Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: ЕТНОНАЦІОНАЛЬНЕ САМОУСВІДОМЛЕННЯ. ТВОРЧІСТЬ І. НЕЧУЯ - ЛЕВИЦЬКОГО У ЗАГАЛЬНОІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ — ПОЧАТКУ XX СТ
joomla
УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: ЕТНОНАЦІОНАЛЬНЕ САМОУСВІДОМЛЕННЯ. ТВОРЧІСТЬ І. НЕЧУЯ - ЛЕВИЦЬКОГО У ЗАГАЛЬНОІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ — ПОЧАТКУ XX СТ
Історія - Інтелігенція і влада

І. А. Коляда

“Націоналізм — то вічна форма, в якій з’являтиметься й ростиме людське життя на землі...” — зазначав І. Нечуй-Леви - цький у своєму творі “Над Чорним морем”.

Саме ця ідея є визначальною в усій творчій діяльності Івана Нечуя-Левицького, вона є корінним стержнем усіх його праць. І сьогодні ідея не втратила своєї актуальності, адже формуван­ня національної ідеї в Україні проходило багатовіковий шлях піднесень і падінь.

Художні твори Івана Нечуя-Левицького, а особливо ті, що стосуються суспільної тематики, хоч і не дають нам чіткого емпіричного матеріалу про згадану автором добу, але відобра­жають бачення суспільних процесів українською інтелігенцією ХІХ століття.

У XXI столітті суспільно-політична ситуація в незалежній Україні змушує нас вивчити і переоцінити роль інтелігенції, осмислити її важливу роль у розвитку суспільства та вплив інтелігенції на інтерпретування інформації.

Вивчення проблеми характеризується непослідовністю, по - літико-ідеологічними штампами. Виникає необхідність з нових позицій оцінити суспільну значимість ідей Івана Нечуя-Леви - цького та важливість узагальнення і вивчення творчого спадку. Саме в цьому і полягає актуальність нашого дослідження.

Наукові дослідження творчості І. Нечуя-Левицького охо­плюють широке коло питань, і кількісніть їх досить значна. Укладена навіть ґрунтовна бібліографія творчості письменника [1]. Про його життєвий і творчий шлях писали всі визначні літератори того часу (М. Драгоманов [2], С. Єфремов [3], О. Ко - ниський [4], П. Куліш [5], О. Огоновський [6], І. Франко [7], Леся Українка [8]).

Іван Франко неодноразово аналізував як окремі повісті, так і в цілому творчість І. Нечуя-Левицького. На цю тему існує окреме дослідження П. Лісового [9], тому варто зупинитися лише на питанні трактування Франком літературних персона­жів прозаїка. У статті “Южнорусская литература”, написаній для енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, І. Фран­ко констатував: “Левицький — добрий оповідач, з невеликою дозою гумору; намальовані ним типи пластичні і вихоплені з живої дійсності: він прагне всюди до повного їх етнографічного окреслення, тоді як психологічний аналіз відступає на задній план” [10]. Це визначення, як здається, слід розуміти в тому сенсі, що І. Франко не вважав прозаїка добрим майстром ха - рактеротворення, бачив виведені ним літературні персонажі як типи, змодельовані суспільною думкою загалу. Індивідуаліза­ція таких типів схематизована за кількома формальними озна­ками етнічної приналежності. У І. Нечуя-Левицького справді в кількох повістях і романах використовується прийом етнічної диференціації літературних героїв-українців, росіян, поляків, євреїв. їх національність обумовлює риси характеру, часто — негативні. І. Франко правильно помітив, що для героїв Нечуя - Левицького етнографічна (національна) приналежність часто є стержневою позицією в творенні характеру. Денаціоналізація людини (Нечуй-Левицький описав це явище лише на типажах українців) у письменника завжди — це шлях до морального виродження, деградація її як особистості.

Характерно висловився І. Франко про однойменного героя І. Нечуя-Левицького з повісті “Микола Джеря”: вважав його своєрідним узагальненим символом, соціальним типом, відзна­чивши, що “історія всього українського селянства в ту важку епоху написана в однім широкім образі” [11]. Це висловлюван­ня молодого 22-річного письменника теж стало на довгі роки традиційним, точніше, трафаретним, заважало бачити в Мико­лі Джері “лицарський тип український” [12].

У характеристиці І. Франка є певна суперечність, адже стве­рджуючи, що в образі Миколи Джері втілено характерний со­ціальний тип українського селянина-кріпака, який наділено епітетом “лицарський”, він підкреслює якраз нетипову винят­ковість, рідкісність цього лицарського типу людей у широких верствах покріпаченого покірного селянства.

