Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА В ЧЕХОСЛОВАЦЬКИХ ПОДІЯХ 1968 РОКУ
joomla
УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА В ЧЕХОСЛОВАЦЬКИХ ПОДІЯХ 1968 РОКУ
Історія - Інтелігенція і влада

В. І. Дмитрук

Інститут історії України НАН України

50-60-ті роки XX ст. в радянській Україні стали роками утвер­дження і розквіту української радянської політичної еліти, яка пе­ретворилася на партійно-державну бюрократію і в політологічній та історичній літературі отримала назву номенклатури. Оскільки Мос­ква ретельно стежила за процесами формування національних номен­клатур та контролювала їх, українська політична еліта не виступала самостійним суб’єктом. Однак після XX з’їзду КПРС розпочалося ширше знайомство номенклатури з життям за кордоном, можливість порівняння, проникнення забороненої літератури та поширення са - мвидаву. Усе це почало “підривати сліпу покірність самої еліти-но - менклатури. До цього додалось інакомислення серед еліти, навіть її верхівки, що призвело до апатії, певного розчарування. Почалася ерозія номенклатурної еліти, деякі з її представників вступили в кон­флікт із системою” [1].

Улітку 1968 р. сталася подія, яка хоча й не мала безпосереднього відношення до процесів інакомислення в Україні і в СРСР, однак справила на них колосальний вплив. У серпні цього року радянські війська разом з арміями інших країн — учасниць Варшавського до­говору вторглися в Чехословаччину [2].

Останнім часом події 1968 року в Чехословаччині привертають увагу істориків, політологів, численних дослідницьких центрів, гро­мадських організацій. Подібний феномен пояснюється тим, що в кон­тексті інших кризових ситуацій періоду “холодної війни” в НДР, Польщі, Угорщині вони розглядалися як своєрідний симптом важ­кої хвороби тоталітарної системи, нав’язаної Східній Європі Радян­ським Союзом.

Дослідження подій у Чехословаччині для України набувають осо­бливого значення. Спільність кордонів, традиційні економічні, по­літичні і культурні зв’язки були для неї своєрідним резонатором всьо­го того, що відбувалося в Чехії і Словаччині, важливим фактором впливу на внутрішньополітичні процеси, що мали місце в республіці.

З огляду на це, потребує з’ясування позиція щодо чехословаць­ких подій члена Політбюро ЦК КПРС, першого секретаря ЦК Ком­партії України П. Ю. Шелеста, який і сам не без підстав вважав себе однією з головних діючих осіб тієї політичної драми, яка виникла на розбіжностях між Прагою і Москвою.

Оцінюючи позицію керівника республіканської партійної органі­зації, не можна не помітити, що вона відзначалася різко негативним ставленням до реформаторської політики КПЧ, прагнення будувати своє життя на принципах демократії, гуманізму, вільного розвитку особистості і суспільства. Причому на відміну від інших членів ви­щого політичного керівництва СРСР, вона виглядала надзвичайно жорсткою, нездатною до будь-яких компромісів.

Уже на зустрічі з першим секретарем ЦК КПЧ А. Новотним 7 лип­ня 1967 р. П. Ю. Шелест усе більше схилявся до необхідності силової підтримки непопулярного чехословацького лідера, яка б дозволила перепинити шлях до влади реформаторському крилу в Компартії Чехословаччини [3].

Недовіра до О. Дубчека, обраного у січні 1968 р. першим секрета­рем ЦК КПЧ, особливо посилилася у П. Шелеста після його участі в святкуванні 20-річчя утворення Чехословацької Республіки 21-25 лютого 1968 р. Довіряючи свої думки щоденнику, він писав: “У Празі відчувається якийсь політичний парадокс: 20-річчя утворення Че­хословацької Республіки і перемоги над реакцією. І в той же час явно відчувається, що наростає реакція правоопортуністичних елементів. Контрреволюція набирає силу в Чехословаччині. Ніхто поки що про­ти існування законів і порядків не виступав. Але таємно діяла “пов­зуча контрреволюція”. Діяли приховані сили, що заволоділи усіма засобами масової інформації, всякого роду клуби і товариства. Про­ходить велика атака на КПЧ, органи безпеки, економічну політику країни” [4].

