Головна Історія Інтелігенція і влада ЛІТЕРАТУРА ЯК ФАКТОР ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА: СПРОБА ІСТОРИКО - ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ
joomla
ЛІТЕРАТУРА ЯК ФАКТОР ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА: СПРОБА ІСТОРИКО - ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ
Історія - Інтелігенція і влада

Е. В. Мамонтова

Література та мистецтво — невід’ємні складові поняття культу­ри. Згідно із системним підходом, кожне суспільство складається з певної кількості підсистем (сфер): економічної, правової, духовної, політичної. Усі ці підсистеми характеризуються притаманними лише їм структурою, функціями, цінностями, нормами, цілями тощо. Кожна з підсистем людського суспільства може зберігати життє­здатність і функціонувати лише за умови, що всі інші бездоганно чи хоча б задовільно виконуватимуть свої функції. Отже, культура як сфера духовного життя людей тісно пов’язана з політикою, еко­номікою, правом.

Сьогодні саме культура перетворюється на фактор, який стрімко змінює навколишнє середовище. Культура, мистецтво, література є невичерпним джерелом соціальних перетворень та інновацій.

В історії людства можна відокремити епохи, коли соціально-по­літичний розвиток був уповільнений, ледве відчутний (Стародавній Китай, Стародавній Єгипет тощо). Починаючи з XIX століття, коли в різних країнах світу соціальні революції безперервно змінювали одна одну, на людину обрушився каскад змін. Це призвело до того, що, починаючи з XX століття, відбувся розрив соціального та куль­турного циклів. Темпи культурних змін стали значно швидшими. Сьогодні протягом життя одного покоління можуть по черзі зміни­ти ся декілька культурних епох. Планування нововведень у полі­тичній, економічній, соціальній сферах сьогодні неможливе без ура­хування позначеного феномену. Таким чином культура, мистецтво, література сьогодні набувають статусу найважливіших факторів соціально-політичних процесів.

Слід зазначити, що проблема впливу чинника культури на зміст суспільних трансформацій перебуває в центрі інтелектуального по­шуку багатьох галузей гуманітарного знання: культурології [1], фі­лософії [2], соціології [3]; естетики та мистецтвознавства [4]; семіо­тики та літературознавства [5] тощо. Однак політологічний аспект даного питання не знайшов у науковій літературі достатнього ви­світлення. У даній статті здійснено спробу визначити місце та роль літератури у процесі суспільно-політичного розвитку. Автор має на меті показати взаємозв’язок політики і літератури в історичному та сучасному контекстах, окреслити функції літератури як фактора політичного життя суспільства.

Роль літератури у соціально-політичному житті суспільства у всі часи історії людства була надзвичайно вагомою. Література, “мистецтво слова” — один із видів мистецтва, що здатен відобража­ти дійсність через слово, яке викликає у свідомості індивіда наоч­ний образ. Використання слова як єдиного творчого матеріалу лі­тератури є водночас як її вадою, так й перевагою. З одного боку, це надає літературі обмеженість у порівнянні з іншими видами мистецт­ва. Але в цьому виявляється й сила літератури, бо слово спроможне відображати не тільки те, що можна безпосередньо побачити, почу­ти, а й світ емоцій, прагнень, уявлень тощо. Слово має колосальний потенціал узагальнення. Саме це дозволяє автору відтворювати ка­ртини ідейних баталій, соціальних, політичних конфліктів, що базуються на протистоянні ідей, філософських концепцій, етичних та політичних принципів. Історія свідчить, що літературний процес невідривно пов’язаний з соціально-політичними трансформаціями, а література завжди займала і займає певне місце у системі полі­тичної комунікації.

Література — (лат. Ьи(і)егаШга, буквально — написане), твори писемності, які мають суспільне значення. Частіше під літературою розуміють художню літературну продукцію. Саме в цьому значен­ні література є явищем мистецтва. Література естетично виражає суспільну свідомість і, водночас, формує її.

Інструментом літератури виступає мова. Мова стала одним із вирішальних чинників процесу етногенезу. Будь-яка форма, будь - який вияв культури так чи інакше пов’язані з етносом, бо пошире­ні серед одного, багатьох або всіх етносів. Механізм існування етні­чних спільнот усіх типів, їхня просторова стабільність, їхня часова спадкоємність спираються головним чином на зв’язки, які зага­лом можна назвати інформаційними. На відміну від генетичної інформації, яка передається в генній формі, культурні інформацій­ні зв’язки існують у вигляді різних форм комунікацій.

