Головна Історія Інтелігенція і влада ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ПІВДЕННОЮ УКРАЇНОЮ В КІНЦІ XVIII — ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТЬ
joomla
ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ПІВДЕННОЮ УКРАЇНОЮ В КІНЦІ XVIII — ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТЬ
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Черемісін

Ключові слова: Південна Україна, адміністративний устрій, міське самоврядування.

Ключевые слова: Южная Украина, административное устрой­ство, местное самоуправление.

Key words: Southern Ukraine, administrative device, local govern­ment.

Розвинуті органи державного управління є невід’ємною частиною демократичного устрою системи державної влади, громадянського суспільства, яке характеризується органіч­ним поєднанням інтересів людини, суспільства та держави з ефективною системою владних противаг, прозорістю роботи політичних інститутів, розвинутим почуттям відповідальності громадян і управлінців різних ланок за результати своєї ді­яльності.

Головним завданням сучасного українського державотворен­ня є радикальна зміна системи державного управління, що по­требує проведення широкомасштабних реформ, основна мета яких полягає у перетворенні існуючої адміністративної систе­ми в один із визначальних чинників прискорення соціально - економічного розвитку регіонів. Українське суспільство, забезпечуючи ефективну організацію виконавчої влади на цен­тральному та місцевому рівнях управління та формуючи сучас­ну систему місцевого самоврядування, не може не враховувати як новітній світовий досвід державотворення, так і історич­ний, що дає змогу вивчати та аналізувати процес становлення Української держави. Управлінські відносини минулих епох не зникають безслідно, вони продовжують функціонувати в нових суспільних відносинах як успадковані культура та технологія управління, свідомість людей, суб’єктивні права та обов’язки, законність, існуючий правовий порядок тощо.

Проведення аналізу діяльності місцевих органів державної влади та управління кінця XVIII — початку XX ст. на при­кладі Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній дасть змогу прослідкувати загальний процес формування та розвитку, механізм дії державного апарату Російської держави на регіональному рівні.

Дореволюційна історіографія з проблеми міського самовря­дування досить чисельна: Ге Г. [1], Горловський Д. [2], Грабов - ський А. [3] та інші. Незважаючи на те, що низка праць має публіцистичний характер, більшість із них містить широкий матеріал правових норм, основних положень «Жалуваної Гра­моти» 1785 року та практичної роботи органів самоврядування. У роботах зроблено спроби узагальнити досвід міських громад­ських управлінь, визначено перспективи їх подальшого розви­тку, розглянуто на загальноросійському рівні системи міської власності. Проте, незначне висвітлення у цій групі робіт зна­йшли питання соціально-економічного спектру системи місь­кого самоврядування. Деякі з них, наприклад, проблеми ста­новлення і функціонування міської земельної та промислової власності, аналіз їх структури і практичної роботи, зовсім за­лишились поза увагою дослідників. Дана група праць дозволяє зрозуміти засади функціонування міського самоврядування.

У радянській історіографії в окремих, не чисельних, роботах Веліхова Л. [4], Чернова А. [5], Дубровніної А. [6] та інших розглядався механізм виборчої системи: майновий, соціальний, національний склад виборців. У сфері економічної діяльності надавалася загальна характеристика роботи органів міського самоврядування без ґрунтовного аналізу використання різних форм міської власності окремих регіонів чи міст. Це зумов­лювалось упередженим негативним ставленням до буржуазно­го самоврядування в цілому і до його господарської діяльності зокрема. Разом із тим, ознайомлення з роботами радянської доби дало можливість осягнути джерелознавчі та методологічні аспекти нашого питання, зрозуміти, що комплексне вивчення діяльності органів міського громадського управління Півден­ної України не виділялось в окреме комплексне наукове до­слідження.

У зв’язку з відродженням національного суверенітету, роз­будовою незалежної держави і проведенням широкого спектру реформ в Україні 1990-х років активізувалися наукові пошуки та переосмислення історичного потенціалу українського держа­вотворення, у тому числі й багатого історичного досвіду міс­цевого (міського) самоврядування у працях Цибуленко Л. [9], Головко О. [7], Горбачева В. [8] та інших. У цей час критично переосмислюється одновимірність теоретико-методологічних підходів при вивченні складних процесів історичного минуло­го. Особливістю досліджень даного періоду є: 1) регіоналізація досліджень; 2) різні аспекти проблеми місцевого самоврядуван­ня України дореволюційної доби привертають увагу не тільки істориків, а й правознавців, політологів, економістів. Водночас, розходження у їх поглядах теоретиків та практиків на дану проблему свідчать про те, що в Україні ще й на сьогодні не сформувалося єдиного розуміння суті та призначення органів міського самоврядування.

