Головна Історія Інтелігенція і влада ІВАН БОРКОВСЬКИЙ, СТЕПАН ФІГУРА У БОРОТЬБІ ЗА КАРПАТСЬКУ УКРАЇНУ
joomla
ІВАН БОРКОВСЬКИЙ, СТЕПАН ФІГУРА У БОРОТЬБІ ЗА КАРПАТСЬКУ УКРАЇНУ
Історія - Інтелігенція і влада

Я. І. Левкун

Ключові слова: Степан Фігура, Іван Борковський, Михайло Ео - лодзінський, провід ОУН на Закарпатті, Волівська січ.

Ключевие слова: Степан Фигура, Йван Борковский, Михаил Еолодзинский, провод ОУН в Закарпатье, Волевская сечь.

Key words: Stepan Figura, Ivan Borkovskiy, Michail Kolodsinskiy, Volev Sech.

«...бідою українців є їх місце між двох вогнів: Росією і Польщею...»

Карел Гавлічек-Боровський,

Чеський письменник (1821-1856)

Метою написання статті є ви­вчення однієї із сторінок біогра­фії І. Борковського, його участі в організації ОУН на Закарпат­ті та у політичній боротьбі за Карпатську Україну, а також дослідження життєвого шляху його товариша по роботі, в ке­рамічній лабораторії на Празь­кому Граді інституту археоло­гії ЧСАН Степана Фігури, слід якого пропав у чехословацькій археологічній науці напередодні Другої світової війни.

Проблемою нашого дослі­дження є наукова й громадсько - політична діяльність учас­ника визвольної боротьби українського народу Івана Бор - ковського у Празі, який завдяки своїй праці досяг вершин археологічної науки у Чехословаччині — відкрив «празьку культуру». Поряд з Ярославом Бегмом, Яном Філіпом — став засновником модерної празької археологічної школи, дослід­ником початків чеської державності. Праці І. Борковського і сьогодні є основоположними для вчених, які продовжують ви­вчення давнього минулого м. Праги, Празького Граду, Лівого Градця.

Проте, до сьогоднішнього дня вивчення такого аспекту ді­яльності І. Борковського, як співпраця з ОУН та участь у бо­ротьбі за Карпатську Україну недостатньо вивчено. Саме до­слідження цих напрямків діяльності автор ставить на меті у статті.

Досліджуючи громадсько-політичну діяльність І. Борков - ського, бачимо, як він активно прикладався зі своїми одно­курсниками по УВУ в Празі, а згодом і викладачами цього навчального закладу та Карлового університету до утворення Карпатської української держави. Її утворення стало резуль­татом багаторічної боротьби патріотів у всіх сферах суспільно- політичного життя. Іван Борковський активно старався під­няти, як пропагандист ОУН, рівень національної свідомості закарпатців, їх самоусвідомлення, як складової частини вели­кої української нації, яка загартовувалась у важких кровопро­литних боях за державність і самостійність України. І. Борков - ський пройшов важкий шлях від піхотинця, січового стрільця до четаря УГА. Здобувши вищу освіту, поринув знову у вир політичної боротьби за незалежну Україну.

Проблематика діяльності І. Борковського частково висвітле­на у працях професора НАН України Василя Шендеровсько - го [19, с. 36-39], вчених-істориків: Тараса Романюка [10] та Володимира Петегирича [9], краєзнавця Ярослава Левкуна [6, с. 230]. Також, у зв’язку з цим, слід згадати наукові розвідки чеських вчених-археологів: Яна Філіппа [27; 28], Яни Маріко- вої [22], Яна Фроліка [29; 30; 1, с. 12-14], Зденека Сметанки [21; 25], Борживоя Нехватала [23; 24], Яна Ратая [26].

Спробу акумулювати своє розуміння історії Закарпаття з найдавніших часів до наших днів зробив Юліян Химинець [15; 16; 17]. Його книги стали важливим джерелом для дослі­дження, яке ліквідує білі плями в історії Карпатської України. Ю. Химинець писав спогади правдиво і об’єктивно.

