Головна Історія Інтелігенція і влада ПОБУТОВЕ ЖИТТЯ МОНАХИНЬ СТАНІСЛАВІВСЬКОГО ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ ЧИНУ св. ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО 1900-1946 рр
joomla
ПОБУТОВЕ ЖИТТЯ МОНАХИНЬ СТАНІСЛАВІВСЬКОГО ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ ЧИНУ св. ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО 1900-1946 рр
Історія - Інтелігенція і влада

I. М. Стасюк

Ключові слова: монастир, Устав, сестри св. Василія Великого, побутове життя.

Ключевые слова: монастырь, Устав, сестры св. Василия Вели­кого, бытовая жизнь.

Key words: monastery, Charter, Sisters of St. Basil, domestic life.

Повсякденне життя монахинь доволі цікава та актуальна тема для дослідників соціальної історії, оскільки асоціюється для пересічної людини з якоюсь загадковістю і таємничістю аскетизму монастирів. Окрім того, греко-католицькі монасти­рі Галичини початку XX ст. відрізнялися своєю «клявзурою», тобто закритістю від суспільства, монахині не виходили без нагальної потреби та дозволу власної настоятельки навіть за ворота своєї обителі. Черниці не спілкувалися із світськими особами та не цікавились політичними новинами. Вони твори­ли своє власне суспільство, життя якого було чітко унормоване головним положенням статуту згромаджень.

У сучасній українській історіографії проблема діяльності сестер василіянок у м. Станиславові висвітлена досить опосе­редковано. Серед великої кількості наукових праць, присвяче­них історії УГКЦ міжвоєнного, нацистсько-окупаційного та по­воєнного періоду, варто виділити науковий доробок М. Вуянко, Б. Савчука, П. Кам’янського, о. П. Мельничука, І. Андрухіва,

І. Комар, Н. Дмитришиної та О. Сурмач, які у статтях та мо­нографіях більше уваги звертають на освітньо-виховну та бла­годійну діяльності василіянок, ніж на питання внутрішнього устрою монастиря та повсякденного життя монахинь.

Метою даної статті є характеристика та опис повсякденного життя черниць, до якого можемо віднести одяг, умови про­живання сестер в монастирі, їжу, працю та господарство, яке вели монахині. Для написання даної статті автор використала Устави сестер василіянок та візитацію Станиславівського мо­настиря, проведену радянською владою в контексті ліквідації культових споруд впродовж 1946 р.

До Станіславова представниці чину прибули в 1900 р. Вже у 1901 р., на ресурси благодійної фундації інженера стрийської залізниці Александра Осостовича, римо-католика за віроспові­данням, відкрито навчальний заклад сс. василіянок під назвою «Інститут Марії». Він був заснований для навчання та прожи­вання, в разі такої потреби, дочок-сиріт греко-католицьких священиків. Протягом 1907 р. сестрами василіянками були за­сновані початкова народна (вселюдна) та виділова школи. Най­більшим здобутком у розвитку освітньо-педагогічної діяльності чину в м. Станіславові стало заснування вчительської семінарії. Навчання тут розпочалося в 1907 р., проводилося українською мовою. Однак найбільш цікавим було повсякденне життя са­мих монахинь у стінах станиславівської обителі.

Згідно правил св. Василія Великого одяг монахині повинен був бути особливим. Корисна особливість цього одягу в тому, що він попереджав кожного та свідчив про обітницю людини жити з Богом [1]. Такий одяг насамперед вирізняв монахинь із загалу жіночого суспільства. Одяг черниці — це одяг, ви­значений уставом, переважно одного фасону та покрою, однак основна різниця монашого вбрання різних згромаджень була в кольорі габіту — чернечої ряси. Елементами монашого вбран­ня цього чину є габіт, ризи мантії, намітка, контура чорного кольору, пояс, черевики та білизна. Василіянкам було заборо­нено носити одяг із шовку, оскільки вбрання мало засвідчувати прийняту обітницю убогості та скромності. Згідно уставу крій і форма одежі не могли змінюватися, для одягу обиралася од­накова матерія та однакове сукно. Одяг та білизна монахинь василіанських монастирів повинні були зберігатися в спільній «ризниці», у келіях сестрам заборонено було тримати будь-які особисті речі.

