Головна Історія Інтелігенція і влада ПРАВОВІ УМОВИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНИХ КРЕДИТНИХ ЗАКЛАДІВ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. НА ПІВДНІ УКРАЇНИ
joomla
ПРАВОВІ УМОВИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНИХ КРЕДИТНИХ ЗАКЛАДІВ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. НА ПІВДНІ УКРАЇНИ
Історія - Інтелігенція і влада

І. С. Дружкова

Сучасний стан розвитку української історичної науки характе­ризується зростанням кількості досліджень із проблем історії Ук­раїни. У вітчизняній історіографії традиційно важливе місце при­ділялося питанням господарського розвитку українських земель кінця ХУШ — XIX ст. Однак, ціла низка тем і аспектів у вивченні цього періоду залишаються недостатньо висвітленими. Так, доне­давна в історичній науці порівняно мало уваги приділялося дослі­дженню минулого кредитно-банківських закладів (радянські авто­ри переважно розглядали історію сільського господарства та про­мисловості). Чільне місце серед досліджуваних проблем повинно займати питання розвитку кредитно-банківських закладів у першій половині XIX ст. та правові умови розвитку цих закладів, особливо на Півдні України — важливому регіоні розвитку кредитних зак­ладів.

Досліджуючи історію розвитку кредиту на землях Наддніпрян­щини першої половини XIX ст., слід звернути увагу не тільки на соціально-економічні, але й на юридичні умови існування держав­них та приватних кредитно-банківських закладів у зазначений пе­ріод, оскільки без розгляду цих умов неможливо зрозуміти причи­ни багатьох кризових явищ у розвитку банківського сектору еко­номіки, а також необхідність реформування банківського законо­давства, здійснене у подальшій період (під час ліберальних реформ 60-70-х рр. XIX ст.).

Поза рамками досліджень донині перебуває розвиток приватно - го кредиту, а саме, яким чином установи даного типу обходили для власних цілей державне законодавство. Цей цікавий аспект про­блематики ще очікує на дослідників.

Стаття є стислим оглядом правових умов розвитку державних кредитно-банківських закладів дореформеного періоду. Розглядаєть­ся і характеризується законодавство зазначеного періоду: наскільки воно було сприятливим для діяльності державних кредитних уста­нов, на кого в основному орієнтувалися в своїх операціях ці закла­ди, чи існували розходження в їх діяльності на Півдні України по­рівняно із столичними закладами.

Робіт, присвячених безпосередньому розгляду цієї теми, фактич­но не було. Але в багатьох дослідженнях все ж приділялась їй ува­га, оскільки неможливо розглядати розвиток кредитних закладів, обминаючи юридичні умови їх виникнення та розвиток. Особливе місце для вивчення загальних тенденцій розвитку кредитно-банків­ських закладів цього періоду мають ґрунтовні дослідження вчених, які були фахівцями-практиками, що поєднували свої теоретичні знання з практичним доробком. Серед таких слід назвати Є. І. Ла - манського, М. X. Бунге, Д. І. Піхно та інших. Є. І. Ламанський у 1867-1883 рр. обіймав посаду голови Державного банку та був зас­новником Московського купецького банку. В період свого керів­ництва Державним банком Є. Ламанський стисло, але досить гли­боко розглянув юридичні умови та операції державних кредитних установ у першій половині XIX ст., використовуючи багатий доку­ментальний матеріал. Я. І. Печорін залишив по собі стислий огляд кредитних установ усіх форм власності в Росії. Робота є досить компілятивною, не має критичної частини, автор беззастережно підтримує державну кредитну політику. П. П. Мігулін є автором ґрунтовних досліджень з питань державного та іпотечного кредиту, банкової політики, розвитку фінансів царської Росії протягом трьох­сот років.

Проблемам юридичного аспекту кредиту Одеси була присвяче­на праця Д. Мейєра [1]. В радянській період розробкою даної тема­тики займався І. М. Бровер, та після великої перерви С. Я. Бровер [2]. На сучасному етапі тема потребує подальшого дослідження.

