Головна Історія Інтелігенція і влада ЗАХОДИ ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ ЩОДО КОДИФІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА
joomla
ЗАХОДИ ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ ЩОДО КОДИФІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Історія - Інтелігенція і влада

С. А. Лапшин

Удосконалення державних інституцій України, зокрема ін­ституту державного управління, парламентської законодавчої діяльності, судової системи та ін., передбачає врахування наці­ональних традицій та надбань світового досвіду державотворен­ня. В цьому аспекті історичний аналіз кодифікації українського законодавства в часи функціонування Правління гетьманського уряду є актуальним як для істориків, так і державних діячів. Проте публікацій з цієї теми недостатньо.

Розвиток суспільно-політичного та економічного життя України у другій чверті — середині XVIII ст. призвів до необ­хідності кодифікації права. Адже в досліджуваний період дія­ла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи навіть суперечили одна одній, що створювало значні труднощі для їх застосування. Офіцій­ним кодексом вважався Литовський Статут, складений у XVI столітті й виданий урядовою білорусько-українською мовою. Крім того, було дійсним і німецьке, так зване Магдебурзьке право, яким користувалися в містах з самоуправлінням (Че­рнігів, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Козелець, Остер, Почеп, Погар); в полкових і сотенних козацьких судах мало провідне значення звичаєве право.

Історіографія досліджуваної проблеми невелика. Серед до­сліджень, які так чи інакше стосувалися цього питання, слід виділити дослідження Грушевського М. С. “Иллюстрированная история украинского народа”; Гуржія О. “Українська козаць­ка держава у 2 половині XVП-XVПI ст.: кордони, населення, право”; Кульчицького В. С. “Кодекс українського права 1743 року”; І. Теличенка “Очерк кодификации малороссийского пра­ва до введения Свода законов”.

Метою нашого дослідження є вивчення діяльності Кодифі­каційної комісії в 1734-1744 рр., яка виробила Звід законів “Права, по которым судится малороссийский народ”, та заходи Правління гетьманського уряду (Далі: ПГУ) щодо цього.

Одним з перших кроків ПГУ було продовження кодифіка­ції українського законодавства, яке розпочалося зі створення комісії в 1728 р. Інструкція ПГУ зазначає: “з метою покра­щення правосуддя Малоросійського народу, Магдебурзькі пра­ва та Саксонські статути, за якими судиться Малоросійський народ, необхідно перекласти великоросійською мовою та звести з трьох прав у єдине. Необхідно докласти всіх зусиль та вико­нати попередній наказ якомога швидше, оскільки в цьому є велика необхідність”[1].

14 червня 1734 р. члени Генерального військового суду (Далі: ГВС) звернулися до Голови ПГУ князя О. Шаховського за роз’яс­ненням, якими законами слід керуватися у своїй роботі, через протиріччя між Литовським Статутом, Саксонським зерцалом та російським Порядком про покарання вбивць та крадіїв.

Таким чином, ПГУ повернулося до питання про необхідність відновлення кодифікації законодавства, яка була розпочата ще за гетьманування Д. Апостола. Ідея кодифікації була підтрима­на російським урядом, який плекав надію наблизити правову систему України до російської.

Кодифікація права була однією з форм наступу російського царизму на автономію України на початку XVIII ст., і мала на меті заміну українського права, базованого на Литовських Статутах та Магдебурзькому праві, загальнодержавним росій­ським законодавством [2]. Російський уряд прагнув усунути розбіжності, які існували між загальноімперським законодав­ством і чинним на Лівобережній Україні, для якнайшвидшої ліквідації її автономного статусу [3].

Внаслідок соціально-економічного і політичного розвитку Гетьманщини вже у першій половині XVIII ст. назріла необ­хідність кодифікації права на території регіону і склались для цього фактично всі умови. Керівні кола держави — ініціатори систематизації — ставили за мету подолати цим самим кризу у правовій галузі, яка щодалі поглиблювалась, а також перед­бачали закласти підгрунтя національної законодавчої бази, за­кріпивши політичну автономію України.

Найбільш зацікавленими у законотворчому процесі були ко­зацька старшина й вище духовенство, які, сконцентрувавши у своїх руках величезні матеріальні багатства і всю повноту міс­цевої влади, намагалися зрівняти і затвердити становий статус старшини і шляхти [4].

