Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРИКО-ПСИХІЧНІ ВІДМІННОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО НАРОДІВ З ТОЧКИ ЗОРУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
joomla
ІСТОРИКО-ПСИХІЧНІ ВІДМІННОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО НАРОДІВ З ТОЧКИ ЗОРУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Історія - Інтелігенція і влада

С. В. Полуденко

Ключові слова: держава, цивілізація, тоталітаризм, націона­лізм, культура, Україна, Росія.

Ключевые слова: государство, цивилизация, тоталитаризм, национализм, культура, Украина, Россия.

Key words: state, civilization, totalitarianism, nationalism, cul­ture, Ukraine, Russia.

Сьогодні на Україні немає більш важливої історичної пробле­ми, ніж взаємодія з Росією. Актуальності вибору теми дослі­дження додає і те, що країна стоїть на історично-політичному перехресті і має два альтернативні варіанти вибору: 1) вступ до Європи і розвиток євроінтеграції; або 2) Митний союз з Росією, Білорусією та Казахстаном. Гостроти розвідці, що вивчається, додає також невирішеність з ціною на російський газ і спро­би Росії повністю контролювати весь газо-нафтовий комплекс України.

В історіографічному аспекті найбільший інтерес мають пра­ці таких дослідників, як: С. Кульчицький [1], І. Курас [2], Ю. Шаповал [3], Л. Нагорна [3], К. Дикань [4], В. Кремінь та Є. Базовкін [5], С. Здіорук [6], В. Бичек [6], Ю. Бадзьо [7],

А. Білоус [8], В. Литвин [9], А. Русначенко [10], Д. Кублиць - кий [11], Т. Кузьо [12], І. Заєць [13], Р. Евзєров [14], Р. Манє - кін [15], О. Гринів [16].

Всю дослідницьку літературу з даної проблеми умовно мож­на поділити на три такі групи: 1) сучасна українська; 2) літе­ратура з пострадянськими традиціями; 3) література діаспори з націоналістичним змістом.

Третій напрямок представлений у працях Т. Кузьо, Є. Віль - сона та інших. Для другого напрямку найбільш характерні тру­ди Л. Нагорної та її послідовників, які ніби продовжують дослі­джувати дані проблеми в Радянському Союзі. До першої групи відносяться праці С. Кульчицького, Ф. Кураса, Ю. Шаповала.

В. Кремінь та Є. Базевкін представили свою диференціацію основних напрямків діяльності політичних організацій.

В роботах С. Задіорука і В. Бичека досліджуються проблеми функціонування інститутів політичної влади на Україні.

Метою цієї наукової розвідки є аналіз історико-психічних відмінностей українського та російського народів.

Для досягнення мети даної наукової статті необхідно роз­глянути такі задачі, як:

- формування менталітету та психічного складу українства;

- особливості Росії та російського підходу до історичних явищ;

- відмінності українського та російського народів.

Ситуація сьогодні, на початку другого десятиліття XXI ст..

Довкола України дуже нагадує ситуацію на початку XX ст. В цей час основоположник українського націоналізму пише свою працю «Підстави нашої політики», яка є по суті підсум­ком українсько-російських відносин з точки зору фундатора на­ціоналізму і тих цивілізаційних зрушень, які відбулися довко­ла України на той час [17]. В цій праці Д. Донцов переконливо продемонстрував закономірність еволюції Росії від монархізму до більшовизму. Він вважає, що між цими двома формами ро­сійського соціально-історичного мислення для України немає ніякої різниці. Більшовизм, з його дрімучою ненавистю до сво­боди, для Дмитра Донцова є органічним продовженням того ж соціально-історичного мислення, яке раніш проводив росій­ський монархізм по відношенню до українського народу. На думку Д. Донцова, їх соціальна і психологічна системи були націлені на несвободу і тоталітаризм, тому в Росії ніколи не іс­нувало умов для створення дійсно громадянського суспільства, яке вже давно панувало в Європі. Тому велике протистояння між неправовою Росією і правовою Європою є неминучим. Пе­ред Україною стоїть велика соціально-історична дилема: або залишитись неважливою провінцією Росії (в радянській період в ролі «молодшого брата»), або повернутися в європейський духовно-правовий простір [17, с. 42].