“Великі епіки”, а найперше і найпослідовніше — І. Нечуй - Левицький, свідомо творили образи персонажів з виразними рисами, у першу чергу, органічного чинника етнічної самосві­домості в їхніх характерах. Це була письменницька реакція на політику денаціоналізації. Зрозуміло також, що письменники змогли відтворити загалом найсуттєвіші та найорганічніші риси й вияви етнічної самосвідомості персонажів. Глибинні генетич­ні, етнопсихологічні елементи національного характеру стали предметом наукових досліджень і відкриттів у XX столітті.

Найпильнішу увагу на особливості характерів у літератур­них героїв І. Нечуя-Левицького звернув М. Драгоманов у статті “Українське письменство 1866-1873 років”. Аналізуючи повісті “Дві московки”, “Рибалка Панас Круть” та “Причепа”, М. Дра­гоманов відзначив уміння письменника створювати повнокров­ні живі образи, а не “конспекти”. Він же відзначив новаторство І. Нечуя-Левицького у спробі помітити в житті й художньо від­творити “нові для літератури типи й характери — образи, що появляються уперше” [13]. Однак найсуттєвіше те, що М. Дра­гоманов першим почав говорити про літературних героїв проза­їка як про виразно національні типи характерів. Порівнюючи героїнь повісті “Дві московки”, він аналізує причини їх жит­тєвих доль і бачить їх не лише в зовнішніх обставинах — умо­вах соціального ладу, а й у особливостях індивідуальної вдачі.

Життя Марини, слушно твердить дослідник, було понівечене, крім соціальних чинників, також “фатальними наслідками пе­вного темпераменту, часто подибуваного в українськім народі” [14]. Зрозуміло, що під терміном “темперамент” треба розуміти вроджені етнопсихологічні риси характеру. До цього тракту­вання спонукає пояснення, що такі, як у Марини, риси вдачі є характерними й поширеними в українському народі.

Правда, М. Драгоманову-федералісту не подобалося виразне новаторство характеротворення яскравих національних літера­турних образів І. Нечуя-Левицького. Тому він осудливо уза­гальнював: “Автор [...] надає своїм героям якусь теоретичну свідомість святості не лише обрядів, але й усіх форм народного побуту, мови, манер, їжи й т. ін., немовбито герої не попросту люди з народу, а народолюбці, теоретики й дилетанти, що ста­раються жити по народному, заглядаючи до етнографії” [15].

Молоде покоління письменників, яке прийшло в літературу на рубежі століть і в середовищі якого народився ранній укра­їнський модернізм, не поділяло мистецьких принципів стар­ших письменників, осуджувало їх народницькі ідеали, які вже стали стереотипами. Леся Українка теж не бачила у творах, у тому числі й у персонажах І. Нечуя-Левицького, особливих вартостей (“Принаймні не знаю ні одної розумної людини в Не - чуєвих романах... ”) [16].

Найґрунтовніше на сьогодні дослідження про письменни­ка — монографію “Іван Левицький-Нечуй” (К., 1924; 1925) — написав ще у 20-х роках С. Єфремов. Детально дослідивши обставини формування характеру письменника, починаючи з домашнього виховання і факторів соціальної дійсності під час становлення світоглядних принципів, він висловив оригіналь­ні й глибокі судження про особливості творчої манери І. Не- чуя-Левицького, про його новаторські починання. С. Єфремов ґрунтовно аналізував стилістику, композиційну майстерність, художні прийоми у прозі автора “Кайдашевої сім’ї”. Своїм авто­ритетом він утвердив традицію вважати героїв прози І. Нечуя - Левицького найперше соціальними типами, тому що письмен­ник “дав живий та яскравий образ епохи в своїх мистецьких творах ” [17].

Пізніше, у радянські часи, творчість І. Нечуя-Левицького до­сліджувалася активно й систематично, зокрема в працях М. Бе - рнштейна [18], О. Білецького [19], В. Власенка [20], М. Грицю - ти [21], Н. Калениченко [22], Є. Кирилюка [23], Н. Крутікової [24], Р. Міщука [25], М. Походзіла [26], М. Тараненка [27]. Зрозуміло, вони мають відбиток цього заідеологізованого часу, що виявилося найперше в замовчуванні виразно національних рис світобачення і творчого акцентування письменника та в інтерпретаційному зсуві проблематики в засоціологізовані тлу­мачення. Дослідники часто користуються прийомом замовчу­вання, особливо під час висвітлення світогляду письменника, найперше — політичних та історичних поглядів (оминалися увагою публіцистичні статті та історичні романи “Князь Єре- мія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський”).

Однак за часів “хрущовської відлиги” (1960-ті роки) на си­стему образів і їхні індивідуальні вияви та наповнення почали дивитися не лише з точки зору соціально-побутової диференці­ації. О. Дяченко чи не вперше поставив питання національного характеру у творах художньої літератури [28]. Правда, тодіш­ній стан етнопсихологічних досліджень, тобто невиробленість наукової термінології, неможливість опрацювання іншомовної літератури об’єктивно обмежували можливості дослідника.

