Головна Історія Інтелігенція і влада ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ПО ВІДОКРЕМЛЕННЮ ЦЕРКВИ ВІД ДЕРЖАВИ У ХЕРСОНСЬКІЙ ТА ОДЕСЬКІЙ ЄПАРХІЇ У 20—30-ті РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ
joomla
ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ПО ВІДОКРЕМЛЕННЮ ЦЕРКВИ ВІД ДЕРЖАВИ У ХЕРСОНСЬКІЙ ТА ОДЕСЬКІЙ ЄПАРХІЇ У 20—30-ті РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ
Історія - Інтелігенція і влада

О. Б. Татарченко

Сьогодні в демократичній Україні церква є юридично відо­кремленою від держави, незважаючи на це, дискусія про взає­мини держави та церкви залишається актуальною у наші дні. З огляду на це досвід складних взаємовідносин та розмежуван­ня цих інституцій у 20-30-ті роки XX століття є цікавим для вітчизняних істориків на сучасному етапі.

Певний вклад у дослідження даної проблематики зробили такі українські науковці, як Ігнатуша О., Силантьєв В., Три - губ О., Демидович Л., Катунін Ю., Лаврик Г. Серед російсь­ких дослідників можна виокремити Поспеловського Д., Ва­сильєву О., Бєглова А. Однак для того щоб зрозуміти всі особливості та складності процесу відокремлення церкви від держави, доцільно розглядати їх в окремо взятій єпархії. Тому автор даної статті ставить собі за мету розглянути це питан­ня на прикладі Херсонської та Одеської єпархії та привернути увагу істориків до подальшої актуалізації зазначеного напряму у наукових роботах.

Декрет Ради Народних Комісарів “Про відокремлення церк­ви від держави та школи від церкви” було оприлюднено 23 січ­ня 1918 року. Він проголосив: “Церква відокремлюється від держави”. А також затвердив свободу совісті: “Кожен громадя­нин може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жод­ної. Будь-які правові обмеження, пов’язані зі сповідуванням будь-якої віри, відміняються” [1].

Зі встановленням радянської влади в Україні Тимчасовим робітничо-селянським урядом 22 січня 1919 року теж було ви­дано декрет “Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви”. Рада Народних Комісарів УРСР 3 січня 1920 року доповнила Декрет постановою про позбавлення церкви прав юридичної особи і передала регулювання церковних справ На­родному комісаріату внутрішніх справ [2].

Народний комісаріат юстиції (НКЮ) 8 травня 1918 року до­ручив впровадження у життя декрету “Про відокремлення цер­кви від держави” VIII (з 1922 р. — V) (Ліквідаційному) відділу НКЮ.

До обов’язків Ліквідаційного відділу входило керівництво роботою місцевих органів по відокремленню церкви від держа­ви, публікація у пресі інструкцій, відповіді на запити окремих установ та приватних осіб про принципи та практику радянсь­кого законодавства про релігійні культи [3].

В Україні у складі НКЮ УРСР 1 червня 1921 року було створено відділ по відокремленню церкви від держави, який у свою чергу через губернські відділи юстиції (губвідюсти) зай­мався створенням та функціонуванням місцевих Комісій по ві­докремленню церкви від держави. Однак вже у 1923 році було скасовано губвідюсти, а разом із ними припинили своє функ­ціонування Комісії, що відповідали за реалізацію церковної політики. Тепер Ліквідаційний відділ діяв як консультативно - дорадчий орган.

Замість Ліквідвідділу 24 серпня 1924 року Президія ВЦВК утворила при ВЦВК Секретаріат у справах культів. Однак 8 квітня 1929 року Президія ВЦВК постановила створити при ній Постійну комісію з питань культів [4]. Незважаючи на не­одноразову зміну назв Комісії, цілі та завдання залишалися незмінними.

Наркомюст у циркулярі від 27 червня 1921 р. висунув губ - відюстам наступні вимоги:

1. Відкрити Ліквідаційні столи по відокремленню церкви від держави, які 18 серпня 1921 рок циркуляром НКЮ УРСР реорганізували у Комісії по відокремленню церкви від держави при губернських відділах юстиції та повітових відділах юстиції (повітюстах).

2. Штати Ліквідаційних столів встановити у кількості трьох осіб: завідувача, секретаря та діловода.

3. Представляти у Ліквідаційний відділ кошториси на утри­мання Ліквідаційних столів повіт - та губвідюстів.

4. Завідувачам губвідюстами представити у Ліквідвідділ Наркомюсту УРСР інформацію про те, що було зроблено ними на місцях з виконання їхніх обов’язків, перелічених у 56-й статті інструкції НКЮ від 10 листопада 1920 року.