Д. Донцов вважав, що Росія власне є великим Хаосом, ві­чною невпорядкованістю ідей, тенденцій, почувань, вартос­тей, — іде це від глибин російської душі — напівазійської, на- півварварської, у тому сенсі, що ця країна так і не пережила ще цивілізаційного синтезу [18, с. 94-95, с. 144]. Державна система Росії постійно тримає свій народ в рабстві, обманює його, бо сама дуже боїться пробудження свого народу і його споконвічного бажання нарешті здобути вічну свободу і вічну правду. Тому державній владі Росії притаманні хворобливо гі­перболізовані ідеологічні міфологеми, де країна виступає в ролі то «Авангарду світового пролетаріату», то «Третім Римом», то «Народом-Богоносцем» і т. д. [18, с. 98], а також темінь народ­них мас, які живуть забобонами, уявленнями язичницької епо­хи, де панує суцільна підозра до всього незалежного і інакшого, і що призводить до загального відставанню від Європи. Маючи ясний, аналітичний погляд на соціально-історичні процеси в Україні і Росії, Д. Донцов перший так чітко і переконливо про­демонстрував закономірність еволюції російського національно­го духу від імперського монархізму до всесвітнього комунізму («Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»). Різновид російського ко­мунізму — більшовизм з його дрімучою ненавистю до свободи і до Заходу — підтвердив висновки Д. Донцова своєю історією.

Дійсно влада в Росії і при царі, і при більшовиках була зце­ментована жорсткою бюрократією, яка за словами Макса Ве­бера завжди працювала сама на себе, а не втілювала в життя державні ідеали [17, с. 46]. На думку Д. Донцова, Росія зблідне і впаде, якщо з неї зняти величний панцир імперії.

Саме в наш час дуже добре зрозумілі думки Д. Донцова про те, що стабільній Європі край необхідні соціально стабіль­ні незалежні Україна та Польща. Україна мусить нести місію Понтиди в сучасній Європі, мусить знову створити антично - елліністичний «чотирикутник»: Україна (Понтида) — Кав­каз — Туреччина — Балкани. У ролі соціально-цивілізаційного центру Україна стає могутнім чинником рівноваги у просторі цілого континенту (Європи) та Малої Азії. На думку Донцова, саме таку соціально-історичну стратегічну мету мусить бачити перед собою українська політична еліта, якщо вона хоче бути справді елітою.

З цього приводу Д. Донцов пише так: «Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах цілої людськості, втягається як самостійний чинник в історичний хід подій, тільки такій нації приділяється спеціальна клітина на шахівниці історії» [18, с. 140, 146].

Далі він додає: «Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост проти Росії, коли цю ролю під загрозою національ­ної смерті мусить Україна і далі грати; коли самі заложен­ия московської культури руйнують відпорну силу нації; коли нарешті перемога в обстоюванню своєї національної незалеж­ності невіддільна для нас від перемоги Європи над Росією і навпаки — то першою заповіддю нашої соціальної філософії повинно бути: 1) в політиці внутрішній — плекання всіх засад західної культури, які рятують Європу (і нас) від московської помсти; 2) в політиці зовнішній — повна сепарація від Росії» [18, с. 145-146].

Тільки зараз, після першого десятиліття XXI сторіччя, ситу­ація трохи змінюється в бік України. На сьогодні немає такого гострого протистояння Росії та Європи, Україна та Польща за­ймають гідне місце в цивілізаційному контексті розвитку кон­тиненту.

На наш погляд, головною рушійною силою в історичному та соціальному розвитку Європи були: 1) національні за змістом місця; 2) національна буржуазія; 3) національний пролетаріат і т. д. Але на Україні склались так історичні події і історія, що зазначених факторів зовсім не було.

