я” на території Речі Посполитої.

Наприкінці XVIII ст. Правобережжя увійшло до складу Російсь­кої імперії. Катерина II обіцяла вільне відправлення богослужіння римо-католицькій релігії, оголошуючи за себе й наступників, що “никогда не соизволит употреблять права самодержавия в предо - суждение римско-католическому обоих обрядов закону в землях, по силе сего договора в ее подданство поступивших”[17].

Не зважаючи на декларації, царський уряд прагнув не тільки територіально, а й ідеологічно злити Правобережну Україну з Ве - ликоросією. Якщо православна церква Правобережжя була політич­ним союзником імперської влади, то католицька, навпаки, підтри­мувала патріотичні зусилля шляхти. Тому російські урядові кола вважали за доцільне послабити католицькі впливи на Правобережжі та контролювати католицьку церкву. Це здійснювалось шляхом масового закриття католицьких монастирів, секуляризації земель­ної власності католицької церкви та ліквідації унії. Головним за­собом послаблення католицьких впливів уявлялося підпорядкуван­ня уніатів православній церкві. Уряд прагнув вилучити греко-ка­толиків з-під духовної влади римської курії, вважаючи, що збере­ження унії на Правобережжі служитиме вогнищем соціальної, полі­тичної та релігійної нестабільності й що лише її ліквідація послу­жить надійним засобом для забезпечення спокою в регіоні.

У Подільській і Волинській губерніях лише частина греко-като­ликів перейшла у православну віру, решта залишилась вірною унії чи навернулася в католицизм. Католицьке та почасти уніатське духовенство, сподіваючись на зміни в урядовій політиці, намагало­ся загальмувати перехід греко-католиків у православну віру.

Таким чином, домінуючу роль у регіоні стала відігравати право­славна церква. За царювання Павла I та Олександра I ставлення до католицизму на Правобережжі стало толерантним, але з приходом до влади Миколи I католицька церква знов зазнала утисків і обме­жень з боку держави, передусім економічних, що спричинило її занепад. З метою надійно інкорпорувати Правобережну Україну в імперську структуру Росії, у 1839 р. була остаточно ліквідована уніатська церква. Таким чином, привілейоване становище в суспільстві було надано православ’ю.

Католицька церква значною мірою втратила свій колишній вплив у регіоні й перетворилась з опори уряду на фактично опозиційну установу. У свою чергу вона, як до того православна церква, стала одним з провідників опозиційних рухів, що найбільш яскраво вия­вилось під час польського повстання 1830-1831 рр., яке охопило й Правобережну Україну. Участь у повстанні взяла частина католиць­ких та уніатських ченців, священо - і церковнослужителів. Пере­важна більшість духовних пастирів у повстанську армію не всту­пила, проте схиляла селян підтримати повстанців. Католицькі кос­тьоли та монастирі нерідко слугували притулком для повстанців і складом для їхньої зброї [18].

Участь частини католицького духовенства в польському націо­нально-визвольному русі була обумовлена кількома причинами: ба­жанням відродити незалежність і могутність Речі Посполитої, тобто громадянським патріотизмом, який підсилювався родинними зв’яз­ками багатьох священослужителів з польською шляхтою, а також згадуваними політичними ускладненнями для церкви після вклю­чення Правобережної України до складу православної імперії [19].

Таким чином, статус римо-католицької церкви неодноразово змінювався протягом XVI — XIX ст., а саме: 1) певна релігійна толерантність у XV — XVI ст.; 2) початок протистояння з право­слав’ям, у тому числі за допомогою унії у XVII ст.; 3) привілейова­на державна установа, на яку спирається уряд речі Посполитої у

XVIII ст. (до розділів Речі Посполитої); 4) перебування в опозиції до влади (уряду Росії) у XIX ст. Як припущення зазначимо, що церква, яка знаходиться в опозиції до влади, поступово набуває сек­тантських рис. Це, у свою чергу, викликає, по-перше, відхід від та­кої церкви певної частини парафіян, які прагнуть займати певне місце в політичному та економічному житті суспільства; по-друге, згуртованість тих, що залишаються вірними, яка може спричинити опозиційну активність, у тому числі відкриті виступи проти влади, яка підримує іншу церкву.

Література:

1. Филипович Л. О. Етнологія релігії: традиція вітчизняного релігієзнавчо - го осмислення і теоретичне вирішення проблем співвідношення релігії та етносу: Автореф. дис. ... д-ра філос. наук. — К., 2000. — С. 2.

2. Там само.

3. Попов В. Ю. Український господарський менталітет: сутність і транс­формації: Автореф. дис. ... канд. філос. наук. — К., 2000.

4. Ульяновський В. І. !сторія церкви та релігійної думки в Україні. — К.: Либідь, 1994. — Кн. 1-2.

5. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — К.: Либідь, 1994. — Кн 3. — 336 с.; Крижанівський О. П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України XVIII

— першої половини XIX ст. — К.: Вища школа, 1991. — 127 с.

6. Хитровська Ю. В. Громадянсько-політична позиція духовенства на Пра­вобережній Україні наприкінці XVIII — середині XIX ст. (в контексті церковної політики самодержавства): Автореф. дис. ... канд. іст. наук.

— К., 2001.

7. Яковенко Н. М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — XVII ст. — К.: Критика, 2002. — 415 с.

8. Хорошкевич А. Л. О международных аспектах религиозной политики Великого княжества Литовского времени первого статута 1529 года / В кн. I Литовский Статут. — Вильнюс, 1982. — С. 36.

9. Ульяновський В. І. Ьторія церкви... — Кн. 2. — С. 109.

10. Яковенко Н. М. Паралельний світ. — С.14.

11. Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией. — Вип.4. — С. Пб., 1902. — С. 14-23.

12. Там само. — С. 67.

13. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Ьторія церкви. — С. 71-72.

14. Липинський В. К. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Xмельницького. — Філядельфія: Східно­європейський інститут ім. В. К. Липинського, 1980. — С. 47.

15. Крижанівський О. П. Церква у соціально-економічному. — С.110.

16. Липинський В. К. Релігія і церква в історії України // Політологічні читання. — 1994. — № 1. — С. 230.

17. Костомаров Н. Старый спор. Последние годы Речи Посполитой. — М.: Смядынь, 1994. — С. 542.

18. Хитровська Ю. В. Громадянсько-політична. — С. 8.

19. Там само — С. 9.