Головна Історія Інтелігенція і влада ПРОГРАМОВІ ЗАСАДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ІСНУВАННЯ ГЕЛЬСІНСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ (1976-2010 РР.)
joomla
ПРОГРАМОВІ ЗАСАДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ІСНУВАННЯ ГЕЛЬСІНСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ (1976-2010 РР.)
Історія - Інтелігенція і влада

І. Б. Кривдіна

Проблема захисту прав та основних свобод людини є важли­вою та актуальною в сучасному світі. Міжнародне співтовариство об’єднує свої зусилля з її вирішення, в тому числі й шляхом іс­нування Гельсінського руху у більш ніж 25 країнах. Зазначений рух, що виник з прийняттям у 1975 р. Заключного Акта Гель­сінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, був і залишається найбільш згуртованим та дієвим механізмом впливу на державну владу з метою додержання міжнародних зобов’язань у площині прав людини. В свою чергу, український Гельсінський рух посідає чильне місце в системі міжнародного захисту прав людини та має багату історію. Однак, виходячи з того, що науковцями програмові та організаційні засади Гель­сінського руху в Україні розглядалися фрагментарно й лише в окремі періоди його існування, вважається за доцільне провести узагальнююче наукове дослідження з обраної тематики, визна­чивши хронологічні рамки з 1976 р. до сьогодення.

Визначення на основі проведеного порівняльного аналі­зу особливостей діяльності та програмових документів Укра­їнської Гельсінської групи (УГГ), Української Гельсінської спілки (УГС), Українського комітету “Гельсінки-90” (УКГ-90) та Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ), окреслення проблемних моментів у діяльності українського Гельсінського руху протягом всього існування та можливостей їх вирішення з метою врахування історичного досвіду сучасни­ми правозахисниками — наукове завдання автора статті.

Останніми дослідженнями та публікаціями із зазначеної тематики є монографії вітчизняних та закордонних науковців

Ю. Курносова, Г. Касьянова, Л. Алексєєвої та ін., присвячені загальним питанням проявів інакомислення в Україні у дру­гій половині XX ст. У дослідженнях О. Гараня, Г. Гончарука, А. Камінського та ін. розглянуто, зокрема, участь правозахис­ників у суспільно-політичному житті країни кінця 1980 — по­чатку 1990-х рр. Діячі Української Гельсінської спілки з прав людини репрезентують сучасний стан розвитку правозахисного руху в нашій державі [1]. Не можна залишити без уваги та­кож збірки документів та матеріалів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод та Української Гельсінської спілки [2; 3; 4]. Однак у згаданих публікаціях Гельсінський рух у XX ст. розглядається лише в контексті іс­нування руху опору тоталітарній системі в Радянському Союзі та перебудовчих процесів кінця 1980-х рр., сучасний період його розвитку також подано як одну із сторінок українського правозахисного руху взагалі.

При характеристиці будь-якого суспільного руху в першу чергу досліджують його програмові засади та організаційні форми існування. Щодо українського Гельсінського руху, то першою його організаційною формою у 1976 р. стала Укра­їнська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група), засновниками якої були М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, П. Григоренко та інші інакомислячі. Першим програмовим документом, прийнятим

9 листопада 1976 р., була Декларація, в якій цілями організа­ції визнавалося таке: “1. Сприяти ознайомленню широких кіл громадськості з Декларацією прав людини. Домагатися, щоб цей міжнародний документ став основним у відносинах поміж особою та державою. 2. ...активно сприяти виконанню гума­нітарних статей Заключного акту наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. 3. Домагатися, щоб на всіх між­народних нарадах, де мають обговорюватися підсумки вико­нання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава та член ООН була представлена окремою делегацією.

4. ...добиватися акредитування на Україні представників за­рубіжної преси, створення незалежних прес-агентств тощо” [2, с. 12]. Також підкреслювалося, що група у своїй діяльнос­ті керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

Програмові вимоги УГГ формулювалися також у Меморан­думі № 5 “Україна літа 1977 р.” від 15 лютого 1977 р., адре­сованому учасникам Белградської наради країн — учасниць Гельсінського процесу. Пропонувалося, зокрема, звільнити політв’язнів і ліквідувати “політичні” статті кримінальних ко­дексів республік та СРСР, відкрити кордони країни для віль­ного виїзду та в’їзду, забезпечити вільний обмін інформацією, ліквідувати цензуру, скасувати смертну кару. Стверджувалося, що група не бореться за повалення радянського ладу, але іс­нування опозиції визнавалося властивістю нормальної держав­ної структури. З-посеред проблем державності найважливішим було положення: “Не людина для держави, а держава для лю­дини...” [3, с. 23].