Історія кредитно-банківських установ в Російській імперії по­чинається з позичкових операцій Монетної контори. Контора, що карбувала монети, в 1729 р. здобула право викупу застави на про­хання неспроможних до сплати боржників. Можна простежити, що кредитні операції при Монетній конторі були обмеженими. Тому

І. М. Бровер вважав, що це ще не банківська установа. З такою думкою важко погодитись, оскільки банк у правовому відношенні — фінансовий посередник, що виконує хоча б одну операцію, віднесену до банківської діяльності (прийняття грошових внесків; надання позик і створення нових платіжних засобів; здійснення розрахунків між клієнтами).

Наступним кроком формування системи кредитно-банківських закладів Російської імперії було створення в 1754 р. Дворянського банку з конторами в Санкт-Петербурзі і в Москві [3]. Позиками з Дворянського банку могли користуватись лише російські дворяни й іноземці, що перебували в російському підданстві й мали нерухо­ме майно у Великоросії. Весь капітал банку складав невелику суму — 750 тис. крб. Оскільки українське панство не мало змоги користу­ватись позиками цього банку, то воно звернулося з проханням до Катерини ІІ у 1767 р. заснувати для нього спеціальний державний банк [4]. Це прохання, однак, не було задоволено: банк для україн­ського дворянства так ніколи і не був створений, але з 1773 р. ук­раїнським поміщикам було дозволено користуватися позиками загальноросійських державних кредитних установ [5].

У 1768 р. було засновано Державний позичковий банк, що пови­нен був замінити попередні дворянські банки [6]. Були значно збільшені грошові ресурси, а термін повернення позик збільшував­ся до 20 років (надавалися під 5%). Через значну інфляцію клієнт повинен був повернути гроші тією ж монетою [7]. Уряд обіцяв на­дати 11 млн. крб. для кредитування купецтва, але ця обіцянка так і залишилась обіцянкою. Таким чином, фундація Державного по­зичкового банку не вирішила проблеми організації дешевого ку­пецького кредиту. Ця установа лише на початку свого існування відігравала роль найголовнішого іпотечного закладу. Згодом вона дедалі більше втрачала цей характер, перетворюючись на державну “скарбничку”. Тобто, хоча в Російській імперії і було декілька кре­дитно-банківських установ, але вони знаходилися в Москві або у Петербурзі, тому не дивно, що їхня діяльність охоплювала далеко не всю державу.

В 1797 р. було прийнято статут облікових і страхових контор, які повинні були відкриватись при Державному асигнаційному бан­ку. В 1798 р. було дозволено надання позик з Допоміжного банку під заставу маєтків малоросійських та польських губерній, навіть тих, що мали приватні борги. У тому ж році він був приєднаний до Позичкового банку [8].

У 1772 р. в Петербурзі і Москві при виховних будинках була організована система кредитних установ, в тому числі і ощадних скарбниць, які були місцем, де “общее богатство, не выходя в чуже­земные руки, оставаться будет в империи” [9]. Операції ощадних скарбниць поширювалися на всю Російську імперію так само, як і Державного позичкового банку, хоча контори знаходилися тільки в Петербурзі і в Москві.

Кредитоспроможність ощадних скарбниць підтримувалась по­стійним припливом коштів у вигляді великої кількості пожертву­вань та зборів, прибутків від ломбардних операцій. Привілеї, якими користувалися виховні будинки, зміцнили репутацію ощадних скарб­ниць і перетворили їх на головні органи акумуляції грошових на­копичень дворянства і частково купецтва.

Згідно з розпорядженням 1812 р. про заборону надання позик із “міст казенних”, яке не поширювалося на ощадні скарбниці, вони на кілька років перетворилися у єдиний державний кредитний зак­лад, що надавав позики, виходячи з “указних відсотків”(6,5%). На Україні в першій половині XIX ст. ощадні скарбниці в основному займали домінуюче становище, окрім Катеринославської та Хер­сонської губерній. В цих губерніях в першій половині XIX ст. се­ред казенних кредитових закладів переважали прикази громадсь­кої опіки. Перший приказ громадської опіки з’явився у 1775 р. [10]. На Україні прикази виникали неодночасно: у 1782 р. — Київ­ський; у 1802 р. — Херсонський [11], а 1823 р. — Одеський і Таган­розький [12]. Реально прикази починали працювати пізніше, так Таганрозький розпочав діяльність 20 листопада 1824 р., а Одесь­кий — 25 травня 1825 р. [13].

