Головна Історія Інтелігенція і влада ЛІВОРАДИКАЛЬНА ПОЛІТИЧНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ТА її РОЛЬ В СТАНОВЛЕННІ ПРОКОМУНІСТИЧНИХ І НАЦІОНАЛ - КОМУНІСТИЧНИХ ПАРТІЙ В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1920)
joomla
ЛІВОРАДИКАЛЬНА ПОЛІТИЧНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ТА її РОЛЬ В СТАНОВЛЕННІ ПРОКОМУНІСТИЧНИХ І НАЦІОНАЛ - КОМУНІСТИЧНИХ ПАРТІЙ В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1920)
Історія - Інтелігенція і влада

Р. І. Вєтров

Питання про роль та значення ліворадикальної політизованої інтелігенції в становленні прокомуністичних та націонал-комуні- стичних партій в період української революції 1917-1920 років є дуже важливим як в науково-теоретичному, так і в практично-полі­тичному значенні. Питання про українську революцію 1917­1920 рр. завжди було у центрі уваги вітчизняної історичної науки. Спочатку ця проблема висвітлювалась в роботах видатних суспіль­но-політичних діячів, лідерів української революції, таких як В. К. Винниченко [1], М. С. Грушевський [2], П. О. Христюк [3] та ін. Ці питання розглядалися в фундаментальних роботах відомого сучасного дослідника І. Ф. Кураса [4;5], висвітлюються в ряді ціка­вих і змістовних многографічних робіт В. Ф. Солдатенко [6], Т. А. Бевз [7], В. І. Гусєва [8], І. К. Калмакана [9], О. Б. Бриндака [10], Р. І. Вєтрова [11] та ін. Але деякі аспекти проблеми, зокрема питання про основні етапи та закономірність виникнення прокому­ністичних і українських націонал-комуністичних партій та роль в цьому їх ліворадикальних політичних лідерів, вимагають, на наш погляд, своєї подальшої розробки. Тому в роботі зроблена спроба вирішити ці питання.

Після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Україні, на відміну від центру колишньої російської імперії, розвивалися поряд, допов­нюючи і збагачуючи одна одну, дві революції: одна — соціальна, як складова частина загальноросійської соціалістичної революції, дру­га — суто українська революція. Але українська революція, яка спо­чатку розпочалася як національно-демократична, поступово, але не­впинно, під впливом подальшого розвитку революційних подій, та­кож змінювала свій характер. В зв’язку з цим і українські полі­тичні партії, такі як УПСР і УСДРП, що відігравали провідну роль в таборі української революції, а також російські меншовики, есери та бундівці також невпинно зсувалися вліво, розколювалися на правих і лівих, а останні, незабаром, перетворювалися в прокомуністичні та українські націонал-комуністичні партії. І в цьому процесі вирішаль­ну роль зіграла ліворадикальна політизована інтелігенція, яка нама­галась кардинально вирішити національні та соціальні питання в добу революції. Тому вона весь час еволюціонізувала від суто демок­ратичних до ліворадикальних, прокомуністичних позицій і поглядів.

Так, вже в перший період розвитку революції від березня до жовтня 1917 р. в лавах УПСР і УСДРП, а також в середовищі росій­ських есерів, меншовиків та бундівців Києва, Харкова, Полтави, Ка­теринослава, Одеси та інших міст виникли міцні ліві течії та гру­пи. Ліві виступали проти підтримки Тимчасового уряду, коаліції з буржуазією, за створення “однорідної революційно-соціалістичної влади” [11, с. 75-81]. Після Жовтневої революції, коли в центрі вста­новилась радянська влада більшовиків, а в Україні Центральна рада проголосила створенняУНР, розкол в лавах українських і російсь­ких соціалістів ще більш посилився. Так, в УПСР він фактично здійснився на ІІІ з’їзді партії в листопаді 1917 р. Ліві українські есери на чолі з Г. Михайличенко, М. Полозом, М. Любченком,

О. Шумським рішуче відмежувались від правих і проводили тепер свою самостійну прорадянську політику [4, с. 236-237]. Ліві ук­раїнські соціал-демократи також остаточно відокремились від пра­вих, підтримали Жовтневу революцію, радянську владу і створили свою окрему організацію — УСДРП (ліві) на чолі з Є. Медведєвим, Є. Нероновичем, Е. Касьяненком, А. Буценком та іншими [5, с. 122].

