Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВЗАЄМИН — ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ НОВОГО ГЕОПОЛІТИЧНОГО СЕРЕДОВИЩА
joomla
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВЗАЄМИН — ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ НОВОГО ГЕОПОЛІТИЧНОГО СЕРЕДОВИЩА
Історія - Інтелігенція і влада

А. О. Соловей

Україна та Росія — дві сусідні держави, які є одними з найбільших держав сучасного світу. Обидві є також сусідами розширеного Європейського Союзу, займають велику сукупну територію, на якій мешкає понад 200 мільйонів чоловік. Тому не випадково, що українсько-російські відносини є важливим чинником формування нового стабільного геополітичного сере­довища на всьому євразійському просторі.

Про необхідність розвитку стратегічних партнерських сто­сунків України з Росією свідчить багато політичних, економі­чних, культурних, історичних факторів і тому зрозуміло, що відносини з Росією займали й займатимуть важливе місце в українській геостратегії. Вкрай важливим є те, що характер українсько-російських відносин впливає на розвиток внутріш­ньополітичної ситуації в Україні, де, як відомо, вельми значна російська діаспора, а майже 40 % населення є російськомовни­ми [1, с. 114].

Стратегічні інтереси України мають багато вимірів і потребу­ють стабільних дружніх, рівноправних взаємовідносин із Росією. Добросусідське партнерство вимагає комплексного підходу до роз­витку співробітництва, послідовного та збалансованого рішення перспективних та поточних питань, першочергового рішення тих проблем, які не вимагають додаткових консультацій. Обидві дер­жави мають суттєві взаємні інтереси і практично необмежені пе­рспективи співробітництва у багатьох сферах. Становлення укра­їнської та російської зовнішньої політики, визначення її цілей, пріоритетів та головних напрямків, після проголошення незале­жності, виявило як подібні риси, що було викликано соціально - економічною, політичною та культурною взаємозалежністю двох держав, так і суттєві розбіжності у геополітичному становищі, інтересах та зовнішньополітичній орієнтації двох держав.

Наприкінці XX століття, коли після розпаду СРСР дві дер­жави стали суверенними, самостійними частинами світового суспільства, питання їх багатостороннього співробітництва, фо­рмування раціональних й природних стосунків набули значної актуальності. Російський фактор в Україні та український в Росії завжди мав дуже важливе політичне значення.

Розвал Радянського Союзу та створення СНД у 1991 році були початком перебігу складних інтеграційних і дезінтегра - ційних процесів на терені колишнього Радянського Союзу.

Перехід до нової політичної та економічної системи супро­воджувався різким падінням виробництва та, відповідно, зна­чним зниженням життєвого рівня, загостренням соціально-по­літичних протиріч. Підсилення націоналістичних настроїв у суспільстві, прихильність влади до авторитарних засобів управ­ління, нерозвинутість демократичних традицій та інститутів означали, що шлях до розбудови демократичної європейської держави з розвинутою ринковою економікою, повагою до прав людини, дотриманням міжнародних законів буде складним і тривалим. Така соціально-політична та економічна ситуація не сприяла налагодженню стабільних відносин між державами колишнього СРСР на підставі довіри та демократичних прин­ципів. У самій Україні ситуація ускладнювалася ще тим, що географічно вона розташована на межі двох цивілізацій, між Сходом та Заходом, належить до них обох і саме ця обставина іноді буквально розриває суспільство, позбавляє його єдності та злагоди [2, с. 128].

Розвиток міждержавних відносин України і Росії за роки незалежності не може задовольнити у повній мірі народи двох країн. У деякі періоди стан українсько-російських відносин можна оцінити як незадовільний.

Становлення України та Російської Федерації як суверен­них держав відбувалося одночасно з глибокою трансформацією політичних та економічних відносин, осмисленням нової істо­ричної ситуації, необхідністю розробки нових геополітичних концепцій, формування державних пріоритетів та національ­них інтересів, критеріїв національної безпеки в умовах нового геополітичного простору.

У цьому плані аналіз відносин України та Росії після роз­паду СРСР наприкінці XX та на початку XXI ст. дозволяє об­ґрунтувати перспективні напрямки партнерства двох держав у нових політичних умовах, коли Україна чітко визначила свій стратегічний курс на євроінтеграцію.

У визначенні пріоритетних принципів партнерства серед го­ловних стоять проблеми захисту національно-державних інте­ресів, до яких можна віднести збереження суверенітету, тери­торіальної цілісності та непорушності кордонів, забезпечення безпеки у всіх вимірах — військовому, політичному, економіч­ному, інформаційному, екологічному, гуманітарному тощо, що може гарантувати розбудову демократичної держави та її інте­грацію у європейське та світове співтовариство.