Після перемоги у СРСР у Другій світовій війні всі україн­ські установи в Празі були закриті як націоналістичні, а укра­їнці, яких НКВС запідозрював в українському буржуазному націоналізмі, були арештовані. Архіви цих установ були ви­везені таємно в СРСР і розподілені в різні архіви Москви, Ки­єва, Львова. Тому документів, пов’язаних з діяльністю Івана Борковського в ОУН, практично не збереглося, за винятком родинного архіву вченого та спогадів Ю. Химинця.

Незнану для нас сторінку з політичної діяльності Івана Бор­ковського та його зв’язки з ОУН (1914-1920 рр.) відкриває­мо з документів-спогадів Юліана Химинця, який з ініціативи закордонного проводу ОУН у другій половині 1932 року ро­бив другу спробу зорганізувати ОУН на Закарпатті [18, с. 4]. Ю. Химинець — очолював підпільний сектор, доктор Степан Росоха — пропагандистський [18, с. 4]. Серед населення реч­ником української націоналістичної думки на Закарпатті був часопис «Пробоєм», редактором якого був доктор С. Росоха, а допомагали йому в цьому студенти: Іван Колос, Єлизавета Кузьмівна, Іванка Гірна, доктор Василь Івановчик [18, с. 5].

Про перебування Івана Борковського на Закарпатті Ю. Хи - минець згадує: «Від серпня 1934 року наша хата, Залізнична вул. 8, в Мукачеві була місцем зустрічі членів Закордонного Проводу ОУН з членами Краєвої Екзекутиви ОУН західних українських земель. Я пригадую, як один тиждень на моєму весіллі, прийшли до нашої хати Ярослав Барановський і док­тор О. Кандиба. Ціль їхнього приходу — була подорож до с. Ясіня, щоб відібрати Мацейка, особу, яка виконала атентат на польського міністра Пєрацкого. Я знайшовся у невигідному по­ложенні, це ж була конспіративна справа, а моя дружина не знала які я мав зв’язки з ОУН, бо ще не мав нагоди і часу, щоб її до цього приготовити та втаємничити. Але я скоро справу полагодив й моя дружина в цьому випадку і в наступних роках вложила багато праці для революційної справи. Щороку наша хата найменше 4-5 разів на рік гостила нараз по 5 осіб, яким треба було переночувати, їх трохи нагодувати й охоронити пе­ред очевидною небезпекою. У нашій хаті на протязі 1934-1938 років побували такі особи: Ярослав Барановський, пані Анна Чемеринська-Барановська, доктор Олег Кандиба, Лев Ребет, Ярослав Стецько, Іван Борковський, Олекса Гасин, Зенон Кос - сак, Юрко Костів та інші» [18, с. 6-7].

Автор зазначає: «Це не було легке завдання, бо фактично, ті, які перебували в нас у ті часи, мусіли підлягати суворій конспіративній дисципліні, бо ми, себто моя дружина і я, були відповідальні за безпеку цих провідних провідників україн­ського націоналістичного руху» [18, с. 7].

Отже, на основі цих спогадів приходимо до висновку, що Іван Борковський мав певний авторитет у провідників українського націоналістичного руху. Припускаємо, що він був членом ОУН, оскільки перебував на Закарпатті з метою створення тут нової гілки ОУН. Спільно з Левом Ребетом, Ярославом Стецьком, Оле­гом Кандибою та іншими видатними постатями, яких Ю. Хими­нець називає, як і Івана Борковського, «провідні серед провід­ників українського націоналістичного руху» [18, с. 7].

Далі Юліан Химинець пише: «Такі відвідини розпочалися в серпні 1934 року, коли Ярослав Барановський разом з докто­ром Олегом Кандибою приїхали до Мукачева, щоб на польсько - чеському кордоні біля с. Ясіня перебрати гр. Мацейка, члена ОУН, який 1 липня 1934 року виконав атентат на польського міністра внутрішніх справ Пєрацкого.

