Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: ЕТНОНАЦІОНАЛЬНЕ САМОУСВІДОМЛЕННЯ. ТВОРЧІСТЬ І. НЕЧУЯ - ЛЕВИЦЬКОГО У ЗАГАЛЬНОІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ — ПОЧАТКУ XX СТ
joomla
УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: ЕТНОНАЦІОНАЛЬНЕ САМОУСВІДОМЛЕННЯ. ТВОРЧІСТЬ І. НЕЧУЯ - ЛЕВИЦЬКОГО У ЗАГАЛЬНОІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ — ПОЧАТКУ XX СТ
Історія - Інтелігенція і влада

І. А. Коляда

“Націоналізм — то вічна форма, в якій з’являтиметься й ростиме людське життя на землі...” — зазначав І. Нечуй-Леви - цький у своєму творі “Над Чорним морем”.

Саме ця ідея є визначальною в усій творчій діяльності Івана Нечуя-Левицького, вона є корінним стержнем усіх його праць. І сьогодні ідея не втратила своєї актуальності, адже формуван­ня національної ідеї в Україні проходило багатовіковий шлях піднесень і падінь.

Художні твори Івана Нечуя-Левицького, а особливо ті, що стосуються суспільної тематики, хоч і не дають нам чіткого емпіричного матеріалу про згадану автором добу, але відобра­жають бачення суспільних процесів українською інтелігенцією ХІХ століття.

У XXI столітті суспільно-політична ситуація в незалежній Україні змушує нас вивчити і переоцінити роль інтелігенції, осмислити її важливу роль у розвитку суспільства та вплив інтелігенції на інтерпретування інформації.

Вивчення проблеми характеризується непослідовністю, по - літико-ідеологічними штампами. Виникає необхідність з нових позицій оцінити суспільну значимість ідей Івана Нечуя-Леви - цького та важливість узагальнення і вивчення творчого спадку. Саме в цьому і полягає актуальність нашого дослідження.

Наукові дослідження творчості І. Нечуя-Левицького охо­плюють широке коло питань, і кількісніть їх досить значна. Укладена навіть ґрунтовна бібліографія творчості письменника [1]. Про його життєвий і творчий шлях писали всі визначні літератори того часу (М. Драгоманов [2], С. Єфремов [3], О. Ко - ниський [4], П. Куліш [5], О. Огоновський [6], І. Франко [7], Леся Українка [8]).

Іван Франко неодноразово аналізував як окремі повісті, так і в цілому творчість І. Нечуя-Левицького. На цю тему існує окреме дослідження П. Лісового [9], тому варто зупинитися лише на питанні трактування Франком літературних персона­жів прозаїка. У статті “Южнорусская литература”, написаній для енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, І. Фран­ко констатував: “Левицький — добрий оповідач, з невеликою дозою гумору; намальовані ним типи пластичні і вихоплені з живої дійсності: він прагне всюди до повного їх етнографічного окреслення, тоді як психологічний аналіз відступає на задній план” [10]. Це визначення, як здається, слід розуміти в тому сенсі, що І. Франко не вважав прозаїка добрим майстром ха - рактеротворення, бачив виведені ним літературні персонажі як типи, змодельовані суспільною думкою загалу. Індивідуаліза­ція таких типів схематизована за кількома формальними озна­ками етнічної приналежності. У І. Нечуя-Левицького справді в кількох повістях і романах використовується прийом етнічної диференціації літературних героїв-українців, росіян, поляків, євреїв. їх національність обумовлює риси характеру, часто — негативні. І. Франко правильно помітив, що для героїв Нечуя - Левицького етнографічна (національна) приналежність часто є стержневою позицією в творенні характеру. Денаціоналізація людини (Нечуй-Левицький описав це явище лише на типажах українців) у письменника завжди — це шлях до морального виродження, деградація її як особистості.

Характерно висловився І. Франко про однойменного героя І. Нечуя-Левицького з повісті “Микола Джеря”: вважав його своєрідним узагальненим символом, соціальним типом, відзна­чивши, що “історія всього українського селянства в ту важку епоху написана в однім широкім образі” [11]. Це висловлюван­ня молодого 22-річного письменника теж стало на довгі роки традиційним, точніше, трафаретним, заважало бачити в Мико­лі Джері “лицарський тип український” [12].

У характеристиці І. Франка є певна суперечність, адже стве­рджуючи, що в образі Миколи Джері втілено характерний со­ціальний тип українського селянина-кріпака, який наділено епітетом “лицарський”, він підкреслює якраз нетипову винят­ковість, рідкісність цього лицарського типу людей у широких верствах покріпаченого покірного селянства.

