Головна Історія Інтелігенція і влада ЕВОЛЮЦІЯ РОЛІ І МІСЦЯ ДЕРЖАВИ В ПРОЦЕСІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ
joomla
ЕВОЛЮЦІЯ РОЛІ І МІСЦЯ ДЕРЖАВИ В ПРОЦЕСІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ
Історія - Інтелігенція і влада

А. М. Вдовиченко, В. А. Нагайник

Уже не перший рік ведуться наукові суперечки про роль і місце держави у суспільстві взагалі та у господарському механізмі, зок­рема. Діячі науки як далекого (Р. Гейлбронер, Дж. Гелбрейт, Дж. Кейнс, П. Самуельсон, Дж. Стігліц), так і близького зарубіжжя (В. Бірюков, І. Богомолов, Д. Валовий, С. Губанов, І. Осадча...), не випадок при цьому й вчені України (В. Геєць, І. Лукінов, Ю. Пахо­мов, М. Чечетов...) звертаються до даної проблеми на наукових кон­ференціях і в періодичній пресі. Не обходять її стороною політичні й державні діячі, хоча бачать цю проблему по-різному: одні висту­пають за активне втручання держави в економічне і соціальне життя країни, інші — проти такого втручання. Дискусії продовжуються, але ж висновки, які б більш-менш наблизили суспільство до істини, далекі від бажаного. Проте залишити без уваги проблему, котра має теоретичне і безпосередньо практичне значення і від правильного вирішення якої багато в чому залежить теперішнє та й майбутнє України, ми, природно, не можемо. Отож, метою цієї статті є визна­чити ключовий стрижень вирішення розглядуваної проблеми.

Ми вважаємо, що відповідь на вельми складне питання: чия то­чка зору більше відповідає істині і яку роль повинна відігравати держава сьогодні, може дати тільки науковий підхід при його ана­лізі. Що ж до наукового підходу, то, на нашу думку, ним може бути тільки принцип історизму. Застосовуючи цей принцип, нагадаємо, слід виходити з того, що будь-яке явище треба досліджувати у про­цесі його виникнення, становлення і розвитку, в органічному зв’яз­ку з тими умовами, які його породжують.

З урахуванням цього зауважимо, що сама держава теж явище історичне, оскільки виникла при певних умовах, а оскільки ці умо­ви змінюються, то не можуть не змінюватися і її роль в суспільстві, ті функції, які вона виконує на тому чи іншому етапі розвитку цьо­го суспільства.

Отже, з’явившись на історичній арені у далекі часи в основному як політична організація суспільства, держава в кінці ХІХ й особ­ливо на початку ХХ ст. почала брати на себе все більше економіч­них функцій, виконуючи роль координатора господарської діяль­ності, звертаючи увагу не тільки на економічні, а й на соціальні питання. Відносно ж способів, за допомогою яких держава вирішу­вала ці питання, то стало спостерігатися поєднання ринкових і не - ринкових методів. Зміна ролі держави є надто помітною з середини

XX ст. в зв’язку з НТР і тим більше сьогодні — в умовах форму­вання інформаційного суспільства.

Відображаючи досягнутий рівень усуспільнення виробництва у розвинутих країнах, визначальною стала економіка міжгалузевих корпорацій. Для такої економіки, що все більше і за технологічною ознакою перетворюється у взаємозв’язане ціле, характерними по­стають вертикально інтегровані виробничі відносини, над якими, у свою чергу, піднімається “держава корпорацій”. Держава об’єктив­но, внаслідок розвитку продуктивних сил, перетворюється із чисто політичного органу в економічний, беручи на себе цілий ряд дуже значущих функцій. Вона невіддільна від економіки, стає елементом, підсистемою соціально-економічної системи як цілого. Така є об’єк­тивна тенденція, що випливає із змін в продуктивних силах і виро­бничих відносинах.

Ось чому сьогодні у “досконалому” (як його часто називають) капіталістичному суспільстві з “цивілізованою ринковою системою” переплітаються старі і зовсім нові риси. Формується економічна структура, яку описати чисто ринковими, грошовими категоріями практично неможливо. В цьому новоутворенні відбуваються істот­ні, якісні зміни і в соціально-класовій структурі. Продовжують з’яв­лятися чисельні соціальні групи, котрі важко віднести до того чи іншого класу, оскільки вони займають проміжне становище між крайніми полюсами: капіталом і найманою працею. Мало того, змін торкається і сама структура робітничого класу. Виникає маса соці­альних питань, вирішити які, або спробувати їх вирішити може тіль­ки держава. Інакше кажучи, ці й багато інших змін тільки підтвер­джують ту істину, що в ході історичного процесу соціально-еконо­мічна система, котру досліджував К. Маркс, пройшовши свій апо­гей розвитку, розпочала змінюватися, причому настільки, що пред­ставляє сьогодні так звану “змішану економіку” (перехідну еконо­міку) з великою часткою соціалізації. Для цієї перехідної системи характерним став не чисто ринковий механізм господарювання, при якому держава грала б другорядну роль, а такий, де сполучені, поєднані дві засади — централізовані і ринкові методи управління.