Після поділів України між Росією та іншими великими державами Європи (спочатку Росією та Річчю Посполитою, а потім Росією, Пруссією та Австро-Угорщиною) стара україн­ська шляхта (феодальна аристократія) дуже швидко змінила не тільки прізвища, звички і ментальність, але й сама стала найлютішим ворогом свого народу. Кажучи словами самого антагоністичного Д. Донцову лідера більшовизму В. I. Леніна (Ульянова), ця еліта носила компрадорський характер.

Таким чином, український народ в самий відповідальний момент своєї історії лишився не тільки феодальної еліти, але й саме тієї верстви, з якої згодом в Європі народжувалась на­ціональна буржуазія. Народження української нації проходило майже без батьків. Української буржуазії не було ні в кінці XIX, ні на початку XX ст. ні на початку XXI ст. Замість сві­домих українських буржуа були російсько-українські, австро - українські, румунсько-українські, польсько-українські капі­талісти, які для себе вважали за головне прибуток і інтереси своїх партнерів по бізнесу росіян, австрійців, румунів, поля­ків, але зовсім не України. В містах України були робітники, але за своєю національністю вони зовсім не були українцями.

В південній, центральній і східній Україні перевага була у ро­сіян, а на Заході у поляків, угорців, австрійців. Для форму­вання справжньої європейської нації на Україні були відсутні два найважливіші компоненти: 1) національні міста; 2) націо­нальна буржуазія. В Україні була відсутня ліберальна буржу­азія — гегемон капіталістичної перебудови суспільства, як це відбувалось в Європі. Не зважаючи на відсутність об’єктивних соціально-філософських факторів, Д. Донцов вирішив сформу­вати їх напруженням волі та романтичними ідеалами. Отже, українці, позбавлені національного міста, своєї ліберальної бур­жуазії (інтелігенції), пролетаріату, повинні опиратися на укра­їнське селянство, нову воюючу верству, яка і є, на його погляд, єдиною соціально-історичною сутністю української держави.

Для лідера українського націоналізму Європа є чимось більш вагомим, ніж Росія. Насамперед — це зовсім інший спо­сіб мислення та інтерпретація життя, тобто це є не російська філософія. Тобто Європа в розумінні Д. Донцова — це відпо­відальний погляд на життя, коли не існує нічого статичного та завмерлого, все сприймається у своєму розвитку й динаміці.

Ще в період української революції 1917-1920 рр. у Дмитра Донцова з’являються три роботи, де він розглядає глобальні соціально-історичні проблеми Середньої та Східної Європи піс­ля закінчення світової війни — «Історія розвитку української державної ідеї» (Вінниця, 1917 р.), «Міжнародне положен­ня України і Росія» (Київ, 1918 р.) і «Українська державна думка і Європа» (Львів, 1918 р.). На його думку, саме неза­лежна українська держава ставала вирішальним соціально - історичним фактором стабілізації Середньої та Східної Європи. Дмитро Донцов перший, з точки зору європейського аналіти­ка, поставив питання про самостійну українську державу і її соціально-історичну роль в європейській цивілізації. В загаль­ному контексті геополітичних трансформацій Середньої і Схід­ної Європи ця ідея була найактуальнішою.

У львівському часопису «Шляхи» Дмитро Донцов в сво­їй роботі «Справа унії» (Шляхи, 1916, № 5) ставить глобаль­ну соціально-історичну та ідеологічну дилему: «Географічно, може, ми й належимо до Східної Європи, але культурно ми є частиною Заходу». Роль великого духовного мосту, який би міг поєднати Україну з Європою, на думку Д. Донцова, зможе зіграти тільки греко-католицька та католицька церкви («Укра­їнське шігаси1иш»//Шляхи, 1917, № 6).

Таким чином, Д. Донцов боротьбу за українську державу по­ставив у контексті зіткнення різних цивілізацій: європейської та російської, тобто переніс український націоналізм в карди­нально інші виміри, ніж це було до нього.