“Великі епіки”, а найперше і найпослідовніше — І. Нечуй - Левицький, свідомо творили образи персонажів з виразними рисами, у першу чергу, органічного чинника етнічної самосві­домості в їхніх характерах. Це була письменницька реакція на політику денаціоналізації. Зрозуміло також, що письменники змогли відтворити загалом найсуттєвіші та найорганічніші риси й вияви етнічної самосвідомості персонажів. Глибинні генетич­ні, етнопсихологічні елементи національного характеру стали предметом наукових досліджень і відкриттів у XX столітті.

Найпильнішу увагу на особливості характерів у літератур­них героїв І. Нечуя-Левицького звернув М. Драгоманов у статті “Українське письменство 1866-1873 років”. Аналізуючи повісті “Дві московки”, “Рибалка Панас Круть” та “Причепа”, М. Дра­гоманов відзначив уміння письменника створювати повнокров­ні живі образи, а не “конспекти”. Він же відзначив новаторство І. Нечуя-Левицького у спробі помітити в житті й художньо від­творити “нові для літератури типи й характери — образи, що появляються уперше” [13]. Однак найсуттєвіше те, що М. Дра­гоманов першим почав говорити про літературних героїв проза­їка як про виразно національні типи характерів. Порівнюючи героїнь повісті “Дві московки”, він аналізує причини їх жит­тєвих доль і бачить їх не лише в зовнішніх обставинах — умо­вах соціального ладу, а й у особливостях індивідуальної вдачі.

Життя Марини, слушно твердить дослідник, було понівечене, крім соціальних чинників, також “фатальними наслідками пе­вного темпераменту, часто подибуваного в українськім народі” [14]. Зрозуміло, що під терміном “темперамент” треба розуміти вроджені етнопсихологічні риси характеру. До цього тракту­вання спонукає пояснення, що такі, як у Марини, риси вдачі є характерними й поширеними в українському народі.

Правда, М. Драгоманову-федералісту не подобалося виразне новаторство характеротворення яскравих національних літера­турних образів І. Нечуя-Левицького. Тому він осудливо уза­гальнював: “Автор [...] надає своїм героям якусь теоретичну свідомість святості не лише обрядів, але й усіх форм народного побуту, мови, манер, їжи й т. ін., немовбито герої не попросту люди з народу, а народолюбці, теоретики й дилетанти, що ста­раються жити по народному, заглядаючи до етнографії” [15].

Молоде покоління письменників, яке прийшло в літературу на рубежі століть і в середовищі якого народився ранній укра­їнський модернізм, не поділяло мистецьких принципів стар­ших письменників, осуджувало їх народницькі ідеали, які вже стали стереотипами. Леся Українка теж не бачила у творах, у тому числі й у персонажах І. Нечуя-Левицького, особливих вартостей (“Принаймні не знаю ні одної розумної людини в Не - чуєвих романах... ”) [16].

Найґрунтовніше на сьогодні дослідження про письменни­ка — монографію “Іван Левицький-Нечуй” (К., 1924; 1925) — написав ще у 20-х роках С. Єфремов. Детально дослідивши обставини формування характеру письменника, починаючи з домашнього виховання і факторів соціальної дійсності під час становлення світоглядних принципів, він висловив оригіналь­ні й глибокі судження про особливості творчої манери І. Не- чуя-Левицького, про його новаторські починання. С. Єфремов ґрунтовно аналізував стилістику, композиційну майстерність, художні прийоми у прозі автора “Кайдашевої сім’ї”. Своїм авто­ритетом він утвердив традицію вважати героїв прози І. Нечуя - Левицького найперше соціальними типами, тому що письмен­ник “дав живий та яскравий образ епохи в своїх мистецьких творах ” [17].

Пізніше, у радянські часи, творчість І. Нечуя-Левицького до­сліджувалася активно й систематично, зокрема в працях М. Бе - рнштейна [18], О. Білецького [19], В. Власенка [20], М. Грицю - ти [21], Н. Калениченко [22], Є. Кирилюка [23], Н. Крутікової [24], Р. Міщука [25], М. Походзіла [26], М. Тараненка [27]. Зрозуміло, вони мають відбиток цього заідеологізованого часу, що виявилося найперше в замовчуванні виразно національних рис світобачення і творчого акцентування письменника та в інтерпретаційному зсуві проблематики в засоціологізовані тлу­мачення. Дослідники часто користуються прийомом замовчу­вання, особливо під час висвітлення світогляду письменника, найперше — політичних та історичних поглядів (оминалися увагою публіцистичні статті та історичні романи “Князь Єре- мія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський”).

Однак за часів “хрущовської відлиги” (1960-ті роки) на си­стему образів і їхні індивідуальні вияви та наповнення почали дивитися не лише з точки зору соціально-побутової диференці­ації. О. Дяченко чи не вперше поставив питання національного характеру у творах художньої літератури [28]. Правда, тодіш­ній стан етнопсихологічних досліджень, тобто невиробленість наукової термінології, неможливість опрацювання іншомовної літератури об’єктивно обмежували можливості дослідника.