При монастирі була сестра, яка наглядала за одягом — сестра-ризичниця, вона вела список-перерахунок усіх комп­лектів білизни та вбрання сестер, а також видавала одяг мо­нахиням. Зношені речі сестри здавали, їх використовували як тимчасове вбрання для новичок або як робочий одяг домашніх сестер, які працювали в городі, пральні чи на території монас­тиря. Такі елементи вбрання, як білизна, чоботи та пояс, вхо­дили до переліку обов’язкових із посагу сестер, тобто майбутня монахиня повинна була принести ці речі в монастир з собою.

Зимовим верхнім одягом сестер були кафтаник або кожушок [2, с. 41].

Умови проживання у монастирі були доволі специфічними, оскільки відрізнялися аскетичністю та віддаленістю від світ­ського життя. Вся стилістика у оформленні монастирської оби­телі чи бічного дому була спрямовані на одну мету — постійна молитва, духовне самовдосконалення та праця, визначені уста­вами, саме тому кожному монастирю притаманні стриманість, строгість та практичність у оформленні кімнат та приміщень. Статутом згромадження були визначені умови проживання, норми поведінки та моралі для сестер. У келіях василіянок з елементів мебелі та ужиткових речей були дозволені ліжко, ковдра, подушка, капа біла, шафа, стіл, 2 крісла, «стільчик до клячення», книжки (не більше двох, причому дозволених для читання настоятелькою, переважно твори святих отців Церк­ви), умивальник з приборами, лава, вода свячена, світильник чи лампа, за потреби і дозволу — коцик. На ніч сестри зали­шали свої келії відкритими, але монахиням, окрім ігумені, за­боронялося заходити до чужих помешкань (до них не міг зайти навіть капелан, без особливого дозволу єпископа) [3, с. 43].

Монастирський розпорядок дня був надзвичайно строгим та чітким, також визначений статутом. Сестри точно знали, яки­ми справами і коли вони повинні займатися. Монахині ЧСВВ прокидалися від спеціального сигналу — дзвінка о 5.GG год. ранку. В цілковитій тиші вони вдягалися та вмивалися і лише після другого дзвінка о 5.3G год. сестри покидали свої келії. По закінченні спільної ранкової молитви в каплиці, сестри загли­блювалися у внутрішні роздуми. Снідали черниці о S. GG год., після чого приступали до своїх суспільних та господарських обов’язків. Сестри хорові йшли до школи чи семінарії, а сестри домашні виконували справи по господарству. В цьому і поля­гала особливість розпорядку дня монахинь василіянок. Через викладацьку діяльність, сестри хорові та сестри домашні не могли зійтися на спільну обідню молитву та за обідньою тра­пезою. Обідали сестри порізно, що було зумовлено розкладом занять у школі. Однак вечірня молитва завжди була спільною. Після вечері о 21.GG год. лунав останній дзвінок, що сповіщав час для сну. Монахині відправлялися у свої келії, а чергова замикала монастирську хвіртку. Розпорядок дня у святкові та недільні дні відрізнявся від щоденного [4, с. 47]. У ці дні се­стри мали змогу більше часу присвячувати спільній молитві, читанню духовної літератури, мали більше вільного часу та сходилися до каплиці на «іспити совісті»: кожна сестра пу­блічно розповідала про свої недосконалості, а потім разом об­говорювали шляхи подолання та виправлення поганих думок. Ці вправи сприяли духовному зближенню сестер та створенню атмосфери довіри в стінах монастиря [5, с. 32].

Особливим елементом вияву духовності для черниць було зберігання мовчання на протязі усього дня. В уставах згрома­дження цьому присвячений окремий параграф, оскільки мов­чання знаменувало духовні поступи монахинь, такі як смирен­ня, терплячість, самовідданість та роздуми. Сестри василіянки повинні були мовчати увесь день, окрім години після обіду — відведеної на рекреації, час коли можна було поговорити, а точніше, обговорити устави згромадження або думки котро­гось із отців Церкви. Мовчання не можна було порушувати навіть вночі [6, с. 47]. А. Шептицький писав: «Заховуйте св. мовчанє, працюйте и молеться, а до інших речей не мешай­те ся, лишеть ихь Вашим Наставницам, мене, и здайте ся на Боже Проведене. Читаючи це моє послання, хай кожна заду­мається, чи щиро хоче бути монахинею чи ні. Котра хоче бути законницею — хай мовчить, працює, молиться, нехай буде по­слушною, покірною, терплячою і на волосок не відходить від виконання правил».