Ідея необхідності кодифікації українського права знайшла відображення в одному з пунктів “Рішучих статей” гетьмана Д. Апостола, який передбачав створення комісії для “рассмо­трения книг правных и составления из них общего свода”. Однак, насправді зазначена комісія не була створена. Тому в інструкції від 8 серпня 1734 р. Голові ПГУ князю О. Шаховсь - кому Сенат наказував створити спеціальну комісію з 12 членів для вироблення Зводу українських законів. Причому інстру­кція передбачала переклад законів не українською, а росій­ською мовою. Члени комісії призначалися Головою ПГУ кня­зем О. Шаховським. Немає сумніву, що всі вони належали до розряду доброзичливців Російської імперії. До комісії увійш­ли 5 духовних осіб: архимандрит Київської єпархії Дубневич, ігумен Переяславської єпархії, ченець Печерського монастиря Юскевич, ігумен Чернігівської єпархії Макошинський, прото­поп Р. Савецькой; 1 представник городян — з київського ма­гістрату — Нечай; 6 представників військових: хорунжий Лу­бенського полку Столковський, Мглинський сотник Григорій Стороженко і бунчуковий товариш Семен Чуйкевич, В. Дмит - рашенко та Райга. Крім того, до комісії увійшли тільки двоє українських урядовців — генеральний суддя Іван Борозна і полтавський полковник Василь Кочубей [5]. Для технічної ро­боти з перекладу і редагування законів російський намісник додав ще 6 осіб. Загалом комісія складалася з 18 осіб.

Працювала комісія в Москві, але звітувала перед головою ПГУ, який перебував у Глухові. Так уряд Російської імперії прагнув ізолювати членів Кодифікаційної комісії від впливу генеральної старшини та відволікань на приватні справи.

Аналіз архівних джерел свідчить, що голова ПГУ князь О. Шаховський багато уваги приділяв роботі Кодифікаційної ко­місії. Так, у 1734 р. він надіслав комісії “Вьісокоповажньїй листовньїй указ” з вимогою повідомити про наявні результати і пояснити причини повільної роботи. У відповіді члени Коди­фікаційної комісії повідомляли, що “їхня справа дуже важли­ва”, а повільність роботи пояснювали наступними факторами:

1) затримками у зв’язку з відсутністю інструкцій та наказів;

2) довготривалістю перекладу законодавчих актів, написаних латинською мовою; 3) необхідністю переробки 3-х розділів. Крім того, І. Борозна скаржився на окремих членів комісії, які не обізнані з правом, від чого більше суперечок, ніж роботи.

Отримавши повідомлення від членів Кодифікаційної комі­сії, голова ПГУ наказав повідомити конкретніше, хто з членів комісії не виявляє сумлінності в роботі. І. Борозні наказува­лося суворо контролювати, щоб під час кодифікаційної робо­ти працювали згідно з наказами імператриці та інструкціями, наданими ПГУ. Щодо осіб, які не виявляють сумління, князь

О. Шаховський рекомендував І. Борозні своєю старанністю по­казувати приклад іншим членам комісії. У спірних питаннях голова ПГУ рекомендував керуватися передусім наданими ін­струкціями і почуттям вірнопідданості імператриці, а у випа­дку неможливості вирішити суперечку самостійно наказував повідомляти до ПГУ.

Голова Кодифікаційної комісії І. Борозна неодноразово зве­ртався до голови ПГУ за роз’ясненнями. Таким чином, між Кодифікаційною комісією та ПГУ встановилося постійне лис­тування з інструкціями та повідомленнями.

Зокрема, Голові Кодифікаційної комісії була дана необмеже­на влада над іншими членами, яка виявилася в “смотрении за ними и донесении об их отлучениях и неповиновениях”. Крім того, ПГУ вимагало проводити засідання колегіально, щоб “лі­ниві соромилися і працювали сумлінно” [6].

Важливо зазначити, що уряд Російської імперії вважав ро­боту Кодифікаційної комісії технічною процедурою перекладу і систематизації законів та звичаїв, які діяли в Україні. Проте вже восени 1734 р. виявилися значні розбіжності в поглядах членів комісії щодо принципів Зводу законів. Так, А. Дубне - вич, Онісшевич, Столповський та Думітрашка висунули ідею створення самостійного кодексу законів, хоча ця ідея була кри­тично оцінена генеральним суддею І. Борозною: “Хотели новое какое право составить непорядочно и необстоятельно... ” [7].