Одною із дальших зустрічей була оказія в 1935 році, коли після заарештування Крайового Проводу, а головно Степана Бандери, який цей Провід очолював, новий провідник Лев Ре - бет разом із Зеноном Коссаком та іншими зустрілися з пред­ставниками Закордонного Проводу ОУН, Ярославом Баранов - ським і Анною Чемеринською-Барановською. Лев Ребет і Зенон Коссак поїхали від нас до Праги» [18, с. 7].

Хочемо зауважити, що серед організаторів ОУН на Закар­патті був і уродженець села Поточище Городенківського пові­ту, земляк Івана Борковського — Михайло Колодзінський. Він був запрошений до військової справи. Як зазначав Ю. Хими­нець: «Євген Коновал ець скликав у листопаді 1937 року на­раду в справі дальшої політики ОУН, а зокрема в актуальній справі Закарпаття. Він вніс проект створити окремий штаб Проводу Українських Націоналістів для справ Закарпаття. До цього штабу увійшли: сотник Р. Ярий — зовнішня політика, Я. Барановський — організаційні справи та внутрішня політи­ка, О. Чемеринський — преса й інформації, полковник М. Ко­лодзінський — військові справи» [18, с. 7]. Штаб ОУН для закарпатських справ літом 1938 року видав книгу «Karpaten Ukraine» О. Чемеринського [18, с. 8].

Отже, у спогадах Ю. Химинця простежується діяльність ОУН на Закарпатті, у створенні якої брав участь І. Борков - ський. У 1932 році на Закарпатті виникає український на­ціональний рух. Він розвивався двома шляхами: перший шлях — легальний, керівник С. Росоха. До цього руху на­лежали студенти університету, об’єднані в союз в Празі і Бра - тіславі. Друга частина складалась із студентів середніх шкіл і селянської молоді. Провідником Крайової екзекутиви ОУН у 1932-1940 рр. був Юліан Химинець [18, с. 5]. У вересні 1938 року Ю. Химинець очолює Закордонну делегацію Карпатської України. Роль політичного, дипломатичного представництва справ Закарпаття взяло на себе представництво ОУН у Берліні, що офіційно діяло під вивіскою Української пресової служби і було акредитовано при міністерстві закордонних справ та мі­ністерстві пропаганди.

Із спогадів Ю. Химинця видно, що ОУН і Закордонна деле­гація Карпатської України уважно слідкували за розгортанням політичних подій в Чехословацькій республіці (ЧСР) і Закар­патті. Коли 11 жовтня 1938 року Прага призначила автоном­ний уряд А. Бродія, пресовий відділ делегації випустив декла­рацію, у якій домагався для Закарпаття повної самостійності. Ю. Химинець досить детально описав свою політичну діяль­ність у Берліні, де протягом жовтня 1938 року «зустрівся з полковником Михайлом Колодзінським. У його товаристві він відвідав японське посольство і склав меморандум. Спільно вони просили японського генерала підтримати їхні політичні ідеї і просили генерала особисто відвідати Карпатську Україну. Це і сталося 15 грудня 1938 року, коли полковник Р. Ярив, япон­ський генерал з дружиною поїхали з Берліна через Відень і Словаччину до Хуста» [15; 16, с. 98; 17, с. 140].

9 листопада 1938 року в Хусті відбулися установчі збори Організації Народної Оборони Карпатської Січі, на яких було прийнято Статут організації. Керівництво січовими відділами здійснювала Головна Команда, що перебувала в Хусті. Комен­дантом Карпатської Січі було обрано Д. Климпуша [2, с. 4].

Військовий штаб спочатку очолював полковник М. Аркас, потім полковник Г. Стефанів, уродженець села Топорівці Горо - денківського повіту. Поет і науковець О. Кандиба (Ольжич), який в ОУН займав посаду культурного референта, став ко­ординатором ідеологічної і політичної роботи в Карпатській Україні. Залучалися до військових справ колишні генерали

Української Галицької Армії: В. Курманович, В. Петрів. До штабу Карпатської Січі також увійшли: Р. Шухевич, 3. Кос - сак, Г. Барабаш, Є. Врецьона [2, с. 4].