Останнім часом, у роки незалежності, стало можливим ви­вчати етнопсихологічні особливості українського народу як ет­носу.

Проблема змісту народного світогляду, етнопсихологічних особливостей українців як нації за життя І. Нечуя-Левицького лише окреслювалася, заакцентовувалася в окрему наукову га­лузь. Піонером етнології був Микола Костомаров. Його стаття “Дві руські народності” [29] вперше, правда, в порівняльно­му аспекті з етнотипами росіян і поляків, започаткувала ви­вчення цього питання. “Це була одна з перших народознавчих праць, — наголошує сучасний дослідник В. Дорошенко, — в якій на підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних визначалися типологічні риси цих народів, розкривалися історично сформовані відмінності між національ­ними характерами українців і росіян” [30].

Крім М. Костомарова, біля витоків наукових досліджень на­родного світогляду й характеру стояли В. Антонович, Ф. Вовк,

В. Гнатюк, М. Грушевський, Т. Рильський, І. Франко. Ґрунто­вно й усебічно названа проблема вивчалася після смерті І. Не- чуя-Левицького аж до наших днів (І. Грабовська, О. Кульчи - цький, В. Липинський, Є. Мірчук, Є. Онацький, В. Храмова, Б. Цимбалістий, Д. Чижевський, А. Швецова, М. Шлемкевич,

В. Щербаківський, В. Янів, Я. Ярема, С. Ярмусь та ін.).

І. Нечуй-Левицький також стояв біля джерел дослідження української ментальності. У численних статтях, нарисах, реце­нзіях, розвідках письменник не раз порушував проблему етніч­ної ідентичності, особливостей національного характеру нашо­го народу. Свої спостереження, результати вивчення питання він використовував у творчості під час художнього моделюван­ня поведінки, світогляду, способу життя літературних персона­жів. Саме в цих наукових і публіцистичних працях викладена певна система поглядів прозаїка на етнопсихологічні особливо­сті українців як нації. Аналіз усієї сукупності спостережень, суджень і висновків письменника дає змогу, визначивши вплив загальноукраїнського контексту, скласти своєрідну концепцію його поглядів на означену проблему, що, у свою чергу, є клю­чем до вивчення літературних героїв власне як носіїв етнопси­хологічних і етносвітоглядних архетипів.

І. Нечуй-Левицький прийшов в час суперечливого динамі­чного суспільного піднесення різних складових українського життя в Російській імперії на рубежі 1850-1860-х років. Аг­рарні економічні реформи сприяли не лише фізичному розкрі­паченню українського селянина, а й зумовлювали великі зміни в соціальному й побутово-домашньому житті. Патріархальна кріпацько-селянська Україна під впливом економічних чинни­ків змінювала форми національного життя. Цей процес мав два напрямки. Т. Шевченко розбудив національну свідомість, ціка­вість до своєї народної творчості й історії, закрив роздмухуване імперськими істориками, літераторами й політиками питання про нібито одноетнічність українців і росіян (“у них мова — і в нас мова”). Цей фактор був потужним стимулом самоусві­домлення народу. Водночас у пошевченківські часи І. Нечуй - Левицький був свідком негативних явищ у житті українського села, спричинених ростом фабрично-заводської промисловості, впливом міської культури.

Відходила на його очах епоха “старосвітських людей”, забу­валися, псувалися вікові основи селянського родинного життя, змінювалися не лише побутові, звичаєві, але й деякі морально- етичні настанови. Дослідники звернули увагу на одну особли­вість творчості письменника: постійно впродовж довголітньої літературної праці він підкреслював “жаль за національними традиціями, за побутом, що нищилися і розкладалися” [31].

Ще одним тривожним явищем у часи формування світогля­ду митця був брутальний наступ царату на культурно-націо­нальне життя, який проявився в офіційних заборонах україн­ської мови, цензурних переслідуваннях нечисленних видань, тотальній русифікації. Навіть найширша верства народу — се­лянство — органічний носій національної ідентичності, — була під загрозою нівеляції. Тому письменники пошевченківських часів, діячі київської “Громади”, перейнявши ідеали Кирило - Мефодіївського братства, розпочали активну рятівну роботу на ниві збереження самобутніх вартостей духовності нації — істо­рії, мови, звичаїв, обрядів та інших фольклорно-етнографічних зразків культури.