У попередніх дослідженнях мова йшла про те, що у кінці XVIII століття Російська імперія проводила політику на уніфі­кацію управління та ліквідацію особливостей кожного регіону.

Дане дослідження є спробою визначити особливості управ­ління південноукраїнським регіоном.

Протягом останньої чверті XVIII — першої чверті XIX ст. російським урядом активно розвивався курс на вихід до Чорно­морського узбережжя, який конкретизувався впровадженням політики уніфікації загальнодержавної системи управління, розгорненням широкомасштабної діяльності з колонізації та освоєння південноукраїнського регіону. Ці процеси характери­зувались суттєвими змінами у соціальному, економічному та політичному розвитку Півдня України. Впродовж зазначено­го періоду значно зросла кількість населення південноукраїн­ського регіону, набув строкатості етнічний склад, російським урядом було уніфіковано соціальний склад регіону, сформовано мережу міст тощо. Амбітні завдання зовнішньої та внутріш­ньої політики уряду реалізувалися через адміністративне під­порядкування Південної України, яка в багатьох відношеннях особливий регіон. Довгий час край був недостатньо заселеним, ніколи не знав кріпосного права, та й сам хід заселення краю в другій половині XVIII століття обумовив певні особливості національної, соціальної, організаторської, управлінської спе­цифіки життя.

Перший етап адміністративного облаштування Півден­ної України припадає на 30-40 роки XVIII століття — 1774 рік, коли російським урядом були створені Нова Сербія та

Слов’яносербія. їх адміністративний устрій був унікальним з початку створення. Як зазначає Посунько О. М. [10], система управління цими територіями була заплутана і відрізнялася від стандартної на інших територіях Росії, що відобразилось і на темпах заселення регіону, і на долі місцевого населення. З огля­ду на стратегічні інтереси Росії, уряд був зацікавлений в орга­нізації чіткого управління Південною Україною. З даною ме­тою ці адміністративні одиниці підпорядковувались установам центральної влади: Нова Сербія — Сенату, Слов’яносербія — Військовій колегії. Однак така система управління виявилася нежиттєздатною, оскільки органи контролю знаходились над­то далеко (що виключало оперативність прийняття рішень), а функції місцевих керівників нечітко окреслені (що призводило до непорозуміння на місцях).

Таким чином, досвід існування вказаних адміністративних одиниць став складовою частиною організації управління Пів­денною Україною, підготувавши грунт для подальшої інозем­ної колонізації.

Другий період адміністративно-територіального поділу пів­денноукраїнського регіону припадає на 1774-1785 роки. У цей період кордони Російської імперії значно розширились, тому самоврядні адміністративні одиниці стали непотрібними (лік­відація Запорізької Січі у 1775 році), а згодом були створені Азовська губернія (указ 14 лютого 1775 року), Новоросійська губернія (указ 8 вересня 1775 року) та Таврійська губернія (указ 2 лютого 1784 року). Створення цих губерній призвело до визначення російським урядом адміністративно-територіальних завдань на Півдні України, які викристалізувалися введенням у дію в регіоні у 1775 році «Установлень для управління гу­берніями» [11]. Даний документ посилив державний контроль в регіоні і дав можливість розробляти і будувати нові адміні­стративні центри (Херсон, Катеринослав, Севастополь, Сімфе­рополь та інші), які повністю підпадали під контроль урядової адміністрації. Указами 1774-1775 років Г. Потьомкін призна­чався генерал-губернатором Азовської та Новоросійської губер­ній. Інститут генерал-губернаторства наділявся широкими по­вноваженнями: він був представником вищих органів влади в губерніях, здійснював контроль за діяльністю місцевих органів управління, був уповноважений як вища контролююча інстан­ція. Таким чином, уряд, проголошуючи принципи децентраліза­ції, здійснював централізаторську політику на Півдні України.