Прикази громадської опіки були єдиними кредитними устано­вами в провінціях Російської імперії, їхня діяльність розвивалася відповідно до розширення товарного виробництва і зростання гро­шового обігу. В 1806 р. приказам було дозволено надавати позики купцям, “якщо не буде бажаючих з дворянства” [14]. Деяка части­на вільних коштів спрямовувалася на “обростання відсотками” до Державного позичкового банку. Це відбувалося через слабкий роз­виток місцевої промисловості. У 1829 р., з огляду на місцеві умови, на прикази Новоросійських губерній було поширено право надава­ти позики під заставу виноградників [15]. Прикази громадської опіки не були суто кредитовими установами. Банківські операції виступали в приказах лише допоміжним джерелом прибутку й відповідно до цього регулювалися. Так, наприклад, Одеський при­каз в 1839 р. мав на своєму утриманні лікарню, будинок для псих­ічно хворих, сирітський притулок та виховний заклад. Протягом одного року він надав допомогу більше ніж 57 тис. чоловік [16].

Спочатку внески до приказів приймалися “на вимогу”, що зав­давало закладу збитків, тому з 1820 р. внески почали приймати не менш ніж на три роки під 5 %. Однак цей захід аж ніяк не змен­шив кількість внесків. Так в Одеський приказ 1831 р. надійшло 245 тис. крб., а 1839 р. — 1,4 млн. крб. [17]. Прикази позичали гроші тим, хто мав бездоганну кредитну репутацію, за місцем про­живання або торгівлі. Тому, близький до позичальника приказ міг краще довідатися про стан його справ, ніж Московська та Петер­бурзька скарбниці.

Загалом, уряд вважав діяльність приказів, як кредитових уста­нов, задовільною, однак, це була однобічна оцінка діяльності при­казів, оскільки їх активні операції були дуже обмеженими. М. Мор - двінов писав, що кошти приказів “складаються з невеликих коштів, тому позики отримати вдається небагатьом” [18].

В 1802 р. члени Одеського будівельного комітету писали до Санкт - Петербурга про нагальну потребу “створити контору для обміну паперових грошей” [19]. В 1804 р. Новоросійський та Бессарабсь­кий генерал-губернатор А. Є. де Рішельє писав міністру фінансів, що в Одесі помітна нестача в мідних грошах, і що мешканці міста за обмін платять “не малий лаж” (відхилення курсу грошових знаків від номінальної їх вартості). Тому він прохав створити, за зразком інших міст, обмінну контору. 23 лютого 1804 р. в Одесі була створе­на обмінна контора [20]. Всі державні заклади повинні були нада­вати до обмінних контор мідні монети для обміну їх на асигнації. На початку XIX ст. ці контори з’являлись лише в портових містах

Півдня: Одесі, Таганрозі, Феодосії [21], але в умовах інфляції конто­ри поступово припинили свої операції. Реально провадили кредитні операції облікові контори, що підпорядковувалися Державному асиг­наційному банку. Статут контор (вексельної та товарної) було зат­верджено 2 березня 1806 р. [22]. В Одесі контора з’являється того ж року.

В роки Континентальної блокади купці-експортери особливо гостро потребували кредитів. Але в конторі через нестачу грошей не могли задовольнити попит на кредити, тому вони значно подо­рожчали, у лихварів же позики можливо було одержати не менш ніж за 1,5 або 2 % на місяць [23]. Операції контор не розвивалися через те, що було дуже обмеженим коло осіб, які мали право давати вексельні зобов’язання, згідно із законодавством Російської імперії їх мали право видавати лише купці, а торгівлею займалися не тільки вони. Давалися взнаки й недоліки статуту та жорстка регламента­ція всіх операцій [24]. Облікові контори практично не обслуговува­ли внутрішній товарообіг.