Культурно-освітня й народознавча діяльність “Громад” сти­мулювала зацікавлення письменника національними пробле­мами. Деякий час він брав участь у роботі “Київської Грома­ди”, відвідував збори “Старої Громади” [32]. Після занепаду громадівського культурно-просвітницького руху в історії наці­онального відродження настав якісно інший — національно - народницький період, під час якого і сформувався світогляд письменника [33]. Вияв культурологічних концепцій у духов­ному житті української інтелігенції виразно фіксує творчість письменника, а деякі його герої (Радюк, Комашко) є явними громадівцями [34]. В. Коряк так характеризував діалектику ідеології світогляду І. Нечуя-Левицького: “Був це останній мо­гікан просвітительства, що перетворився поволі в народника” [35]. С. Єфремов більш конкретно окреслив обставини, що мали вирішальний вплив на становлення творчих принципів І. Не - чуя-Левицького: “Напрям його літературної діяльності й зміст його численних творів залежить цілком від тієї незвичайної епохи, коли він почав літ і свідомості доходити. Як знаємо, то був час скасування кріпацького ладу, час першого серйозного звороту інтелігенції до народу, час великих надій на “увєнчаніе зданія” конституційними формами державного життя. Почав­ши свідомо жити під час перелому громадського життя в Росії, Левицький, поруч з Тобілевичем та Мирним, став найкращим заступником і виразником цього перелому в нашому письменс­тві. Це, скажу так, літописці українського життя пореформеної доби, хоча, певна річ, корінням свого світогляду вони сягають далеко глибше, ставлячись осудливо до всього ладу” [36].

Чіткіше і конкретніше охарактеризував суспільно-політичні умови, за яких відбувалося становлення І. Нечуя-Левицького як митця і громадянина, Іван Франко. У статті “Україна” він запропонував і обґрунтував періодизацію руху українського на­ціонального відродження в другій половині XIX століття. Він пов’язував окремі періоди цього руху з конкретними постатя­ми, яких вважав найхарактернішими репрезентаторами ідей свого часу, своєрідними натхненниками, ідеологами поколінь. За диференційну ознаку періодів українського руху національ­ного відродження І. Франко брав ступінь усвідомлення націо­нальних проблем, а також зміст та форми їх вияву в діяльності ідеологів поколінь. Розвиток української ідеї активізувався й поглибився “під впливом трьох українських діячів, представ­ників трьох різних поколінь, поширився здебільшого між інте­лігенцією, а частково й між народом: у 60-х роках XIX століття домінував вплив П. Куліша, у 70-их і 80-их — М. Драгоманова, а в 90-их - М. Грушевського. З цих трьох напрямів перший мо­жемо назвати формально-національним, другий — радикально - соціальним, і третій — національно-радикальним” [37].

Бездержавний статус розділеного двома імперіями україн­ського народу надто обмежував можливості його суспільно-по­літичного самовираження, тому об’єктивно воно виявилося у формах легальної неполітичної культурно-освітньої діяльнос­ті. Виходячи з цього, І. Франко відніс І. Нечуя-Левицького до представників першого, “формально-національного” напряму, а також поставив його “першим... у цьому ряду”. Свій відбір він пояснив заслугами І. Нечуя-Левицького виключно як пись­менника, за браком місця не згадавши у статті [38] публіцисти­чних, літературно-критичних і народознавчих праць, які кон­цептуально сформулювали сутність самосвідомості українців цього періоду. Хоча написані в різні роки статті й розвідки ав­тора “Кайдашевої сім’ї” — “Органи російських партій”, “Світо­гляд українського народу в прикладі до сьогочасності”, “Укра­їнство на літературних позвах з Московщиною”, “Сьогочасне літературне прямування”, “Школа повинна бути національна”, “Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка” — як і худож­ня творчість письменника, загалом укладаються у визначений І. Франком хронологічно (1860-ті роки) і концептуально (“фор­мально-національний”) період відродження в XIX столітті.

Значний вплив лідера формально національного руху П. Ку­ліша на становлення поглядів І. Нечуя-Левицького підкреслю­ють і сучасні вчені. Наприклад, О. Федорук стверджує: “Укра - їноцентричний, збудований на підвалинах народознавства й етнографізму, світогляд І. Нечуя-Левицького — письменни­ка, мовознавця, критика значною мірою формувався саме під впливом Куліша” [39].

Треба наголосити, що І. Франко, ставлячи письменника на чолі культурно-національного руху безпосередніх пошевчен - ківських часів, тим самим фактично спростував свої давніші суб’єктивні застереження щодо характеристики І. Нечуєм-Ле - вицьким фактичного стану й перспектив розвитку українсь­кої ідеї та літератури у статті “Сьогочасне літературне пряму­вання” (1878). Аргументація його ранньої статті “Література, її завдання і найважніші віхи” (1878), написаної в драгома- нівському антигромадівському й антинародівському дусі як концептуальне заперечення суджень і висновків статті І. Не - чуя-Левицького, стала для самого І. Франка непереконливою і в художньо-естетичному, і в політичному сенсі. Неспросто­вним аргументом болючої правоти І. Нечуя-Левицького був час, який синхронно умістив брутальні репресії російського шовіністичного царизму проти українства і поряд — декла­ративність цісарської конституції щодо прав національностей в імперії та антиукраїнське забарвлення польського визволь­ного руху. “А стосовно загального пафосу, ідейних позицій авторів, то сучасні дослідники схильні віддавати рацію Не - чуєві-Левицькому, а не молодому тоді й дещо категоричному Франкові” [40].