В соціально-історичному аспекті до розгрому греко - католицької церкви в 1839 році за підтримку польського по­встання проти Росії більшість українців на Правобережжі була греко-католиками. Польща та Росія являли собою велике зло для України, але Польща з її європейським менталітетом, на думку Донцова, була набагато меншим злом, ніж Росія. Саме перебування українців у складі Польщі та Австро-Угорщини і органічне засвоєння ними духовних і культурно-цивілізаційних засад католицизму і є тим непорушним постулатом, за яким і виникає цивілізаційна війна між Європою та Росією. В згаданій вже роботі Д. Донцова «Справа унії» він пише, що «боротьба між унією, що має глибокі традиції на Україні, і православ’ям, між українством та москвофільством, між Австрією та Росією, між Європою і Москвою.» є головним чинником.

Далі Дмитро Донцов виказує свою соціально-історичну ідею великого порозуміння між народами України, Білорусії, Литви та Польщі. На його думку, таке порозуміння стане зарукою геополітичної стабілізації усієї Східної і Центральної Європи («Польська криза» // Шляхи, 1917, № 5). Донцов вважає, що Річ Посполита, у вигляді імперії, повернутися не зможе, бо за­надто сильними є народи «західної Росії» (Україна, Білорусь, Литва) і саме це змінює не тільки ментально-ідейні тенденції цих народів, але в цілому всю соціально-історичну ситуацію в Європі. На думку Донцова, Україна, Білорусь, Литва являють собою соціально-історичну та культурно-ментальну цілість, яку лише треба відродити.

XX вік розпочався як вік реклами, хаотичної і невибагливої інформації та настирливої моди, цілковито сплющив душу біль­шості. В результаті в Європі повсякденним стало стале загальне пониження мислительних здібностей, наука в головних цілях спрофанована, мистецтво втратило стиль і перетворилося на безглузду забаву і примітивну балаканину, у якесь безнастан­не придумування, позбавлене справжнього натхнення і великих драматичних переживань. Весь цей процес зниження морально­культурного рівня населення Європи протікав на фоні зрос­тання матеріально-технічного прогресу. Цю кризу духовності і кризу європейської культури блискуче описав Йоган Хейзінг у своїй роботі із символічною назвою «Під тінню завтрашнього дня. Діагноз духовної недуги нашої епохи» (1935 р.).

Культура і мистецтво в Європі, як складові історіософії, були на той час культурою і мистецтвом плебсу за своїм ду­хом. Вони свідомо опускали людину до примітивних форм і дріб’язків життя, до нижчих інстинктів. Майстерність стилю, чуття краси, мистецька гармонія були з упертою агресивністю підмінені штукарством, брутальним епатажем, навмисною дис­гармонією [19, с. 44]. Ритм поширення мистецтва плебсу дивно співпадав із занепадом моральності і духовності в соціумі. Саме про це в своїй філософській думці говорив О. Шпенглер: «Сут­ність кожної культури — релігія, відповідно, сутність кожної цивілізації — іррелігійність» [20, с. 546].

Під «цивілізацією» Шпенглер розумів — індустріальний етап розвитку людського суспільства, позначений загальним скептицизмом, знищенням людської особистості, поширенням ліберальних та соціалістичних уявлень і пануванням матеріа­лізму, а під «культурою» — розумів докапіталістичний, тобто доіндустріальний період розвитку суспільства.

Вже в 1923 році в статті «Чи ми фашисти?», Д. Донцов беззастережливо заявляв, що той «політичний і морально - психологічний дух», яким дихають такі, як він, є незапере­чливо фашизмом.

Д. Донцов закликав наслідувати приклад Б. Мусоліні і «спертися на сили нації й виступити з ідеєю.» [18, с. 314] і далі додає: «... історія є боротьбою за панування й владу.» [21, с. 386].