Особливо важливими для людей є мовні комунікації у формі наслідування, які вимагають тісного контакту у просторі й часі. Крім цієї інформації в синхронному (горизонтальному) плані, існує ще інформація в діахронному (вертикальному) плані. Це вся куль­турна традиція народу, його спадщина, що передається з покоління в покоління в мовній (усній або письмово-літературній), а також матеріальній і поведінковій культурі [6, 48].

Умовою поступового формування етносів була щільність інфор­мації як у синхронному, так і в діахронному плані. Комунікації у первісних колективах засновані на взаєморозумінні усної мови для всіх їхніх членів. За відсутності письма синхронні інформаційні зв’язки були щільнішими в межах локальних груп, а загальнопле - мінна й міжплемінна інформація передавалася вряди-годи. Лише з появою класового суспільства та з виникненням писемності зросла й інтенсивність комунікації. Саме в цей період формуються старо­давні народності. Процес етногенезу на цьому не зупиняється, він триває протягом усієї первісної, а також давньої і ранньосередньо­вічної історії, але інтенсивність його зменшується.

Отже, поява мови належить до найважливіших феноменів куль­тури.

Майже кожне слово у свідомості первісної людини володіло ве­ликою силою. Назвати ім’я людини, звіра, духу вже значило позва­ти його. У магічних ритуалах, заклинаннях слово визначало сут­ність явищ та речей.

Художня література як різновид мистецтва виникає на ґрунті усної народної творчості шляхом усвідомлення ролі особистості в історичному процесі. Властивості художньої мови, що відрізняють її від звичайної, не є випадковими. Колись вони мали цілком прак­тичне значення: образні речення, повтори, ритм допомагали легше запам’ятати зміст міфів, легенд, молитв тощо. Так ще при своєму зародженні художнє слово стало знаряддям колективної пам’яті.

Водночас, одним із головних джерел як художньої літератури, так і колективної свідомості виступає міфологія. Не випадково, ге­незис суспільної свідомості проходив у руслі поступової раціоналі­зації первісних міфологічних уявлень. У своєму виникненні полі­тична свідомість та політична культура повсюди у стародавніх народів на Сході та Заході сходить до міфологічних витоків та опе­рує міфологічними уявленнями про місце людини у світі. Космос, на відміну від хаосу, висловлюючись античною термінологією, є впо­рядкованим, згідно з міфами, присутністю та зусиллями богів. Зем­ні порядки (в тому числі і порядок людських стосунків) є часткою (і наслідком) загальносвітового, космічного порядку. Одна з головних ідей і тем стародавніх міфів — божественне першоджерело існую­чих соціальних та політико-правових порядків. Різноманітні версії зв’язку земного і божественного на свій лад віддзеркалюють своє­рідність того соціально-політичного устрою та порядків, що фіксу­ються у міфі, та надають їм світоглядне виправдання.

Таким чином міфологічна версія божественного походження земної влади і порядку виконує роль загальнообов’язкової моделі та, водночас, панівної ідеології, яка не має конкуренції.

Посередництво між світом людей і світом богів взяли на себе жерці. Саме ця соціальна група у країнах Стародавнього Сходу виконувала роль носія інформації, знань, стояла біля витоків писем­ності. Жерці та пророки займали панівне місце у соціально-полі­тичній системі перших держав в історії людства. У деяких із них, наприклад у Месопотамії, функцію верховного жерця виконував пра­витель. Пророк — це той, чиїми устами Бог чи боги говорять із народом. Слово пророка — не звичайне, воно спирається на засоби, вироблені ще у давні часи шаманами, колдунами, магами. Не випад­ково, поет та письменник, яким його уявляє європейська культура, зберігає в собі риси колдуна і пророка.

Величезний стрибок у розвитку культури зумовило виникнення писемності, яка, фіксуючи розвиток культури у часі і просторі, ро­бить її досягнення незворотними. Розвиток писемності — необхід­на умова до цивілізації. До моменту появи писемності мистецтво слова пройшло тривалий та складний шлях, який схематично ви­глядає так: міф — казка — епос.

Перші писемні літературні пам’ятки — єгипетські та шумерсь­кі — датуються III тис. до н. е. У II тис. до н. е. почали свій шлях індуська та китайська літератури, на початку I тисячоліття — єв­рейська та іранська. Давньосхідні тексти, які сьогодні сприймаються як літературні, були або часткою богослужіння, або державними документами.