І. Нечуй-Левицький розпочав осмислення національних про­блем статтею “Сьогочасне літературне прямування” 1868 року, коли надрукував у львівському часописі “Правда” рецензію на п’єси Марка Онука “Мотря Кочубеївна” та Михайла Стариць - кого “Малоруська опера”, у якій сформулював народницьке розуміння літератури як виховника національної свідомості на основі історичної пам’яті, а також дав актуальну політичну оцінку гетьманові І. Мазепі, проникливо вважаючи, що на “об­разі Мазепи найвдаліше можна було б розгорнути національну ідею” [41].

Слід наголосити, що в означений І. Франком формально на­ціональний період українського руху світогляд і творчі прин­ципи І. Нечуя-Левицького лише почали формуватися. Вони впродовж довгого творчого життя письменника перейшли ве­лику якісну еволюцію, однак не таку схематичну, яку сформу­лював В. Коряк: від просвітителя до народника.

Юрій Меженко пояснював, що у другій половині XIX ст. суспільно-політична ситуація в підневільній царській Україні не давала письменнику вибору. Ставлення режиму до україн­ського культурно-національного життя було настільки суворе, що однозначно “опреділювало шлях роботи української інте­лігенції і національного самовизначення”. Тому письменник, як і загалом українська інтелігенція його часу, “національне питання ставив завжди на першому місці” [42].

Важливим чинником формування українського світогляду

І. Нечуя-Левицького були обставини домашнього виховання. Його батько — священик був рідкісним винятком серед ду­ховенства, тому що мав добру освіту, тверді національні пе­реконання. У своєму “Життєписі” письменник згадував, що батько ясно розумів трагічну ситуацію національного життя, виразно бачив наслідки тотальної русифікації, тому свої про­повіді виголошував рідною мовою [43]. Ще раніше в листі до О. Кониського письменник стверджував, що в батька “була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками” [44]. Мати письменника походила зі староук­раїнського козацького роду, мала вроджені шляхетні манери, гостре відчуття краси. Риси її вдачі можна помітити в жіно­чих образах із повістей письменника, а також у його власному характері і звичках. В. Підмогильний у проникливій і такій рідкісній у нашому літературознавстві психоаналітичній стат­ті “Іван Левицький-Нечуй (Спроба психоаналізи творчости)” обґрунтував версію про Едіпів комплекс письменника у став­ленні до матері [45].

На зацікавлення І. Нечуя-Левицького народознавчими про­блемами, питаннями сутності українського національного ха­рактеру мали вплив досягнення тодішньої етнографії. У 1870-х роках Петербурзьке географічне товариство організувало на­укову експедицію на Правобережну Україну з метою збиран­ня статистичних, географічних та етнографічних матеріалів. Експедицію протягом двох років продуктивної праці очолював Павло Чубинський. Було зібрано багато унікальних матеріа­лів з української етнографії, які згодом опубліковано в семи великих томах. Записи народних звичаїв, обрядів, вірувань, пісень, мовних діалектів своїм змістом і духом були настільки унікальними, що само по собі відпало питання окремішності українського народу як етносу. Матеріали експедиції незапе­речно свідчили, що творцем усього неповторного духовного ба­гатства є окремий слов’янський народ — українці, яких офі­ційний царизм відмовлявся визнавати як націю. У 1873 році в Києві як підсумок успішної роботи експедиції було відкрито відділ російського Географічного товариства, секретарем якого став П. Чубинський. “Сей відділ, — писав І. Франко, — став відразу центром кружка визначних українофілів, що на його засіданнях обговорювали різні теми з української філології й етнографії...” [46]. Тоді ж, у 1874-1875 роках, В. Антонович та М. Драгоманов видали “Исторические песни украинского наро­да” у двох томах — перший систематичний звід цього фольк­лорного жанру. У 1876 році М. Драгоманов видав ще одну уні­кальну збірку народних оповідань — “Малорусские народные предания и рассказы”. Громадянським обов’язком тогочасної української інтелігенції стало збирання неповторних перлів фольклору, дослідження, пізнання свого етносу, народу. Якраз у цей період з’явилася друком етнографічно-фольклористична розвідка І. Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології” (1876).