Аргументуючи свою точку зору, наводить таке положен­ня: «Італійський соціолог Вільфредо Парето каже, що «віра і боротьба різних. людей є неминучий цемент для здорового народного життя» (і міжнародного). Нарід. (без віри) в свою місію мусить загинути». І підкреслює далі: «Агресія. не є ви­падкова, вона іманентна.» [21, с. 386].

Д. Донцов наголошує: «Мораль сильних — розвивати всі свої сили, розкошувати щастям свого Я навіть коштом Ти.

Одиниця цінилася, за ті великі стремління,... що були вищі від її «тілесного.» [21, с. 325-326].

Д. Донцов був закоханий в Беніто Муссоліні, дуче італій­ських фашистів. В передмові до брошури про Б. Муссоліні він писав: «В наші часи, просякнуті отруйним запахом погнилого соціялістично-ліберального світу, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар. своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернальності і рідної колтунерії. А Італію з країни провінції зробив нацією, без якої не сміє ні­чого важкого статися на нашім континенті, а подекуди й поза ним» [22, с. 292].

У доволі широко знайомій націоналістам брошурі «Де шу­кати наших історичних традицій» Д. Донцов заявляє, що люди типу Муссоліні — «люди одного світогляду, однієї психіки.», якою є і «наша психіка» [23, с. 34].

«Італійський фашизм створив ідею всевладної держави», де держава — найвища цінність. Початком дії в Італії став ак­тивний рух — групи «політичних-інтервентистів», які вчинили похід на Рим і згодом захопили владу. Італійський рух став відповіддю на зріст симпатій до капіталізму, бо в кожному за­круті вулиць італійської держави лунала пісня червоного Ін­тернаціоналу.

Складовою частиною українського націоналізму був і є прин­цип доцільності, за яким «мета освячує засоби». А це значить, що націоналісти відкрито стали на позиції макіавеллізму. Про це свідчать і деякі пункти Декалогу українського націоналіз­му. Нагадаємо, що макіавеллізм — це філософія, яка не не­хтує жодними засобами боротьби (обман, зрадництво, вбивства і т. д.) для досягнення своєї політичної мети. «Лише філістери можуть абсолютно відкидати і засуджувати війну, вбивство, насильство — філістери і люди з відмерлим інстинктом жит­тя.» [21, с. 270].

В основу міжнаціональних стосунків націоналісти типу Дми­тра Донцова вклали «боротьбу за існування», яка діаметрально відрізняється від прийнятої в цивілізованому світі засади мир­ного співіснування народів. Це твердження українських націо­налістів є нічим іншим, як перенесенням на міжнародні стосун­ки дарвінської теорії збереження видів, за якої «в перманентній революції» сильніший перемагає слабкішого [22, с. 73].

«Великим успіхом націоналізму можна вважати те, що він зумів опанувати молодь, зокрема студентство. Націоналізм ото­тожнював себе з молодим поколінням. У відносинах між на­ціоналізмом і українським легальним світом позначався, крім речових політичних розходжень, суто психологічний конфлікт між «синами» і «батьками». Націоналізм поширював ідею ме­сіанізму молодого покоління» [22, с. 66].

Ідеологія Д. Донцова заперечує раціоналізм як форму мис­лення та індивідуалізм як форму людського існування. Життя окремої людини є ніщо в порівнянні з життям нації, держави як колективної форми буття. Потреби на інтереси нації, дер­жави ставляться вище особистих, якими треба нехтувати. На даний час Україна ще не є сформована ні як держава, ні як на­ція. Що і потребує відданості і жертовності індивідів на благо своєї спільності — держави і нації. Коли цього буде досягнуто спільними зусиллями, тоді вже можна буде говорити про ін­дивідуалізм, свободу особистості, невтручання держави в жит­тя особистості як форми існування. Донцовізм на даний час в Україні виступає як етап суспільного прогресу, історична зако­номірність, перескочити яку не можна. Таку думку висловлює Тарас Лутчин, але погодитись з цим неможливо. Націоналіс­тичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, вважаючи її важливим світоглядно-виховним чин­ником [22, с. 74].