Третій етап, 1785-1795 років, коли була введена в дію «Жа­лувана грамота містам» 1785 року [12], яка вводила в дію у містах органи міського самоврядування. Господарче та фінан­сове управління у містах передавалося органам самовряду­вання — Загальній Міській Думі та Шестигласній Думі, Ма­гістратам, Ратушам та місцям, які заміняли муніципалітети (в маленьких містечках). Продовжувалась робота з організації адміністративно-територіального устрою: у 1795 році на Півдні України була створена нова губернія — Вознесенська. Ці зміни не були обумовлені ні соціальними, ні економічними потреба­ми, а пояснювались бажанням Зубова П. створити власну губер­нію, і, таким чином, затьмарити у адміністративній діяльності досягнення попередника (такий напрям адміністративної полі­тики не мав аналогів на інших територіях України). Як відомо, міста Півдня України зобов’язані своїм походженням урядовій творчості та занесені до «штату» більше для симетрії, аніж для зручності міського життя. Катерина II з гордістю вказувала, що нею, за «Установами» 1775 року, створено 216 міст. Але ці результати значно перевищені, оскільки напередодні міської реформи 1870 року неочікувано виявилось, що з цих міст поло­вина були суто аграрними. Сміливе рішення Катерини II зосе­редилось на включенні дворянства у число повноправних місь­ких обивателів, і потерпіло повне фіаско, оскільки дворянство вважало нижче власної гідності займатися міськими справами на рівні з купецтвом та міщанством. Військове командуван­ня на Півдні України вважало, що саме військові будували ці міста, тому з гордістю твердили про те, що всі важелі управ­ління знаходяться в їх руках. І ці особливості постійно давали про себе знати, Південь України було приєднано до російської держави військовим шляхом, тому саме військові тут хотіли в повній мірі управляти і не вважали дану територію чужою, а навпаки вважали її Російською, навіть точніше — Новоросій­ською. Прикладом цього може послужити конфлікт військо­вого коменданта Одеси з міським головою, коли останній по­давав скаргу у Санкт-Петербург. У ній зазначалось, що саме у 1798 р. [17] міський комендант в особистій бесіді з міським головою дуже його принижував і навіть бив головою об стіл, промовляючи, що військові це місто будували й військові тут будуть командувати [18]. Із Сімферополя, Євпаторії, Перекопу перевели повітові казенні палати до Мелітополя не в результаті державної політики, а тому що татари зробили декілька спроб з метою пограбування [19].

Четвертий етап охоплює 1796-1801 роки, коли з прихо­дом до влади Павла I відбувається низка адміністративно- територіальних змін на Півдні України, скорочуються території губерній та спрощується структура територіального розподі­лу. Так, у 1796 році ліквідовані Вознесенська та Таврійська губернії, замість Катеринославського намісництва створюєть­ся Новоросійська губернія. Просторість та низька заселеність регіону ускладнювали контроль за діяльністю міських органів управління, тому за указом 1798 року Павло I забажав лікві­дувати органи міського управління, і вони майже всюди при­пинили існування.

Зміст міської реформи Катерини II, а також її реалізацію на Півдні України у 1785-1796 роках вивчено і прокоментовано дуже якісно. Тоді як альтернативне бачення міської реформи Павлом I не викликало інтересу у дослідників. У 1774 році Павло Петрович багато працював над твором, який прийнято називати «Рассуждения о государстве вообще», хоча публіка­тори в журналі «Русская старина» [13] супроводили текст за­головком «Мнение». Обмірковуючи питання державного управ­ління, спадкоємець радився з князем Паніним П. І., який його спрямовував в роздумах і направляв. У даному творі Павло Петрович не розглядав міську реформу (вона стала проводитись пізніше), однак, ставши імператором, істотно поправив пере­творення Катерини II. Так, він істотно змінив адміністративно - територіальний устрій, при цьому враховувались національні особливості. У 1796 році Павло скасував усі реформи Катерини щодо самоврядування, гарантувавши відтворення традиційних органів, що помітно відрізнялось від російських зразків. Вели­ку повагу традиційним структурам місцевого самоврядування Павло виявив й у Польщі, припинивши, крім іншого, гоніння на уніатів [14]. Пізніше Павло в містах України скасував Місь­кі думи, а діяльність магістратів і ратуш узгодив за принципом централізації управління (що значно відрізнялося від принци­пу децентралізації управління за Катерини II). Дійсно, мож­на визнати, що багатьом починанням Катерини II, пов’язаним з «Міським положенням», призначене було довге життя, але Павло I спрямував їх за принципом централізації управління.