Література античної Греції була так чи інакше пов’язана з мі­фом. Епос — найбільш ранній жанр давньогрецької літератури. У класичну епоху, коли життя зосередилося у полісах, кожний з яких був окремою державою зі своєю системою правління, армією тощо, на людину було покладено суворі та певні обов’язки. Усі ві­льні громадяни полісу обов’язково повинні були брати участь у політичному та громадському житті. Виникає протиріччя між осо­бистим і спільним. Так в Античній Греції зароджується драма.

Починаючи з III ст. до н. е., із завоювань Олександра Македонсь­кого, грецька культура стає домінуючою на території Середземно­мор’я. Заслуга римлян полягає у відкритті, що література не є замк­неною у той мові, на якій вона написана. Саме це відкриття і зроби­ло можливою європейську літературу, точніше національні літера­тури європейських країн, що виникали на зразок античної. У бурх­ливий період громадянських війн та становлення імперії у Римі розквітає політична публіцистика. З посиленням імперських тен­денцій та виникненням культу особистості римських імператорів пов’язано розвиток історичної літератури, поезії, сатири.

На межі старої і нової ери античне суспільство переживало гли­боку духовну кризу. Після перемоги християнства та загибелі ім­перії римська література стала головною охоронницею всієї антич­ної культури у Європі. Латинська мова стала спільною у середньо­вічній та ренесансній Європі.

Християнство — це фундамент, на якому підноситься будинок цивілізації Середньовіччя. Церква панувала у сфері духовного життя суспільства практично безроздільно. У руках служителів церкви політика, право, мистецтво та література залишалися прикладни­ми галузями теології. Тому не випадково, що тривалий час літера­тура середньовічного Заходу була клерикальною. Пізніше, у XI - XIII ст. ст., коли розвиток феодальних відносин вступив у нову добу, сформувалася лицарська література. У XII-XIII ст. ст., слідом за піднесенням міст, виникла міська література, яка віддзеркалювала погляди ремісників та торговців. Таким чином літературний про­цес Середньовіччя відображає соціально-політичні зміни, боротьбу між папством і феодалами (у першу чергу монархами) за панівне місце у суспільстві.

У добу Ренесансу головні зміни відбувалися у сфері свідомості, освіти та творчості. У межах старого світу народжувалася нова лю - дина. Історія людських справ стає головною мірою часу. Якщо ра­ніше поширеними були твори з теми “Про презирство до світу”, то з часом їх змінюють трактати іншого змісту — “Про гідність лю­дини”. Центр Всесвіту зміщується в умах у напрямку особистості. Ідея антропоцентризму є центральною у “Володарі” Н. Макіавеллі. Ідеальний правитель — це могутня, всевладна людина, яка панує над світом та над власною долею. Для Макіавеллі буття — це соці­ум, а Бог у цьому бутті — Володар. Політика стає засобом вияву свободи особистості. Стихія мовної творчості — це справжня сти­хія гуманізму Відродження. Жанрами, у яких виразила себе гума­ністична та натурфілософська ренесансна свідомість — новела та сонет. Ренесансний роман зміщує події та точку зору на них із ге­роїчного минулого у буденне сьогодення, що надає йому трагічного або трагікомічного звучання. Утопічна віра героя співвідноситься з досвідом реальності (Дон Кіхот, Гамлет). В епоху Ренесансу з’яв­ляються перші гуманістичні соціальні утопії (Мор, Кампанелла). Однак, народившись із мрією про моральну гідність людини, про гармонію особистості і суспільства, епоха закінчується розчаруван­ням. Народжується новий жанр — есе, закладаються традиції інте­лектуальної прози.

Невирішені трагічні протиріччя, що бачили літератори пізнього Ренесансу, у XVII ст. набули перспективи позитивних рішень. У рам­ках ідеології абсолютизму герой літературних творів знайшов пев­ний громадянський та етичний ідеал. Однак пізніше, у середині XVII ст., дедалі чіткіше виявлялося протиріччя між дворянською державою і суспільством. Гуманістичний ідеал вже не міг виража­тися у виконанні обов’язку перед державою, він отримав перш за все етичну форму. Так головним змістом драми XVII ст. стає роз­криття внутрішнього світу героя (Расін, Корнель).