Ірраціоналістична настанова націоналізму приглушувала тверезу, критичну думку, утруднювала орієнтацію у складній дійсності та вміння приймати відповідальні рішення й виправ­ляти зроблені помилки. У 1920-х рр. інтелектуальний рівень націоналістичного середовища помітно знизився. Дмитро Дон­цов характеризував 30-ті роки: «Доба жорстока, як вовчиця», «над світом сяє хрест меча». Націоналістична література цьо­го періоду не служила пізнанню світа, але вона на меті мала збільшення пафосу і поетичного кліше. Націоналізм значно збільшив вольову наснаженість і бойову енергію українців поза межами радянської України, але одночасно цей період значно знизив рівень політичної культури [22, с. 67].

Криза в Європі охопила не тільки соціально-філософську і соціально-політичну сферу, але й культуру. З’явилась так зва­на масова культура, яку породило вже згадуване масове сус­пільство. І в поле людської діяльності раптом виплеснулась вульгарність, антиестетизм, деструкція, штучні тенденції в мо­дернізмі, розвинулись авангардистські та декадентські концеп­туальні конструкції.

Д. Донцов, будучи теоретиком українського інтегрального націоналізму, вважав, що раціоналізм ігнорує особливості жи­вої людини. Його соціально-філософська доктрина базується на войовничому ірраціоналізмі, де Д. Донцов відкидає слаб­ку, «маленьку» людину, а проголошує і возвеличує людину із сильною ірраціональною волею, яка велична духом. Саме така сильна особистість є основною силою суспільства, є мудрістю, бо вміє із «зерна кожного явища, як воно щойно кільчіться, своїм духовним зором узріти вже вирослі із нього дерево і цвіт» [24, с. 72]. Це людина, яка творить майбутнє, реалізує свої ідеї силою думки і свого духу.

Можна зазначити, що соціально-філософські погляди Д. Донцова — це суспільний «бунт» проти розуму із апеля­цією до несвідомого. Ірраціоналізм Д. Донцова окутаний ро­мантизмом, в основі якого лежить міфічний, діалектико - ірраціоналістичний світогляд. Саме тому Д. Донцов методом свого філософствування обирає «іронію». У нього іронія ви­ступає, насамперед, свободою духа і бажанням затвердити свій «чинний націоналізм».

Таким чином, можна зробити висновок, що психічний склад українського народу, становлення його менталітету проходило в зовсім інших історичних умовах, на відміну від російського народу. Очевидно, що українці є європейцями і їх майбутнє пов’язане саме з Європою. Історико-психічні відмінності двох народів дають можливість вірити в велике майбутнє україн­ства. Все це свідчить про необхідність більш детального і комп­лексного дослідження українсько-російських відносин і ролі українського інтегрального націоналізму в цьому найактуаль­нішому на сьогодні процесі.

Джерела та література

1. Алексєєв Ю. М., Кульчицький С. В., Слісаренко А. Г. Україна на зломі історичних епох (державотворчий процес 1989-1999). / Ю. М. Алексєєв, С. В. Кульчицький, А. Г. Слісаренко //. — К.: Екс Об., 2000. — 284 с.

2. Курас І. Політична система сучасної України / І. Ф. Курас // — К.: Парламентське видавництво, 1998. — 352 с.

3. Нагорна Л., Шаповал Ю. Українсько-російські відносини в історико-політичному контексті: сучасні оцінки / Україна та Росія в новому геополітичному вимірі //. — Київ: 1995. — 160 с.

4. Дикань К. Десять років по тому: від ІГС до... Історія новітньо­го партійного будівництва / К. Дикань //. — Київ: 1999.

5. Кремінь В., Базовкін Є. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів. / В. Кремінь, Є. Базовкін // — К.: НІСІ, 1993.

6. Здіорук С. І., Бичек В. В. Проблеми функціонування політич­них партій України в системі владних відносин / С. І. Здіорук, В. В. Бичек // — Серія: Стратегія політики і політичний аналіз. Випуск 6. — Київ: 2001. — 142 с.