На період закінчення війн з Францією в сфері кредитної політи­ки виникла потреба реформ, різко зріс внутрішній державний борг, головна державна банківська установа — Державний позичковий банк ще не поновив своєї діяльності. Все це вело до погіршення зовнішньоторговельного балансу та вексельного курсу карбованця [25]. З метою покращення фінансового становища була проведена реорганізація облікових контор у Комерційний банк і створена Рада державних кредитних установ [26], яка повинна була займатись координацією діяльності всіх існуючих кредитних закладів (до скла­ду ради входили представники купецтва).

Банк повинен був приймати на збереження внески, трансферти грошових внесків, внески на вимогу, проводити облік векселів під цінні папери та товари. Власний капітал банку становив 30 млн. крб. У 1819 р. контору Комерційного банку було відкрито в Одесі на основі облікової контори [27]. Капітал контори за різними оцін­ками сягав 3 або 4 млн. крб. [28] А. Скальковський вважав опе­рації Одеської контори дуже обмеженими. Вона лише приймала внески і надавала позики [29]. Але ці дані доводиться спростовува­ти, оскільки Одеській конторі дозволялося проводити ті ж операції, що і столичній. Разом з тим, враховуючи віддаленість міста від економічних центрів країни, Одеській конторі надавалося право купувати золото і срібло “для запобігання труднощам, з якими зустрі­чається купецтво при обміні іноземної золотої і срібної монети на російську”. Одеська контора не приймала внески на зберігання (опе­рація не мала комерційного характеру), але купувала тратти (пере - казні векселі) на Санкт-Петербург, Москву та іноземні міста, прий­мала під заставу тільки товари російського виробництва, які збері­галися лише в Одесі, в безпечних магазинах, термін застави не пере­вищував 6 місяців [30].

Контора надавала позики під заставу чітко визначеного кола товарів, хоча воно поступово і розширювалося. Так, в 1821 р. було дозволено надавати позики під горілку, в 1830 р. — надавати пози­ки під рафінадний цукор (лише на термін від 2 до 4 місяців).

Специфіка Одеси полягала в тому, що кредити надавались зде­більшого не під заставу металів, а під заставу зерна. Тому в Одесі зерновий кредит коштував 80 % вартості застави, тоді як в інших містах імперії значно менше — 60-65 % [31]. Це робилось для до­помоги купцям-експортерам, оскільки основною статтею експорту через Одесу було зерно.

В 1830 р. Одеська контора банку подавала клопотання про про­довження терміну обліку векселів з 4 до 6 місяців, але його було відхилено. Були відхилені також прохання про розширення опе­рацій з іноземними траттами, про перегляд закону про “указні відсот­ки” та інші [32].

Одеська контора Державного комерційного банку кредитувала переважно купців, але не всі повертали кошти у належний час, і тоді контора, як і приватні дисконтери, зверталася з позовами до Комерційного суду. Ці позови дають змогу мати уявлення про за­гальні обсяги кредитування установи. Так, лише в 1830 р. контора зверталася до суду більше 10 разів: купець Г. Неміровський забор­гував конторі 10 тис. крб., купці Сарато і Верані — більше 70 тис. крб. У позовах згадуються і багато інших прізвищ [33].

За весь період існування банку до 1860 р. не було закону, який би встановлював чітке співвідношення між капіталами банку та прийомом внесків, приватними та казенними. Внески в цей період зростали, і стало помітне те негативне, що несе цей процес. Весь капітал був сконцентрований у кількох центрах, бо організаційна структура банків не мала розгалуженої мережі відділень та агентів, тому не було можливості вигідно вкласти капітал. Внески надсила­лись до Державного позичкового банку, або ж зберігались в дер­жавному Казначействі, що призводило до зловживань.

Облікова ставка банку коливалася 1818-1859 рр. від 8 до 6,5 % і була вищою, ніж в країнах Європи. В Англії, Франції і Німеччині ставка становила 3-4% і лише в роки промислових криз збільшува­лася до 6-6,5%. Однак для російського грошового ринку облікова ставка в 6% не вважалася високою, принаймні, вона була значно нижчою відсотки, що брали приватні дисконтери, не кажучи вже про лихварів.