П’ятий період, 1802-1825 років, коли з приходом до вла­ди Олександра I стало можливим проведення адміністративно- територіальних реформ з метою стабілізації внутрішньополітич­ного життя. Кордони губерній набувають стабільного характеру. У 1802 році були створені міністерства, у 1811 році було ви­дано «Загальне установлення» — положення про діяльність та структуру міністерств, встановлювався механізм управлін­ня міністерствами місцевих органів управління. У 1802-1803 роках створено три Південноукраїнські губернії: Катеринос - лаську, Херсонську, Таврійську. У всіх містах поновлюється діяльність «Жалуваної грамоти» 1785 року (хоча і в неповно­му обсязі). Слід визнати, що міське управління отримало нове спрямування в розвитку, і управлялися міста в подальшому більше не за катерининським задумом, а по-олександрівські. Стосовно управління південноукраїнським регіоном уряд най­більше цікавився торгівлею та контролем над нею, тому і при­значав градоначальників. Військові губернатори повинні були контролювати діяльність градоначальників, хоча їх обов’язки не були належним чином визначені, тому протягом 1805-1821 років посади військового губернатора та градоначальника Оде­си було поєднано, а згодом і підпорядковано його владі Та­ганрог і Феодосію. Відповідно до повноважень губернатора та військового губернатора формувався і склад їх канцелярій. Потреба у розширенні сфери контролю південноукраїнського регіону змусила уряд створити Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторство [11].

Характерна особливість Новоросійського та Бессараб­ського генерал-губернаторства полягала в тому, що генерал- губернаторів наділяли значною самостійністю в торговельно - господарській діяльності, що давало можливість швидкими темпами освоїти приєднаний край. Географічне розташування Півдня України призводило до того, що генерал-губернатори більше ніж інші переймалися дипломатичними та протиепіде­мічними заходами.

Діяльність генерал-губернаторів не мала під собою чіткої законодавчої бази, обсяг їх владних повноважень залежав від успіхів на шляху централізації та уніфікації регіону. Важли­вим аспектом роботи генерал-губернаторів була концентра­ція політичних, соціально-культурних і економічних заходів, спрямованих на інтеграцію місцевих станів та етнонаціональ - них прошарків і угрупувань, впорядкування та спрощення їх соціальної градації і приведення до певної однорідності з росій­ськими соціальними структурами. Поступово завдяки ініціати­вам генерал-губернаторів місцеве законодавство приводилося у відповідність із загальнодержавним. Погоджені з імператором нормативні пропозиції розглядалися вищими органами влади і набували значення закону, важливого консолідуючого чинника єдиного імперського правового простору.

Шандра В. спробувала скласти ієрархію генерал-губер­наторств України за принципом ефективності роботи [15]. На першому місці вона поставила діяльність Малоросійсько­го генерал-губернаторства, на другому — Новоросійського та Бессарабського, на третьому — Київського. Не включено Ми­колаївське та Севастопольське військове губернаторство, яке мало власні особливості управління, дослідженням діяльності якого займалась Левченко Л. [16], з роботи якої можна зробити висновок, що у Миколаївсько-Севастопольському військовому губернаторстві установи місцевого управління діяли як вико­навчі органи губернаторської канцелярії.

З одного боку, поєднання в особі генерал-губернатора ци­вільної та військової влади давало змогу швидко реагувати на соціальні процеси і спрямовувати їх у вигідне для імперії рі­чище. З іншого боку, завдяки забюрократизованості системи управління, перевантаженню законодавства, великим територі­альним просторам Новоросійського та Бессарабського генерал - губернаторства, наявності Миколаївського та Севастопольського військового губернаторства, принципам узгодженості діяльнос­ті різних відомств (як по вертикалі, так і по горизонталі), коли міський бюджет півроку не могли затвердити до виконання, про швидке реагування на соціальні та політичні процеси не могло бути й мови.

Хоча слід визнати, що генерал-губернатори та губернатори робили багато спроб зробити свою роботу більш оперативною, для цього, наприклад, повністю підпорядкували собі роботу канцелярій, перетворивши їх з колегіального управлінського органу на слухняний особі генерал-губернатора та губернатора. Вони підкорили власному контролю діяльність градоначальни­ків. Намагались підкорити своїй волі роботу міського самовря­дування.