Останнім часом, у роки незалежності, стало можливим ви­вчати етнопсихологічні особливості українського народу як ет­носу.

Проблема змісту народного світогляду, етнопсихологічних особливостей українців як нації за життя І. Нечуя-Левицького лише окреслювалася, заакцентовувалася в окрему наукову га­лузь. Піонером етнології був Микола Костомаров. Його стаття “Дві руські народності” [29] вперше, правда, в порівняльно­му аспекті з етнотипами росіян і поляків, започаткувала ви­вчення цього питання. “Це була одна з перших народознавчих праць, — наголошує сучасний дослідник В. Дорошенко, — в якій на підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних визначалися типологічні риси цих народів, розкривалися історично сформовані відмінності між національ­ними характерами українців і росіян” [30].

Крім М. Костомарова, біля витоків наукових досліджень на­родного світогляду й характеру стояли В. Антонович, Ф. Вовк,

В. Гнатюк, М. Грушевський, Т. Рильський, І. Франко. Ґрунто­вно й усебічно названа проблема вивчалася після смерті І. Не- чуя-Левицького аж до наших днів (І. Грабовська, О. Кульчи - цький, В. Липинський, Є. Мірчук, Є. Онацький, В. Храмова, Б. Цимбалістий, Д. Чижевський, А. Швецова, М. Шлемкевич,

В. Щербаківський, В. Янів, Я. Ярема, С. Ярмусь та ін.).

І. Нечуй-Левицький також стояв біля джерел дослідження української ментальності. У численних статтях, нарисах, реце­нзіях, розвідках письменник не раз порушував проблему етніч­ної ідентичності, особливостей національного характеру нашо­го народу. Свої спостереження, результати вивчення питання він використовував у творчості під час художнього моделюван­ня поведінки, світогляду, способу життя літературних персона­жів. Саме в цих наукових і публіцистичних працях викладена певна система поглядів прозаїка на етнопсихологічні особливо­сті українців як нації. Аналіз усієї сукупності спостережень, суджень і висновків письменника дає змогу, визначивши вплив загальноукраїнського контексту, скласти своєрідну концепцію його поглядів на означену проблему, що, у свою чергу, є клю­чем до вивчення літературних героїв власне як носіїв етнопси­хологічних і етносвітоглядних архетипів.

І. Нечуй-Левицький прийшов в час суперечливого динамі­чного суспільного піднесення різних складових українського життя в Російській імперії на рубежі 1850-1860-х років. Аг­рарні економічні реформи сприяли не лише фізичному розкрі­паченню українського селянина, а й зумовлювали великі зміни в соціальному й побутово-домашньому житті. Патріархальна кріпацько-селянська Україна під впливом економічних чинни­ків змінювала форми національного життя. Цей процес мав два напрямки. Т. Шевченко розбудив національну свідомість, ціка­вість до своєї народної творчості й історії, закрив роздмухуване імперськими істориками, літераторами й політиками питання про нібито одноетнічність українців і росіян (“у них мова — і в нас мова”). Цей фактор був потужним стимулом самоусві­домлення народу. Водночас у пошевченківські часи І. Нечуй - Левицький був свідком негативних явищ у житті українського села, спричинених ростом фабрично-заводської промисловості, впливом міської культури.

Відходила на його очах епоха “старосвітських людей”, забу­валися, псувалися вікові основи селянського родинного життя, змінювалися не лише побутові, звичаєві, але й деякі морально- етичні настанови. Дослідники звернули увагу на одну особли­вість творчості письменника: постійно впродовж довголітньої літературної праці він підкреслював “жаль за національними традиціями, за побутом, що нищилися і розкладалися” [31].

Ще одним тривожним явищем у часи формування світогля­ду митця був брутальний наступ царату на культурно-націо­нальне життя, який проявився в офіційних заборонах україн­ської мови, цензурних переслідуваннях нечисленних видань, тотальній русифікації. Навіть найширша верства народу — се­лянство — органічний носій національної ідентичності, — була під загрозою нівеляції. Тому письменники пошевченківських часів, діячі київської “Громади”, перейнявши ідеали Кирило - Мефодіївського братства, розпочали активну рятівну роботу на ниві збереження самобутніх вартостей духовності нації — істо­рії, мови, звичаїв, обрядів та інших фольклорно-етнографічних зразків культури.