Сучасними дослідниками наводяться різні дані про кількіс­ний склад Карпатської Січі. Тільки у Волівському окрузі (те­пер Міжгірський район Закарпатська області) нараховувалося близько однієї тисячі січовиків. Станом на 30 листопада 1938 року, крім команди Карпатської Січі у Воловому, аналогічні підрозділи були засновані в Іршаві, Великому Бережному, Пе - речині, Рахові, Середньому, Тячеві і Хусті. До команд Карпат­ської Січі масово вливалася молодь, однак лише одиниці взяли участь у боях з угорським військом. Кількість вишколених сі­човиків, або так званих дійсних членів Січі, не перевищувала двох тисяч, серед них був і Степан Фігура [2, с. 4].

Наприкінці 30-х років з’явилися праці М. Колодзінського «Українська воєнна доктрина» і «Воєнне значення і стратегіч­не положення Закарпаття» [4].

М. Колодзінський писав: «Наша воєнна доктрина має досто - совуватись до політичних змагань України. В нашій визволь­ній війні бере участь увесь нарід, тому воєнна доктрина мусить будуватись на охоплюванні цілого життя народу» [4, с. 28-29]. Свою воєнну доктрину М. Колодзінський називав націоналіс­тичною, бо в Україні «не може бути нічого не націоналістично­го» [4, с. 28-29]. «Така доктрина дасть тверді моральні й полі­тичні підстави для української армії. Мусиш боротися, інакше згинеш» [4, с. 22-23]. Певний внесок у боротьбу за Карпатську Україну зробив українець Іван Горбачовський. Під його почес­ним головуванням чеські українці організували у Празі при Центральному союзі українських організацій Чехословацької республіки Комітет оборони Карпатської України. Враховую­чи документальні джерела, можна зробити висновок, що Іван Борковський був добрим приятелем І. Горбачевського, може­мо припустити, що до цього комітету увійшли колишні вояки УГА — Іван Борковський і його колега — працівник лаборато­рії пан Степан Фігура, який був родом із Галичини. Окружний комендант січі доктор С. Фігура був учасником українсько - польської війни і кілька разів відзначався старшиною за бойові успіхи [14, с. 286]. Нам вдалося встановити, що він народився у 1897 році у Лютовиськах (Східна Галичина). По віроспові - данню — греко-католик. Його батько Демко Фігура був ріль­ником, володів невеликим одноосібним селянським господар­ством. Степан Фігура у 1925-1926 рр. навчався в УВУ в Празі та Карловому університеті.

За багатьма архівними документи приходимо до висновку, що I. Борковський, мабуть мав зустрічі і добру співпрацю із товаришами по спільній боротьбі за українську державність, земляками М. Колодзінським, Г. Стефанівим, був знайомий з Августином Волошиним, Степаном Бандерою, Левом Ребетом, Ярославом Стецьком, співпрацював з доктором С. Фігурою [1S, с. 6-7]. У ході дослідження вдалося встановити, що С. Фігу­ра, який працював спільно з I. Борковським над вивченням кераміки «празького типу» в інституті археології [ЗО, с. 5], розстріляний гонведами 17 березня 1938 року, потрапивши в полон спільно з керівником! ршавських січовиків В. Галасом. На той час С. Фігура був комендантом Волівської січі [2, с. S]. !нші автори — !ван Пасемко [S, с. 15-1S] та Петро Стерча [1З, с. 26-27] згадують про Степана Фігуру, «як про доктора». Ва­силь Грежда-Донський згадує, що він третину своєї платні да­вав на бідних учнів. Кілька талановитих хлопців утримував в інтернаті на свої витрати [З, с. 4].

«Другим таким філантропом був професор д-р Завальниць - кий. Ніхто не міг сказати, що він воював з окупантами, бо був калікою — горбатим. Прийшли до Волового мукачівській «са - бадчапатоші» (терористи) і обидвох (Завальницького і Фігуру) вночі за присілком Поточина, в лісі «Тісна» розстріляли. Дру­гого дня селяни трупи знайшли, але були там і інші два трупи невідомих жертв» [З, с. 4].