А саме: закриття благодійних, просвітницьких та інших то­вариств, котрі витрачають кошти під виглядом благодійності на релігійні цілі; припинення діяльності консисторій та єпар­хіальних рад зі здійснення актів, що входять у коло відання лише цивільної влади; підписання угоди з не менш як двад­цятьма віруючими громадянами, котрим радянська влада пере­дасть у безкоштовне користування майно молитовних будинків; закриття богослужбових приміщень при радянських установах; передання предметів культу в раднаргосп; встановлення нагля­ду за недопущенням викладання у храмах та приватних будин­ках віровчень особам, що не досягли вісімнадцятирічного віку; відібрання прибуткового майна релігійних товариств; вилучення з радянських установ та інших публічно-правових громадських приміщень релігійних зображень: ікон, картин, статуй та інших предметів, що ображають революційне почуття трудящих мас; відібрання будівель духовних навчальних закладів усіх віро­сповідань і церковно-приходських шкіл та передання їх у розпо­рядження Народного комісаріату просвіти (Наркомпросу) [5].

Однак виконанню зазначених завдань Комісіям з відокрем­лення церкви від держави, які на території Херсонської та

Одеської єпархії розпочали діяльність навесні 1921 року, зава­жали наступні чинники:

По-перше, недостатність або відсутність фінансування. Нап­риклад, у Херсонській повітовій комісії з початку роботи з 15 квітня до кінця 1921 року її оплачувані співробітники (голова та секретар) не отримували жалування. Були обмежені техніч­ні можливості, що ускладнювало створювання копій докумен­тів. Негативно впливало на роботу Херсонської комісії те, що приміщення, де вона знаходилась узимку 1921-1922 рр., не опалювалось.

По-друге, нестача кадрів. У Херсонській повіткомісії у 1921 році діловод працював лише один місяць [6]. Неоднора­зово змінювався склад комісій, наприклад, Одеська губернська ліквідаційна комісія за 1922 рік змінила чотирьох голів [7]. Спостерігалася перевантаженість кадрів через те, що робота в органах по відокремленню церкви від держави для завадмін- відділами була не основною [8].

По-третє, комунікативні проблеми. Наприклад, Миколаївсь­ка губернська ліквідаційна комісія на початку 1922 року вчас­но не отримувала місячні звіти про діяльність від повітових комісій, хоча вимагала їхнього отримання не пізніше 10-го числа наступного місяця. Та погрожувала, що “за невиконання цього будуть проти винних (голів таких [комісій]) відкриватися кримінальні справи, бо таке ставлення до справи у подальшому не припустиме” [9]. Навіть у 1927-1928 рр. відзначалося те, що на Миколаївщині “робітники на місцях не досить з’ясували питання відокремлення церкви від держави за відсутністю жи­вого інструктування останніх” [10].

Незважаючи на негативний вплив вищезазначених чинників на роботу місцевих ліквідкомісій, вони все ж виконували певний обсяг робіт по відокремленню церкви від держави. Серед їхніх досягнень можна виділити непоодинокі випадки налагодження контактів із духовенством, особливо у перші роки діяльності Комісій. Так, Херсонська комісія організовувала участь духо­венства у засіданнях Комісії, була здійснена зустріч 65 пред­ставників духовенства з керівництвом Комісії у міському театрі, створено міжсповідний орган із делегатів всіх віровчень.

Одним із перших завдань, котре місцеві Комісії почали реалі­зовувати, було складення списків існуючих церков та закрит­тя домових церков та тих, що опинились у межах державних установ, існування котрих суперечило чинному законодавству. Наприклад, у 1921 році Херсонською повітовою комісією було зафіксовано 82 церкви, сім з котрих підлягали закриттю. Чо­тири закрили ще у 1921 році: при 1-й чоловічій гімназії, Мико­лаївському дитячому притулку, колишній губернській в’язниці та психлікарні. Інші готували до закриття: при колишній ка­торжній буцегарні, лікарні № 1 та сільгосптехнікумі, також підлягала закриттю церква при Перепилицинському дитячому притулку [11]. Подібні церкви закривалися й у інших частинах Херсонської та Одеської єпархії. Так, Вознесенська повітова комісія закрила Архангело-Михайлівську церкву, що знаходи­лася на території 43-го полку [12].

