Головна Історія Інтелігенція і влада ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСТВА В ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І СТАВЛЕННЯ ДО НЕЇ РОСІЙСЬКИХ МЕНШОВИКІВ ТА ЕСЕРІВ (березень 1917 — квітень 1918 рр.)
joomla
ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСТВА В ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І СТАВЛЕННЯ ДО НЕЇ РОСІЙСЬКИХ МЕНШОВИКІВ ТА ЕСЕРІВ (березень 1917 — квітень 1918 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

А. О. Якуніна

Дніпродзержинський державний технічний університет

Питання про державотворчу діяльність українства в добу націо­нально-демократичної революції 1917-1920 рр. завжди було в центрі уваги української історіографії. Спочатку ця тема докладно висвіт­лювалась в роботах видатних лідерів української революції: М. Гру - шевського [1], В. Винниченка [2], П. Христюка [3] та інших. Сього­дні, в часи незалежної України, вийшли в світ цікаві монографічні праці В. Верстюка [4], І. Кураса [5], В. Солдатенка [6] та інших дослі­дників, присвячених цій проблемі. Але деякі аспекти, як ставлення російських політичних сил та партій до державотворчої діяльності українства в 1917 р., потребують свого подальшого вивчення. Цьому питанню і присвячена дана праця.

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. створила принципово нову, небачену раніше політичну ситуацію в Росії.

В Україні політична ситуація була ще більш складною, заплута­ною, більш своєрідною, ніж в центрі. В Україні виникло не двовлад­дя, як у центрі, а тривладдя, три джерела політичної влади — трику­тник влади. Одна — це місцеві органи Тимчасового уряду, якими були Ради об’єднаних громадських організацій. Друга — це Ради робіт­ничих, солдатських та селянських депутатів. Третя — це Українсь­ка Центральна Рада як національний орган суспільно-політичної влади.

Основною вимогою, стратегічною метою українського національ­но-визвольного руху на чолі із Центральною Радою було намагання створити національно-територіальну автономію України в складі нової демократичної федеративної республіканської Росії. Нові стра­тегія та тактика українського визвольного руху були, як відомо, роз­роблені її визнаним лідером М. С. Грушевським. Цю принципово нову політичну лінію остаточно затвердив Всеукраїнський національний конгрес, який відкрився 6 квітня 1917 р. у Києві. 8 квітня конгрес обрав новий склад Центральної Ради. Головою ЦР знову був обраний М. Грушевський, а його заступниками В. Винниченко та С. Єфремо- ва [1, 7-8]. Таким чином, в Україні виникла нова альтернатива — можливість розвитку України шляхом створення української націо­нальної держави у формі демократичної народної республіки.

Але всі цілком справедливі, життєво важливі вимоги українсько­го народу, трударів краю наштовхувалися, мов на глухий мур, на небажання, більш того, неспроможність буржуазного Тимчасового уряду вирішити ці проблеми. Тимчасовий уряд не поспішав задово­льнити справедливі вимоги українського народу щодо політичної автономії України. Переговори з Тимчасовим урядом щодо цієї ви­моги вела офіційна делегація Центральної Ради на чолі з В. Винни - ченком. Але 1 червня коаліційний Тимчасовий уряд з позицій вели­кодержавного шовінізму зухвало, зневажливо відкинув уже офіцій­но ці прохання [1, 16-17].

Спираючись на велику хвилю всеукраїнського обурення такими діями Тимчасового уряду, Центральна Рада 10 червня прийняла свій знаменний І Універсал, у якому проголошувалась автономія Украї­ни: “Хай буде Україна вільною! Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосу­ванням Всенародні Українські Збори. Ніхто краще нас не може зна­ти, чого нам треба і які закони для нас лучші” [8, т. 1, 101-102]. Через кілька днів — 15 червня був створений Генеральний Секретаріат (тоб­то уряд) Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. Українці по всій країні зустріли проголошення 1-го Універсалу з радістю і захоп­ленням.

Мужній крок української демократії викликав глибоку неприязнь Тимчасового уряду, а також меншовиків та есерів, що підтримували його і засуджували ці дії Центральної Ради. Так, місцеві російські меншовики та есери почали галасливо репетувати про те, що “україн­ці розколюють Росію, допомагаючи тим самим німцям”, що “прого­лошення автономії українцями становить загрозу для справи зага - льноросійської революції” [7, 68-69].