Стаття “Наші завдання”, підготовлена влітку 1978 р., мала також програмовий характер. У ній вперше висувалася ідея про те, що боротьба за права людини в Україні фактично пе­ретворюється на боротьбу за права нації. Завдання групи роз­ширювалися та конкретизувалися; йшлося, зокрема, про по­рушення національних, конституційних, релігійних прав не тільки українців, а й інших народів республіки; містилися вимоги забезпечення прав політв’язнів тощо. “...Національні права, — підкреслювали автори, — стали вагомою частиною загальнолюдських прав нації, що прагне вистояти себе під сон­цем” [5, с. 16]. Таким чином, правозахисний рух вже асоцію­вався з національно-визвольним.

Взагалі, на першому правозахисному етапі свого існуван­ня український Гельсінський рух виступав як активна сила, опозиційна тоталітарному режимові в Радянському Союзі, що зазнавала жорстоких утисків з його боку. Завдяки активній роботі учасників Гельсінського руху про стан справ з правами людини в Україні стало широко відомо у світі. І хоча бага­то правозахисних ініциатив не набули поширення через опір з боку владних структур, сам факт підняття зазначеної проблеми в ранг міжнародної, багатогранна діяльність у цьому напрямку дають змогу стверджувати, що українська інакомисляча інте­лігенція перейшла у своєму спротиві тоталітарній державі на якісно новий рівень.

З виникненням нової суспільно-політичної ситуації в СРСР в другій половині 80-х рр. XX ст. рух за права людини в Укра­їні набув нової якості. Створення в 1988 р. Української Гель­сінської спілки активізувало зазначений рух. 7 липня була оприлюднена Декларація принципів цієї організації, в якій відмічалося, що документ вироблено існуючою з 1976 р. Укра­їнською Гельсінською групою, яка складає свої повноваження і повним складом входить до Української Гельсінської спілки. Підкреслювалося, що УГС — “федеративне об’єднання само - врядовчих правозахисних груп і організацій в областях, райо­нах, містах України та за її межами” [4, с. 7]. В Декларації проголошувалося, що УГС бачить своє завдання у всебічній активізації народних мас, у вироблені механізму участі наро­ду в управлінні державою та надійного контролю за держав­ним апаратом. Це означало, що спілка не обмежуватиметься лише правозахисною діяльністю. Як згодом зазначав голова виконкому УГС Л. Лук’яненко, “діяльність УГС є типово по­літична. Суспільна філософія УГС полягає в тому, що доля окремого громадянина залежить у величезній мірі від долі всі­єї нації”. Він, таким чином, визначав основні риси діяльності спілки [6, с. 94].

Першим серед основних принципів організації було проголо­шено відновлення української державності. В Декларації зазна­чалося, що майбутнє співжиття народів СРСР уявляється мож­ливим у формі конфедерації незалежних держав, перехідним етапом до чого могла бути федерація суверенних демократич­них республік Союзу СРСР з максимальною політичною, еко­номічною та культурною децентралізацією. Важливе значення мала пропозиція внести до Конституції статтю про громадян­ство України. УГС також вимагала негайного конституційного визнання статусу української мови як державної, гідного суве­ренної держави представництва України на міжнародній арені, опіки українського уряду над національними громадами укра­їнців у союзних республіках та країнах Східної Європи. Водно­час зазначалося, що спілка виступає за найширші гарантії пра­ва національних меншин України на культурно-національну автономію. Існувала також вимога передачі фактичної влади в республіці від компартії до рук обраних демократичним шля­хом рад народних депутатів. У Декларації підкреслювалася й необхідність максимального заохочення приватної ініціативи. УГС виступала й за створення республіканських військових формувань, незалежних профспілок, за легалізацію Україн­ської греко-католицької та Української автокефальної право­славної церков [4, с. 12, 9, 22]. Для України на той час це були радикальні вимоги, які підкреслювали політичний характер ді­яльності цієї правозахисної організації.

На вересневих зборах 1989 р. Всеукраїнської Координацій­ної Ради (ВКР) УГС було ухвалено нову політичну лінію: пере­йти до прямої агітації за вихід України зі складу СРСР. Саме в цей час Л. Лук’яненком була підготовлена для керівництва УГС розвідка під назвою “Проект програми Української демократич­ної спілки” (УДС — один з варіантів майбутньої назви органі­зації). Лідер УГС зазначав, що в самостійній Україні матимуть право на існування всі види власності: державна, кооперативна, приватна, індивідуальна. Шлях до незалежності Л. Лук’яненко вбачав “у поступовій трансформації окупаційних державних, економічних, громадських інституцій на патріотичні інституції мирними, конституційними засобами” [7, с. 117]. Еволюція по­літичного розвитку Української Гельсінської спілки призвела до того, що на проведеному 29-30 квітня 1990 р. з’їзді цю гро­мадську організацію було перетворено на Українську Республі­канську партію (УРП) — так фактично було покладено початок утворенню багатопартійної системи в Україні.