Загальноприйнятою в історичній науці є думка, що генерал - губернаторська система управління наочно продемонструвала, як здійснювалася інтеграція, нівеляція місцевих інтересів і асиміляція строкатого соціоетнічного конгломерату. Можна з цією думкою погодитися, але не повністю. Ми вважаємо, що ні­веляції місцевих інтересів повністю не було. Це документально підтвердили настанови генерал-губернаторам та губернаторам при провадженні політики на Півдні України завжди прийма­ти до уваги місцеві інтереси, це підтвердили своєю діяльністю генерал-губернатори та губернатори, коли слали листи у мі­ністерства та Сенат з проханнями дати можливість окремим місцевостям або містам отримати певні права та привілеї (змен­шення податків, повинностей, отримати право порто-франко) та інше. Розроблена система міського самоврядування була по­кликана відображати інтереси саме місцевого населення. І це об’єктивний фактор, оскільки повне нівелювання місцевих ін­тересів та особливостей не дало би змоги побудувати таку сис­тему управління.

Наступною особливістю було те, що у містах сконцентроване компактним проживанням єврейське населення, яке, в осно­вному, займалось торгівлею та підприємництвом, Південна Україна ніколи не знала кріпосного права, тому поширився дух вільного підприємництва. Зв’язки з міжнародними портами да­вали можливість приєднатися до загальноєвропейського куль­турного простору та інші обставини. Тому можна констатувати, що місцеві особливості приймались до уваги і враховувалися центральним урядом, генерал-губернаторами та губернатора­ми, міським самоврядуванням. Але в більшій мірі можна ка­зати про нівеляцію місцевих інтересів саме з боку місцевого населення, коли козацька старшина та багато представників татарського населення отримали права російського дворянства, коли місцеві інтереси повністю ігнорувалися чиновниками се­редньої ланки управління.

Слід уточнити тільки межі відображення місцевих інтересів генерал-губернаторами та губернаторами, оскільки вони носи - ли локальний характер, який залежав від розташування рези­денції адміністрації. На Півдні України склалась система, коли генерал-губернатори та губернатори вважали необхідним відо­бражати інтереси тих міст, в яких розташовувалась їх резиден­ція. Так, Новоросійські та Бессарабські генерал-губернатори вважали за необхідне більше піклуватись про Одесу; Миколаїв­ські та Севастопольські військові губернатори більше піклува­лись про розвиток Миколаєва, що дало змогу Севастополю бути більш незалежним містом від їх опіки; Херсонські, Катеринос­лавські, Таврійські губернатори більше турбувалися Херсоном, Катеринославом, Сімферополем, а інші підконтрольні їм міста намагались віддати у розпорядження місцевому дворянству, яке і не думало (за винятком декількох випадків) займатися міськими справами. Це стало особливістю управління саме Пів­денною Україною, оскільки в інших регіонах такої системи не склалося. На Правобережжі сильні позиції займала польська шляхта, яка і стала активно займатись управлінням територій, на Лівобережжі в управлінні збереглись родинно-протекційні характеристики управління [23].

Але слід все ж таки визнати, що система генерал- губернаторств та губернаторств, хоч і була бюрократично та територіально громіздкою, впоралася із завданням уніфікувати та централізувати, певним чином, загальнодержавну систему управління.

Особливості міського управління полягали в тому, що міста Південної України були засновані в останній чверті XVIII сто­ліття і не знали традицій місцевого самоврядування на відміну від інших територій України, в яких міське самоврядування працювало з часів Київської Русі та Галицько-Волинської дер­жави. Класичної форми самоврядування набуло у містах, де воно здійснювалось у вигляді магдебурзького права. На кінець XVIII ст. в старих містах України гостро стояли питання розви­тку промислово-торгівельного комплексу, в той час як в містах Південної України на першому плані постали адміністративно - територіальні питання організації роботи міського самовряду­вання та приведення їх до єдиного стандарту управління в дер­жаві.

Міста Південної України, в основній своїй масі були порто­вими, в яких найбільш сильними та активними стали купецькі стани, були виділені в окремі градоначальства із встановленням режиму порто-франко. Спецефічним видом діяльності була ро­бота щодо розширення мережі портових споруд та підвищення ефективності їх експлуатації. Це пояснювалось прямою залеж­ністю прибутків міста від темпів товарообігу портів. Головні завдання в цьому напрямі полягали в реалізації поглиблюваль - них робіт, очищенні фарватерів, розбудові митниць, торгівель - них закладів тощо. Це робило південноукраїнські міста кон­курентами прибалтійських міст, тому мала велике значення специфіка податкової політики.

Мали специфіку узгодженості з різними адміністративними установами, оскільки мали ще й військове значення і були вій­ськовими, прикордонними містами, тому в їх управлінні суттєву роль відігравали військові, поліцейські чиновники, що призво­дило до постійних конфліктів з громадською владою в регіоні.