Доба переходу від феодалізму до капіталізму пройшла під зна­ком Просвітництва, яке було зумовлено наступними ідеологемами: установлення “царства розуму”, шляхом утворення суспільного договору; політична свобода; громадянська рівність. Процес гене­зису капіталізму, започаткований успіхом буржуазних революцій у Голландії та Англії, набув незворотного характеру, став визнача­льним чинником у подальшому розвитку європейської культури. Суспільним героєм проголошується “громадянин” — ідеалізова­ний буржуа, нібито здатний поступатися особистими інтересами за­ради загального блага. Прагнення дійсно відповідати ідеалові ста­ло родючим ґрунтом для конфліктів між почуттям і розумом, при­страстями і обов’язками. Перемагає раціоналізм, що ставить індиві­да над суспільством, яке жорстко підпорядковується його волі й розуму. Так народжується концепція “волі до життя”. Письменни­ків доби Просвітництва поєднувало прагнення наблизити літерату­ру до життя, зробити її дієвим чинником формування суспільної моралі.

Подеколи література розглядалася як поле конструювання сус­пільно-політичного ідеалу (Вольтер, Руссо, Дідро та інші). Тому лі­тература Просвітництва мала публіцистичний характер, несла ви­сокі громадянські ідеали, пафос ствердження позитивного героя. Серед жанрів провідну роль відіграють сатиричний і сімейно-побу­товий роман, “роман виховання”, філософська повість, сатирико-мо - ралістичне есе, драма. У цілому, творчість письменників класициз­му тісно пов’язана з поточним політичним життям у країні.

Починаючи з XIX ст. в багатьох країнах Європи література за­ймає домінуюче місце серед мистецтв. XIX ст. — це епоха розвитку промисловості, буржуазної держави, наукового прогресу, нової сис­теми цінностей. У XIX ст. склалася світова система капіталістич­ного господарства, світового ринку. Вперше з’являється розуміння суспільства як певного цілісного організму, формується масова куль­тура. Орієнтирами культури, домінантами суспільної свідомості стають користь, добробут, комфорт. Надії та страх, прогрес цивіліза­ції і регрес культури, романтичний герой і маленька кумедна лю­дина, романтизм і песимізм, — ось провідні мотиви літературних творів XIX ст. Провідними літературними стилями епохи виступа­ють романтизм (Скотт, Байрон, Гюго), критичний реалізм (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Гоголь, Достоєвський, Толстой).

Особливе місце займає література в соціально-політичному життя Російської імперії XIX ст. Починаючи з епохи романтизму поет бере на себе місію громадянина та пророка. З появою соціалістичної ідей російська література перетворюється на ідеологічний полігон.

Головна тема літератури XIX ст. — конфлікт духовного і матеріального, який призводить до розлому внутрішнього світу людини. Страхом проникнута вся західноєвропейська література кінця XIX ст. На межі XIX — XX ст. ст. спостерігається три тенде­нції культури. Перша — розвиток прогресу, зростання цивілізова­ності, які сприяють мілітаризації політики. Це світ людини — ти­рана. Друга — страх від убивства Бога, страх від самопочуття себе Богом, страх від вседозвілля. Це — світ переляканої людини. Тре­тя — це світ абсурду, гри, в якій ідея перетворюється на свою про­тилежність. Це світ людини — гравця, заснований на мовних логі­чних конструкціях. Абсурд стає головною рисою культури XX ст. Письменник XX ст. обертає свій погляд не на навколишню реаль­ність, а у внутрішній світ, який людина відтворює сама. Серед жан­рів домінують поезія та інтелектуальний роман.

Величезні можливості слова у віддзеркаленні та вираженні вну­трішнього світу людини дозволяють відтворювати картини ідей­них суперечностей, соціальних та політичних конфліктів, боротьбу моральних і політичних принципів.

Які функції виконує література у суспільстві? По-перше, літера­тура є джерелом інформації. I хоч художня література створюєть­ся, звичайно, не з метою повідомлення інформації, вона робить це часто з більшим успіхом, аніж наукова. Образ впливає сильніше і тому краще запам’ятається, ніж безпристрасна інформація. В епо­ху реалізму літературу порівнювали з природничою наукою, що вив­чає взаємодію особистості і суспільства.