Культурно-освітня й народознавча діяльність “Громад” сти­мулювала зацікавлення письменника національними пробле­мами. Деякий час він брав участь у роботі “Київської Грома­ди”, відвідував збори “Старої Громади” [32]. Після занепаду громадівського культурно-просвітницького руху в історії наці­онального відродження настав якісно інший — національно - народницький період, під час якого і сформувався світогляд письменника [33]. Вияв культурологічних концепцій у духов­ному житті української інтелігенції виразно фіксує творчість письменника, а деякі його герої (Радюк, Комашко) є явними громадівцями [34]. В. Коряк так характеризував діалектику ідеології світогляду І. Нечуя-Левицького: “Був це останній мо­гікан просвітительства, що перетворився поволі в народника” [35]. С. Єфремов більш конкретно окреслив обставини, що мали вирішальний вплив на становлення творчих принципів І. Не - чуя-Левицького: “Напрям його літературної діяльності й зміст його численних творів залежить цілком від тієї незвичайної епохи, коли він почав літ і свідомості доходити. Як знаємо, то був час скасування кріпацького ладу, час першого серйозного звороту інтелігенції до народу, час великих надій на “увєнчаніе зданія” конституційними формами державного життя. Почав­ши свідомо жити під час перелому громадського життя в Росії, Левицький, поруч з Тобілевичем та Мирним, став найкращим заступником і виразником цього перелому в нашому письменс­тві. Це, скажу так, літописці українського життя пореформеної доби, хоча, певна річ, корінням свого світогляду вони сягають далеко глибше, ставлячись осудливо до всього ладу” [36].

Чіткіше і конкретніше охарактеризував суспільно-політичні умови, за яких відбувалося становлення І. Нечуя-Левицького як митця і громадянина, Іван Франко. У статті “Україна” він запропонував і обґрунтував періодизацію руху українського на­ціонального відродження в другій половині XIX століття. Він пов’язував окремі періоди цього руху з конкретними постатя­ми, яких вважав найхарактернішими репрезентаторами ідей свого часу, своєрідними натхненниками, ідеологами поколінь. За диференційну ознаку періодів українського руху національ­ного відродження І. Франко брав ступінь усвідомлення націо­нальних проблем, а також зміст та форми їх вияву в діяльності ідеологів поколінь. Розвиток української ідеї активізувався й поглибився “під впливом трьох українських діячів, представ­ників трьох різних поколінь, поширився здебільшого між інте­лігенцією, а частково й між народом: у 60-х роках XIX століття домінував вплив П. Куліша, у 70-их і 80-их — М. Драгоманова, а в 90-их - М. Грушевського. З цих трьох напрямів перший мо­жемо назвати формально-національним, другий — радикально - соціальним, і третій — національно-радикальним” [37].

Бездержавний статус розділеного двома імперіями україн­ського народу надто обмежував можливості його суспільно-по­літичного самовираження, тому об’єктивно воно виявилося у формах легальної неполітичної культурно-освітньої діяльнос­ті. Виходячи з цього, І. Франко відніс І. Нечуя-Левицького до представників першого, “формально-національного” напряму, а також поставив його “першим... у цьому ряду”. Свій відбір він пояснив заслугами І. Нечуя-Левицького виключно як пись­менника, за браком місця не згадавши у статті [38] публіцисти­чних, літературно-критичних і народознавчих праць, які кон­цептуально сформулювали сутність самосвідомості українців цього періоду. Хоча написані в різні роки статті й розвідки ав­тора “Кайдашевої сім’ї” — “Органи російських партій”, “Світо­гляд українського народу в прикладі до сьогочасності”, “Укра­їнство на літературних позвах з Московщиною”, “Сьогочасне літературне прямування”, “Школа повинна бути національна”, “Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка” — як і худож­ня творчість письменника, загалом укладаються у визначений І. Франком хронологічно (1860-ті роки) і концептуально (“фор­мально-національний”) період відродження в XIX столітті.

Значний вплив лідера формально національного руху П. Ку­ліша на становлення поглядів І. Нечуя-Левицького підкреслю­ють і сучасні вчені. Наприклад, О. Федорук стверджує: “Укра - їноцентричний, збудований на підвалинах народознавства й етнографізму, світогляд І. Нечуя-Левицького — письменни­ка, мовознавця, критика значною мірою формувався саме під впливом Куліша” [39].

Треба наголосити, що І. Франко, ставлячи письменника на чолі культурно-національного руху безпосередніх пошевчен - ківських часів, тим самим фактично спростував свої давніші суб’єктивні застереження щодо характеристики І. Нечуєм-Ле - вицьким фактичного стану й перспектив розвитку українсь­кої ідеї та літератури у статті “Сьогочасне літературне пряму­вання” (1878). Аргументація його ранньої статті “Література, її завдання і найважніші віхи” (1878), написаної в драгома- нівському антигромадівському й антинародівському дусі як концептуальне заперечення суджень і висновків статті І. Не - чуя-Левицького, стала для самого І. Франка непереконливою і в художньо-естетичному, і в політичному сенсі. Неспросто­вним аргументом болючої правоти І. Нечуя-Левицького був час, який синхронно умістив брутальні репресії російського шовіністичного царизму проти українства і поряд — декла­ративність цісарської конституції щодо прав національностей в імперії та антиукраїнське забарвлення польського визволь­ного руху. “А стосовно загального пафосу, ідейних позицій авторів, то сучасні дослідники схильні віддавати рацію Не - чуєві-Левицькому, а не молодому тоді й дещо категоричному Франкові” [40].