Отже, досліджуючи військово-політичну діяльність ОУН на Закарпатті, можемо припустити, що у національно-визвольній боротьбі перемагають «не вдалі політичні програми, а люди», члени організації, які послідовно, хоч і з перемінним успіхом, реалізували її програмну платформу, до яких належали I. Бор - ковський, С. Фігура, Г. Стефанів та інші [5, с. З],

Про жахіття того періоду інший ватажок Хустських січови­ків О. Блестів-Гайдамака, перебуваючи у Хустській в’язниці, «не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров’ю на­писав записку: «Я, Олександр Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну» [2, с. S]. Так ги­нули за українську ідею молоді її сини. Для угорської військо­вої адміністрації кожний закарпатський інтелігент вважався підозрілим і небезпечним. Агенти доносили, що «закарпат­ський народ знаходиться в значній мірі під впливом греко - католицьких священиків, 95 відсотків яких добре вели себе у міжвоєнний період. Що стосується вчителів, то 60 відсотків з них треба негайно звільнити, бо вони прихильники україн­ського напряму» [1, с. 396]. Жертвами репресій угорських гор - тистів ставали різні категорії місцевого населення, однак най­більш жорстоко окупанти поводилися з членами Карпатської Січі. Про своє перебування в угорському таборі Вор’юлопош писав О. Пайкош, активіст «Просвіти». Особливо він описав факти знущань і тортур над січовиками Павлом і Петром Ан­дрейчиками, послом Сойму І. Перевізником. У таборі пере­бували 1200 чоловік. Також детальні описи табірного життя містяться у щоденнику В. Гренджі-Донського [3, с. 261-341], де автор описав злодіяння загарбників не тільки в таборі, але і в різних куточках краю, подав дані про розстріл терориста­ми: М. Колодзінського, 3. Коссака, Ф. Тацинця, О. Блестіва, Я. Завальницького, С. Фігури, Д. Остапчука та багатьох інших. Житель села Скотарське, що на Воловеччині, В. Ігнась писав: «Розпочалися арешти... Тюрми були повні. Багато людей роз­стріляно, особливо молоді, угорськими жандармами і війська­ми» [7, с. 511]. На особливу жорстокість угорців звертав увагу і Августин Волошин у листі до міністра закордонних справ Ні­меччини И. Ріббентропа: «Кривава окупація, безжалісні пере­слідування українського народу, безтактна поведінка представ­ників угорської влади по відношенню до корінного населення, відсутність в угорських урядників всякого соціального чуття, а також економічна відсталість Угорщини, стали результатом того, що з часу свавільного захоплення Карпатська Україна перетворилася у вогнище наруги» [1, с. 397]. А. Волошин, на­вівши конкретні факти про різке падіння матеріального і ду­ховного добробуту закарпатців, підсумовував: «... угорський королівський уряд розглядає Карпатську Україну з перспек­тиви 1914 року. Ось чому в країні не видно ніяких ознак на покращення умов життя. Підсумком цих обставин є те, що Угорщина не в силі завоювати симпатії населення країни. На­слідки, котрі випливають звідси, очевидні [1, с. 397]. Жорсто­кі репресії угорських гортистів стосовно карпатських січовиків були прикладом грубого порушення міжнародних угод щодо трактування військових полонених. Після підписання С. Кло - чураком наказу про призначення 15 березня 1939 року пол­ковника С. Єфремова командуючим Карпатською Січчю уряд Карпатської України перетворив напіввійськову організацію у збройні сили краю [1, с. 397]. Виходячи з цього, Карпатська Січ ставилася під охорону постанов Женевської конвенції щодо ведення війни, охорони полонених тощо. Однак для агресора цей факт не мав ніякого значення.