Доречно відзначити, що, подаючи власне бачення розвитку подій у Чехословаччині, без зайвої скромності П. Ю. Шелест приписує собі прозорливість і далекоглядність, відмовляючи в цьому своїм коле­гам по Політбюро ЦК KПPC і, перш за все, Л. I. Брежнєву. “Брежнєв лукавить, — пише він у своєму щоденнику, — неправильно говорить. Він знав усю правду і ситуацію, і не лише від Новотного, але і від нашого посла в Чехословаччині C. Червоненка та із інших джерел. Питання Чехословаччини було пущене на самоплив. I, взагалі, мож­на було б не допустити того, що вийшло в Чехословаччині, якби сам Л. Брежнєв зайняв правильну політичну позицію” [б].

Cам же Л. I. Брежнєв відверто коливався, висуваючи у відноси­нах із Чехословаччиною то засоби психологічного тиску, то пропо­нуючи далеко не завжди дієвий шлях ультиматумів. Так, на засіданні Політбюро ЦК KПPC 15 березня 1968 р. Генеральний секретар ЦК KПPC, на відміну від голови Pади Міністрів CPCP О. М. Косигіна, що вважав більш прийнятними економічні аргументи, вважав за до­цільне поставити перед керівництвом КПЧ питання “або-або”, або ви з нами, або ви проти нас. Одним із перших підтримав його в цьому П. Ю. Шелест [6].

Нагнітанню атмосфери загальної істерії серед вищого партійно-дер­жавного керівництва CPCP певною мірою служила інформація П. Ю. Шелеста про його напівлегальні зустрічі зі словацькими ліде­рами В. Біляком та А. Косцеланським. Одна з них, що відбулася 23­24 травня на Закарпатті, завершилася констатацією наявності в Чехо - словаччині суцільного хаосу і розгулу реакції, що супроводжувалися масовим терором щодо комуністів, керівників і членів сільськогоспо­дарських кооперативів, працівників державної безпеки. В. Біляк від­верто закликав радянське керівництво застосувати військову силу для наведення порядку в країні. Звертаючись до П. Шелеста, він говорив: “Для охолодження гарячих голів необхідно терміново проводити ма­неври ваших військ на території Чехословаччини. При появі російсь­кого солдата всі ці політичні щури сховаються у своїх щілинах, поява одного вашого І. Якубовського (командувач військ Варшавського до­говору) багатьом охолодить голови. У боротьбі проти правих елемен­тів сміливіше стане вести себе народ, у тому числі і комуністи” [7].

Невипадково, обговорюючи ситуацію щодо Чехословаччини на засіданні Політбюро ЦК КПРС 28 травня 1968 р., П. Шелест зайняв чи не найрадикальнішу позицію, заявляючи, що СРСР повністю втра­чає свої форпости в цій країні, невиправдано запізнюється із засто­суванням рішучих і категоричних дій.

Зокрема, він єдиний назвав невірним визначення ситуації, пода­ної послом СРСР в Чехословаччині, як “складної, нестійкої”. Шелест вважав, що “ситуація просто небезпечна для існування соціалізму, для існування партії” [8].

Питання застосування силових методів, їх правового обґрунтуван­ня, пошуку “здорових сил” домінували також на засіданні Політбю­ро ЦК КПРС 19 липня 1968 р. Причому в постановці і реалізації цих питань не остання роль відводилася П. Ю. Шелесту.

20 липня в другій половині дня йому зателефонував Л. І. Бреж­нєв, який запропонував негайно вилетіти до Угорщини для конспі­ративної зустрічі на дачі Я. Кадара з В. Біляком. Як з’ясувалося, в даному випадку йшлося не просто про обмін наявною інформацією. У ході розмови перший секретар ЦК КПУ зажадав від В. Біляка та опозиційних О. Дубчеку кіл офіційного документа, який би обґрун­товував уведення радянських військ до Чехословаччини. “Я Біляку сказав, — пише він, — нам від вас необхідно листа, в якому було б викладене ваше прохання про допомогу. Ми даємо повну гарантію, що листа не буде оприлюднено, також і його авторів” [9].

Як свідчить М. Латиш, протягом усього часу переговорів найаг - ресивніше вів себе П. Шелест. Його, як першого секретаря ЦК КПУ, турбувала, перш за все, федералізація Чехословаччини, відновлен­ня прав проживаючої в Словаччині української національної менши­ни, легалізація раніше забороненої греко-католицької церкви [10].