І. Нечуй-Левицький розпочав осмислення національних про­блем статтею “Сьогочасне літературне прямування” 1868 року, коли надрукував у львівському часописі “Правда” рецензію на п’єси Марка Онука “Мотря Кочубеївна” та Михайла Стариць - кого “Малоруська опера”, у якій сформулював народницьке розуміння літератури як виховника національної свідомості на основі історичної пам’яті, а також дав актуальну політичну оцінку гетьманові І. Мазепі, проникливо вважаючи, що на “об­разі Мазепи найвдаліше можна було б розгорнути національну ідею” [41].

Слід наголосити, що в означений І. Франком формально на­ціональний період українського руху світогляд і творчі прин­ципи І. Нечуя-Левицького лише почали формуватися. Вони впродовж довгого творчого життя письменника перейшли ве­лику якісну еволюцію, однак не таку схематичну, яку сформу­лював В. Коряк: від просвітителя до народника.

Юрій Меженко пояснював, що у другій половині XIX ст. суспільно-політична ситуація в підневільній царській Україні не давала письменнику вибору. Ставлення режиму до україн­ського культурно-національного життя було настільки суворе, що однозначно “опреділювало шлях роботи української інте­лігенції і національного самовизначення”. Тому письменник, як і загалом українська інтелігенція його часу, “національне питання ставив завжди на першому місці” [42].

Важливим чинником формування українського світогляду

І. Нечуя-Левицького були обставини домашнього виховання. Його батько — священик був рідкісним винятком серед ду­ховенства, тому що мав добру освіту, тверді національні пе­реконання. У своєму “Життєписі” письменник згадував, що батько ясно розумів трагічну ситуацію національного життя, виразно бачив наслідки тотальної русифікації, тому свої про­повіді виголошував рідною мовою [43]. Ще раніше в листі до О. Кониського письменник стверджував, що в батька “була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками” [44]. Мати письменника походила зі староук­раїнського козацького роду, мала вроджені шляхетні манери, гостре відчуття краси. Риси її вдачі можна помітити в жіно­чих образах із повістей письменника, а також у його власному характері і звичках. В. Підмогильний у проникливій і такій рідкісній у нашому літературознавстві психоаналітичній стат­ті “Іван Левицький-Нечуй (Спроба психоаналізи творчости)” обґрунтував версію про Едіпів комплекс письменника у став­ленні до матері [45].

На зацікавлення І. Нечуя-Левицького народознавчими про­блемами, питаннями сутності українського національного ха­рактеру мали вплив досягнення тодішньої етнографії. У 1870-х роках Петербурзьке географічне товариство організувало на­укову експедицію на Правобережну Україну з метою збиран­ня статистичних, географічних та етнографічних матеріалів. Експедицію протягом двох років продуктивної праці очолював Павло Чубинський. Було зібрано багато унікальних матеріа­лів з української етнографії, які згодом опубліковано в семи великих томах. Записи народних звичаїв, обрядів, вірувань, пісень, мовних діалектів своїм змістом і духом були настільки унікальними, що само по собі відпало питання окремішності українського народу як етносу. Матеріали експедиції незапе­речно свідчили, що творцем усього неповторного духовного ба­гатства є окремий слов’янський народ — українці, яких офі­ційний царизм відмовлявся визнавати як націю. У 1873 році в Києві як підсумок успішної роботи експедиції було відкрито відділ російського Географічного товариства, секретарем якого став П. Чубинський. “Сей відділ, — писав І. Франко, — став відразу центром кружка визначних українофілів, що на його засіданнях обговорювали різні теми з української філології й етнографії...” [46]. Тоді ж, у 1874-1875 роках, В. Антонович та М. Драгоманов видали “Исторические песни украинского наро­да” у двох томах — перший систематичний звід цього фольк­лорного жанру. У 1876 році М. Драгоманов видав ще одну уні­кальну збірку народних оповідань — “Малорусские народные предания и рассказы”. Громадянським обов’язком тогочасної української інтелігенції стало збирання неповторних перлів фольклору, дослідження, пізнання свого етносу, народу. Якраз у цей період з’явилася друком етнографічно-фольклористична розвідка І. Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології” (1876).