Отже, Карпатська Січ, яка виникла у листопаді 1938 року як напівмілітарна організація, пройшла еволюцію до збройних сил Карпатської України у березні 1939 року. Її поява пов’язана із руйнівною дією міжнародних факторів та постійними напа­дами угорських і польських терористів, антиукраїнської діяль­ності проугорської «5 колони». Збройні сили мали свою певну структуру, найвищим керівним органом яких була головна ко­манда. Незважаючи на спроби уряду Карпатської України та зусилля діаспори посилити боєздатність Карпатської Січі, вона не була здатною дати рішучу відсіч фашистській агресії. Однак вона відіграла велику роль у захисті кордонів краю від нападів терористів. У керівництві Карпатської Січі стояли радикальні націоналісти, які і спрямовували її діяльність. Нерідко вони допускали тактичні помилки у ставленні до чехів. Численні конфлікти переросли у кровопролитні бої 13-14 березня 1939 року між січовим і чеським військом, у результаті якого Кар­патська Січ зазнала втрат і виявилася нездатною протистояти військам Угорщини. Відповідальність за це і за трагедію Кар­патської Січі несуть її керівники [1, с. 397].

У щоденнику В. Гренджа-Донський [3, с. 1-20] описав зло­діяння угорських гонведів не тільки в таборі, але і в різних куточках Закарпаття. Він помістив відомості про розстріл теро­ристами М. Колодзінського — начальника штабу Карпатської Січі, уродженця с. Поточище Городенківського повіту [3, с. 6] та археолога, товариша І. Борковського, С. Фігури [3, с. 4].

Отже, вивчаючи наукову діяльність Івана Борковського, нам вдалося дослідити, що Степан Фігура переїхав на Закарпаття, залишивши археологічну працю в державному археологічному інституті, де тісно працював з Іваном Борковським, про що свідчить світлина з архіву ДАІ ЧАН, де Іван Борковський і Степан Фігура стоять біля уламків керамічного посуду в лабо­раторії [30, с. 5]. Те, що лаборант-археолог з Праги пан Фігура і Степан Фігура — комендант Волівської січі, одна і та сама особистість, нам вдалося встановити у ході зустрічі з дирек­тором Міжгірської середньої школи Михайлом Шагуром та за документами, виявленими в ЦДАВО України. С. Фігура, ви­пускник УВУ в Празі; і саме підписи під родословними, які він власноруч писав в університеті, і підписи під свідоцтвами горожанської державної руської школи в Воловому за друге шкільне півріччя 1936-1937 років — ідентичні. М. Шагур зга­дує: «Нам відомо про Степана Фігуру слідуюче: Степан Фігура (по батькові не знаємо), вчитель Горожанки в Воловому, втік на Закарпаття (тоді Підкарпатська Русь), рятуючись від репре­сій польських поневолювачів. У Воловому (тепер Міжгір’я) по­явився у 1933 або у 1934 році. Він не був уродженцем Верхо­винської землі (мається на увазі Міжгірщини), але віддав їй найкращі роки свого життя. Він переймався життям бідного народу, як міг, допомагав йому. Третину своєї зарплати розда­вав учням, утримував кількох здібних учнів у пришкільному інтернаті за свій кошт. Степан Фігура був Комендантом Волів­ської Січі. Його учень, Рубець Володимир Іванович, згадував про нього, що С. Фігура був високий, чорнявий, мав пряме во­лосся, зачесане назад, ніколи не бив дітей. Якщо хтось з учнів порушував дисципліну чи не вивчив урок, то він йому говорив: «я тебе буду бив», «я тебе буду сварив» [12].

Шуберт Марія Остапівна (1919 р. н.) у розмові з Михайлом Шагурою (записано 10.12.2011 р.), згадувала, що після закін­чення війни, десь у 1946 році, з Чехословаччини приїжджала у Міжгір’я жінка С. Фігури і цікавилася про його долю, звали жінку Галка.

Степан Фігура і ще троє вчителів були розстріляні мадьяр - ськими окупантами в ніч з 18 на 19 березня 1939 року на око­лиці Міжгір’я (тоді Волове) в урочищі Тішня, як січовики. Серед розстріляних січовиків там були: Яків Завальницький, Олексій Колесник, Віняр. Розстріляним січовикам в урочищі Тішня встановлено «Пам’ятний хрест» [12].

