Головна Історія Інтелігенція і влада СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПИТАННЯ У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ (порівняльний аналіз поглядів М. С. Грушевського та В. К. Винниченка)
joomla
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПИТАННЯ У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ (порівняльний аналіз поглядів М. С. Грушевського та В. К. Винниченка)
Історія - Інтелігенція і влада

Г. Ф. Кязитова

Історія не дуже щедра на щось нове: все повторюється, лише в трохи іншій формі, зумовленій іншими обставинами. Втім об’єктив­на увага до політичної спадщини провідних державних діячів, які очолили передостанню спробу здобути для України незалежність, має як науковий, так і практичний інтерес.

Науковий інтерес полягає в з’ясуванні стану політичної позиції провідних діячів української революції, їх соціально-економічних поглядів, які підсумовували велетенський досвід поступу до само­стійності. Саме через історію, здобутки та помилки політиків ми сьогодні можемо зазирнути у майбутнє, уникнути тих згубних по­милок, які призвели Україну до втрати незалежності — в цьому полягає практичне завдання даної роботи.

Сучасна історіографія значну увагу приділяє вивченню творів М. С. Грушевського, В. К. Винниченка, інших політичних діячів 1917-1921 рр. Зокрема, цих питань торкаються В. Зінченко “Полі­тичний заповіт” М. Грушевського про розбудову незалежної Украї­ни”, Н. Кічічіна “Політичні погляди В. Винниченка”, Ю. Корж “Кон­цепція української державності в поглядах В. К. Липинського” та інші, але в цих роботах не проводиться порівняльного аналізу, ува­га не акцентується саме на соціально-економічних поглядах, а пе­реважно на поглядах на розбудову держави. Це при тому, що саме соціально-економічна політика, на думку автора, є головним факто­ром у розбудові держави.

Отже метою даної статті є розкриття суті поглядів М. Грушевсь - кого та В. Винниченка на соціально-економічні питання в роки революції, їх розбіжності та вплив на долю української держав­ності в ті часи.

Від І до IV Універсалу — шлях України до самостійності і неза­лежності. Обґрунтовуючи остаточність цього вибору, М. Грушевсь - кий посилається на “необхідність повної свободи в упорядкуванні соціальних, економічних та фінансових справ України”.

Головною силою, здатною реалізувати ідеї справедливого со­ціально-економічного облаштування української держави, М. Гру- шевський однозначно вважав селянство. У статті “Українська Цен­тральна рада й І Універсал” він пише: “Бо кінець кінцем все чис­то — і свобода, і революція, і воля України, і справа земельна — залежить від того, чим буде наша народна маса і передусім наше селянство: чи розпорошеною купою піску, котру перший подув вітру може підняти і рознести, чи твердою опорою, міцним фундаментом, на котрім опереться свободна, автономна, народна Україна.” [1, с. 9].

Ця думка проходить майже через усі статті та виступи Голови Центральної ради. Так, у збірці статей “На порозі нової України”, написаній в лютому-березні 1918 р., тобто тоді, коли, як зазначав Грушевський: “Небозвід українського визвольного руху вже зах­марився”, він знов підтверджує свою оцінку селянства, його місце в майбутньому України: “Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повто­ряли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будущина україн­ського відродження і взагалі будущина України.” [1, с. 162].

Розуміючи, що обстановка для здійснення завдань створення української державності істотно погіршилась, Михайло Сергійович все ж таки, вдивляючись у перспективу, підтверджує свої погляди: “...Я глибоко переконаний, що в українськім житті мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть в тіснім і щирім контакті з селянською масою, матимуть її потреби й інтереси на оці й ними орієнтуватимуться. І як підстава україн­ської стихії спеціально, і як основа соціальної й економічної струк­тури нашого краю взагалі селянство зістанеться фундаментом, на котрім треба будувати все. Тільки те буде міцне, що збудується нім. І горе тим течіям, партіям, планам і намірам, котрі будуть проти нього.” [1, с. 163].

Отже, головна опора — селянство. М. Грушевський дуже стри­мано ставився до робітничого класу, до робітничого питання. У статті “На порозі нової України”, як, втім, і в ряді інших, він переконано і відверто висловлює свою думку про місто як про зосередження анти­українських настроїв, що зривають побудову незалежності держа­ви. Причина в тому, що переважна маса жителів міста — це, за

Грушевським: “Робітники-великороси з прихожих” і “місцеві де­націоналізовані люди” з фабричних і промислових центрів.

Щодо свого, національного робітничого класу, то він, з точки зору М. Грушевського, не являв собою ніякої реальної сили.

“Пролетаріат український ще незвичайно слабий, — пише він. Пролетаріат місцевий, свідомо зв’язаний з краєм, сильніший від українського, але також в порівнянні з загальною міркою нашого життя теж не бо зна який і відступає перед чисельною економічною силою селянства на другий план.” [1, с. 163].

Звичайно, на підставі тільки наведених слів М. Грушевського можна сміливо віднести до антимарксистів, та чи варто? І чи праві були ми, коли вважали марксизм вченням вічним та універсаль­ним? Але це окрема тема. Більше того, некон’юнктурне ставлення М. Грушевського до Маркса за умов захоплення ним геть усіх со­ціалістів і демократів свідчить про його чесність і щирість як полі­тика і вченого. Саме свій, не скопійований підхід до подій 1917­1919 рр. визначає і оцінку Головою Центральної ради специфіки української революції і завдань, що випливають з неї: “Революція наша пішла іншими дорогами, ніж на Заході, з іншого боку підійшла до розв’язання соціальної проблеми, і сею наміченою стежкою по­винно йти й дальше наше соціальне й державне будівництво, маю­чи своєю підставою інтереси трудового селянства... Навіть коли розвинеться... промисловий план, ... все таки й чисельно, й еконо­мічно, й політично селянство зістанеться, очевидно, підставою по­літичного державного й економічного життя України.

Через те, чим сильніша економічно, культурно, морально, націо­нально, політично буде ся підстава — тим певніша буде наша будо­ва, наша Україна.” [1, с. 163].

Можна було б сподіватись, що селянство, на яке розраховує, про чиї інтереси так дбає глава молодої української держави, підтриму­ватиме нову владу повністю, до кінця. Але цього не сталося. Чому? Радянська історична наука, однозначно оцінюючи діяльність “на­ціоналістичної буржуазної Центральної ради”, багато і жовчно пи­сала про крах її селянської політики.

Що ж сталося? Можливо, М. Грушевський, при всій серйозності свого ставлення до селянства, не розумів необхідності реформуван­ня існуючої земельної системи?

Розумів. У статті “Українська Центральна рада і І Універсал” він відверто пише про те, що в ейфорії радості і перемоги створення Центральної ради на першому місці бачилися завдання лише полі­тичні. “Але виявилось, справа творення нового життя, нового всім, тим самим і в економічнім житті, в справі земельній...” [1, с. 8].

Тобто саме життя поставило земельні реформи за основу, про їх необхідність свідчив і драматичний досвід історії: “Ми осуджували короткозору політику наших предків XVII віку, — пише Грушевсь­кий у статті “На порозі нової України”, — котрі роздмухували по­встання в широких масах, які мали передусім свої інтереси соці­альні, своє право на землю, а, добившись їх кров’ю перемоги, думали пустити сю “чернь” ні з чим. Ми ясно бачили, що се головне при­несло тоді крах нашій державності, нашій національності, нашій культурі, і тепер ніяк не можемо повторювати тої ж помилки і, “улегшуючи” завдання держави, спішити викидати за борт наші соціальні проблеми. Інакше нам загрожує небезпека на якімсь часі ще раз, вдруге пророблять революцію — соціальну, боротьбу з до­машнім соціальним більшовизмом, ще тяжчу і кривавішу, і да­ремні будуть всі ті кроваві і матеріальні жертви, які ми понесли нинішній особиці.” [1, с. 177].

Безперечний висновок історії — лише опора на народ, урахуван­ня його соціально-економічних інтересів гарантує підтримку ним влади. Та, на жаль, цей висновок, на нашу думку, займаючи не ос­таннє місце в політичних переконаннях Михайла Сергійовича, не був пріоритетним у практичних кроках голови УНР — він, як і його попередники, які намагалися вивести палко любиму Україну на шлях свободи, на перше місце ставив усе ж таки національне питання. “... Передусім, — писав Грушевський, — треба об’єднати­ся всім прихильникам свободи і добробуту трудящого народу, щоб захистити новий свобідний лад від його ворогів, що хотіли б повер­нути старі порядки. Треба всім прихильникам свободи і рівності з’єднати свої сили, щоб добитися тих політичних установ, про котрі тут сказано: автономії України в федеративній демократичній рес­публіці. Для того треба українцям організувати скрізь, від села до волості — почавши по плану, виробленому Українською Централь­ною радою”, і далі: “... Коли ми здобудемо автономію України, ... тоді трудящі і народ український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. І вони забезпечать добробут робочих людей зако­нами, заведуть такі порядки, щоб була справедливість.” [1, с. 119].

Таким чином, склалася добре нам знайома ситуація: револю­ційна українська демократія, яка зуміла злитися з народом Украї­ни на перших порах революції, вміло використовувала і спрямову­вала ентузіазм повсталих мас в напрямі утвердження української незалежності.

Втім, як писав один із найавторитетніших діячів і істориків Центральної ради Д. Дорошенко: “Автономія України і взагалі на­ціональні вимоги підносились масам як свого роду викуп, ціна за панську землю: “хочеш одержати панську землю — вимагай авто­номію!”.

Крім того, опанувавши осередок, Київ, та його не цілком, про­відники Центральної ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, яка жила своїм життям.” [2, с. 70, 71].

Поманивши селян своїми обіцянками, розпаливши класову во­рожнечу, — зазначав Д. Дорошенко, — Центральна рада зупини­лась і почала відставати від того, що вже здійснили у себе більшо­вики [2, с. 86].

Справді, у статті М. Грушевського ”Хто такі українці і чого вони хочуть” чітко простежується нерішучість, обережність Централь­ної ради, прагнення нікого не ущемити, дотримати законність — і це в умовах виру змін і революційного нетерпіння народу. “Землі казьоні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом українського краєвого скарбу (казни) і роздати в користування людям трудящим, які будуть на цій землі працювати.

- Се справа складна, котру треба добре обміркувати, щоб не скрив­дити непотрібно людей. Тепер до неї пориватися не можна. Охоро­ни, Боже, хапатись тепер захоплювати землю, ділити її силоміць, або нищити чиєсь хазяйство...

- Треба насамперед укріпити свободу, здобути волю Україні, її автономії, а тоді трудящий народ буде хазяїном на Україні і упо­рядкує земельну справу.

- Справедливо було б, щоб фабрики й заводи, так само як і руди і шахти, ліси і води і всі багатства землі належали до самих трудя­щих, або до краю. Треба дбати про те, щоб сили робітника шанува­лися, його праця нагороджувалася справедливо...” [1, с. 119-120].

Усе це дало врешті дивовижну картину: Центральна рада, яка ще на початку літа могла твердити, що вона опирається на зоргані­зоване робітництво і селянство, за якихось три-чотири місяці не мала вже й кількох тисяч війська, котре б її активно боронило, се­лянство лишилось зовсім байдужим і пальцем навіть не ворухну­ло в обороні Центральної ради.

Чи можна і треба дорікати за це М. Грушевському? Він був і залишився українським лібералом, демократом і гуманістом. Ідея українського суверенітету, взята ним за основу, підпорядкувавши собі все інше, виявилась, на жаль, в умовах війни, розвалу економіки, різнонаціонального населення України утопією. Досягти національ­ної згоди виявилося набагато складніше.

В. K. Винниченко — соціаліст за переконанням — пішов, безу­мовно, далі свого попередника. Взявши на себе відповідальність за Україну і в Центральній раді, і в Директорії, він не змінює поглядів протягом усього свого нелегкого життя, знову і знову повертаю­чись до драматичних днів 1917-1919 рр. Саме тому спадщина

В. Винниченка варта глибокого і всебічного аналізу.

Як і в М. Грушевського, так і в працях, листах, щоденниках В. Вин­ниченка ми знаходимо чесну картину драми, що розгорталася на Україні, яка була викликана не тільки об’єктивним ходом подій, а й політичними позиціями їх лідерів.

Червоною ниткою у працях В. Винниченка проходить думка про те, що тільки в оперті на народ — сила будь-якої влади. Якщо М. Грушевський робить ставку на селянство, Володимир Кирило - вич не виділяє якийсь певний клас. Тут він удається до уроків історії: “Поки Хмельницький мав “орієнтацію” на внутрішні сили, на народ, поки спирався на всебічні інтереси нації, поки голосно і вільно лунав клич “Україна без хлопа і пана”, доти він мав пере­моги...” [З, с. 13].

Однак з минулого не завжди роблять правильні висновки. Вин­ниченко гірко дорікає Центральній раді за її розгубленість і недо­статню віру в свій народ: “Одна частина Центральної ради стояла за те, щоб піти назустріч соціально-економічного прагнення його, щоб з гасла “Вільна Україна” зробити гасло “Вільна Україна без хлопа і пана”, щоб з’єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Але друга частина Центральної ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло...” [3, с. 15].

Розмежування у Центральній раді, яка схилялась то до підтрим­ки Тимчасового уряду, то до спілки з Радами, блокуючись з окреми­ми партіями, не сприяло тому, щоб вона знайшла в собі рішучість і силу вирішити найголовніші соціально-економічні питання, що тур­бували народ. У цьому В. Винниченко вбачав коріння її трагедії.

Звичайно ж, В. Винниченко, будучи безумовним патріотом “своєї Вкраїни”, прагнув до її національного визволення, до створення своєї державності, не розривав поняття національного і соціального розкрі­пачення. “Як влада клас експлуататорський, — писав він, — парази­тарний мусить національно поневолювати для можливості і понево­лювати соціально, так влада клас експлуатованих, працюючих му­сить національно визволяти, мусить сприяти й допомагати цьому визволенню, коли хоче найповніше визволяти соціально.” [4, с. 500].

Однак, порівнюючи політичні погляди В. Винниченка і М. Гру­шевського, не можна не помітити, що Володимир Кирилович питан­ня національного і соціально-економічного визволення часто ста­вить на одну сходинку, а інколи першочерговим називає визволен­ня соціальне: “... два моменти в українській революції — націо­нальний і соціальний.” [4, с. 496].

Будь-який відступ від спільності цих цілей неминуче приводив до втрати Україною всього завойованого.

У березні 1918 р., коли австро-німецькі війська входили до сто­лиці, Винниченко робить запис у щоденнику: “Київ узято назад... Але це ціна соціальної зради, ціна спинення соціальної революції. I хто знає, чи виграли ми для народу, для пригноблених класів цією зрадою, чи не будемо ми записані в історії як один з факторів контр­революції, гальмування поступу людей? Чи не краще було б іти з масами.” [5, с. 12].

Доля Центральної ради спонукає Володимира Кириловича спро­бувати змінити курс. Очоливши Директорію, він підкреслює: “Я ви­ставив моїм співробітникам умову: об’єднати гасло національне з соціальним, стати в оборону не тільки національно-державних праг­нень, але й економічно-соціального визволення.” [3, с. 17].