По-друге, література передає те, що наука передати не здатна, — емоційний досвід. Спираючись на фантазію читача, література зму­шує його відчути і такі емоції, в яких доля йому відмовила. Літера­тура дає зразки поведінки, розширює межі духовного життя людини, дозволяє прожити не одне життя, а безліч. Література сприяє засвоєн­ню певної системи цінностей.

По-третє, література та мистецтво взагалі — це один із засобів освідомлення та освоєння світу. Якщо наука досліджує сферу фактів, то література — царину оцінок та смислу. Нам потрібно знати не тільки “що” існує, але й “навіщо”, а також “добре це чи погано”.

Література споріднена людині. Вона спирається на такі людські властивості, як фантазія, здатність створювати образи у своїй свідо­мості, уміння передавати ці образи іншим. Тому немає суспільства, у якого б не виникло свого мистецтва, в тому числі й словесного. Однак література не тільки створюється суспільством. Вона й сама формує його. Будь-яке суспільство відрізняє “своїх” і “чужих”. Така єдність оцінок — одна зі складових, що підтримують єдність суспі­льства. Не буде перебільшенням ствердження, що поняття Європи взагалі існує завдяки книгам.

Література забезпечує і єдність будь-якої соціальної верстви. Цитати з класичної або сучасної поезії, Біблії або Корану, текстів пісень рок-груп або туристичного фольклору, з одного боку підка­зують нам, до якого прошарку належить співрозмовник, а з іншого, вказують на “своїх”, на тих, хто може розпізнати цитату. Таким чином література здатна формувати суспільство. Вона вміщає базо­ві для даного суспільства уявлення про світ, про місце людини у Всесвіті, про добро і зло.

Однак часто література безпосередньо втручається в життя сус­пільства. Література може переконувати, роз’яснювати будь-які ідеї. Таке використання художнього слова не є явищем новим. Ми зна­ходимо його і в Біблії, і в античних авторів. Часто в історії літера­тура виконувала агітаційну роль. Серед бажаючих поставити худож­нє слово собі на службу були королі і революціонери, атеїсти і віру­ючі. Імена Цицерона, Августина Блаженного, Т. Мора, Т. Кампанел - ли, Жан-Жака Руссо, Вольтера, А. Міцкевича, Г. Чернишевського, Т. Шевченка, М. Горького, М. Островського, А. Солженіцина та ін­ших є підтвердження тому.

З особливою наочністю цей феномен проявився у тоталітарних режимах XX століття. Художність чисельних літературних творів доби соціалістичного реалізму замінялася лояльністю. Водночас, будь - який аполітичний, але справжній, внутрішньо незалежний твір пере­творювався на агітацію проти режиму. А це, у свою чергу, теж прихо­вувало небезпеку. Опозиція режиму часто заміняла художність.

Таким чином література, як вид мистецтва, єдиним матеріалом якого виступає слово, є невід’ємною складовою системи масової ко­мунікації. Художня література — це не набір творів, а живий орга­нізм, складна система, що живе та розвивається за законами людсь­кої цивілізації. Література не тільки віддзеркалює життя, але й від­творює власну реальність, вступаючи при цьому з навколишнім сві­том у складні стосунки. Величезний потенціал впливу на масову свідомість забезпечує літературі одне з провідних місць серед су­б’єктів політичного дискурсу.


1. Гуревич И. Человек и культура. Основы культуроведения. — М., 1998 и др.; Шпенглер О. Закат Европы. — М., 1998; Шубарт В. Европа и душа Востока. — М., 1997;

2. Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. — М., 1989; Кризис искусства. — М., 1990; Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия. — М., 1994; Ницше Ф. Рождение трагедии, или Эллинство и варварство // Ницше Ф. Соч. в 2 т. — М., 1990; Тэн И. Философия искусства. — М.,1936;

3. Бляхер Л. Человек в зеркале социального хаоса. — Хабаровск, 1997; Ионин Л. Социология культуры. — М., 1996; Сорокин П. Социологичес­кие теории современности. — М., 1992;

4. Ильин И. Одинокий художник. — М., 1993; Лосев А. Проблемы станов­ления символа и реалистическое искусство. — М., 1976.

5. Арефьева А. Эстетика соцреализма: Слово в измерении публичности. — К., 1997; Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. — М., 1989; Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. — М.,1975; Лотман Ю. Культура и взрыв. — М., 1992;

6. Левчук Л., Панченко В., Шинкаренко О. Історія світової культури. — К.: Либідь, 2000. — 386 с.

Похожие статьи