У доповіді міністру фінансів голова Комерційного банку, який перевіряв Одеську контору, писав, що вона зазнає великих збитків “через: а) несправних боржників, оскільки, виявилося, були надані позики особам, що не вели ніякої торгівлі; б) невпинне зростання внесків, за якими вона повинна сплачувати відсотки”. Через це він прохав міністра фінансів Є. Канкріна припинити платежі відсотків за внесками, що й було зроблено в цей період (1828-1829). Причина великого припливу внесків полягала в слабкому розвитку госпо­дарського життя — перспектива забезпечених 5 % прибутку по внесках здавалася спокусливою. Крім того, внески в банк були тоді практично єдиною формою отримання рантьєрських прибутків. Зви­чайно, лихварські операції обіцяли значно вищі прибутки, але вони були пов’язані з великим ризиком.

Невелика мережа казенних банків була практичним монополі­стом на грошовому ринку. Порівняно високий прибуток і повна забезпеченість внесків приваблювали до російських банків не тільки російських, але й іноземних вкладників. Однак через розміщення обігових коштів в довгострокові позики постійно виникла потреба в підсиленні кас. Так, у 1846 р. почався бум вимог повернення внесків з різних контор через неврожай, тому потрібно було підкріплювати їх каси, особливо це стосувалося Одеської контори. Ситуація повторилася в 1852 р., і контора була не в змозі виконати свої обов’язки, якщо б не дотримувалась різного роду формальнос­тей при наданні позик [34]. Хоча протягом усього цього часу

• •о • • и /->• ••• ТІ» • и

Внутрішній та зовнішній товарообіг зростав, операції Комерційного банку змінювались у протилежному напрямку. Ресурси банку збільшувались, а питома вага операцій з кредитування торгівлі — навпаки (на облік векселів і позики під товари, банк використову­вав суму не більшу за його основний капітал — 30 млн. крб.).

Крім того, потрібно згадати ще один кредитний заклад цього часу— заснований 28 січня 1829 р. Польський банк з капіталом

30 млн. злотих капіталу, який не був суто державною установою. У 1830 р. капітал було збільшено на 12 млн. злотих. Банку дозво­лявся випуск білетів на суму не вище свого капіталу [35]. Кожна акція коштувала 300 польських гульденів, що дорівнювалося 167 крб. асигнаціями [36]. Ці цінні папери користувалися попитом в різних кінцях держави, про що свідчить їх котирування на біржах (курс під час продажу перевищував номінал в декілька разів). В Одесі та Бердичеві перебували агенти банку. Такою була ситуація стосовно державного кредитування в Одесі — центрі кредиту Півдня України.

Більша частина державних кредитних установ Російської імперії початку XIX ст. обслуговувала здебільшого землевласників-по - міщиків. У країні, що характеризувалася надзвичайно бідним гро­шовим ринком, державні банки відволікали кошти від промисло­вого та торговельного застосування. Законодавство країни не завж­ди допомагало. Однак, можна говорити про те, що в першій поло­вині XIX ст. юридичні умови існування державних кредитних зак­ладів були достатньо сприятливими, хоча іноді дотримання всіх положень статутів суттєво обмежували можливості цих закладів по наданню позик. Щодо приватного кредиту, то практично не було окремої частини законодавства, яка б обслуговувала цю ділянку кредиту, що автоматично робило деякі операції приватних кредит­них закладів незаконними.

Література:

1. Ламанский Е. И. Статистический обзор операций государственных уста­новлений. — 305 с.; Печерин Я. И. Исторический обзор правительствен­ных, общественных и частных кредитных установлений в России. — С. Пб., 1904. — 142 с.; Мейер Д. Юридические исследования относительно тор­гового быта Одессы. — Казань.; Мигулин П. П. Наша банковая полити­ка. — X., 1904. — 439 с.; Мигулин П. П. Русский государственный кре­дит. — X., 1901. — Т.2. — Вип. 1-5. 1855. — 46 с.