До речі, свою нездатність ефективно виконувати регулюючу роль класичний ринок показав уже в кінці XIX ст. і повністю підтвер­див це в період Великої депресії — кризи 1929 — 1933 рр. Криза охопила більшість розвинутих країн, і особливо США. За вікном була паралізована країна, а в кріслі Президента США сидів паралі­зований Ф. Рузвельт. Нагадаємо, що в 1932 р. в США було майже 17 млн. безробітних, розорилися кожен четвертий банк і більше 30 тисяч приватних компаній, голодні люди громили магазини, ка­тастрофічними темпами росла злочинність. Коли попереднику Ф. Рузвельта, Президенту США Г. Гуверу радили втрутитися в ті процеси, то він категорично заперечував, твердячи, що втручання держави в особі уряду у будь-який бізнес недопустимо і закликав американців беззавітно вірити в систему вільного (природно, без втручання держави) підприємництва. Чи не правда, як схожі запе­вняння наших “реформаторів-ринковиків”: “альтернативи ринку немає”, “ринок все поставить на місце, йому не треба заважати”. Однак, як сьогодні, так і тоді становище країни, в котрій держава самоусунулася, тільки погіршувалося.

Ставши після Г. Гувера на посаду Президента США, Ф. Рузвельт зайняв зовсім протилежну позицію. Всі банки країни були закриті на державну ревізію. В Конгрес був поданий “Надзвичайний закон про банки”, потім надійшли інші закони: “Про регулювання сіль­ського господарства”, “Про відновлення промисловості”... Ці та інші заходи соціального характеру ґрунтувалися на розумінні того, що ні вийти із кризи, ні навіть пом'якшити її неможливо без активної позиції держави. У кінцевому підсумку вималювалося два момен­ти, що визначили напрямки реформ, котрі ввійшли у більш широку програму дій держави в особі уряду — “Новий курс”. Відповідно до першого напрямку — величезних монополістів поставили під кон­троль держави. Згідно з другим — ставилося завдання відновити платоспроможний попит населення. Був прийнятий ряд законів, які сприяли поліпшенню соціального становища громадян. Ферме­ри, наприклад, одержали право і можливість продавати зерно дер­жаві за паритетними цінами, а це означало, що закупочні ціни уста­новлювалися вище витрат, котрі зазнали виробники. Між іншим, такий порядок діє і сьогодні. Держава своєю політикою уберігає фермерів від розорення. В ту пору (часи “Нового курсу”) була вве­дена заборона на торгівлю землею сільськогосподарського призна­чення. Уряд контролював увіз продовольчих товарів в країну, обе­рігаючи своїх товаровиробників від розорення. Ще низка заходів засвідчувала, що в той період фактично був прийнятий національ­ний план виробництва основних сільськогосподарських продуктів.

Частина прибічників “поглиблення ринкових реформ” продов­жують твердити, що активну роль держава якщо і повинна відігра­вати, то тільки у кризових ситуаціях. У тих же США державна політика спрямована на подання допомоги фермерам. Сьогодні вона складає до 100 млрд. доларів на рік. Більше третини земельних угідь перебуває у державному фонді, а земля, що знаходиться у при­ватній власності, суворо контролюється. Держава видає інструкції по користуванню землею, по випуску асортименту і кількості про­дукції. Як бачимо, сільське господарство у США перебуває під регу­люючим контролем держави, котра розробила ефективний меха­нізм регулювання, назвати який чисто ринковим неможливо, оскі­льки йде мова про поєднання централізованого управління з рин­ковими засадами. Велику суму складають державні дотації сільсь­кому господарству і в європейських країнах: Франція виділяє 7% ВВП; Німеччина — майже 13%; Велика Британія — 27,2%; Норве­гія — 32,5%. Через те останнім часом наші вчені вже сміливіше схиляються до ідеї державного регулювання економіки в Україні взагалі, а також сільського господарства, зокрема [1].