Під час Братиславської зустрічі лідерів КПРС, БКП, ПОРП, СЄПН, УСРП та КПЧ (1-3 серпня 1968 р.) відбулася подія, яку так довго очікувало радянське керівництво. Звернімося знову до щоден - никових записів П. Ю. Шелеста, датованих 2 серпня 1968 р.: “Пізно ввечері я все ж зумів зустрітися і переговорити з В. Біляком. Усе це було зроблено з великою пересторогою. Я Біляку нагадав, що ми че­каємо від нього і його групи обіцяного листа. Біляк у розмові зі мною був страшенно схвильований і чимось розстроєний, але від своєї обі­цянки не відмовлявся, лише просив з цим питанням почекати до за­втрашнього дня. Причина такого рішення Біляка була для мене не зовсім зрозумілою. Я порадився із зв’язковим нашим Савченком, працівником КДБ, він знав, що я мав отримати від Біляка листа. Вирішили витримати час, дати трохи часу Біляку прийти до тями, адже крок він робить відповідальний і ризикований” [11].

З наступної сторінки щоденника, датованої 3 серпня, довідуємо­ся: “До вечора я все ж зустрівся з Біляком і ми з ним домовилися, що

О 20. 00 він заходить в громадський туалет, там повинен до цього часу з’явитись і я, і він мені через нашого працівника КДБ Савченка пе­редасть листа. Так і було. Ми зустрілися “випадково” в туалеті, і Са­вченко мені непомітно з рук у руки передав конверт, у якому був до­вгожданий лист. У ньому викладалося становище в КПЧ і країні, розгул правих елементів, політичний і моральний терор проти кому­ністів — людей, що стоять на правильних позиціях. Завоювання со­ціалізму знаходяться під загрозою. У країні йде антирадянський роз­гул, економіка і політика Чехословаччини повністю зорієнтовані на Захід. У країні дуже тривожна і досить складна ситуація. У листі висловлюється прохання, щоб ми, в разі необхідності, втрутились і перепинили шлях контрреволюції, не допустили розв’язання грома­дянської війни і кровопролиття. Листа підписали: Індра, Біляк, Ко - льдер, Барбірек, Капек, Ріго, Пілер, Швестка, Кофман, Ленарт, Штроугал” [12].

Так, в умовах суворої конспірації, в громадському туалеті радян­ське керівництво отримало від “здорових сил” запрошення увійти до Чехословаччини. Хоча ніякої юридичної сили, по суті, воно не мало, це не завадило військам країн Варшавського договору перетнути че­хословацький кордон і взяти курс на рішуче придушення “Празької весни”.

Сьогодні численні колишні радянські керівники, вибілюючи себе перед історією, всіляко прагнуть відмежуватися від політичного рі­шення щодо введення військ до Чехословаччини. Не став у цьому виключенням і П. Шелест. Виправдовуючись у своїх мемуарах, він намагається довести, що лише нерішучість Л. Брежнєва, М. Сусло­ва, інших партійних керівників призвела до втрати часу, не дозво­лила повернути процеси, що проходили в тогочасній Чехословаччині, в мирне прийнятне русло. Однак наявні документи не лише спросто­вують подібні твердження, а й характеризують П. Шелеста як одно­го з тих, хто підігрівав пристрасті, своїми словами і діями змусив розчохлити багнети.

Було б помилковим розглядати діяльність першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста під час чехословацьких подій 1968 р. лише через призму його участі в роботі Політбюро ЦК КПРС, формуванні рі­шень вищого політичного керівництва країни, контактів з предста­вниками різних угруповань в КПЧ. Як керівнику республікансь­кої партійної організації йому доводилося вирішувати чимало інших питань, пов’язаних з формуванням відповідної громадської думки, нейтралізацією тих, хто відкрито і сміливо виступив проти політики КПРС.

Перш за все, погляд вищого політичного керівництва республіки і спецслужб був спрямований на громадян ЧССР, які з різних при­чин перебували на території України. Зокрема, не залишилася непо­міченою позиція генерального консула ЧССР у Києві Й. Горака, який на зустрічах з українськими громадянами стверджував, що введен­ня союзницьких військ на територію Чехословаччини є окупацією, яка принижує національну гідність 14-мільйонного населення ЧССР. Інформуючи про це ЦК КПРС 25 вересня 1968 р., перший секретар ЦК КПУ П. Шелест просив розглянути питання про зміщення Й. Го - рака з посади керівника дипломатичного представництва ЧССР у Києві [13].

Серйозне невдоволення діями вищого політичного керівництва СРСР зростало також і в різних прошарках українського суспільст­ва. За дорученням ЦК Компартії України обласні управління КДБ уважно відстежували настрої населення в регіонах. їх звернення, які регулярно лягали на стіл першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, свідчили про те, що одностайність в оцінці чехословацьких подій де­кларована на партійних активах, виробничих зборах, у засобах ма­сової інформації, була швидше бажаною, ніж дійсною.