У ці ж роки відбувалося повсюдне закриття монастирів та створення на їх базі дитячих закладів та сільськогосподарських артілей. Наприклад, Одеські монастирі планувалося передати Нарпросу для створення дитячих інтернатів, однак Одеський Успенський чоловічий монастир дістався Харчосмаку під буди­нок відпочинку [13]. На території Херсонського Благовіщенсь­кого монастиря було створено дитяче містечко ім. Петровсько - го [14]. На базі Свято-Григор’ївського (Бізюкового) монастиря у квітні 1919 року було організовано радгосп “Червоний маяк”. Частину земель, котрі не увійшли до радгоспу, роздали селя­нам Старошведської та Качкарівської волостей. Пастирсько - місіонерську семінарію та церковно-парафіяльну школу ще у

1918 році було перетворено на школи загальноосвітнього ха­рактеру. Викладання предметів церковного змісту було припи­нено, а духовенства було звільнено. Якщо б хтось наважився продовжити викладання, міг би потрапити під суд Революцій­ного Трибуналу (згідно з постановою НКО РРФСР від 3 березня

1919 року “Про недопущення духовенства до зайняття посад у школах”) [15].

Незважаючи на те, що ліквідкомісії займалися доглядом за недопущенням викладання у храмах та приватних будинках віровчень особам, що не досягли 18-річного віку, на початку 1922 року були зафіксовані випадки участі таких осіб у церков­них хорах. На думку влади, молодь таким чином “сприймала релігійне віровчення”, тому Миколаївський губвиконком пос­тановив таким особам заборонити навчання церковному співу, а винних служителів культу у допущенні порушень затримува­ти та піддавати кримінальній відповідальності через Ревтрибу­нал [16].

З кінця 20-х та у 30-ті роки XX століття закриттям церков переважно займалися вже не Комісії по відокремленню церкви від держави, а місцева влада, котра найчастіше формально вмо­тивовувала такі рішення потребою приміщень “на культурні потреби”. Так, на зборах Новоіванівської організації КНС Баш - танського району Миколаївської округи від 26 січня 1930 року ухвалили Новопавлівську церкву передати на культурні потре­би КНС. Цікавим є той факт, що тих членів організації, котрі не погодяться з таким рішенням, погрожували виключити з КНС. Також не було вказано, на які саме потреби буде вико­ристано церкву [17].

В УРСР на 1 січня 1930 року було закрито 619 молитовних будинків, із них: церков — 350, костьолів — 25, синагог — 197, інших молитовних будинків — 46. Серед лідерів закрит­тя молитовних будинків були райони суцільної колективізації. Іх очолювала Одеська округа, де було закрито 63 об’єкти, у Херсонській — 18. Із загальної кількості зачинених молитов­них будинків використано 492. Напрями використання: 1) на культурно-освітні потреби — 355; 2) для інших потреб — 137; 3) знесено за непридатністю — 70.

На території Херсонської та Одеської єпархії деякі молитов­ні були використані наступним чином: Адміральський собор (Миколаїв) передано для створення історично-археологічного музею; Олександроневську церкву (Одеса, вул. Комінтерну) ви­користано для приміщення інституту Наросвіти; після зруй­нування Старої церкви (Олександро-Дар’ївка, Очаківського району) матеріал використано на побудову нової школи; Павло - Натальїнська церква (Одеса) перетворена на клуб відпочинку Соцстраху; Ільїнська церква (Одеса) використана під санаторій ДПУ УРСР [18]; Катерининський собор (Херсон) перетворено на антирелігійний музей, а Успенський собор (Херсон) на спор­тзалу [19].

Як бачимо, держава за рахунок приміщень закритих цер­ков, з одного боку, вирішила ряд соціальних та господарських потреб, а з іншого — ускладнила задоволення релігійних пот­реб віруючої частини суспільства.

Слід відзначити, що Ліквідвідділ НКЮ, у зв’язку із закрит­тям молитовень, 21 липня 1921 року наказав губвідюстам за­безпечити збереження архівів закритих молитовень [20].

Одним із основних завдань місцевих органів по відокремлен­ню церкви від держави було реєстрація статутів та укладення договорів з релігійними громадами про передачу їм майна у орендне користування. Ці документи мали уніфіковану фор­му. Так, у статуті православного канонічного релігійного това­риства, що діяло на території Березнігувацького району Хер­сонської округи та об’єднувало 8 церков і молитовний будинок, визначалися організаційні особливості його функціонування та мета його діяльності, яка полягала у задоволенні релігійних потреб його членів, “поєднаних єдиною вірою у Божество та єдиним духом любові до своїх ближніх” [21].