Розкол стався і в лавах есерів. Ліві есери Києва, Харкова, Одеси, Полтави та інших міст підтримували радянську владу, вітали Жовт­неву революцію, приймали рішення про непідлеглість своєму опор­туністичному ЦК партії. Ліві есери остаточно відокремились від правих і створили в листопаді 1917 р. свою окрему партію — партію лівих есерів — інтернаціоналістів. Провідну роль в ній відіграли ліві есери з України — М. Алексеєв, Є. Терлецький, М. Алгасов, В. Карелін, П. Шифер та інші [11, с. 93-94].

Посилились розходження і в лавах меншовиків. Значні групи лівих меншовиків-інтернаціоналістів поривали зі своїми правими однодум­цями, створювали свої окремі організації в Харкові, Одесі, Києві та інших містах, але з партії РСДРП(м) поки що не виходили [11, 92­93]. Також посилився розкол і в лавах Бунду: ліві групи з’явились у Києві, Катеринославі, Харкові, Одесі та інших містах [8, с. 52].

29 квітня 1918 р., був здійснений державний переворот, була проголошена Українська Держава П. Скоропадського. Розпочалась реставрація старого буржуазно-поміщицького ладу, проводилась консервативна, проросійська політика. Тому майже всі українські соціалістичні партії виступили проти гетьманату, почали значно зсуватися вліво, проводити революційну політику. Так, 14-15 трав­ня 1918 р. у Києві відбувся нелегально У-й з’їзд УСДРП, який зак­ликав до збройної боротьби проти гетьманату [5, с. 115]. 13-16 трав­ня в Києві також нелегально відбувся ІУ-й з’їзд УПСР, на якому ліві остаточно відкололися від правих, створили самостійну партію “боротьбистів” і розгорнули збройну боротьбу проти гетьманського ладу [6, с. 471, 491]. Так виникла своєрідна, майже парадоксальна політична ситуація: ліві українські соціалісти розгорнули збройну боротьбу проти своєї Української Держави і блокувалися з більшо­виками. Частина лівих українських соціал-демократів в липні

1918 р. увійшла до складу новоутвореної КП(б)У.

Ліві меншовики Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси також виз­навали реакційність гетьманської влади і закликали до рішучої бо­ротьби проти неї. Таку ж позицію зайняли і ліві бундівці [8, с. 47-48; 11, с. 127]. Ще більш сміливу тактику висували ліві есери, які закли­кали до рішучої збройної боротьби проти гетьманату, за відроджен­ня радянської влади, співробітничали з більшовиками [11, с. 128].

Директорія з середини листопада до середини грудня 1918 р. отримала швидку перемогу над гетьманатом і встановила свою владу, відновивши УНР. Так почався новий, другий етап української ре­волюції, яка незабаром опинилася на роздоріжжі. Єдиний раніше табір революційного українства на початку 1919 р. розколовся на два табори. Праві течії українських політичних партій обрали шлях подальшого розвитку української, але тільки національно-демокра­тичної революції. Ліві ж політичні сили і партії стали на шлях здійснення української, але вже соціалістичної революції, встанов­лення влади українських Рад [11, с. 140]. Тому не випадково, що саме в цю добу ліві течії українських соціалістичних партій під впливом їх радикальних лідерів все більш зсувалися вліво і неза­баром трансформувалися в українські націонал-комуністичні партії.

Так, 9-12 січня 1919 р. в Києві відбувся VI з’їзд УСДРП, на якому ліві остаточно відкололися від правих і створили свою окрему партію УСДРП “незалежників”. Вони виступили за перемогу “української, але вже соціалістичної революції”, створення “незалежної українсь­кої соціалістичної республіки” з “робітничо-селянською владою Рад” і “організацією всього господарства на соціалістичній основі” [6, с. 649­650]. Цю партію очолили М. Ткаченко, А. Драгомирецький, Ю. Мазу - ренко, А. Річицький, М. Яворський та інші.