Описаний вище суспільно-політичний і духовний контекст, у якому формувався світ переконань і творчих принципів пись­менника, дає змогу з’ясувати головні питання дослідження, а саме: які етнопсихологічні особливості українського народу від­творив, змоделював І. Нечуй-Левицький у характерах і типах своєї прози, наскільки глибоко і проникливо він диференцію­вав психологічні і ментальні, типові й індивідуальні, етнічні й соціально набуті складники характерів своїх персонажів.

Є. Кирилюк вважав, що історична заслуга письменника в тому, що “він перший цілком відходить від “етнографічної школи” [47] в манері письма і стає реалістом. Однак це суттєве обмеження заслуг І. Нечуя-Левицького. У своїх повістях і опо­віданнях він не лише створив класичну художню панораму до - реформеного й пореформеного життя українського села, але й змалював галерею оригінальних характерів і типів з питомими рисами етнічної індивідуалізації, увів у літературу раніше не помічені соціальні групи. Письменник першим з українських митців у зображенні характерів широко вийшов за соціально - побутові й етнографічно-фольклорні параметри, започаткував творення етнопсихологічних літературних типів як носіїв наці­ональної ментальності. Його повнокровні персонажі не є лише продуктом соціальних обставин чи народно-побутових, родин­них взаємин і виховання, як донедавна вважалося, — вони є носіями глибинних етнічних, буттєвих, психічних особливос­тей народу. Саме І. Нечуй-Левицький одним із перших у нашій літературі створив живий та яскравий образ епохи, “дав низку яскравих типів з добре відомого йому життя народу та верств до народу близьких” [48] через зображення не лише соціальних обставин і побуту своїх героїв, а найперше — через особливості вдачі, психічного складу, через їх світосприймання і внутрі­шню душевну сутність.

Отже, в умовах бездержавності український рух протягом другої половини XIX ст. аж до самого кінця XIX ст. мав ви­разно культурницький характер. Виходячи з цього, І. Нечуя - Левицького можна зарахувати до культурно-просвітницького періоду, який тривав з середини XIX ст., тобто від романтич­ного націоналізму Т. Шевченка й зародження української ідеї у членів Кирило-Мефодіївського братства — до громадівського руху 1870-х років та першої української політичної еміграції (Ф. Вовк, М. Драгоманов, С. Подолинський). Саме тоді “відбу­лося виокремлення України як суб’єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами” [49] і народи­лися нові носії цих ідей та ідеалів.

Джерела та література

1. Мороз М. Бібліографія критичної літератури про І. Нечуя-Леви - цького 1973-1918 // Нечуй-Левицький І. С. Твори: В 3 т. — К.: Дніпро, 1988. — Т. 3. — С. 556-642.

2. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К., 1970. — Т. 1. — 531 с.; Драгоманов М. П. Что такое украинофи - льство? // Драгоманов М. П. Вибране (“...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні”). — К.: Либідь, 1991. — 688 с.

3. Єфремов С. О. Іван Левицький-Нечуй. — К.: Слово, 1924. — 191 с.; Єфремов С. О. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 688 с.

4. Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів: У 10 т. — К.: Наукова ду­мка, 1965-1968.

5. Куліш П. Об отношении малороссийской словесности к общерус­ской (Эпилог к “Черной раде”) // Куліш П. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1989. — Т. 2. — С. 458-484.

6.Огоновський О. Історія літератури руської [української]. — Ч. ІІІ (1-2). — Вік ХІХ (Проза). — Львів, 1891. / Фотопередрук Олекси Горбача. — Мюнхен, 1992. — 1339 с.

7. Франко І. Я. Повне зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1976-1986.

8. Українка Леся. Бояриня. Нечуй-Левицький І. С. Гетьман Іван Ви - говський. — К.: Наукова думка, 1997. — 336 с.

9. Лісовий П. Іван Франко про Нечуя-Левицького // Матеріали між­вузівської конференції, присвяченої І. Я. Франкові. — Львів,

1968. — С. 38-41.

10. Франко І. Я. Повне зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1976-1986. — Т. ХЬІ. — С. 143.

11. Названий твір. — Т. XXVI. — С. 63.

12. Названий твір. — Т. XXVI. — С. 64.

13. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К.,

1970. — Т. І. — С. 275.

14. Названий твір. — С. 278-279.

15. Названий твір. — С. 280.

16. Павличко С. Д. Дискурс модернізму в українській літературі. Мо­нографія. — К.: Либідь, 1997. — С. 53.

17. Єфремов С. О. Іван Левицький-Нечуй. — К.: Слово, 1924. — С. 143.

18. Бернштейн М. Д. До характеристики світогляду раннього І. Нечуя - Левицького (за матеріалами статті письменника “Органи російсь­ких партій”) // Радянське літературознавство. — 1966. — № 9. — С. 34-37; Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50-70-х років ХІХ ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1959. — 492 с.