Митрополит вважав, що мовчання є таке ж важливе, як і зречення від світу. Говорити монахиням зі світськими людь­ми дозволялося лише за невимовної потреби, і то, тільки про милосердя та Бога. Та з сестер, яка не дотримувалася мовчан­ня, — мала отримати покуту, а якщо не хотіла виконувати покуту, мусила бути вигнаною із згромадження в той же час [7, с. 19]. На Загальній Раді жіночих монастирів ЧСВВ 1909 р. було прийнято наступну ухвалу: «Котра Сестра шукає розмови з мужчиною, має бути покарана: за першим разом нехай діста­не малий столик, за другим разом кроме столика — цілування ніг усіх сестер, на третій раз — відлучена від сестер на рекреа­ції на цілий тиждень» [8, с. 2].

Виходити за межі монастиря сестри могли лише в компа­нії одна одної, повертаючись у стіни обителі, мусили докладно прозвітувати настоятельці про свою подорож. Монахиням за­боронялося без дозволу вести листування з рідними та знайо­мими. Також умовами статуту не була передбачена можливість приймати відвідувачів та гостей. Сестрам заборонялося відві­дувати громадські місця та розваги, наприклад кіно чи театр, а також, що є цілком логічним, — виходити заміж.

Важливим в житті монахині було таїнство сповіді. Сповідь та причастя відбувалися щонеділі та у дні свят. Монахині мо­гли сповідатися у церквах лише у сповідальницях із гратами. Сповідників для монахинь призначав єпископ, це переважно був місцевий священник, однак раз чи два у році сестри спо­відалися «незвичайному» не своєму сповіднику. Ходити на сповідь до іншої парафії було заборонено. Сповідь не обгово­рювалася [Q, с. 18]. У кожному домі повинен був бути свій духовник, а також особливе місце для молитви — каплиця чи престіл, присвячений Матері Божій. Наприклад, найсвятішим місцем станиславської жіночої обителі сестер василіянок за­вжди була простора каплиця. Кожної першої п’ятниці місяця тут відбувалася цілоденна адорація Найсвятіших Тайн. Єпис­коп Г. Хомишин часто самостійно служив тут богослужіння [10, с. 13].

Дбали сестри не тільки про чужих людей, а й одна про одну. Якщо яка монахиня хворіла, мусила сповістити про це свою настоятельку, обов’язком якої ставало дбати про хвору сестру [11, с. 48]. За кожну померлу черницю всі сестри дому чи мо­настиря мали вислухати дванадцять служб божих, приймити дванадцять причасть та відмолити дванадцять вервиць. Схо­жий обряд виконували і сестри служебниці [12, с. 55].

Важливим у житті сестер василіянок була клявзура, яка означала, що всі помешкання монахинь та господарські спору­ди: город, кухня, трапезна мали бути обведені огорожою, щоб не було до монастиря зайвого входу, окрім вхідних дверей. Две­рі монастиря завжди були закриті на замок, дзвінок на хвіртці сповіщав про прихід гостя. При хвіртці була гостинниця (спе­ціальне приміщення для відвідувачів), в якій було оснащено спеціальну кімнату для розмов. На ніч ключі від монастиря віддавалися на збереження настоятельці. У церкві сестри та­кож повинні були бути відділені від загалу віруючих спеціаль­ними гратами [13, с. 49-52].

Шептицький у 1913 р. склав пам’ятку, яка називалася «Духовник вправ» для монахинь ЧСВВ, в якій помістив голо­вні принципи моралі та етики співжиття сестер в одному домі. Зокрема, митрополит писав:

• «Май однаково рівну зичливість і однаково рівне забутте для всіх без ріжниці — для чужих і свояків. A тому, відчужи своє серце від усіх, а більше від своїх, бо склонюються природ - ньо до рідні. I не люби одної особи більше чим другої, бо кожда особлива любов є оманою. Особливої любові заслуговує на землі лише той, кого Бог більше любить.

• Убий в собі усяку журу про туземні потреби, не журися нічим — ані їдою, ані одежою, ані здоров’ям, ані недугою, ані днем нинішнім, ані днем завтрашнім, ані ніякою сотво­реною річчю. Усі свої бажання, усю тугу, думки — посвяти Богові.

• Третя осторога — щоб могла долати небезпеки, живучи з сестрами: стережися як небуть займатися тим, що діється на­вколо тебе в монастирі, не говори ніколи ні з ким про сестер, ані про стан їх душ, ані про їх вдачі, ані про добрі чи злі при­кмети, ані про їх діла. Не суди і не критикуй. Утримуй свою душу у святій рівнодушності» [14, с. 6-9].