Описаний вище суспільно-політичний і духовний контекст, у якому формувався світ переконань і творчих принципів пись­менника, дає змогу з’ясувати головні питання дослідження, а саме: які етнопсихологічні особливості українського народу від­творив, змоделював І. Нечуй-Левицький у характерах і типах своєї прози, наскільки глибоко і проникливо він диференцію­вав психологічні і ментальні, типові й індивідуальні, етнічні й соціально набуті складники характерів своїх персонажів.

Є. Кирилюк вважав, що історична заслуга письменника в тому, що “він перший цілком відходить від “етнографічної школи” [47] в манері письма і стає реалістом. Однак це суттєве обмеження заслуг І. Нечуя-Левицького. У своїх повістях і опо­віданнях він не лише створив класичну художню панораму до - реформеного й пореформеного життя українського села, але й змалював галерею оригінальних характерів і типів з питомими рисами етнічної індивідуалізації, увів у літературу раніше не помічені соціальні групи. Письменник першим з українських митців у зображенні характерів широко вийшов за соціально - побутові й етнографічно-фольклорні параметри, започаткував творення етнопсихологічних літературних типів як носіїв наці­ональної ментальності. Його повнокровні персонажі не є лише продуктом соціальних обставин чи народно-побутових, родин­них взаємин і виховання, як донедавна вважалося, — вони є носіями глибинних етнічних, буттєвих, психічних особливос­тей народу. Саме І. Нечуй-Левицький одним із перших у нашій літературі створив живий та яскравий образ епохи, “дав низку яскравих типів з добре відомого йому життя народу та верств до народу близьких” [48] через зображення не лише соціальних обставин і побуту своїх героїв, а найперше — через особливості вдачі, психічного складу, через їх світосприймання і внутрі­шню душевну сутність.

Отже, в умовах бездержавності український рух протягом другої половини XIX ст. аж до самого кінця XIX ст. мав ви­разно культурницький характер. Виходячи з цього, І. Нечуя - Левицького можна зарахувати до культурно-просвітницького періоду, який тривав з середини XIX ст., тобто від романтич­ного націоналізму Т. Шевченка й зародження української ідеї у членів Кирило-Мефодіївського братства — до громадівського руху 1870-х років та першої української політичної еміграції (Ф. Вовк, М. Драгоманов, С. Подолинський). Саме тоді “відбу­лося виокремлення України як суб’єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами” [49] і народи­лися нові носії цих ідей та ідеалів.

Джерела та література

1. Мороз М. Бібліографія критичної літератури про І. Нечуя-Леви - цького 1973-1918 // Нечуй-Левицький І. С. Твори: В 3 т. — К.: Дніпро, 1988. — Т. 3. — С. 556-642.

2. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К., 1970. — Т. 1. — 531 с.; Драгоманов М. П. Что такое украинофи - льство? // Драгоманов М. П. Вибране (“...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні”). — К.: Либідь, 1991. — 688 с.

3. Єфремов С. О. Іван Левицький-Нечуй. — К.: Слово, 1924. — 191 с.; Єфремов С. О. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 688 с.

4. Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів: У 10 т. — К.: Наукова ду­мка, 1965-1968.

5. Куліш П. Об отношении малороссийской словесности к общерус­ской (Эпилог к “Черной раде”) // Куліш П. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1989. — Т. 2. — С. 458-484.

6.Огоновський О. Історія літератури руської [української]. — Ч. ІІІ (1-2). — Вік ХІХ (Проза). — Львів, 1891. / Фотопередрук Олекси Горбача. — Мюнхен, 1992. — 1339 с.

7. Франко І. Я. Повне зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1976-1986.

8. Українка Леся. Бояриня. Нечуй-Левицький І. С. Гетьман Іван Ви - говський. — К.: Наукова думка, 1997. — 336 с.

9. Лісовий П. Іван Франко про Нечуя-Левицького // Матеріали між­вузівської конференції, присвяченої І. Я. Франкові. — Львів,

1968. — С. 38-41.

10. Франко І. Я. Повне зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1976-1986. — Т. ХЬІ. — С. 143.

11. Названий твір. — Т. XXVI. — С. 63.

12. Названий твір. — Т. XXVI. — С. 64.

13. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К.,

1970. — Т. І. — С. 275.

14. Названий твір. — С. 278-279.

15. Названий твір. — С. 280.

16. Павличко С. Д. Дискурс модернізму в українській літературі. Мо­нографія. — К.: Либідь, 1997. — С. 53.

17. Єфремов С. О. Іван Левицький-Нечуй. — К.: Слово, 1924. — С. 143.

18. Бернштейн М. Д. До характеристики світогляду раннього І. Нечуя - Левицького (за матеріалами статті письменника “Органи російсь­ких партій”) // Радянське літературознавство. — 1966. — № 9. — С. 34-37; Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50-70-х років ХІХ ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1959. — 492 с.