2. Боровой С. Я. Банки в России в первые десятилетия их существования / / Сборник трудов Одесского кредитно-экономического института Гос­банка СССР. — Т.1. — Одесса, 1940. — С. 36; Боровой С. Я. Кредит и банки России. — М., 1958. — С. 288; Бровер I. М. Україна на переломі до промислового капіталізму. — Т.1. — Одеса, 1931. — С. 92.

3. ПСЗ. I. — Т. 25. — № 10235.

4. Бровер IM. Україна на переломі до промислового капіталізму. — Т.1. — С. 93.

5. ПСЗ. I. — Т.21. — № 15791.

6. ПСЗ. — Т.22. — № 16499.

7. ПСЗ. — Т.25. — № 19120 та 19121.

8. ПСЗ. I. — Т. 24. — № 18275.; Устав Страховой конторы и Учетных контор при Ассигнационном банке учрежденных. — Б. м. — 1797; ПСЗ. I.

— Т.27. — № 20336.

9. Боровой С. Я. Кредит и банки в России. — С. 68.

10. Бровер I. М. Вказана праця. — С. 98.; Мигулин П. П. Наша банковая политика. — С. 102.

11. Бровер I. М. Вказана праця. — С. 95.

12. ПСЗ. I. — Т. 38. — № 29549.

13. ПСЗ. I. — Т. 39. — № 30123; ПСЗ. I. — Т. 40. — № 30358.

14. ПСЗ. I. — Т. 29. — № 21994.

15. ПСЗ. I. — Т. 37. — № 28114.

16. О состоянии приказов общественного призрения по 1839. — Б. м., 1839.

— С.42.

17. ПСЗ. I. — Т. 38. — № 29189; Бровер I. М. Вказана праця. — С. 101;

О состоянии приказов общественного призрения по 1839. — С. 42.

18. Архив Мордвиновых. — Т. 4. — С. Пб., 1903. — С. 217.

19. РДАВМФ. — Ф. 315. — Оп. 1. — Спр. 117. — Арк. 5.

20. Смолъянинов К. История Одессы. — Одесса, 1853. — С. 136; Скальковс - кий А. Записки о торговых и промышленных силах Одессы. — С. Пб.,

1865. — С. 125.

21. Боровой С. Я. Кредит и банки России. — С. 91.

22. ПСЗ. I. — Т. 29. — № 22042.

23. Архив Мордвиновых. — Т. 4. — С. Пб., 1902. — С. 459.

24. Судейкин В. Т. Государственный банк. — С. Пб, 1891. — С. 91.

25. Рожков НА. Экономическое развитие России в первой половине XIX в. // История России в XIX в. — Т. 1. — С. Пб., б. г. — С. 138-168.

26. ПСЗ. — Т. 34. — № 26834.

27. Печерин Я. И. Исторический обзор правительственных, общественных и частных кредитных установлений в России. — С. Пб., 1904. — С. 111; ПСЗ. I. — Т. 36. — № 27950.

28. Боровой С. Я. Кредит и банки в России. — С. 216; Судейкин В. Т. Вказа­на праця. — С. 119; Банки и другие кредитные установления в России и иностранных землях. — С. Пб., 1840. — С. 162.

29. Скалъковский А. А. Записки о торговых и промышленных силах Одессы.

— С. 125.

30. Банки и другие кредитные установления в России и иностранных зем­лях. — С. 156-158.

31. Судейкин В. Т. Вказана праця. — С. 112.; Банки и другие кредитные установления в России и иностранных землях. — С. 159.

32. ДАОО. — Ф. 1. — Оп. 191. — Спр. 48. — Арк. 19-36.

33. Одесский вестник. — 1830. — 30 июля; Одесский вестник. — 1830. — 1 ноября.

34. Судейкин В. Т. Вказана праця. — С. 121, 136.

35. Банки и другие кредитные установления в России и иностранных зем­лях. — С. 226.

36. Fonds publics. Emprunt du royaumede Pologne // Одесский вестник. — 1830. — 26 марта.

Похожие статьи