Слід сказати, що Тимчасовий уряд був дуже наляканий розмахом національно-визвольного руху в Україні. Тому він пішов на компро­міс із Центральною Радою, яка теж шукала порозуміння з урядом. Ця згода була зафіксована в спеціальній заяві Тимчасового уряду і

II Універсалі Центральної Ради, оголошеному 3 липня. Суть цього компромісу полягала в тому, що Тимчасовий уряд погодився визна­ти органом крайової влади в Україні створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат. Центральна Рада, в свою чергу, відмовля­лася від самочинного введення автономії України, відкладаючи його вирішення до скликання Всеросійських Установчих Зборів [7, 69­70]. Так було досягнуто порозуміння між Центральною Радою і Тим­часовим урядом.

Перетворення Центральної Ради у крайову владу Тимчасового уряду в Україні привело до того, що тепер до неї пішли представни­ки російських політичних партій — меншовики і есери, які раніше не переносили “українського духу” Центральної Ради. Тому до ново­го складу Центральної Ради, як крайового органу влади, увійшло біля 200 представників від російських партій, загальноросійських мен­шовиків і есерів — 40 чол., кадетів — 10 чол., єврейських — 35 чол., польських — 15 чоловік і таке інше. Також до нового складу крайо­вого уряду — Генерального Секретаріату на чолі з В. Винниченком — увійшли й російські соціалісти. Так, есер О. Зарубін очолив секрета­ріат пошти і телеграфу; М. Рафес, представник Бунду, став секрета­рем державного контролю тощо [2, т. 1, 303].

Центральна Рада, виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом, виробила, що було дуже важливим, Конституцію автономної Украї­ни під назвою “Статут вищого управління України”. Він містив 21 параграф і мав стати основою діяльності адміністрації краю та регу­лювати відносини з Тимчасовим урядом. Урядова комісія Тимчасо­вого уряду зневажливо, категорично відкинула Статус, замінивши його 4 серпня 1917 р. на “Тимчасову інструкцію Генеральному сек­ретаріатові”. Ця інструкція фактично перекреслювала усі попередні домовленості між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Так, Генеральний Секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимча­сового уряду, а про ознаки Генерального Секретаріату як вищого ви­конавчого органу автономії України в інструкції не було й слова. Більш того, його правочинність поширювалася лише 5 з 9 українсь­ких губерній [1, 35-36].

Після бурхливих триденних дебатів Центральна Рада була при­мушена прийняти злощасну інструкцію, але її обговорення наочно показало, що в середині самих національних сил, її політичних пар­тій значно поширилось розходження між лівими і правими україн­ськими політичними діячами та соціалістами. Зрозуміло, що Інстру­кція знайшла відкриту підтримку лише серед представників партії кадетів, росіян. З позицій пріоритету загальноросійських, а не укра­їнських цінностей, за прийняття Інструкції виступали російський меншовик М. Балабанова, есер Сараджев, бундівець Золотарьов та інші [7; 72].

На початку жовтня Центральна Рада прийняла сміливе рішення про скликання Всеукраїнських Установчих Зборів з метою остаточ­ного вирішення питання про Україну. Це знову викликало роздрату­вання Тимчасового уряду, який погрожував навіть “розігнати неслу­хняну Раду”, заарештувати її Генеральний Секретаріат. Так напере­додні Жовтня знову різко загострилися взаємостосунки між збанк­рутілим Тимчасовим урядом і Центральною Радою, яка знов йшла, як і раніше, на чолі національно-визвольного руху в Україні.

24-25 жовтня 1917 р. в Петрограді швидко і практично безкров­но перемогло збройне повстання, яке стало початком соціалістичної революції у всій Росії. Вся повнота політичної влади перейшла до рук Рад, партії більшовиків.

Враховуючи нову політичну ситуацію в країні і розуміючи необ­хідність більш рішучих дій по закріпленню своєї влади, Центральна Рада з ініціативи М. Грушевського прийняла 7 листопада 1917 р. свій

III Універсал, який мав принципове, доленосне значення. Головне, в цьому документі проголошувалося про створення Української народ­ної держави: “Віднині Україна стає Українською Народною Респуб­лікою” (УНР) [8, т. 1, 398-399]. Це мало велике всесвітньо-історичне значення. Вперше за останні століття була створена українська дер­жавність. Разом з тим універсал оголошував Україну федеративною часткою Російської Республіки. Таким чином, головна мета націо­нально-визвольного руху — створення Української держави — була здійсненна. В III Універсалі проголошувалась широка програма ра­дикальних соціальних перетворень і демократичних свобод.