19. Білецький О. Іван Нечуй-Левицький // Нечуй-Левицький І. Ви­брані твори. — К.: Держлітвидав України, 1949. — С. ІІІ-ХХ; Білецький О. Іван Нечуй-Левицький // Нечуй-Левицький І. С. Повісті і оповідання. — К.: Держлітвидав, 1939. — С. V-LХІІ.; Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Нечуй - Левицький І. С. Твори: В 4 т. — К.: ДВХЛ, 1956. — Т. І. — С. 5-45.

20. Власенко В. О. До питання про психологічний аналіз у творчості І. Нечуя-Левицького // Радянське літературознавство. — 1968. — № 10. — С. 61-68; Власенко В. О. Засоби психологічної характеристики у творах I. С. Нечуя-Левицького II Українська мова і література в школі. — 1968. — № 11. — С. 18-21; Власенко В. О. Художня майстерність I. С. Нечуя-Левицького. — K.: Pадянcька школа, 1969. — 184 с.

21. Грицюта M. С. Селянство в українській дожовтневій літературі. — K.: Наукова думка, 1979. — 316 с.

22^алениченко Н. Л. Українська література XIX ст. Напрями, те­чії. — K.: Наукова думка, 1977. — 316 с.

23^ирилюк Є. Mайcтep реалістичних полотен: До сторіччя з дня народження I. С. Нечуя-Левицького II Літературна критика. — 1938. — № 2. — С. 69-85; Kиpилюк Є. Творчий шлях I. Нечуй-Ле- вицького II Нечуй-Левицький I. Вибрані твори. — K.: Kнигоcпіл - ка, 1929. — С. Ш-ХХУШ.

24. ^уг^ова Н. Є. !ван Нечуй-Левицький II! сторія української лі­тератури XIX століття: У 3 кн. — K.: Либідь, 1997. — K^ 3. — С. 99-131; ^у^ова Н. Є. Нечуй-Левицький! ван Семенович II Українська літературна енциклопедія: В 5 т. — K.: Наукова думка, 1995. — Т. 3. — С. 491-493; ^ут^кова Н. Є. I. С. Нечуй-Левиць - кий II! сторія української літератури: У 8 т. — K.: Наукова думка,

1969. — Т. 4. — Ч. II. — С. 218-260; Kpутікова Н. Mайcтep україн­ської прози II Нечуй-Левицький I. С. Твори: У 2 т. — K.: Дніпро, 1977. — Т. I. — С. 5-25; ^утікова Н. Є. Pозкpита книга життя II Нечуй-Левицький I. С. Зібр. творів: У 10 т. — K.: Наукова думка, 1965. — Т. I. — С. 5-50; ^утікова Н. Є. Творчість I. С. Нечуя-Леви- цького (статті та матеріали). — K.: Вид-во АН УPСP, 1961. — 248 с.; ^у^ова Н. Є. У світі художньої правди і краси II Нечуй-Левиць - кий I. С. Твори: У 3 т. — K.: Дніпро, 1987. — Т. 1. — С. 5-28.

25. Mrn^ P. С. Проблеми сучасного прочитання класики XIX — поч. XX століття II Слово і час. — 1994. — № 6. — С. 44-49; M^yh P. С. До характеристики індивідуального стилю I. Нечуя-Левицького II Ьдивідуальні стилі українських письменників XIX — початку

XX ст.: Зб. наук. праць. — K.: Наукова думка, 1987. — 312 с.; Mt щук P. С. Етнографічно-побутова школа II Українська літературна енциклопедія. — K.: Українська радянська енциклопедія. 1990. — 608 с.; M^yh P. С. Про гуманізм творчості I. Нечуя-Левицького II Pадянcькe літературознавство. — 1987. — № 5. — С. 26-35; Mt щук P. С. Співець душі народної: До 150-річчя від дня народження I. С. Нечуя-Левицького. — K.: Знання, 1987. — 48 с.; M^^ P. С. Українська оповідна проза 50-60-х років XIX ст. — K.: Наукова дум­ка, 1978. — 256 с.; Mrn^ P. С. Уроки історії — уроки моральності II Нечуй-Леицький I. С. Kнязь Єремія Вишневецький. Гетьман! ван Виговський: історичні романи. — K.: Дніпро, 1991. — С. 487-502.

26. Походзіло M. У. !ван Нечуй-Левицький. Літературний портрет. — K.: Дніпро, 1966. — 128 с.

27. Тараненко M. П. До характеристики седлецького періоду творчої біографії Нечуя-Левицького II Pадянcькe літературознавство. —

1971. — № 6. — С. 30-39; Тараненко M. П. I. С. Нечуй-Левицький.