19. Білецький О. Іван Нечуй-Левицький // Нечуй-Левицький І. Ви­брані твори. — К.: Держлітвидав України, 1949. — С. ІІІ-ХХ; Білецький О. Іван Нечуй-Левицький // Нечуй-Левицький І. С. Повісті і оповідання. — К.: Держлітвидав, 1939. — С. V-LХІІ.; Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Нечуй - Левицький І. С. Твори: В 4 т. — К.: ДВХЛ, 1956. — Т. І. — С. 5-45.

20. Власенко В. О. До питання про психологічний аналіз у творчості І. Нечуя-Левицького // Радянське літературознавство. — 1968. — № 10. — С. 61-68; Власенко В. О. Засоби психологічної характеристики у творах I. С. Нечуя-Левицького II Українська мова і література в школі. — 1968. — № 11. — С. 18-21; Власенко В. О. Художня майстерність I. С. Нечуя-Левицького. — K.: Pадянcька школа, 1969. — 184 с.

21. Грицюта M. С. Селянство в українській дожовтневій літературі. — K.: Наукова думка, 1979. — 316 с.

22^алениченко Н. Л. Українська література XIX ст. Напрями, те­чії. — K.: Наукова думка, 1977. — 316 с.

23^ирилюк Є. Mайcтep реалістичних полотен: До сторіччя з дня народження I. С. Нечуя-Левицького II Літературна критика. — 1938. — № 2. — С. 69-85; Kиpилюк Є. Творчий шлях I. Нечуй-Ле- вицького II Нечуй-Левицький I. Вибрані твори. — K.: Kнигоcпіл - ка, 1929. — С. Ш-ХХУШ.

24. ^уг^ова Н. Є. !ван Нечуй-Левицький II! сторія української лі­тератури XIX століття: У 3 кн. — K.: Либідь, 1997. — K^ 3. — С. 99-131; ^у^ова Н. Є. Нечуй-Левицький! ван Семенович II Українська літературна енциклопедія: В 5 т. — K.: Наукова думка, 1995. — Т. 3. — С. 491-493; ^ут^кова Н. Є. I. С. Нечуй-Левиць - кий II! сторія української літератури: У 8 т. — K.: Наукова думка,

1969. — Т. 4. — Ч. II. — С. 218-260; Kpутікова Н. Mайcтep україн­ської прози II Нечуй-Левицький I. С. Твори: У 2 т. — K.: Дніпро, 1977. — Т. I. — С. 5-25; ^утікова Н. Є. Pозкpита книга життя II Нечуй-Левицький I. С. Зібр. творів: У 10 т. — K.: Наукова думка, 1965. — Т. I. — С. 5-50; ^утікова Н. Є. Творчість I. С. Нечуя-Леви- цького (статті та матеріали). — K.: Вид-во АН УPСP, 1961. — 248 с.; ^у^ова Н. Є. У світі художньої правди і краси II Нечуй-Левиць - кий I. С. Твори: У 3 т. — K.: Дніпро, 1987. — Т. 1. — С. 5-28.

25. Mrn^ P. С. Проблеми сучасного прочитання класики XIX — поч. XX століття II Слово і час. — 1994. — № 6. — С. 44-49; M^yh P. С. До характеристики індивідуального стилю I. Нечуя-Левицького II Ьдивідуальні стилі українських письменників XIX — початку

XX ст.: Зб. наук. праць. — K.: Наукова думка, 1987. — 312 с.; Mt щук P. С. Етнографічно-побутова школа II Українська літературна енциклопедія. — K.: Українська радянська енциклопедія. 1990. — 608 с.; M^yh P. С. Про гуманізм творчості I. Нечуя-Левицького II Pадянcькe літературознавство. — 1987. — № 5. — С. 26-35; Mt щук P. С. Співець душі народної: До 150-річчя від дня народження I. С. Нечуя-Левицького. — K.: Знання, 1987. — 48 с.; M^^ P. С. Українська оповідна проза 50-60-х років XIX ст. — K.: Наукова дум­ка, 1978. — 256 с.; Mrn^ P. С. Уроки історії — уроки моральності II Нечуй-Леицький I. С. Kнязь Єремія Вишневецький. Гетьман! ван Виговський: історичні романи. — K.: Дніпро, 1991. — С. 487-502.

26. Походзіло M. У. !ван Нечуй-Левицький. Літературний портрет. — K.: Дніпро, 1966. — 128 с.

27. Тараненко M. П. До характеристики седлецького періоду творчої біографії Нечуя-Левицького II Pадянcькe літературознавство. —

1971. — № 6. — С. 30-39; Тараненко M. П. I. С. Нечуй-Левицький.