Вищенаведені відомості дозволяють зауважити: головна причи­на аграрної кризи в нашій країні полягає, по-перше, саме в тому, що регулююча роль держави ослаблена, а, по-друге, — у відсутності на­укової концепції реформування. У зв’язку з цим викликає по­див заява питально-розгубленої форми голови Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики і земельних відносин

І. Томіча: чому український фермер в Канаді, США, Аргентині де­монструє у виробництві світові стандарти, а на рідній землі з най­кращими потенціальними можливостями і ґрунтово-кліматични­ми умовами — ні? [2]. Думається, відповідь лежить на поверхні: причина такого становища у відсутності наукової, проселянської державної аграрної політики. Поки ж стан сільського господарст­ва України, прямо скажемо, важкий. Воно роздрібнене і дрібнотова­рне, а через те малопродуктивне. Нагадаємо, що проводжувані огу­льно, більше з політико-ідеологічних позицій, реформи в сільсько­му господарстві призвели до розорення 12,6 тисячі великих колго­спів і радгоспів. Фактично примусова кампанія підірвала основу основ аграрного сектора. Орієнтація на дрібне фермерство неефек­тивна та і неперспективна. Це суперечить світовій тенденції до збі­льшення частки оброблюваної землі в одних руках, до укрупнення сільськогосподарських підприємств, їх кооперування, а не до роз­дрібнення. Кооперативи, акціонерні фірми тепер є ключовою орга­нізуючою ланкою американського, та й не тільки американського виробництва. Про це, до речі, свідчить і статистика: у США всього 4,1% великих ферм дають біля половини валового прибутку; 51,2% дрібних ферм — лише 2,8%. Такі реалії.

В Україні сьогодні основну продукцію дають особисті підсобні господарства. У середньому по країні питома вага таких господарств перевищує 75%. Як замічено вище, такий шлях розвитку історично не виправданий. Однак, незважаючи на перевагу кооперації, кіль­кість кооперативів в аграрному секторі не збільшується, а, навпаки, зменшується. Політика ринкового фундаменталізму при відсутнос­ті керованої інноваційної моделі розвитку призвела до занепаду не тільки промислового сектора, а й аграрного. Виступаючи на парла­ментських слуханнях, голова Верховної Ради України В. М. Лит­вин зауважив, що в аграрному секторі фактично спостерігається деградація науково-технічного рівня. Три четверті продукції в аг­рарній сфері створюється ручною працею з мінімально низьким залученням малої механізації. У минулому залишилися такі по­няття, як селекція, сівозміна і навіть хімічний захист рослин. А на­дія, що станеться “вибух” підприємницької діяльності, не виправ­далася [3]. І далі, “ми не перейшли з другого світу до першого, а опинилися в третьому... ми переживаємо бідність, відсталість, неса­мостійність, тягар зовнішніх боргів, принизливе почуття меншовар­тості” [4], — заявив голова Верховної Ради.

Чи можна при такому стані аграрного сектора і такій стратегії розвитку (краще сказати, при відсутності такої стратегії) настрою­ватися на скоре “завойовування” аграрного ринку Європи, до чого закликав на XV з’їзді Асоціації фермерів і хліборобів України наш Президент В. А. Ющенко? Мета, безумовно, благородна, і справа реа­лізації її невідкладна, нагальна; потрібні величезні капітальні вкла­дення в аграрний сектор. І одним із кроків по реалізації цих доб­рих намірів стане, за словами Президента України, прийнятий на 2005 р. Закон про Державний бюджет України, котрий, у зв’язку зі змінами структури витрат, Кабінет міністрів України незабаром подасть на розгляд до Верховної Ради. Поки ж на селі проживає 30% населення країни, серед якого близько 8% безробітних, а май­же 1,5 млн. селян покинули нажиті місця у пошуках роботи [5].

Безумовно, додаткові капіталовкладення в аграрний сектор дуже потрібні. І все ж таки, на наш погляд, однобічність бачення пробле­ми буде не стільки у відсутності коштів, скільки у відсутності чіт­кої направленості державної політики, комплексної цільової про­грами. Цікаво, що на вищеназваному з’їзді представник Шведсько­го кооперативного центру Р. Скотберг закликав “не надто надіяти­ся на протягнуту руку допомоги із Європи”, не думати, що багато проблем самоусунуться, і відмовитися нарешті, вважає він, від по­стійної звички “звинувачувати інших” [6]. Щодо його рекоменда­цій відносно напряму розвитку, то знову він закликав не зациклю­ватися на одному фермерстві, а підтримувати різні форми господа­рювання; магістральним же шляхом, на його погляд, є шлях коопе­рування. Відрадно, що ідея про великого товаровиробника і про розвиток всіх форм господарювання, а не тільки фермерства, в ці­лому агропромисловому комплексі прозвучала врешті-то з вуст мі­ністра аграрної політики України О. Барановського.