Тому одним із головних завдань, які постали перед Укра­їною в період утвердження її як незалежної і сувереної дер­жави, повноправного члена ООН, було завдання розгортання ефективної зовнішньої політики, яка була б спрямована на на­лагодження плідних, взаємовигідних міжнародних контактів і співробітництва. У таких умовах починає формуватись власна зовнішня політика, яка засновувалася на ідеях державності, гуманізму, демократизму, української традиційної філософії і менталітету українського народу.

Концепція зовнішньої політики незалежної України була сформульована ще у Декларації про державний сувереніт, де підкреслювалося, що Україна як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськи­ми, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективно­го забезпечення національних інтересів Республіки у політич­ній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, техні­чній, культурній і спортивній сферах [3].

Після проголошення незалежності у 1991 р. Україна впер­ше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах. Закінчення “холодної війни”, розпад соціалістичної системи та Радянського Союзу порушили баланс сил та інтересів у Євро­пі, який складався десятиріччями. Відбулися серйозні зміни у розкладі світових геостратегічних інтересів, значна частина з яких безпосередньо торкалася й України.

Труднощі в україно-російських відносинах початку 90-х років, в значній мірі, крім економічних та політичних, були пов’язані також із старими імперськими традиціями колиш­нього центру і гострою реакцією на них нової номенклатури колишньої периферії. В указі № 940 Президента Росії Б. Єль­цина від 14 вересня 1995 р. вся територія колишнього СРСР розглядалася як простір “найважливіших життєвих інтересів Росії в галузі оборони, безпеки, економіки, захисту прав росі­ян” [4, с. 109].

У Росії значна частина суспільства та політиків не була го­това визнати самостійність України як факт, що відбувся, що приводило до загострення різних проблем, серед яких в той період найбільш кофліктними були питання ядерної зброї, ко­рдонів, розподілу Чорноморського флоту, релігії, статусу ро­сійської мови, проведення українізації. З часом, більшість з цих питань в основному була врегульована ще до підписання у травні 1997 р. президентами України та Росії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росій­ською Федерацією. У кінцевій редакції ст. 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство відзначено, що “Високі Договірні сторони відповідно до положень Статуту ООН і зо­бов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітни­цтва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів” [5, с. 507].

Перші робочі зустрічі керівників двох держав, урядових де­легацій розглядали конкретні питання українсько-російських відносин, які мали деякі ускладнення у зв’язку з тягарем усіх проблем, що залишилися у спадщину від колишнього СРСР, найактуальнішими з яких були складні й суперечливі питан­ня правонаступництва, територіальні проблеми, економічна співпраця, розподіл іноземних боргів, закордонного майна та активів СРСР, розподіл Чорноморського флоту, статус м. Сева­стополя, різні позиції щодо НАТО, доля ядерної зброї, інфор­маційний простір, російськомовний фактор.

Зустрічі міждержавних делегацій різного рівня на перших порах були присвячені також в значній мірі проблемам підтри­мання систем життєзабезпечення населення і функціонування економіки, створенню тимчасових міждержавних структур, підготовці та підписанню економічних угод, продовженню де­мократичних перетворень, проведенню скоординованої політи­ки радикальних економічних реформ. У комюніке про перего­вори між делегаціями України та РРФСР і за участю делегації Верховної Ради СРСР окремо підтверджувалися закріплені двостороннім договором від 19 листопада 1990 р. статті 2 і 6 про права громадян і територіальну цілісність Сторін, а також вказувалося на необхідність негайно обмінятись повноважними представниками РРФСР і України для постійного інформуван­ня Сторін і проведення консультацій [5, с. 16].

Державний суверенітет та його розвиток, розбудова держа­ви, її місце у світовій геополітичній системі стають головними темами життя народів.

Проблема взаємовідносин України та Росії завжди була та залишається предметом гострих політичних дискусій, де ча­сто політико-ідеологічні амбіції домінують над прагматичним аналізом реальної ситуації, що заважає вірному визначенню можливих варіантів вирішення проблем, які накопичилися між державами. Сьогодні також далеко не все населення як в Україні, так і в Росії однозначно ставиться до перспектив роз­витку взаємовідносин між двома державами. Певні політичні сили в Росії ніяк не можуть змиритися з існуванням суверенної України, правом українського народу на самостійне життя, а в

Україні — Росію сприймають як споконвічного ворога. Подібну ситуацію можна визначити, як феномен “залишкової ідеологі­зації” [1, с. 115].