Ніколи не порушувалися правила поведінки і у їдальні. Кожна сестра мала своє визначене місце за столом, прийняття їжі відбувалося тільки після спільної молитви. їли сестри збе­рігаючи повну тишу, повільно. Заборонялося виносити страви до келій, чи обговорювати їхні смакові якості. їжа готувалася «по віку та здоров’ю». Сестри дотримувалися всіх постів, ви­значених законами Церкви. Після обіду, тільки з дозволу на- стоятельки, сестри вставали з-за столу та поверталися до своїх звичних справ [15, с. 44-45]. їжа монахинь була домашнього приготування, переважно із продуктів, які самі ж черниці і ви­рощували, оскільки кожне згромадження, окрім чітко визна­ченої освітньої чи благодійної мети свого заснування, повинно було мати господарство для самостійного утримання. Митро­полит A. Шептицький писав у посланні до сестер василіянок: «Обов’язкова усильна праця. Руками працювати — то ваша за­дача» [16, с. 22]. На перше місце у монахинь виходили такі за­няття, як обслуга церков (прибирання, прання риз та хоругв), вишивання, гафт, кравецтво, декорування. Працювали сестри фізично, оскільки утримували біля монастиря в Станиславові город площею 3 га [17, с. 2-4].

Таким чином, можемо підвести наступні підсумки. Життя монахинь кардинально відрізнялося від життя пересічних жі­нок тогочасного галицького суспільства. Воно проходило тихо та спокійно в стінах монастиря, сповнене мовчання, смирення та покірності. Монахині жили чітко упорядкованим щоднем, який був унормований статутом. Речі, які їх оточували, їжа, яку вони споживали, та одяг, який носили, тільки підтверджу­вали бажання жити в духовності та бідності, щоб всю свою лю­бов, увесь свій вільний час присвятити справам милосердя та доброти. Сестри василіянки були поза світським життям, вони не цікавилися політичними новинами, однак присвятили себе справі національного виховання, заснувавши при монастирі в Станіславові «Інститут Марії» (інтернат), вчительську семіна­рію для дівчат, гімназію та початкову школу.

Джерела та література

1. Ієромонах Онуфрій. Історія розвитку священного одягу. — Унів. —

2004. — [Електронний ресурс] // studyty. org. ua.

2. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України), ф. 358, оп. 2, спр. 30, арк. 54.

3. ЦДІАЛ України, ф. 358, оп. 2, спр. 30, арк. 43.

4. Савчук Б. Твердиня віри. Історія Станіславського (Івано - Франківського) монастиря сестер василіанок / Савчук Б. — Івано - Франківськ : Нова Зоря. — 2011. — 259 с.

5. ЦДІАЛ України, спр. 30, арк. 32.

6. Там само, арк. 47.

7. Там само, спр. 4, арк. 19.

8. Там само, ф. 684, оп. 1, спр. 2548, арк. 4.

9. Там само, ф. 358, оп. 2, спр. 4, арк. 18.

10. Там само, спр. 405, арк. 175.

11. Савчук Б. Там само, с. 48.

12. Там само, спр. 30, арк. 55.

13. Там само, пп. 49-52.

14. Там само, спр. 20, арк. 32.

15. Там само, спр. 30, арк. 44-45.

16. Там само, спр. 4, арк. 22.

17. Державний архів Івано-Франківської області, ф. 388, оп. 2, спр. 31, арк. 66.


Стасюк И. Н. Бытовая жизнь монахинь Станиславовского женского монастыря Ордена св. Василия Великого 1900—1946 гг.

В статье на основе архивных документов и историографическо­го материала проанализирована история деятельности Станисла­вовского монастыря сестер Ордена св. Василия Великого. Автору удалось охарактеризовать бытовую жизнь монахинь, которые на протяжении 1900-1946 рр. принимали активное участие в образо­вательной и социально-религиозной жизни города.

Stasiuk I. M. Everyday life of Stanyslavyskij women’s monastery of Great St. Basil’s Order in 1900—1946.

On the basis of archival documents and historiographical material history of Stanislawow convent of sisters of the Order of St. Basil the Great is analyzed. The author managed to describe the everyday life of nuns during 1900-1946 yy. actively involved in the educational, social and religious life of the city.