Практика проводжуваних і з кожним роком “поглиблених ри­нкових реформ” в Україні показала, що не можна повернути еконо­мічний розвиток до епохи вільної конкуренції (епоха ХУІІ-ХІХ ст.), котра історично зжила себе і канула в Лету. Про яку економічну свободу міркують прибічники ринкового фундаменталізму, якщо у розвинутих країнах світу половина національного прибутку і тре­тина інвестицій по різним каналам перерозподіляється державою? Вона ж визначає практично всі головні параметри стратегічного розвитку на основі планів-прогнозів. І процеси ці тільки будуть наростати, вони неповоротні. Та й економічна свобода, про яку над­то багато люблять говорити, неможлива сьогодні без визначених форм і методів регулювання на макрорівні. Що ж до справжньої, а не уявної демократії, то й вона немислима поки що без сильної державної влади. Прибічники ринкового фундаменталізму взяли на озброєння рекомендації Міжнародного валютного фонду (МВФ), котрі використовувалися раніше для країн третього світу. Реаліза­ція цієї моделі дозволила нажитися західним розвинутим краї­нам на горі країн, що розвиваються. З 1982 до 1990 рр. тільки у вигляді відсотків західні банки одержали від цих країн 700 млрд. доларів. Вказані рекомендації зробили ще більш безнадійним ста­новище практично всіх країн, що послухали приписи, поради МВФ. А коли взяти більш тривалий період, то в 1964 р. зовнішній борг країн, що розвиваються, був 50 млрд. доларів, а сьогодні — 2,6 три­льйона. Як не пригадати слова Дж. Гелбрейта про те, що економіч­на теорія стала служити не розумінню чи поліпшенню економічної системи, а цілям тих, хто має владу в цій системі [7]. Ми згодні з твердженням, що “ринкова парадигма” як система поглядів на су­часному етапі застаріла, а тому, спираючись на неї, нав’язувати при­таманні їй методи господарювання без втручання держави — рано чи пізно приведе до важких наслідків, про що і свідчать результати реформ в Україні.

Хотілося б знайти підтвердження словам голови Верховної Ради України В. М. Литвина: наша країна “переборола в собі такий сте­реотип, що ринок все відрегулює невидимою рукою і що він може бути тільки хорошим... Тому на сьогодні головне питання — не лише інновації у сфері технології. Не менш важливе значення ма­ють інновації в системному управлінні економікою” (підкресле­но нами) [8].

Коли ж ми прагнемо в Європу, то повинні розуміти, що там роль держави дуже велика, вона давно вже не “нічний сторож” (А. Сміт), а координатор всієї господарської діяльності. Уряди, як представ­ники держави, генерують до 80% законопроектів (у нас, до речі, поки що навпаки; народні депутати ініціюють вдвічі більше зако­нопроектів, ніж Кабінет міністрів). Причому на Заході закони узго­джуються не тільки в рамках однієї країни, а й в рамках Євросою - зу. Наприклад, з 1997 р. там діє так званий “Акт стабільності та зростання”. Він регулярно оновлюється в залежності від змін на міжнародному рівні. На базі цього “Акту” створено загальне кері­вництво з економічної політики.

Ось чому, визначаючи стратегічний напрямок розвитку країни, необхідно зрозуміти, що Україна має стати європейською за своєю сутністю, за внутрішньою облаштованістю, а не затято прагнути кудись увійти [9]. Природно ж, ця ідея без активної ролі держави в усіх сферах людської діяльності не стане реальністю.

Література:

1. Ревенко М. Удосконалення державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки //Экономика Украины. — 2003. — № 12. — С. 51,52.

2. Томіч І. Фермери надіються на персональну підтримку //Голос України.

— 2005. — 23 лютого. — С. 9.

3. Парламентські слухання “Економічна політика України: актуальні питання” //Економіст. — 2004. — № 6. — С. 20.

4. Там же.

5. Томіч І. Фермери надіються на персональну підтримку. — С. 9.

6. Там же.

7. Гэлбрейт Дж. К. Экономические теории и цели общества. — М.: Про­гресс, 1999. — С. 7.

8. Парламентські слухання “Економічна політика України...”. — С. 20.

9. Там же. — С. 20,21.