Договір на користування майном оформлювався наступним чином: група віруючих у складі не менше 20 осіб подавала до місцевої Ліквідаційної комісії докладні відомості про майно церкви, котру бажала взяти в оренду, а також заяву про намі­ри це зробити. Наприклад, прихожани Херсонського Успенсь­кого собору повідомляли наступне: “бажаємо отримати у своє користування будівлю нашого приходського храму, а також усі приналежні останньому майно, як богослужбового харак­теру, так і інше, що підлягає за декретом передачі громаді. До цього додаємо, що приймаємо на себе відповідальність за збереження будівель та майна, того що є у наявності та увійш­ло до опису як народне надбання”. А в укладеному договорі зобов’язувалися “не допускати: а) політичних зібрань ворожих Радянській владі напрямків; б) роздавання та продаж книг, брошур, листівок та послань, спрямованих проти Радянської влади або її представників; в) проголошення проповідей та про­мов, ворожих Радянській владі або її окремих представників; г) здійснення набатних тривог для скликання населення з ме­тою підбурювання його проти Радянської влади, у зв’язку із чим зобов’язуємося підкорятися усім розпорядженням місцевої Ради Робітничих та Селянських Депутатів відповідно розпоряд­ку користування дзвіницями” [22].

Пізніше для укладення договору вже було потрібно мати у складі релігійної общини не менше 50 осіб. Зважаючи на це, Миколаївською окружною комісією по відокремленню церкви від держави у вересні 1924 року було розірвано договір на во­лодіння приміщенням та майном церкви з групою віруючих автокефальної громади Миколаєва [23].

Важливим є той факт, що ДПУ засновникам релігійних громад, так званим “політично неблагонадійним” особам, ого­лошувало відмову. Зокрема такими було визнано засновників автокефальної громади у м. Бериславі Даниленка Я. І. та Пет­ренка М. І. [24].

У межах переведення відання актів громадянського стану до Загсів НКЮ УРСР зобов’язав зібрати підписи служителів куль­ту під текстом, котрий у середині 1920 року підписав патріарх Тихон та члени Вищої церковної ради, а саме: “Даємо дійсну підписку у тому, що на виконання вміщеної у даному цирку­лярі вимоги — здійснення шлюборозлучних справ і пов’язане із цим здійснення судових, пошукових, податкових, фінансо­вих та господарчо-адміністративних функцій у канцеляріях архієпископів (у всеукраїнському, губернських, волосних ук­раїнських православних церковних приходських радах та ін.) припиняються” [25].

У рамках здійснення відокремлення церкви від держави відбувалося зняття ікон із державних приміщень. Наприклад, на засіданні пленуму заводського комітету миколаївського об’єднання заводів групи “Тремсуд” від 21 грудня 1922 року було прийняте рішення про вилучення із приміщень підпри­ємств усіх ікон як “непотрібних та безглуздих прикрас” [26].

Свідченням “перегинів” у роботі окремих ліквідкомісій стала заява мешканців Херсона про порушення Декрету, що надійшла до місцевого окрвиконкому 28 січня 1925 року. У ній вони скаржилися на те, що окрвиконком вимагав переофор­млення статутів та гальмував реєстрацію релігійних громад Успенського собору та Архієрейської церкви (закриття якої розпочав), забороняючи включати у списки громад жінок. Обу­рення викликало те, що Союз Народопросу оголосив: “ті, що відвідують Церкву, виключаються не тільки зі служби, але й з Союзу”. Хвилювало громаду те, що влада не реєструвала про­тоієрея Лядського, який прослужив у Херсоні 38 років, тим самим не даючи йому здійснювати культову діяльність, та на­кладення штрафу на священників Скадовського і Захарова у розмірі 300 крб., за те, що вони “були з молитвою” не у свого


Прихожанина. Також віруючі просили владу не втручатися у внутрішні культові звичаї та дозволити єпархіальні збори для вільного обрання духовного правління [27].

Екзарх України Михаїл (Єрмаков) 17 листопада 1927 року звернувся до духовенства та віруючих із посланням, у котрому закликав до політичної лояльності до влади: “в усвідомленні сво­го морального обов’язку, ми звертаємося до всіх вірних чад Пра­вославної Української церкви з закликом бути законослухняними та лояльними громадянами нашої Радянської Держави” [28].

За даними Комісії з питань культів станом на 1 січ­ня 1936 року до революції діяло 72 936 молитовень, а тепер 20 665. Ця Комісія припинила діяльність у 1938 році [29].