Міста Південної України володіли величезними земельними ресурсами, на відміну від міст Лівобережної України, де тра­диційно процвітали великі земельні латифундії і містам, після введення в дію «Жалуваної грамоти», мало що залишилось; на відміну від Правобережної та Західної України, які були тра­диційно перенаселеними і навіть селянам не завжди вистача­ло землі, не кажучи вже про міські земельні володіння. Міста Херсонської та Таврійської губернії володіли великими земель­ними ресурсами, від 12 тис. десятин до 40 тис. десятин, що давало змогу поповнювати за рахунок їх експлуатації місцеві бюджети в середньому на 43 % (для порівняння, в інших міс­тах України поповнення бюджетів за рахунок земельної влас­ності складало до 28 %) [20]. У досліджуваний період серед адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії займали одні з найбільших за площею території з відносно нечисленним населенням. Величезні земельні запаси, за обмеженості трудо­вих ресурсів, постійно вимагали робочих рук. У зв’язку з цим у пошуку заробітку до південного регіону України щороку при­бували десятки тисяч людей з різних кінців імперії.

Слід відзначити й те, що населення всіх трьох губерній, на відміну від інших, було дуже строкатим за національним скла­дом. Поряд із українцями та росіянами тут після урядової ко­лонізації кінця XVIII ст. проживала велика кількість греків, євреїв, німців, молдаван, татар. Число останніх тільки у Таврій­ському краї сягало біля 300 тис. чоловік. Кожний із цих народів мав свої культурні традиції, які не можна було ігнорувати, спо­діваючись розбудувати краще життя. В даному випадку заселен­ня південноукраїнського регіону можна порівняти з заселенням Америки, де головними факторами були не соціальні становище та відносини, а професійні вміння та навички, де панувала дум­ка змін на краще. Прикладом цьому може послугувати біогра­фія миколаївського міського голови П. Турчанінова [18]: коли він був таганрозьким купцем, то не міг пробитися у торгівлю з іншими купцями, чиї родини займались торгівлею не одне по­коління і між старими купецькими кланами вже були поділені сфери впливу. Тому він скористався можливістю і оселився в Миколаєві і завдяки своїм професійним навичкам був обраним міським головою і став одним з поважних міських купців, а в м. Таганрог він мав лише можливість бути простим торговцем середньої руки. Таких прикладів в історії заселення Південної України дуже багато, коли оселялися навіть бідняки і кріпаки, а через деякий час ставали заможними мешканцями краю.

Специфіка Південної України виявилась і в тому, що цей регіон ніколи в історії не знав кріпосного права, тому тут дуже швидко поширився дух вільного підприємництва. А через пор­ти поширювались не тільки товари, але й ідеї західноєвро­пейської культури щодо специфіки муніципального та адміні­стративного управління, що виявилось не тільки в тогочасній міській моді, міській архітектурі, але й в тому, що керівника­ми міст та губерній були іноземці. Так, наприклад, в містах Київського намісництва поширеним явищем в управлінні були родинно-протекційні зв’язки, і вони пронизували всю систему управління від вищих постів до найдрібніших, коли різні по­сади займали зяття, свояки, брати, сини, одружені на сестрах та інші. Її успішною запорукою стала тісна родинна спорід­неність, система кумівства та свояцтва [23]. Тоді як в містах Південної України дана система взагалі не простежується. Іс­нувало всього декілька поодиноких випадків, коли в системі міського управління одночасно зустрічались батько і син, але це були виключно рідкі випадки.

Таким чином, створення адміністративно-територіальної та міської системи управління на Півдні України зайняло май­же півстоліття і не нагадувало чітко заздалегідь запланованого явища. Створення управлінської системи починалося з єдиних правил організації місцевого життя, але фактично повної уні­фікації не відбулось і місцеві особливості зберігались. У власно­му листі Новоросійський генерал-губернатор відмічав, що пів­денні міста «состоят в пограничности и населены обывателями разных наций и нужно неусыпное со стороны полиции бдение

О сохраниении во всех частях порядка и требуется строгий над­зор за поведением иностранцев» [19]. Саме це висловлювання відображає найголовніші особливості в управлінні південно­українським регіоном.

У перспективі подальших досліджень можна уточнити ді­яльність органів міського самоврядування і адміністративного управління в кінці XVIII — початку XX століть.

Джерела та література

1. Ге Г. