Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ НА ПОЧАТКУ XX СТ
joomla
УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ НА ПОЧАТКУ XX СТ
Історія - Інтелігенція і влада

О. О. Синявська

Протягом періоду українського національного відродження у XIX — на початку XX ст. національне питання було одним із найбільш актуальних для українських діячів. У межах Наддні­прянської України національний рух остаточно переходить зі стадії культурницького українофільства до організованої полі­тичної праці з утворенням першої політичної партії — Револю­ційної української партії (РУП). Так склалося, що незабаром із РУП вийшли всі основні українські політичні партії, які трива­лий час виступали опозицією царатові, а потім були активними учасниками української національної революції.

Дослідження історії створення та діяльності перших полі­тичних партій в Наддніпрянській Україні в останні роки за­ймає все актуальніші позиції. На сторінках різноманітних за формою історичних праць досить докладно вивчаються як за­гальні тенденції розвитку політичного руху наприкінці XIX — на початку XX століть [1], так і окремі аспекти програмових положень та ідеології українських політичних діячів [2]. На наш погляд, особливої актуальності в сучасних умовах набу­ває проблема дослідження історичних форм вияву дуалізму в політичному житті визначеного періоду, зокрема, вирішення національного питання в діяльності перших українських полі­тичних партій. Необхідно переосмислити погляди української політичної еліти, з’ясувати характер ідейних розбіжностей і фактори, що їх визначали.

Що собою являла РУП? Партія складалася з нечисленних гуртків, так званих “вільних громад” Xаркова, Києва, Ніжи­на, Полтави, об’єднуючих в основному студентів, семінаристів, вчителів і представників інтелігенції. В Харкові активними діячами цієї партії були студенти місцевого університету — Д. Антонович, П. Андрієвський, Б. Мартос, ветеринарського ін­ституту — С. Андрієвський, М. Міхновський, А. Міхновський,

В. Фоменко, В. Яговський, студент технологічного інституту

В. Гордієнко і ін.; в Києві — студенти університету Б. Матю - шенко, М. Ткаченко, В. Базькевич. “Тримається інтелігента­ми” — так в цілому охарактеризувало РУП Київське охоронне відділення в лютому 1902 року [3, с. 75].

Політично оформилась РУП на Харківському з’їзді у 1900 році і об’єднала в собі одразу декілька течій. Аналіз діяльності партії протягом всього періоду її існування дає підстави твер­дити, що саме діячі РУП становили українську політичну еліту початку ХХ ст., погляди яких і формували ставлення партії до національного питання.

В національному питанні РУП була на позиціях автономії України в межах Росії, розглядаючи її як перехідну форму до незалежності й самостійності. Заради цього вона готова була визнати навіть соціалізм, але тільки національний: мета пар­тії “полягає в ідеалі самостійної незалежної Української рес­публіки.”.

У перший період діяльності програмою РУП стала праця М. Міхновського “Самостійна Україна”, в якій гасло самостій­ної України було поставлено ясно: “Україна для українців”. Причому Україна розумілася, як цілісніть усіх етнографічних земель “від гір Карпатських аж по Кавказькі” [4]. Як писав Ю. Коллард, ця програма стала “безсмертним заповітом україн­ських націоналістів, самостійників і державників” [5, с. 9-10]. Як згадував В. Андрієвський, “самостійна Україна” палила мо­зок, від неї в мене кипіла кров” [6, с. 120].

Саме М. Міхновський вперше в історії політичного руху в Наддніпрянській Україні чільне місце в діяльності інтелігенції відводив питанням національним. Він стверджував, що напе­ред треба досягти національного визволення засобом револю­ційним, а вже тільки тоді можна буде у всій повноті перевести соціальні реформи, потрібні для осягнення добробуту народу, бо “без національного визволення українського народу неможливе і його соціальне визволення з темряви, визиску і рабства”.

Погляди М. Махновського пропагувалися на сторінках дру­кованих видань партії. Так, в першому номері часопису “Гасло” було заявлено, що “ідеалом партії є вільна, самостійна Украї­на з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм”. Але вже 1903 року у тій самій газеті читаємо, що “світогляд “Самостійної України” не є тепер типовим для нашої партії”.

Перехід з позицій національної ідеї до соціальних пріори­тетів стався у 1902 році, але єдності в національному питанні серед лідерів РУП не було з часу організаційного оформлення партії. Зокрема, в брошурі “Дядько Дмитро”, автором якої був Д. Антонович, гасло “за самостійну Україну” обмежується тільки боротьбою за соціально-економічне полегшення життя українців.

У лютому 1902 році відбувається з’їзд партії, який вислов­лює свою прихильність до соціалістичної програми. Програ­мовим гаслом цього періоду стала теза, яку висловив один із керівників РУП Д. Антонович: “Рух — усе, мета — ніщо”. В пе­редовій статті часопису “Гасло” говорилося: “Ми дуже непевно розуміємося і замало цікавимося тим, що звичайно розуміється як “мета соціалізму”. Ся мета, щоб вона не виявляла, є для нас нічим, рух усім. Під словом “рух” ми розуміємо і загальний розвій суспільства, себто соціалістичний поступ, і політичну та економічну агітацію, й організацію задля здійснення того по­ступу” [7, с. 27]. Тим самим діячі РУП фактично відмовилися від пріоритетності національного питання, “пересунувши” його на другий план.

Після того, як провід партії схилився до соціал-демократичних принципів, була сформована націоналістична фракція РУП на чолі з М. Міхновським, яка виходить з РУП. У 1902 році на її базі утворюється Українська Народна партія (УНП), до складу якої, крім М. Міхновського, входили брати Макаренки, бра­ти Шемети, Є. Любарський-Письменний. Одразу ж М. Міхнов­ський пише “Десять заповідей для УНП”, де висуває гасло — “Самостійна, Соборна Українська Держава від Сяну до Дону”.

Відповідно до закликів Д. Антоновича протягом 1902-го і наступного року РУП бере активну участь у селянських ру­хах разом з близькою їй Українською Соціалістичною партією (УСП). У червні 1903 року центральні комітети обох партій вирішили об’єднатися. Орган УСП “Добра новина” став часопи­сом РУП для міського україномовного пролетаріату (редакто­ром був Б. Ярошевський). Водночас до РУП почали переходити члени місцевих організацій РСДРП, яких приваблювали націо­нальні моменти в діяльності партій [7, с. 27].

У зв’язку із змінами виникає необхідність розробки но­вого програмного документа РУП. Проте, замість того, щоб дати раціональне, теоретично-логічне обґрунтування програ­ми національно-народницькими поглядами, що були влас­тиві рупівцям протягом 1900-1902 років, еліта РУП звер­тається до ідейно-теоретичних засад західноєвропейської соціал-демократії.

На початку 1903 року Київська громада РУП запропонувала проект програми, який містив у собі вимоги демократичних свобод, вирішення аграрного питання і т. п. Суто українське питання ставилося як вимога національно-територіальної авто­номії України. Таким чином, партійна інтелігенція відмови­лась від гасла самостійної України.

Орієнтація політичних лідерів РУП на західноєвропейський соціал-демократичний рух виявився у проекті програми пар­тії [8], який базувався на головних ідеях програми Соціал - Демократичної партії Німеччини (СДПН), ухваленої Ерфурт - ським з’їздом у жовтні 1891 року.

У міру подальшого розгортання цього процесу починають проявляти невдоволення курсом партії ті діячі, які, незважа­ючи ні на що, залишалися віддані національно-народницьким переконанням. Так відбулося, наприклад, з О. Ковалевським, Л. Мацієвичем та Ю. Коллардом, які ще наприкінці 1902 року консультувалися з цього приводу з визнаним лідером партії Д. Антоновичем.

Каменем спотикання між більшістю рупівців та легалізова­ною меншістю у 1903-1904 роках були: різниця у національ­них переконаннях і ставлення до соціал-демократичної ідеї, зо­крема, її пристосування до України.

У другій половині 1903 року після арешту Д. Антоновича функції керівника партії тимчасово перейняв М. Порш. Його особисте розуміння і ставлення до національного питання при­звели до вилучення зі складу партії неукраїнців (євреїв, росіян, поляків) і соціалістів-революціонерів, “неправильно налашто­ваних у дусі пануючої ідеології серед партійного середовища”.

Тим самим партія своїм персональним складом набула виключ­но українського національного характеру і виразно соціал - демократичного напрямку [9, с. 28].

Ще одне питання, яке досить гостро стояло перед ліде­рами РУП в цей період діяльності і було пов’язане з їх на­ціональними переконаннями, — ставлення до російських соціал-демократичних сил. Певна частина керівників РУП активно підштовхувала партію до зміни позиції по відношен­ня до РСДРП. З літа 1904 року М. Меленевський почав від­крито пропагувати ідею про непотрібність самостійної укра­їнської соціал-демократичної партії. Так, виступаючи на

IV (Об’єднавчому) з’їзді РСДРП, він заявив: “Український пролетаріат зовсім обрусів, і тому існування окремої органі­зації не має ніякого значення”. Лише частина РУП на чолі з Д. Антоновичем, В. Винниченко, М. Поршем і М. Ткаченко продовжували відстоювати необхідність збереження самостій­ності і незалежного існування РУП. Ситуація загострювалась, суперечності збільшувались. I все ж таки лідери партії зроби­ли спробу дійти згоди.

У 1904 році представники РУП брали участь у роботі Ам­стердамського конгресу II Інтернаціоналу, на якому було за­пропоновано доповідь Центрального комітету партії, де РУП визначалася як організація української соціал-демократії. На­прикінці грудня 1904 року у Львові зібрався черговий з’їзд РУП, на якому були присутні майже всі провідні діячі партії.

Делегати з’їзду поділилися на три частини. М. Меленев­ський, П. Канівець та В. Мазуренко наполегливо відстоювали необхідність об’єднання з російською соціал-демократією без будь-яких умов, навіть не домовляючись і про політичні вза­ємовідносини між Україною і Росією. Інша частина на чолі з М. Поршем домагалася відновити тезу про самостійність Укра­їни у програмних документах. На з’їзді існувала також помір­кована лінія частини делегатів з’їзду, які йшли за О. Скоропис - Йолтуховським. Вони виступали проти внесення до програми пунктів про самостійність України і пропонували поставити у вимогах національної політики проголошення національно- територіальної автономії України у складі Росії. Врешті-решт, більша частина РУП взяла на озброєння саме цю тактичну лі­нію: вимога автономії і федеративний устрій Росії.

Суперечності настільки загострилися, розшарували делега­тів, що можливість дійти якоїсь згоди навіть і не проглядалася. Роботу з’їзду припинили. 12 січня 1905 року розкол РУП був офіційно закріплений. Група М. Меленевського в Києві видала декларацію-листівку “Розкол РУП”, де заявила про утворення нової партії “Українська соціал-демократична спілка” (“Спіл­ка”), а також про свій намір розпочати переговори з РСДРП про вступ до її лав на засадах автономії [10, с. 27].

Друга частина рупівців після відокремлення “Спілки” про­довжувала свою революційну діяльність, розширюючи зв’язки з населенням України. Разом з тим вони також повели діяль­ність по створенню самостійної партії. Одночасно гостро обгово­рювалося місце національного питання в діяльності партії.

У січні 1905 року в часопису “Праця”, який заступив із 1904 року “Гасло”, Д. Антонович виступив зі статтею “Неіснуюче пи­тання”, якою розпочав дискусію із М. Поршем про національне питання. Для соціал-демократії, як вважав Д. Антонович, це питання схоластично надумане буржуазією із метою “затем­нити класову свідомість пролетаріату”. Автор пропонував про­летаріатові боротися із цим “неіснуючим питанням”. Цікаво, що його погляди на національну проблему не позбавлені пара­доксальності. Повернувшись в наступному номері журналу до зазначеної теми статтею “Ще про неіснуюче питання”, Д. Ан­тонович говорить: визнавши реальність існування національно­го питання, треба “радикально його розв’язати поставленням в своїй програмі виразної точки — самостійної демократичної Української республіки від гір Карпатських до Кавказьких. Ні­які півміри автономії України або вступу України до федера­тивної спілки неприличні для програми пролетаріату, бо крім трусості нічого не виявляють”.

У грудні 1905 року у Харкові відбувся з’їзд РУП, на яко­му партія була перетворена в Українську Соціал-Демократичну робітничу партію (УСДРП). Засновниками і лідерами партії були М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Ткаченко. На з’їзді був ухвалений статут і резолюції з програмних і так­тичних питань, які свідчили, що УСДРП остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Вона пропагувала здійснення “громадського перевороту революції” і побудови соціалістично­го суспільства, встановлення демократичної республіки, “авто­номію” України з окремою державною інституцією (Сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах на­селення тільки на території України [11].

На з’їзді УСДРП у грудні 1905 року була винесена спеці­альна резолюція по національному питанню, в якій зазначало­ся, що українська соціал-демократія самими енергійним засо­бами буде боротися проти національного гніту, за рівні права всіх національностей на вільне існування і вільний розвиток, впевнено обґрунтовувати право нації на культурне і політич­не самовизначення. В програму партії було включено низку національних домагань: націоналізація шкіл для українського народу, передача завідування народною освітою до компетенції автономного українського сейму, а зведення української мови по всіх урядових і публічних інституціях на Україні [11].

Отже, у своїй діяльності РУП еволюціонувала від самостій­ницьких ідей і гасла “Україна для українців” до окремої вимо­ги автономії України, тобто співіснування з Росією. Незважаю­чи на розгалужену діяльність і розвинуту внутрішню систему, українська політична еліта РУП не усвідомила пріоритетності вирішення національного питання, так і не досягнувши єдності в баченні політичного майбутнього українських земель.

Джерела та література

1. Ветров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в пер­шій чверті ХІХ століття (1900-1925). — Дніпропетровськ - Дніпродзержинськ, 2001; Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині к. ХІХ — поч. ХХ ст. — К., 1996; Українські політичні партії кінця ХІХ — початку ХХ ст.: програмові і довідкові матеріали. — К.,1993 та ін.

2. Алексеев С. В., Ляшенко Є. П. Політичні партії в Україні (1900­1917). — Краматорськ, 2003; Висоцький О. Ю. Українські націо­нальні партії початку ХХ ст.: соціалістичний елемент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивченні). — Дніпропетровськ, 2001 та ін.

3. Касьянов В. Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст.: Соціально-політичний портрет. — К., 1993.

4. Самостійна Україна: програма РУП. М. Міхновський. — Лондон, 1962.

5. Передмова Ю. Колларда до книжки-промови М. Міхновського “Са­мостійна Україна”. — Вецляр, 1917.

6. Андріївський В. Три громади. Спогади з 1880-1917. — Львів, 1936.

7. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Над­дніпрянщині к. XIX — поч. XX ст. — К., 1996.

8. ЦДІА України. — Ф. 275. — Оп. 1. — Спр. 678. — Арк. 46-48.

9. Висоцький О. Ю. Українські національні партії початку XX ст.: соціалістичний елемент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивченні). — Дніпропетровськ, 2001.

10. Феденко П. Український рух у XX столітті. — Лондон, 1959.

11. ЦДІА України. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2568. — Арк. 58-65.

Анотації

Синявская Е. А. Украинская политическая элита и националь­ный вопрос в начале XX в.

В статье раскрывается комплекс проблем, касающихся решения национального вопроса в деятельности Революционной украинской партии. Автор анализирует отдельные программные положения партии в разные периоды её деятельности.

Synyavska H. O. Ukrainian political elite and the national ques­tion at the beginning of the XX century.

The article discloses a number of problems, concerning the deci­sion of the activity’s of the Ukrainian Revolution party national ques­tion. The author is analyzing separate program rise to the occasion of the party at the different periods of its activity.