Взагалі діяльність політичної течії українського Гель­сінського руху справила визначальний вплив на події кінця 1980 — початку 1990-х рр. Завдяки існуванню УГС як опо­зиційної організації українська політична арена стала плюра­лістичною. Правозахисники відіграли роль каталізаторів де­мократичних процесів зазначеного періоду української історії, формуючи своєю радикальною позицією рішучість, впевненість і відданість ідеї демократичної, правової та самостійної Украї­ни. Серед найвизначніших досягнень політичних організацій, до складу яких входили гельсінці, є незалежність України, від­родження особистих прав людини та національних прав нашо­го народу, що було програмовою метою й суттю їх діяльності в кінці 1980 — на початку 1990-х рр.

Щоб продовжити традицію неполітичного правозахисного руху в Україні, 16 червня 1990 р. з ініціативи відомої право- захисниці О. Мешко було створено Український комітет “Гель - сінки-90”, першим головою якого був обраний В. Лісовий [8, с. 3]. У своїй діяльності члени УКГ-90 спиралися тільки на не - політичні правозахисні програмові засади УГС, вважаючи суто політичні аспекти діяльності неприйнятними для представ­ників правозахисного руху. У квітні 2004 р. на федеративних засадах УКГ-90 увійшов до Української Гельсінської спілки з прав людини.

Сучасний етап розвитку українського Гельсінського руху представляє Українська Гельсінська спілка з прав люди­ни — Всеукраїнська асоціація громадських правозахисних організацій, створена 1 квітня 2004 р. шляхом трансформа­ції неформального об’єднання українських правозахисних організацій (РУПОР) в асоціацію з 15 організацій-партнерів. Головою правління УГСПЛ був обраний Є. Захаров — голо­ва харківської правозахисної групи. До складу спостережної ради (яка є дорадчим та консультативним органом асоціації) увійшли відомі діячі правозахисного руху 1960-1980-х рр.: З. Антонюк, М. Горбаль, И. Зісельс, В. Лісовий, В. Овсієнко, Є. Пронюк, Є. Сверстюк. УГСПЛ представляє Україну в Між­народній Гельсінській Федерації, є неприбутковою та неполі - тичною організацією, діє на основі статуту. Мета створення та діяльності асоціації визначається у зазначеному документі як “...реалізація та захист прав і основних свобод своїх членів через сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Заключного акта Гельсінської наради з безпеки та співробіт­ництва в Європі (ОБСЄ) 1975 р., інших прийнятих на його роз­виток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України у сфері прав людини та основних сво­бод” [9]. Завданнями асоціації визначено: 1) пропаганда пра - возахисних ідей та міжнародних стандартів прав людини та основних свобод, правове просвітництво; 2) усіляка підтримка процесу становлення та розвитку українського правозахисно - го руху; 3) збирання інформації про факти порушень прав людини та основних свобод і правову ситуацію в Україні крізь призму відповідності букві та духу міжнародних зобов’язань у сфері прав людини та основних свобод; 4) сприяння дове­денню інформації про стан прав людини та основних свобод в Україні до відома керівників країн, що підписали Гельсінську угоду, зацікавлених міжнародних організацій, українських державних та недержавних органзіацій, своїх членів, а також широкого кола громадськості; б) пошук та застосування форм конструктивної участі громадськості у законотворчому про­цесі з питань, що пов’язані із захистом прав людини та осно­вних свобод, надання максимального сприяння законодавцю у створенні гарантій дотримання прав людини та основних свобод [Q].

Таким чином, сучасний Гельсінський рух спирається у сво­їй діяльності на ті самі міжнародні документи, що й поперед­ники, підтверджуючи ідейне спадкоємство з ними. Характер цього руху можна визначити як суто правозахисний, виходя­чи із задекларованих програмових засад спілки. Рівень зорга - нізованості Гельсінського руху у незалежній Україні вищий, ніж у попередні часи — зокрема, членами УГСПЛ не можуть бути окремі фізичні особи, а тільки правозахисні організації. До того ж й кількість правозахисників незрівнянно більша, бо політичні реалії сьогодення дають змогу діяти їм на ціл­ком легальній основі, не зазнаючи значного опору з боку дер­жави.