Підсумком роботи державних органів по відокремленню цер­кви від держави та школи від церкви стало приборкання ак­тивної державницької та суспільної діяльності всіх течій Пра­вославної Церкви та зведення її до стану “церкви мовчання”. Хоча вже через кілька років у лихий період Великої Вітчиз­няної війни більшість православного духовенства та простих віруючих проявили зразковий патріотизм до Батьківщини.

Слід зауважити, що основоположні норми законодавства про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, сформульовані після Жовтневої революції 1917 року, пропи­сані й у сучасному Основному Законі України. Так, у 35-й статті Конституції України стверджується: “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова” [30].

Джерела та література

1. Декреты Советской власти. — М., 1957. — Т. 1. — С. 371.

2. Тригуб О. П. Православна церква на Миколаївщині (1917-1954 рр.) // Гілея: Наук. вісник. — 2005. — № 3. — С. 109-131.

3. Иванов А. И., Лобазов П. К. Политика советского государства по вопросам религии и церкви. — М., 1973. — 64 с.

4. Поспеловский Д. В. Православная церковь в истории Руси, России и СССР. — М., 1996. — 410 с.

5. Державний архів Херсонської області. (Далі — ДАХО). Ф. Р. 1887. — Оп. 3. — Спр. 694.

6. ДАХО. — Ф. Р. 1887. — Оп. 3. — Спр. 701.

7. Державний архів вищих органів влади та управління України (Далі — ЦДАВО). — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 2190.

8. ЦДАВО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1056.

9. ДАХО. — Ф. Р. 1887. — Оп. 3. — Спр. 695.

10. ЦДАВО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1056.

11. ДАХО. — Ф. Р. 1887. — Оп. 3. — Спр. 701.

12. ЦДАВО. — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 2190.

13. ЦДАВО. — Ф. 1. — Оп. 5. — Спр. 524.

14. Горностаев Е. В. Благовещенский монастырь // Православная Тав­рия. — 1999. — № 3 (15). — С. 6.

15. Павленко В. Я., Єжова О. В. Історія Свято-Григорієвсього (Бізю - кового) монастиря // Південний архів: Збірник наукових справ. Історичні науки. — Випуск 4. — Херсон, 2001. — С. 152-158.

16. ДАХО. — Ф. Р. 1887. — Оп. 3. — Спр. 694.

17. Державний архів Миколаївської області. (Далі — ДАМО). — Ф. Р. 1230. — Оп. 1. — Спр. 79.

18. ЦДАВО. — Ф. 1. — Оп. 5. — Спр. 524.

19. Сінкевич Є. Г., Запорожець О. В. Життя Херсонської єпархії у 20-30-ті роки ХХ ст. // Південний архів: Збірник наукових справ. Історичні науки. — Випуск 15. — Херсон, 2004. — С. 154-156.

20. ДАХО. — Ф. Р. 1887. — Оп. 3. — Спр. 694.

21. ДАХО. — Ф. Р. 2. — Оп. 1. — Спр. 1359.

22. ДАХО. — Ф. Р. 1887. — Оп. 3. — Спр. 690.

23. ДАМО. — Ф. Р. 161. — Оп. 1. — Спр. 937.

24. ДАХО. — Ф. Р. 2. — Оп. 1. — Спр. 1362.

25. ДАХО. — Ф. Р. 1887. — Оп. 3. — Спр. 694.

26. ДАМО. — Ф. Р. 570. — Оп. 1. — Спр. 83.

27. ДАХО. — Ф. Р. 2 — Оп. 2. — Спр. 69.

28. Ігнатуша О. М. Послання митрополита Михаїла (Єрмакова) до ду­ховенства та віруючих України від 17 листопада 1927 р. як прояв гостроти суспільно-церковних процесів // Південний архів: Збір­ник наукових справ. Історичні науки. — Випуск 25. — Херсон, 2007. — С. 41-47.

29. Поспеловский Д. В. Православная церковь в истории Руси, России и СССР. — М., 1996. — 410 с.

30. Конституція України // К., 1996. — 56 с.

Анотації

Татарченко А. Б. Деятельность государственных органов по отделению церкви от государства в Херсонской и Одесской епар­хии в 20—30-е годы ХХ века.

В данной статье на примере Херсонской и Одесской епархии рассмотрена проблема взаимоотношений Российской Православной Церкви с государственными органами власти, занимающимися от­делением церкви от государства в 20-30-е годы ХХ века.

Tatarchenko O. B. Activity of the state bodies in separation church from the state in Kherson and Odessa eparchy in 1920—30s.

In this article on the example of Kherson and Odessa eparchy the problem of mutual relations of Russian Orthodox Church and state authorities, which were engaged in separation of church from the state in 1920-30s is examined.