Численні звіти, інформації, доповідні записки, підготовлені на рівні районних, міських, обласних комітетів партії, ЦК Компартії союзних республік, аж ніяк не відображали того розмаїття думок, яке існувало в країні. Рукою досвідчених партійних ідеологів вони корегувалися в напрямку одностайного схвалення рішень вищого політичного керівництва щодо Чехословаччини.

Критично оцінювала спроби апарату ЦК КПУ і особисто П. Ю. Шелеста виправдати введення військ у Чехословаччину сту­дентська молодь. З метою з’ясування настроїв населення П. Ю. Ше­лесту нерідко надавалися матеріали перлюстрації приватної корес­понденції.

Наведені нами факти переконливо свідчать про існування істот­ного напруження в українському суспільстві, викликаного чехосло­вацькими подіями.

Таким чином, підсумовуючи викладені матеріали, можна ствер­джувати, що в період чехословацьких подій 1968 р. першому секре­тареві ЦК КПУ П. Ю. Шелесту довелося стикнутися з цілим компле­ксом проблем, пов’язаних як із здійсненням генеральної лінії КПРС, спрямованої на упокорення Чехословаччини, так і вирішенням кон­кретних завдань з формування відповідної прийнятної громадської думки, зменшення напруженості в українському суспільстві.

Разом з тим, як свідчать архівні документи, критичні оцінки то­гочасних подій знаходили все більше поширення. Не було задекла­рованої одностайності і серед працівників партійного апарату, який в силу існуючої системи не міг впливати на прийняття найважливі­ших рішень. Останнє в лютому 1999 р. підтвердив у своєму інтерв’ю

В. Коротичу та Д. Гордону колишній Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Він, зокрема, зазначив: “...Настала “Празька весна”. Це ж та сама спроба надати соціалізму людського, гуманного обличчя. Її задушили, роздушили! Але ще більше це повернулося проти нас. Тоді все ж така пішла політична та ідеологічна реакція. Я в партії працював. Віталій Олексійович (Коротич. — В. Д.) — в літературі. Ми пам’ятаємо, який розпочався жорсткий контроль. Розгорнулася запекла боротьба з інакодумством, в Кримінальний кодекс внесли від­повідні статті, почали дисидентів у в’язниці садити” [14].

Думку М. С. Горбачова повністю підтверджує кримінальна спра­ва колишнього заступника завідувача відділу пропаганди і агітації Черкаського обкому Компартії України М. С. Ліхцова.

У 1960 р. М. С. Ліхцов закінчив факультет журналістики Київсь­кого державного університету ім. Т. Г. Шевченка, обіймав посади редактора обласного радіомовлення, завідувача редакції обласного книжкового видавництва. У цей час його цікаві дописи з’являлися на сторінках республіканських газет і журналів.

У 1963 р. M. С. Ліхцову було запропоновано перейти на досить високу в партійній ієрархії посаду помічника першого секретаря Черкаського промислового обкому партії. Через нього проходили всі найважливіші рішення обласної партійної організації, формували­ся основні напрямки діяльності окремих відділів OK КПУ. Після ре­організації партійних органів і злиття промислового і сільськогос­подарського обкомів M. С. Ліхцову запропонували стати заступни­ком завідувача відділу пропаганди і агітації Черкаського обкому КПУ [15]. На цьому його партійна кар’єра обривається.

Чехословацькі події призвели до роздвоєння особистості M. С. Ліхцова. З одного боку, він як керівник ідеологічної ділянки роботи обласної парторганізації був змушений формувати в населен­ня області відповідну громадську думку, з іншого ж — його світо­глядні переконання не сприймали агресії країн Варшавського дого­вору, яка ставила своєю метою насильницьке згортання демократи­чних процесів, що відбувалися в ЧССР. Звичайно, шлях, який обрав M. С. Ліхцов (анонімна петиційна кампанія), слід вважати далеко не кращим, але це свідчило про певну особисту мужність цієї людини.

Так, 22 серпня 1968 р. M. С. Ліхцов від імені неіснуючого товари­ства “Симоненкові друзі” направив на адресу газети “Літературна Україна” листівку, в якій засуджував уведення військ в Чехословач - чину і вимагав дати їй можливість вибору власного шляху подаль­шого розвитку. Дещо пізніше, в ніч на 26 серпня 1968 р., він вигото­вив і повісив на рекламному щиті на вулиці Гоголя в Черкасах листів­ку, в якій закликав населення протестувати проти окупації Чехо- словаччини [16].