На позиції націонал-комунізму переходили і ліві угрупування з УПСР. Так, на початку березня 1919 р. у Харкові відбувся V з’їзд УПСР, на якому остаточно завершився розкол. Ліві створили свою партію, яка була названа УПСР (комуністів) — боротьбистів. Вони визнавали “комуністичний характер сучасної революції”, боролися за встановлення радянської влади і співробітничали з більшовика­ми [4, с. 151]. Лідерами нової партії були О. Шумський, В. Блакит­ний (Еланський), М. Полоз, Л. Ковалів, Г. Гринько та інші.

У ці ж самі березневі дні відбувся III з’їзд УПЛСР, який також завершився розколом. Ліві есери створили фактично прокомуні­стичну партію УПЛСР (боротьбистів). Боротьбисти також боролися за перемогу “комуністичної революції”, встановлення радянської влади і діяли разом з більшовиками [11, с. 151]. Лідерами нової партії були В. Качинський, Н. Алексеєв, Є. Терлецький та інші.

На початку 1919 р. принципові зміни сталися і в Бунді. На ос­нові Київської організації, в якій переважали ліві, згуртувалися всі ліві бундівці України. Вони оголосили про створення нового, Кому­ністичного Бунду, — Комфарбанд, який очолив її відомий лідер М. Рафес [8, с. 59-60].

Літом 1919 р., коли з боку білогвардійської армії генерала А. Де - нікіна виникла смертельна загроза українській і загальноросійській революції, а питання про владу було поставлено руба: або влада білих, або влада червоних, українські радикальні соціалісти оста­точно завершили свою еволюцію вліво.

Так, 6 серпня 1919 р. відбулось злиття УПСР (комуністів-бороть - бистів) з лівою фракцією українських соціал-демократів “незалеж­ників” в нову партію — Українську Комуністичну партію — УКП (боротьбистів), яка налічувала тоді більш як 15 тис. чол. [11, с. 154]. Лідерами партії були видатні діячі — Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко, 0. Шумський та інші.

Інша частина лівих українських соціал-демократів “незалежників” створила свою окрему компартію. В січні 1920 р. відбувся установчий з’їзд, на якому була створена нова УКП (укапістів). Лідери — М. Тка­ченко, А. Річіцький, Г. Лапчинський, В. Шахрай та інші [5, с. 134].

Таким чином, ліворадикальна політична інтелігенція створила цілу низку прокомуністичних і націонал-комуністичних партій в Україні, що створювало об’єктивні передумови для їх поглинення, або “входження” до КП(б)У, що і сталося потім на початку 20-х років [10].

Література:

1. Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції. Ч. І-ІІІ.

— Київ-Відень. 1920. — Ч. 1. — 348 с.; Ч. ІІ — 328 с.; Ч. ІІІ — 535 с.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1919 (перевидання

— К., 1997). — 572 с.

3. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917­1920 рр. — Т. 1-4 — Відень — Прага, 1921-1922: Т. 1 — 152 с.; Т. 2 — 200 с.; Т. 3 — 160 с.; Т. 4 — 193 с.

4. Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелко­буржуазных партий на Украине. — К., 1978. — 315 с.

5. Курас І. Ф. Повчальний урок історії (ідейно-політичне банкрутство УСДРП). — К., 1986. — 185 с.

6. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999

— 976 с.

7. Бевз Т. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР) — К.,

1999. — 185 с.

8. Бунд, Комфарбанд, евсекції КП(б)У: місце в політичному житті України (1917-1921) — К., 1996. — 132 с.

9. Калмакан І. К., Бриндак О. Б. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в XX ст. — Одеса, 1997. — 192 с.

10. Бриндак О. Б. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встанов­лення однопартійної системи в Україні в 20-і роки XX століття. — Одеса, 1998 — 183 с.

11. Ветров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті XX століття (1900-1925). — Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ, 2001.

— 245 с.


Похожие статьи