Натомість І. Борозна пропонував прийняти за основу май­бутнього кодексу Литовський статут, зберігши його структуру, виділити невідповідні обставинам норми та доповнити нормами Магдебурзького права. Однак, такий “Проект” роботи над зве­денням був суворо засуджений О. Шаховським. Голову ПГУ не влаштовувало перетворення проблеми юридичної в проблему політичну: І. Борозна фактично ставив питання про повернен­ня до первинних основ української автономії: “...а Богдан-де Хмельницкий не с каким другим правом под высокодержав­ную руку монаршую подался и просил, только с польским кня­жества Литовского правом, названным Статутом... А Богдану Хмельницкому... права и вольности козацкие, какие от коро­лей польских себе надданные имели, и со оными под велико­державную руку монаршию поддалися, подтверждаются, как

О том и в грамоте... императрицы 1734 генваря 31 дня... напе­чатано...”^]. Зрозуміло, що включення до Зводу тексту, який юридично закріплював гетьманство, було для російського уря­ду неприйнятним. При цьому О. Шаховський вже давно вбачав у генеральному судді гетьманські амбіції: “Показывает себя, яко... паче других к пользе малороссийского народа старание имеет, в ту надежду, как бы от малороссийских обывателей похвалу себе иметь...” [9]. Не менш жорстку протидію викли­кали і спроби І. Борозни передати Звід законів не до ПГУ, а на розгляд Ради старшини. Князя О. Шаховського не влаш­товувало перетворення комісії на законодорадчий парламент. Тому голова ПГУ відкинув не лише ідею переведення комісії до Глухова, але й пропозицію І. Борозни назвати Звід “Книгою прав малоросійських”.

Голову ПГУ хвилювало, що попри функціонування комісії в Москві, над нею не було встановлено реального контролю. Для виправлення ситуації князь О. Шаховський запропонував включити до складу комісії російського представника, що було затверджено указом імператриці від 2 грудня 1735 р.: “до 12 духовних та світських осіб, які займаються укладанням Зводу законів, призначити одну персону з великоросіян, щоб ті ма­лоросіяни під контролем цієї персони виконували свою справу професійніше та скоріше” [10].

Таким чином, цим наказом було розширено повноваження ПГУ з контролюючих до безпосередньої участі у роботі Кодифі­каційної комісії.

В 1736 р. робота комісії була прискорена передусім у зв’язку з готовністю російського уряду до компромісу на ґрунті стано­вих інтересів старшини. Зміна позиції петербурзьких офіцій­них кіл була пов’язана з Російсько-турецькою війною. В урядо­вих колах Російської імперії вважали за потрібне зробити дещо для “удовольства и приласкания України, чтобы недовольная старшина пользуясь войной, не произвела восстание” [11].

Отже, уряд Російської імперії погодився з пропозицією

І. Борозни прийняти Литовський статут за основу “українсь­кого Зводу”. Варто зазначити, що імперська влада нічого не втрачала — ініціатором затвердження в Гетьманщині окремих норм російського законодавства нерідко ставала сама українсь­ка старшина. Її принциповість у захисті “малоросійських прав та вольностей” закінчувалася там, де починалися її інтереси. Ще під час підготовки “Рішучих статей” в 1728 р. старши­на посилалася на норми російського “Духовного регламенту”, щоб ввести в Україні заборону на зростання землеволодіння свого основного конкурента — церкви, якій належало від 26 до 68 % земель. Ті ж позиції вона відстоювала і в комісії зве­дення “прав малоросійських” в 1735 р., попри зауваження ду­ховенства, що подібної заборони немає в Литовському статуті. А після появи російського маніфесту від 31 грудня 1736 р. про обмеження терміну дворянської служби і можливість залиши­ти одного з дворянських синів для господарювання українська старшина просила влітку 1737 р. розповсюдити ці норми і в Україні [12].

22 січня 1736 р. О. Шаховський доповідав в Сенат, що, за повідомленням І. Борозни, “переклад правних книг здійснено, а звід завершується — чотири глави вже повністю готові і ви­вірені”. За таких обставин Голова ПГУ не заперечував проти переїзду комісії до Глухова, і 11 лютого 1736 р. було видано наказ про переїзд “персон, призначених для перекладу та зводу малоросійських прав, з Москви до Глухова”. Крім того, ПГУ видало наказ не виплачувати їм жалування, адже вони, живу­чи в Україні, можуть задовільнятися із своїх маетностей. Сенат при цьому вимагав найшвидшого завершення і подачі Зводу для апробації та затвердження Сенатом [13].