Згодом, був підготовлений документ, який сформулював підвалини зовнішньої політики України, “Основні напрями зовнішньої політики України”, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., де серед пріоритетів був визначений розвиток двосторонніх відносин, у тому числі з прикордонними державами. Окремо відзначалося також, що у зв’язку з особ­ливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України, домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами є українсько-російські відносини [1, с. 50]. Такий підхід підтверджується тим, що за перші два роки після проголошення незалежності між двома державами відбулося близько двох десятків офіційних зустрі­чей представників керівних кіл різного рівня, але зовнішня політика України все ж була недостатньо рішучою та самостій­ною і часто зводилася до балансування між Росією і Заходом.

Розвиток двосторонніх взаємовідносин привів до підписання у 1997 р. широкомасштабного загальнополітичного договору між Україною і Російською Федерацією, текст якого був пара­фований ще понад два роки тому, однак підписання не раз від­кладалося. Договір про дружбу, взаємодопомогу і партнерство був ратифікований тільки у квітні 1999 р. Договір юридично закріпив територіальну цілісність обох держав і недоторкан­ність існуючих кордонів, що мало принципове значення для України, враховуючи спроби деяких політичних сил у Росії поставити під сумнів належність до України Криму. Ратифі­кація відкривала нову сторінку в розвитку взаємин між двома державами.

Великий договір закріпив статус України та Російської Фе­дерації як дружніх, рівноправних та суверенних держав, що будують свої відносини на принципах взаємної поваги та дові­ри, стратегічному партнерстві та співробітництві. Але чимало було й тих, хто вважав, що за підписання цього широкомас­штабного договору з Росією Україна заплатила суттєвими по­ступками і що у Росії залишаються шовіністичні амбіції щодо України [5, с. 210].

Стратегічне значення для національних інтересів України має поглиблення взаємовигідного економічного співробітницт­ва. Господарський комплекс України за часів СРСР найтісніше був пов’язаний з Росією, на неї припадало майже 80 % усього товарообміну України. Росія й сьогодні залишається найбіль­шим ринком для українських товарів і найбільш значним по­стачальником ресурсів [6, с. 286].

Крім важливих політичних та економічних питань співро­бітництва, також пріоритетної уваги вимагає гуманітарний вектор двостороннього співробітництва. На цьому напрямку є багато резервів. Один із них — це участь у процесах поступово­го створення єдиного Європейського простору вищої освіти на підставі розширення міждержавного міжвузівського співробіт­ництва з урахуванням найкращих європейських інтеграційних традицій, тим більше, що світ стоїть на порозі нової ери інтер­націоналізації вищої освіти [7, с. 36]. Україна та Росія стають все більш активними учасниками Болонського процесу, який повинен сприяти підвищенню спроможності випускників ви­щих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшенню мобільності громадян на європейському ринку праці, підняттю конкурентноспроможності європейської вишої школи.

Для вищих навчальних закладів України та Росії одним із перших та найперспективніших напрямків розвитку міждер­жавного міжвузівського співробітництва на шляху створення системи транснаціональної освіти міг би стати обмін студентсь­кими групами. Таке співробітництво являє собою одну з форм прямих міждержавних зв’язків. На основі таких прямих зв’яз­ків може розвиватись інформаційний обмін, узгодження різних підходів до рішення сучасних завдань вищої школи, гуманіта­рне співробітництво.

У наш час перед системою вищої освіти, яка є основною запорукою інтелектуального суспільства, перед вищими навча­льними закладами гостро постало завдання підготовки студе­нтів до виконання функцій всебічно розвинутого керівника, ініціативного організатора виробництва. І у цьому плані пер­спективною формою співробітництва могла б бути міжнародна виробнича практика, в ході якої найкращі студенти мали би можливість відвідувати різні підприємства двох країн, знайо­митися з їх технікою, технологіями, організацією праці, нако­пиченим досвідом.

У той же час необхідно звернути увагу, що для успішної реалізації цього виду практики необхідна сумісна цілеспря­мована робота адміністрації та студентських організацій, що ставлять перед собою у відношенні майбутніх випускників за­гальні цільові установлення, що походять від основних вимог до сучасного фахівця. Реалізація цих заходів дозволить вищим навчальним закладам України та Росії приділяти більше уваги дослідженням у технологічних, соціальних і культурних сфе­рах розвитку суспільства, що також погоджується з головними принципами Болонського процесу [7, с. 107].