Отже, на основі зібраних письмових та усних джерел дослі­дження життя і діяльності невідомого нині в Україні чеського археолога українського походження С. Фігури розпочато новий етап у вивченні наукової діяльності Івана Борковського. Та на жаль, окрім однієї світлини, інших документів в Празі немає. Відсутні будь-які документи і в Інституті археології ЧАН, за словами його директора Любоша Іраня [9]. У листі від 29 черв­ня 2011 року Л. Ірань повідомив автора Ярослава Левкуна про те, що в архіві інституту немає жодних документів, які б про­лили світло на діяльність Степана Фігури.

Інший археолог чеської української археологічної школи О. Ольжич дав високу оцінку діяльності членів ОУН під час подій 1938-1939 років у Карпатській Україні. На його глибоке переконання, «державність Карпатської України завдячуєть - ся тільки плановій внутрішньо-організаційній та зовнішньо­політичній акції ОУН. Тому теж все будівництво Карпатської України несе слід впливу націоналізму. Ентузіазм народних мас та гарячкова праця провідного елементу створили незабут­ню традицію» [20, с. 305].

Отже, досліджуючи внесок Івана Борковського та Степана Фігури у боротьбу за Карпатську Україну, можемо зробити висновок, що ця їхня праця ще неналежно вивчена в укра­їнській історіографії, вони незаслужено забуті в незалежній Україні. Повністю відсутні будь-які автобіографічні дані ке­рівника Волівської Січі Степана Демковича Фігури, якого по праву можна віднести до числа українських археологів в Пра­зі. Він причетний до вивчення «празької кераміки», яку зго­дом більш глибоко вивчив і описав Іван Борковський у книзі «Старослов’янська кераміка у середній Європі» та назвав цю слов’янську археологічну культуру «празьким типом» і став її першовідкривачем.

У цьому році виповнюється 115 років від народження чесь­кого вченого, українця за походження Івана Борковського та його колеги по Інституту археології Чехословаччини Степана Фігури. І віриться, що влада і громадськість Прикарпаття і Закарпаття гідно вшанують ці історичні постаті, а С. Фігура буде зарахований до числа чехословацької української архео­логічної школи.


Джерела та література

1. Вегеш М. М., Токар М. Ю. Карпатська Україна на шляху держа­вотворення. — Ужгород: Карпати, 2009.

2. Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України [Електронний ре­сурс]. — Режим доступу: http: // Storinra — m. Kiev. ua / article. php?

3. Грежда-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. [Елек­тронний ресурс]. — Режим доступу: http: / Litopys. orq. ua./ qrendzha/ qrendz/ 17. htm

4. Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. — Ч. 1. — Торон­то: Товариство колишніх вояків УПА в Канаді і ЗДА, 1957.

5. Лісіна С. О. Військово-організаційна діяльність ОУН у 1929­1939 рр. (документознавчий аспект): Автореф. ... канд. іст. наук. Спеціальність 20.02.22 — військова історія / Національний уні­верситет «Львівська політехніка». — Львів, 2008. — С. 23.

6. Левкун Я. Археолог Іван Борковський: Повернення у славі в Укра­їну. — Снятин: Прут-Принт, 2007.

7. Літопис нескореної України: документи, матеріали, спогади. Кн. 1. — Львів: Просвіта, 1993.

8. Пасемо І. Романтичні пориви Закарпатських галичан 1938­1939 рр. // Рідна школа. — Нью-Йорк. — 2010. — Лютий. —

С. 15-18.

9. Петегирич В. Іван Борковський — видатний археолог з Прикар­паття // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Во­лині. — Львів, 1997. — Вип. 7. — С. 86-87.

10. Романюк Т. Наукова діяльність Івана Борковського в Чехо - Словаччині // МДАПВ. — 2008. — Вип. 12. — С. 448-453.

11. Спогади Любоша Іраня — директора інституту археології ЧАН м. Прага (аудіозапис радіопередачі радіостудії «Край» м. Городенка. Архів студії) 19.05.2007 р.

12. Спогади Михайла Шагура — директора Міжгірської ЗОШ — I-III ст. Закарпатської області: (аудіозапис радіопередачі радіостудії «Край» м. Городенка. Архів студії) 02.12.2011 р.

13. Стерча П. Іван Стебельський: Шляхами молодості й боротьби. Денвер; К., 1999. — С. 26-27.