Семінарій. — K.: Вища школа, 1984. — 183 с; Tapaнeнкo М. П. I. Я. Франко про творчість I. Нечуя-Левицького II Українське літературознавство. — 1981. — Вип. 36. — С. 90-96; Tapaнeн - ко Н. A. Литературно-эстетические взгляды И. С. Нечуй-Левицко - го: Автореф. дис. ... д-ра филол. наук.: 10642. — K., 1972. — 88 с.; Tapaнeнкo М. П. Літературно-естетичні погляди і творча практика

I. С. Нечуя-Левицького: Дис. ... д-ра філол. наук: 10642. — Запо­ріжжя, 1972. — 649 с.; Tapaнeнкo М. П. Реалізм I. С. Нечуя-Ле - вицького (До 125-річчя з дня народження) II Українська мова і література в школі. — 1963. — № 9. — С. 16-21.

28. Дяченко О. Про людські характери. Відображення еволюції на­ціонального характеру в українській літературі. — K.: Дніпро, 1963. — 257 с.

29. ^стомаров М. Дві руські народності. — Kиїв — Ляйпціг, 1861 (1872). — 111 с.

30. Меженко Ю. !ван Семенович Нечуй-Левицький. Літературний на­рис II Зібр. творів I. С. Нечуя-Левицького I За ред. Ю. Межен - ка. — K.: ДВУ, 1926. — T. 1. — С. 6.

31. Приходько I. Ф. Українська ідея у творчості I. Нечуя-Левицько - го. — Львів: ^меняр, 1998. — С. 10.

32. Мироненко М. I. С. Нечуй-Левицький. Нарис Мих. Мироненка. — Харків: Український робітник, 1930. — С. 7-8.

33. Зарва В. Просвітительська концепція “нового героя” в “Хмарах”

I. Нечуя-Левицького II Літературознавство. — IV Міжнародний конгрес україністів. — Kнигa 1. — K., 2000. — С. 60.

34. ^ряк В. Нарис історії української літератури: Буржуазне пись­менство. — Харків: ДВУ, 1929. — С. 351.

35. Єфремов С. О. !сторія українського письменства. — K.: Феміна, 1995. — С. 232.

36. Франко I. Я. Повне зібр. творів: У 50 т. — K.: Наукова думка, 1976. — 1986. — С. 481.

37. Названий твір. — T. ХК[. — С. 189.

38. Названий твір. — T. ХК^ — С. 586.

39. Федорук О. Невідомий лист — спогад I. Нечуя-Левицького про П. Kyлішa II Пантелеймон Kyліш. Матеріали і дослідження. — Львів. — Нью-Йорк, 2000. — С. 283.

40. Білан T. До проблеми національного в українській літературі II Людинознавчі студії. Збірник наукових праць ДДПУ. — Дрогобич: Вимір, 2001. — С. 13-14.

41. Бернштейн М. Д. До характеристики світогляду раннього I. Нечуя - Левицького (за матеріалами статті письменника “Органи російсь­ких партій”) II Радянське літературознавство. — 1966. — № 9. — С. 153.

42. Очинський I. !ван Нечуй-Левицький II Нечуй-Левицький I. Tвo - ри. — Х. — K., 1930. — ^м перший. — С. 10.

43. Нечуй-Левицький I. С. Зібрання творів: У 10 т. — K.: Наукова ду­мка, 1965-1968. — T. Х. — С. 8.

44. Названий твір. — Т. X. — С. 263.

45. Підмогильний В. Іван Левицький-Нечуй (Спроба психоаналізи тво­рчості) // Життя й революція. — 1927. — № 9. — С. 296-297.

46. Франко І. Я. Повне зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1976-1986. — Т. XLI. — С. 327

47. Кирилюк Є. Творчий шлях І. Нечуй-Левицького // І. Нечуй-Леви - цький. Вибрані твори. — К.: Книгоспілка, 1929. — С. ХХУШ.

48. Єфремов С. О. Іван Левицький-Нечуй. — К.: Слово, 1924. — С. 140.

49.3абужко О. Філософія української ідеї та європейський кон­текст. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 108.

Анотації

Коляда И. А. Украинская интеллигенция: этнонациональное самосознание. Творчество И. Нечуя-Левицкого в общеисторичес­ком контексте второй половины XIX — начала XX в.

В статье рассматривается творческая деятельность известного украинского писателя И. С. Нечуя-Левицкого в контексте форми­рования украиноментального культурного феномена, излагается его концепция взглядов на этнопсихологические особенности ук­раинской нации.

Kolyada I. A. The Ukrainian intelligentsia: ethnonational self­consciousness. Literary activity of Ivan Nechuy-Levitskiy in the gen­eral historic context of the late 19th — early 20th century.

The article deals with the literary activity of Ivan Nechuy-Levit - skiy, the famous Ukrainian writer, in the context of the formation of the Ukrainian mental and cultural phenomen. The writers concept of the ethnopsychological peculiarities of the Ukrainian is considered.

Похожие статьи