Прагматизація відносин з Росією, як одним із стратегічних партнерів України повинна сприяти реалізації національної стратегії на повноцінну європейську інтеграцію, що передбачає її входження в економічний, правовий, культурний та політи - ко-інституційний простори Європи.

Звичайно, в україно-російських відносинах є цілий ряд про­блемних питань, вирішити які можливо лише шляхом циві- лізованного підходу — шляхом компромісу і партнерства, це розуміння того, що відбулися значні зміни в історичній та по­літичній системі розвитку світу, де не сила та санкції, а діа­лог рівних, взаємоповажаючих країн забезпечують стабільний прогрес.

В Україні сьогодні чітко визначені свої національні інтере­си і тепер необхідно знайти ефективні можливості їхнього від­стоювання, керуючись головним принципом, що ніхто не буде кращим гарантом європейських інтеграційних процесів для України, аніж сама Україна. Встановити справжні добросусід­ські взаємини між Україною та Росією, так само як і з інши­ми державами, можливо лише за умов виведення їх на рівень реального, рівноправного стратегічного партнерства, яке може бути реальним і ефективним лише за умови рівноправності та партнерства взаємин, політичної відповідальності влади обох країн та підтримки з боку суспільства.

Дружні та взаємовигідні міждержавні відносини сприяють налагодженню повноцінного співробітництва між суб’єктами господарювання обох держав і у той же час позитивно вплива­ють на соціально-економічну ситуацію та реальний стан жит­тя громадян України та Росії. Прозорість відносин знаходить підтримку не тільки політичних та ділових еліт, але й широ­ких верств населення, які з часом все більше переконуються у необхідності добросусідських дружніх відносин та плідного співробітництва.

Не випадково свою першу робочу закордонну поїздку Прези­дент України В. Ющенко здійснив саме до Москви, де після зу­стрічі з Президентом Російської Федерації В. Путіним заявив, що Україна хоче будувати з Росією чесні й прозорі відносини на основі реалізації конкретних спільних проектів, вигідних обом сторонам. “Ми виходимо з того, що Росія — вічний стра­тегічний партнер України”, — підкреслив Президент В. Ющен­ко. Він наголосив на колосальній перспективі двосторонніх сто­сунків у різних галузях економіки й у гуманітарній сфері [8].

Бажання розвивати співробітництво з Росією було також підтверджено у виступі міністра закордонних справ Б. Тара­сюка перед журналістами, де були висвітлені основні напря­ми діяльності, цілі і завдання, поставлені українською владою перед МЗС. “Ми не бачимо альтернативи зміцненню добросу­сідських конструктивних партнерських відносин з Російською Федерацією”, — зауважив Б. Тарасюк. Відмічалося, що у дво­сторонніх відносинах потрібно позбутися залаштунковості в прийнятті важливих рішень, а також необхідно враховувати взаємні інтереси, як російські в Україні, так і українські інте­реси в Російській Федерації [9].

Таким чином, відносини України і Росії потребують нових ідей і кардинальної перебудови. Нова міжнародна реальність, поглиблення загальносвітових інтеграційних процесів вимага­ють від двох сусідніх держав зміцнення довіри і співпраці, що в значній мірі буде визначати їхнє майбутнє, подальше самоза - тверждення як незалежних держав.

Література

1. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Сучасна Українська геополітика. Навч. посібник. — К.: Либідь, 2003. — 176 с.

2. Василенко М. Д., Василенко С. Д. Україна: міжнародні зв’язки: Навч. Посіб. — Одеса: Юридична Література, 2004. — 168 с.

3. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верхо­вною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. — К., 1990. — С. 3-8.

4. Васильєва-Чекаленко Л. Д. Україна в міжнародних відносинах (1944 — 1996 рр.): Навч. посібн. — К.: Освіта, 1998. — 176 с.

Б. Україна і Росія: хроніка взаємин 1991 — 2003 рр. / Ред. кол.: М. І. Зверяков, М. О. Левицький, С. О. Матвеев та ін. — Одеса: Астропринт, 2004. — 520 с.

6. Сухоруков А. І. Гармонізація українсько-російських відносин як фактор економічного зростання України // Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ та стратегія розвитку. Матеріали наукової конференції. — Київ: НТУУ КПІ, 2001. — 340 с.

7. Журавський В. С., Згуровський М. З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. — К.: ІВЦ “Політехніка”, 2003. — 200 с.

8. Демократична Україна. — 2005, 26 січня. — № 12 (23083).

9. Демократична Україна. — 2005, 11 лютого. — № 22 (23093)