Саме матеріальна винагорода мала величезне значення у продуктивності подальшої роботи комісії. Так, архимандрит

А. Дубневич, І. Борозна та В. Кочубей отримували по 100 крб. на рік, інші члени комісії по 60 крб., 10 писарів — по 25 крб. Проте зазначена винагорода виплачувалася лише один раз — в 1735 р., що стало причиною систематичних уникань від участі в засіданнях Кодифікаційної комісії. В 1736 р. Рогачевський у донесенні ПГУ пише, що, живучи в Глухові без матеріальної винагороди, він вкрай розорився, адже у нього немає ніяких маетностей. Тому просить замінити його більш забезпеченою особою [14].

З 1736 р. розпочався так званий Глухівській період роботи комісії (1736—1743 рр.). Однак, він був менш динамічним, ніж Московський період, оскільки у зв’язку з Російсько-турецькою війною багато членів комісії були відкликані, а її діяльність припинена. Разом з тим, коли новий Голова ПГУ князь І. Баря - тинський мотивував неефективність залучення до роботи нових осіб через їхню необізнаність зі справою, імператриця Анна Іо - анівна не погодилася та видала наказ замінити відсутніх членів комісії новими. І в 1738 р. роботу комісії було відновлено. Ймо­вірно, це було пов’язано з відновленням роботи над російським Зводом.

Передача в 1744 р. Зводу законів для затвердження Сенатом виявилася запізнілою, оскільки Сенат на той час вже обмірко­вував заходи для поширення на Україну загальноімперського законодавства [15].

За викладом, змістом і юридичною термінологією українсь­кий кодекс перевищував усі зразки зафіксованого права, що існували на той час. Тому його офіційно і не затвердили, адже він не задовольняв вимог імперських структур, вийшовши, за межі дозволеного. Цьому, на жаль, сприяла і позиція певної частини козацької старшини, яка, хоч і захищала загальноде­ржавні інтереси, але не підпорядковувала їм свої власні, часто керуючись егоїстичними амбіціями і намірами, не враховую­чи й не розуміючи при цьому державних потреб. Національно - консервативні кола українського суспільства не бажали заміни правових актів, вбачаючи у Литовському статуті гарантію ста­більності законодавства і (що суттєво саме для них) — збере­ження прав і привілеїв шляхетського стану.

Таким чином, питання кодифікації українського законодав­ства було одним з найбільш актуальних в роботі ПГУ. Голова ПГУ здійснював загальне керівництво Кодифікаційною комісі­єю: надавав інструкції, контролював хід роботи, звітував про її роботу перед Сенатом, який вважав кодифікацію українського права однією з форм наступу російського царизму на автономію України.

Джерела та література

І. Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. І. — Спр. 60341 “О смерти Д. Апосто­ла”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;

2. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII - XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. — С. 163;

3. Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С. 28;

4. Гуржій О. Вказана праця. — С. 163, 165;

5. Російський державний архів давніх актів, м. Москва (Далі: РДАДА). — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 86-87;

6. Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до вве­дения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — ХХІІІ. — С. 24;

7. РДАДА. — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 113-114;

8. ЦДІА України. — Ф. 51. — On. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоа - нівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;

9. РДАДА. — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 105-105про;

10.Полное собрание законов Российской империи (Далі: ПСЗ). — Т. IX. — №6837 “O назначении одного из великороссиян при 12 малороссийских депутатах, отправленных в Москву для сочинения Свода и Уложения из Малороссийских законов”. — С. 604;

11.Грушевський М. С. Илюстрированная история украинского наро­да. — К.: Левада, 1996. — С. 264;

12. РДАДА. — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 287;

13.ПСЗ. — Т. IX. — №6888 “Именный, данный генерал-адъютанту князю Шаховскому Об учреждении почт во всей Малороссии и о штрафах, положенных за укрывательство беглых” 11 февраля 1736. — С. 739-740;

14. Теличенко И. В. Вказана праця. — С. 443;

15.Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.

Анотації

Лапшин С. А. Меры гетманского правительства по кодифика­ции украинского законодательства.

На основе комплекса источников и литературы автор анализи­рует деятельность Кодификационной комиссии в 1734-1744 гг., выработавшей Свод законов “Права, по которым судится украин­ский народ”, и контроль гетманского правительства над работой Кодификационной комиссии.

Lapshin S. A. Hetman’s government measures for the codifica­tion of the Ukrainian legislation.

Using a complex of sources and literature the author analyzes the activity of the codification commission in 1734-1744, which com­pleted the codex of “Rights according to which the Ukrainian people is judged”, and Hetman’s government control over the work of the codification commission.