14. Стерча П. Карпато-Українська держава. — К.: Вид-во ім. О. Телі - ги, 2009.

15. Химинець Ю. Закарпаття — жертва фашистської Німеччини // Матеріали міжнародної наукової конференції. — Ужгород,

1993. — С. 500-514.

16. Химинець Ю. Закарпаття — земля української держави. — Ужго­род, 1992.

17. Химинець Ю. Тернистий шлях України. — Ужгород: Гранда, 1996.

18. Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття [Електронний ре­сурс]. — Режим доступу : http.// exlibris. orq. ua/ zakarpattia/ r12. html

19. Шендеровський В. Нехай не згасне світ науки. — К.: Рада,

2009. — Т. 2.

20. Череватенко Л., Ольжич О. Незнаному воякові // Дніпро. —

1994. — № 2/4.

21. Smetanka Z. Archeoloq Prazskeho hradu Ivan Borkovsky (8.9. 1897- 17.3.1976) // Ucenci ocima koleqU, zaku a nasledovniku. — Praha: Akademia, 2007. —

S. 220- 242.

22. Mankova-Kubkova J. Pocta Ivanu Borkovskemu. Archeologicke rozhledy. — 2007. — № 59. — S. 838- 839.

23. Nechvatal B. Ivan Borkovsky // Pamatky a priroda. — 1977. — Roc. 2. — 1977. — S. 574- 575.

24. Borzivoj N. Vzpominka na Ivana Borkovskeho. *8.9.1897- 17.3.1976. Ar­chHist. № 34. archeoloqove; archeolodie; dejiny; Borkovsky Ivan [1897- 1976].

2009. — S. 864- 866.

25. Smetanka Z. Personalia Vzpominka na Ivana Borkovskeho // Archeoloqicke Rozhledy. — 1997. — Roc. 49. — S. 704- 706.

26. Rataj J. Seznam Praci Dr. Ivana Borkovskeho // Archeoloqicke Rozhledy. — 1967. — Roc. № 19. — S. 535- 541.

27. Filip J. Ivan Borkovsky // Archeoloqicke rozhledy. — 1967. — № 19. — R 4. — S.429- 432.

28. Filip J. Vyznamne jubileum Dr. Ivana Borkovskeho // Dr. Sc. Pamatky Arche - oloqicke. — 1967. — № LVIII. — S.615-616.

29. Frolik J., Smetanka Z. Archeoloqie na Prazckem hrade. — Praha: Raseka,

1997. — 248 s.

30. Frolik J. IVAN BORKOVSKY (8.9.1897- 17.3.1976) // Oddeleni Prazsky Hrad Archeoloqicky ustav AVCR Praha. — S. 1-21.

31. Frolik J. 80 let archeoloqickeno vyzkumu Prazskeho hradu// Akademicky bul­letin. AV. — 2005. — 6. — S. 12-14.

Анотації

Левкун Я. I. Иван Борковский, Степан Фигура в борьбе за Кар­патськую Украину.

В статье прослеживается одна из страниц биографии Ивана Борковского и его колеги по работе в Государственном институте археологи Чехословацкой академии наук Степана Фигуры, их уча­стие в политической борьбе за Карпатскую Украину. Освещается участие И. Борковского в создании заграничного провода ОУН в Закарпатье совместно с О. Кандыбой. Дается неизвестная ранее ин­формация из биографии С. Фигуры - командира Волевской Сечи и начальника штаба Карпатской Сечи Михаила Колодзинского, зем­ляка Ивана Борковского.

Левкун Я. І. Іван Борковський, Степан Фігура у боротьбі за карпатську Україну.

The article deals with the research of one page from the biogra­phy of Ivan Borkovskiy and his colleague Stepan Figura when ther were working in the State institute of archeology of Czechoslovakia academy of sciences. Their participation in the political struggle for the Carpathian Ukraine is analyzed. Information which was unknown before from the biography of S. Figura - a commander of Volev Sech, and Michail Kolodsinskiy - head of the Carpathian Sech staff, is being presented.

Похожие статьи