Проведений порівняльний аналіз програмових засад та ор­ганізаційних форм існування Гельсінського руху в Україні дає змогу зробити висновки, що одним з головних факторів ви­никнення та існування зазначеного руху є, зокрема, прийняття у 1975 р. Заключного Акта Гельсінської наради з питань без­пеки та співробітництва в Європі та виникнення на основі цьо­го документа міжнародного Гельсінського руху. Основна мета руху — збирання інформації про факти порушень прав людини та основних свобод в Україні, поліпшення становища у зазна­ченій сфері через співпрацю з міжнародними правозахисними організаціями, світовою та вітчизняною громадськістю й різно­манітний вплив на державну владу, наскільки це було можли­во у різні історичні періоди, частково або повністю досягалася. Існування руху у вигляді таких правозахисних організацій, як УГГ, УГС, УКГ-90 та УГСПЛ, демонструє високий організа­ційний рівень діяльності, обрання легального шляху впливу на державну владу з метою вирішення нагальних проблем з правами людини. Еволюційність та гнучкість мислення укра­їнських гельсінців, їх намагання відповідати потребам часу та вирішувати проблеми різними шляхами підтверджує існування політичної течії в Гельсінському русі наприкінці 80-х — на по - чатку 1990-х рр. XX ст. Діяльність УКГ-90 та УГСПЛ як суто правозахисних організацій говорить про те, що традиційний шлях правозахисту не було забуто й на сучасному етапі саме він є пріоритетним при вирішенні питань, пов’язаних з права­ми людини в Україні.

Стосовно перспектив подальших наукових розвідок, то іс­нує потреба більш детально розглянути у майбутніх дослі­дженнях правову базу Гельсінського руху в Україні в зазна­чений період.

Джерела та література

1. Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст.). — К.: ІІУ, 1994. — 220 с.; Касьянов Г. В. Не­згодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років в Україні. — К.: Либідь, 1995. — 222 с.; Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. — М.: Знание, 1993. — 252 с.; Гарань О. В. Убити дракона. — К.: Либідь, 1993. — 200 с.; Гончарук Г. І. Народний рух України. Історія. — Одеса: Астро­принт, 1997. — 378 с.; Камінський А. На перехідному етапі: “глас­ність”, “перебудова”, “демократизація” на Україні. — Мюнхен: Сучасність, 1990. — 64 с.; Права людини в Україні-2006: доповідь правозахисних організацій / Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ). — Харків: Права людини, 2007. — 114 с.; Бі­лий Д. Регіональні особливості дотримання прав і свобод в Україні / Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ). — К.: [б. в.], 2006. — 114 с.

2. Український правозахисний рух. Документи і матеріали Україн­ської громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод / Під ред. О. Зінкевича. — Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1981. — 199 с.

3. Українська Гельсінська Група 1978-82. Документи і матеріали / Під ред. О. Зінкевича. — Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983. — 998 с.

4. Основоположні документи Української Гельсінської Спілки / Під ред. О. Зінкевича. — Нью-Йорк.: Б. Й., 1989. — 22 с.

5. Програмова стаття УГГ “Наші завдання” // Сучасність. — 1978. — № 12.

6. Томенко М. Самоозначення України: Від історії до політики (дер­жавна стратегія сучасної України в контексті історичних традицій та світового досвіду). — К.: Заповіт, 1998. — 272 с.

7. Гарань О. В. Убити дракона. — К.: Либідь, 1993. — 200 с.

8. Про створення Українського комітету “Гельсінки-90” // Інформа­ційний бюлетень Українського комітету “Гельсінки-90”. Ч. 1 (Сер­пень, 1990). — Нью-Йорк: Спілка, 1990. — 32 с.

9. Статут Всеукраїнської асоціації громадських організацій “Україн­ська Гельсінська спілка з прав людини” // Офіційний сайт Всеу­країнської асоціації громадських організацій “Українська Гельсін­ська спілка з прав людини” //htpp: // Www. helsinki. org. ua.

Анотації

Кривдина И. Б. Программные принципы и организационные формы существования Хельсинского движения в Украине (1976— 2010 гг.).

В статье проводится сравнительный анализ основных програм­мных принципов существования таких организационных форм Хельсинкского движения в Украине, как: Украинская Хельсинк­ская группа (1976-1988), Украинский Хельсинкский союз (1988­1990), Украинский комитет “Хельсинки-90” (1990-2004) и Укра­инский Хельсинкский союз по правам человека (2004-2010).

Krivdina I. B. Program principles and organizetion forms of exis­tence of the Helsinki movement in Ukraine (1976—2010).

In article is condact of relation analysis of the mains program principles of existence such organizetion forms of the Helsinki move­ment in Ukraine as: Ukrainian Helsinki group (1976-1988), Ukrai­nian Helsinki union (1988-1990), Ukrainian committee “Helsinki-90” (1990-2004) and Ukrainian Helsinki union at the human rightes (2004-2010).

Похожие статьи