7. Бадзьо Ю. Влада — Опозиція. — Держава в Україні сьогодні. / Ю. Бадзьо // — К.: Смолоскип, 1994. — 28 с.

8. Білоус А. О. Політичні об’єднання України. / А. О. Біло­ус//. — К.: Україна, 1993. — 106 с.

9. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці /

B. Литвин //. — К.: Абрис, 1994. — 495 с.

10. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: сер. 1950-х — початок 1990-х років/ А. Русначенко//. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — 720 с.

11. Кублицький Д. Росія, яку ми. : Позиції політичних сил Росії стосовно майбутнього України й СНД та позиції політичних сил України стосовно Росії / Д. Кублицький //. — К.: Фонд Демокра­тії, 1996. — 197 с.

12. Кузьо Т. Національна безпека України. / Т. Кузьо //. — К.: «Пре­са України», 1994. — 158 с.

13. Заєць І. Остаточно розірвати відносини з СНД / І. Заєць // — Не­залежність. — 1997. — 15 січня.

14. Евзеров Р. Я. Украина с Россией вместе или врозь? / Р. Я. Евзеров // — М.: «Весь мир», 2002. — 160 с.

15. Манекин Р. Украина и Россия. Что делать? / Р. Манекин //. — Журнал теории и практики Евразийства. — 2003. — № 7.

16. Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? (Етнопо- літичний аналіз) / О. Гринів // — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996. — 384 с.

17. Баган Олег. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини XX ст.. / О. Баган // Донцов Д. Твори. Том 1. Геополітичні та ідеологічні праці/. Львів: Кальварія, 2001. — С. 42, 46.

18. Донцов Д. Підстави нашої політики / Д. Донцов // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://mnib. malorus. org/kniga/116/.

19. Шпенглер О. Закат Европии. Очерки морфологии мировой исто­рии / Освальд Шпенглер //. — Москва.: Мысль, 1993. — Т. 1. —

C. 546.

20. Донцов Д. Націоналізм / Д. Донцов //. Твори. Том 1. Геополітич - ні та ідеологічні праці. /. — Львів.: Кальварія, 2001. — С. 314, 325-326, 386.

21. Баган О. Готика — як стиль і настрій. До джерел художнього сти­лю Леоніда Мосендза / О. Баган // Українські проблеми. — 1998,

Ч. 2. — С. 44.

22. Полищук В. В. Проблемы этики в доктрине Д. Донцова / В. В. По­лищук // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// poliszczuk. info/poliszczuk-donzov. html.

23. Стефанеску Б. Про «хороші» та «погані» націоналізми / Б. Стефа - неску //. — Критинка. — 1999. — № 9. — С. 292.

24. Островерха М. Муссоліні, людина і чин / М. Островерха //. — Львів: 1934. — С. 3-4.

25. Донцов Д. Дух нашої давнини. / Д. Донцов //. — Дрогобич, 1991. — С. 172.

Анотації

Полуденко С. В. Социально-исторические отличия Украины и России с точки зрения украинского интегрального национализма.

В статье противопоставлены Украина и Россия. Делается ак­цент на противоположных сторонах украинцев и россиян. В ходе исторического экскурса и анализа исторических причин делается вывод о том, что Украина имела свой особый и неповторимый исто­рический путь. Подчеркивается необходимость кардинального вы­бора Украиной пути своего дальнейшего развития за Европой или за Россией.

Poludenko S. V. The social and historical differences between Ukraine and Russia in the view of Ukrainian integral nationalism.

In the article Ukraine is contrasted with Russia. An emphasis is made on opposite features of the Ukrainians and the Russians. In the course of a historical excursus and analysis of historical causes, the conclusion that Ukraine had its own special and unique historical way is made. The necessity of Ukraine’ cardinal choice of the way of fur­ther development, whether with Europe or Russia, is stressed.


Похожие статьи