Семінарій. — K.: Вища школа, 1984. — 183 с; Tapaнeнкo М. П. I. Я. Франко про творчість I. Нечуя-Левицького II Українське літературознавство. — 1981. — Вип. 36. — С. 90-96; Tapaнeн - ко Н. A. Литературно-эстетические взгляды И. С. Нечуй-Левицко - го: Автореф. дис. ... д-ра филол. наук.: 10642. — K., 1972. — 88 с.; Tapaнeнкo М. П. Літературно-естетичні погляди і творча практика

I. С. Нечуя-Левицького: Дис. ... д-ра філол. наук: 10642. — Запо­ріжжя, 1972. — 649 с.; Tapaнeнкo М. П. Реалізм I. С. Нечуя-Ле - вицького (До 125-річчя з дня народження) II Українська мова і література в школі. — 1963. — № 9. — С. 16-21.

28. Дяченко О. Про людські характери. Відображення еволюції на­ціонального характеру в українській літературі. — K.: Дніпро, 1963. — 257 с.

29. ^стомаров М. Дві руські народності. — Kиїв — Ляйпціг, 1861 (1872). — 111 с.

30. Меженко Ю. !ван Семенович Нечуй-Левицький. Літературний на­рис II Зібр. творів I. С. Нечуя-Левицького I За ред. Ю. Межен - ка. — K.: ДВУ, 1926. — T. 1. — С. 6.

31. Приходько I. Ф. Українська ідея у творчості I. Нечуя-Левицько - го. — Львів: ^меняр, 1998. — С. 10.

32. Мироненко М. I. С. Нечуй-Левицький. Нарис Мих. Мироненка. — Харків: Український робітник, 1930. — С. 7-8.

33. Зарва В. Просвітительська концепція “нового героя” в “Хмарах”

I. Нечуя-Левицького II Літературознавство. — IV Міжнародний конгрес україністів. — Kнигa 1. — K., 2000. — С. 60.

34. ^ряк В. Нарис історії української літератури: Буржуазне пись­менство. — Харків: ДВУ, 1929. — С. 351.

35. Єфремов С. О. !сторія українського письменства. — K.: Феміна, 1995. — С. 232.

36. Франко I. Я. Повне зібр. творів: У 50 т. — K.: Наукова думка, 1976. — 1986. — С. 481.

37. Названий твір. — T. ХК[. — С. 189.

38. Названий твір. — T. ХК^ — С. 586.

39. Федорук О. Невідомий лист — спогад I. Нечуя-Левицького про П. Kyлішa II Пантелеймон Kyліш. Матеріали і дослідження. — Львів. — Нью-Йорк, 2000. — С. 283.

40. Білан T. До проблеми національного в українській літературі II Людинознавчі студії. Збірник наукових праць ДДПУ. — Дрогобич: Вимір, 2001. — С. 13-14.

41. Бернштейн М. Д. До характеристики світогляду раннього I. Нечуя - Левицького (за матеріалами статті письменника “Органи російсь­ких партій”) II Радянське літературознавство. — 1966. — № 9. — С. 153.

42. Очинський I. !ван Нечуй-Левицький II Нечуй-Левицький I. Tвo - ри. — Х. — K., 1930. — ^м перший. — С. 10.

43. Нечуй-Левицький I. С. Зібрання творів: У 10 т. — K.: Наукова ду­мка, 1965-1968. — T. Х. — С. 8.

44. Названий твір. — Т. X. — С. 263.

45. Підмогильний В. Іван Левицький-Нечуй (Спроба психоаналізи тво­рчості) // Життя й революція. — 1927. — № 9. — С. 296-297.

46. Франко І. Я. Повне зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1976-1986. — Т. XLI. — С. 327

47. Кирилюк Є. Творчий шлях І. Нечуй-Левицького // І. Нечуй-Леви - цький. Вибрані твори. — К.: Книгоспілка, 1929. — С. ХХУШ.

48. Єфремов С. О. Іван Левицький-Нечуй. — К.: Слово, 1924. — С. 140.

49.3абужко О. Філософія української ідеї та європейський кон­текст. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 108.

Анотації

Коляда И. А. Украинская интеллигенция: этнонациональное самосознание. Творчество И. Нечуя-Левицкого в общеисторичес­ком контексте второй половины XIX — начала XX в.

В статье рассматривается творческая деятельность известного украинского писателя И. С. Нечуя-Левицкого в контексте форми­рования украиноментального культурного феномена, излагается его концепция взглядов на этнопсихологические особенности ук­раинской нации.

Kolyada I. A. The Ukrainian intelligentsia: ethnonational self­consciousness. Literary activity of Ivan Nechuy-Levitskiy in the gen­eral historic context of the late 19th — early 20th century.

The article deals with the literary activity of Ivan Nechuy-Levit - skiy, the famous Ukrainian writer, in the context of the formation of the Ukrainian mental and cultural phenomen. The writers concept of the ethnopsychological peculiarities of the Ukrainian is considered.