Слід відзначити, що якщо із 47 членів Малої Ради “за” III Універ­сал проголосували 42 чол. (всі українці), “проти” — не було нікого, то “утримались” п’ять чоловік: два російських меншовики М. Бала­банов і В. Кононенко, два російських есери Скловський та Сараджев і один польський соціаліст. Меншовик Кононенко пояснював цей крок тим, що, “на думку меншовиків, Центральна Рада не повинна була робити те, що належить Установчим Зборам” [7, 90]. Тобто ро­сійські соціалісти вже побоювалися, що після цього кроку може ста­тися і останній — проголошення незалежності Української держа­ви, що приведе до остаточного відокремлення України від Росії.

Наприкінці грудня 1917 р. — початку січня 1918 р. співвідношення політичних сил в Україні було тепер зовсім іншим — воно було вже на користь радянської влади, більшовиків і лівих російських та українсь­ких соціалістів, за ними йшла тепер значна більшість трудящих Украї­ни. Тепер не тільки в Харкові та Донбасі, а й в багатьох інших містах і регіонах України почала швидко перемагати радянська влада.

Ось за таких обставин Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. при­йняла свій знаменитий IV Універсал, в якому проголошувалась са­мостійність України, її відокремлення від Радянської Росії: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не за­лежною, вільною, суверенною державою українського народу” [8, т. 2, 102-103].

Слід відзначити, якщо при поіменному голосуванні всі українські фракції (с.-р., с.-д., с.-ф.) голосували “за”, то представники російсь­ких меншовиків та Бунду вже голосували “проти”, а російські есери і єврейські соціалісти “утрималися”. Виступивши від імені меншо­виків та Бунду Лібер гаряче намагався довести хибність такого важ­ливого кроку, як проголошення самостійності [7, 106].

IV Універсал мав велике історичне значення для подальшого роз­витку української революції. Але тоді, в січні 1918 р., цей документ не міг бути реалізований тому, що майже вся Україна була вже ра­дянською і нікому було виконувати цей документ. А 26 січня 1918р. радянські війська захопили Київ.

Але незабаром політична ситуація в Україні знову круто, корін­ним чином змінилася. 18 лютого 1918 р., згідно з домовленостю з Центральною Радою, німецькі війська перейшли в наступ. Вже 1 бе­резня вони захопили Київ, куди разом з ними 2 березня повернулася Центральна Рада. Вже до квітня всі українські землі були окуповані німецькими військами.

Прихід німців в Україну в “якості переможців і покровителів” був для кадетів чимось “образливим і зневажливим”. З кадетами солі­дарні були меншовики і праві есери. Так, на засіданнях Малої Ради особливу жорстку опозиційну позицію щодо українців займали праві російські есери на чолі з їх лідером О. Зарубіним. їх завжди підтри­мували праві російські меншовики на чолі з М. Балабановим. А лі­дер Бунду М. Рафес, з його гострими виступами, особливо дошкуляв українцям за їх привід окупантів до України [7,113].

Не випадково, що 28 квітня 1918 р. в своїй промові В. Винничен­ко визнавав, що Зарубін та інші “обвинувачують нас, українців, за те, що ми покликали німців. Але я скажу, що коли б ми їх не покли­кали, то у нас тепер був би той “соціалістичний рай”, що у наших сусідів — більшовиків”. Разом з тим він визнав, що “німці — це сила соціально ворожа нам” [8, т. 2, 296].

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, слід зробити основ­ний висновок про те, що в цей період (березень 1917 р. — квітень 1918 р.) всі російські соціалісти, меншовики і есери, дуже перешко­джали державотворчій діяльності українства, виступали проти ство­рення національної держави, чим гальмували розвиток української революції.

Література

1. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991. — 240с.

2. Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції. Ч. I-

III. — К.; Відень. 1920. — Ч. 1. — 348 с.; Ч. 2. — 328 с; Ч. 3. — 535 с.

3. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917

— 1920 рр. Т. 1-4. — Відень; Прага, 1921-1922; Т. 1. — 152 с; Т. 2. — 200 с.; Т. 3. — 60 с.; Т. 4. — 193 с.

4. Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997. — 344 с.

5. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / Гол. ред. І. Ф. Курас. — Т. 2. — К., 2003. — 425 с.

6. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999.

— 976 с.

7. Ветров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900 — 1925 рр.). — Дніпропетровськ; Дніпродзержинськ, 2001. — 245 с.

8. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. —К., 1996, 1997.


Похожие статьи