Однак час було упущено. Доля Директорії, її голови нам відома. І це лише утвердило Винниченка у правоті його поглядів. Завер­шуючи третю частину “Відродження нації” і підбиваючи підсумки пройденого шляху, він підкреслює: “Історія показала українству всю безплідність, усю шкідливість і навіть злочинність намагання убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми.” [4, с. 497].

У 40-і роки В. Винниченко наполегливо розробляє тему пошуків справедливого розвитку суспільства, вирішення соціальних та еко­номічних питань. Найкраще ця ідея висвітлена в статті “Заповіт борцям за визволення” і “Слово за тобою, Сталіне!”.

Автор, підтверджуючи свої погляди 1917-1918 рр., у листі до

І. Кошелівця (1949) докоряє: “Ради інтересу національного Ви, ма­буть, не поступитесь інтересом і симпатіями соціальними. Тому я бачу, що мені трудно сподіватись... помочі.” [6, с. 24].

Свої соціалістичні погляди Винниченко проносить крізь усе життя, розвиваючи і збагачуючи їх новим досвідом. У “Заповіті борцям за визволення” він підкреслює, що нинішні системи госпо­дарювання, побудовані на приватній чи державній власності на за­соби виробництва, не розв’язують животрепетних питань політич­ного, економічного і соціального буття: треба негайно, але без зброї почати переводити власність на колективну. Не державну, а колек­тивну. Не націоналізація, а соціологізація — колектократія, себто влада колективу... Організація кооперативів продукційних, торго­вельних, аграрних, фінансових... колектократія всього національ­ного хозяйства.” [3, с. 111-113]. Тобто підтверджує свої колишні погляди, висунуті ще в 1920-у році: “... доля відродження й визво­лення української нації залежить від всесвітньої боротьби соціаліз­му з капіталізмом”, “з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянсько-соціалістичної влади.” [4, с. 499-501].

Як політичний кермач періоду революції і визвольної боротьби, він був сином свого часу, ставив перед нацією такі програми, які випливали з існуючих суспільних обставин, загального рівня свідо­мості народу. З погляду нашої епохи Винниченко залишився “чес­ним з собою”, із своїм народом. Наприкінці життя, осмислюючи свої погляди, уроки української історії і майбутнє її народу, він пише: “І отут знову виникає все те саме старе питання: що може задовольнити егоїзм народу, що може посунути на боротьбу до ос­танньої краплі крові десятки мільйонів людей? Тільки саме дома­гання національно-державної самостійності, тільки задоволення національної правди й справедливості? Тільки право й змога мати свій самостійний уряд, парламент, міністрів, своє військо, свої шко­ли, свої газети, одне слово, тільки “Саму Україну”? Чи ще щось?

А що саме було те “щось”? Це було — ще і ще раз згадаймо, — задоволення його економічних і соціальних інтересів, це були прав­да і справедливість не тільки національна, але й всебічна.” [3, с. 107].

При певній різниці політичних поглядів Грушевського і Винни­ченка вони мали одну мету — незалежну Україну, і шлях до цієї мети, хоч і по-різному, бачили не тільки через національне, але й через соціально-економічне визволення всього народу.

З метою подальшої розвідки даної проблеми, безумовно, ціка­вим буде з’ясування поглядів на вирішення соціально-економіч­них питань в ході революції інших її лідерів: С. Петлюри, П. Ско­ропадського, В. Липинського; порівння їх з поглядами М. Грушевсь­кого, В. Винниченка, що дасть можливість створити повнішу карти­ну політичної боротьби за державність України.

Література:

1. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.: 1991. —

С. 9.

2. Революция на Украине. — М., 1930.

3. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.

4. Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990.

5. Винниченко В. Щоденник // Київ. — 1991. — № 9.

6. Винниченко В. Листи// Слово і час. — 1991. — № 8.