На допиті в Управлінні КДБ при Раді Міністрів УРСР по Черка­ській області на запитання про те, як розуміти фразу в листівці “Хай живе вільна Чехословаччина! Геть окупантів!”, він відповів: “Цю фразу в листівці слід розуміти як моє неприйняття введення військ союзників у Чехословаччину, братню, дружню, соціалістичну краї­ну в 1968 році, у зв’язку з тогочасними подіями, тому введення військ на територію Чехословаччини. я розумів як “окупацію” і в листівці висловив своє ставлення до цього” [17].

Боячись розголосу того, що один з керівних працівників Черка­ського обкому КПУ пов’язаний з протестами проти окупації Чехос­ловаччини, 16 січня 1969 р. бюро обкому звільнило його із займаної посади. І вже 2 липня 1969 р., не приховуючи справжніх причин, воно ухвалило таку постанову: “Ліхцов М. С., народження 1929 р., член КПРС з грудня 1956 р., партквиток № 07404623, працює редактором видавничого відділу облуправління друку.

Протягом 1964-1968 рр. Ліхцов М. С. писав анонімні листи, в яких злісно зводив наклеп на радянську дійсність, відправляв ці ли­сти в редакції газет, у партійні і радянські органи. Крім того, Ліхцов виготовив листівку антирадянського націоналістичного змісту і 26 серпня 1968 року повісив її на вітрині в районі міського ринку. Свою провину у виготовленні наклепницьких листів і антирадянсь - кої листівки Ліхцов повністю визнав. Бюро обкому КП України по­становляє: “За складання, розповсюдження злісних наклепницьких листів і антирадянської листівки Ліхцова Михайла Степановича з членів КПРС виключити” [18].

За партійним стягненням неодмінно йшла кримінальна відпові­дальність. 15 жовтня 1969 р. М. С. Ліхцов був визнаний винним за ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР і засуджений до п’яти років позбавлення волі з відбуттям покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Через два місяці судова колегія з кримінальних справ скоротила йому термін покарання до трьох років [19].

Такі постаті, як П. Ю. Шелест і М. С. Ліхцов, та багато інших пред­ставників української радянської політичної еліти цікаві для дослі­дників тим, що вони яскраво демонструють неоднозначність погля­дів і суджень навіть в середовищі партійної еліти, яка в силу свого становища в суспільстві не могла відкрито виступити проти рішень і дій вищих ешелонів влади. Зокрема, в історичній і політологічній літературі істотно переоцінювалася роль П. Ю. Шелеста в постановці

І реалізації заходів із придушення “Празької весни” [20]. Навіть сприймаючи його як впливового політика, не можна не підкресли­ти, що всі принципові рішення приймалися вищим партійно-держа­вним керівництвом у Москві, і перший секретар ЦК Компартії Укра­їни був лише їх активним виконавцем.

Література

1. Кухта В., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідери. — 2-е вид., перероб. і донов. — Л.: Кальварія, 1997. — C. 63.

2. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. — К.: Либідь, 1995. — С. 78.

3. Шелест П. Е. Да не судимы будете. Дневниковые записи. Воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. — М.: Edition q, 1995. — С. 287.

4. Там само. — С. 294-295.

5. Там само. — С. 287.

6. Латыш М. В. “Пражская весна” 1968 г. и реакция Кремля / РАН. — М., 1998. — С. 60.

7. Шелест П. Е. Вказ. праця. — С. 310.

8. Латыш М. В. Вказ. праця. — С. 155.

9. Шелест П. Е. Вказ. праця. — С. 349.

10. Латыш М. В. Вказ. праця. — С. 193.

11. Шелест П. Е. Вказ. праця. — С. 386.

12. Там само. — С. 384-385.

13. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 25, спр. 27, арк. 12-13.

14. Михаил Горбачёв: “Это главный вопрос: почему я Ельцина не расстре­лял?” / Интервью с М. С. Горбачёвым // Бульвар. — 1999. — № 8. — С. 9.

15. ДА СБ України, м. Черкаси, спр. 12239-ФПД, т. 3, арк. 14-15.

16. Там само, арк. 19.

17. Там само, арк. 25.

18. Там само, арк. 75-76.

19. Там само, арк. 18.

20. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 25, спр. 159, арк. 46-47.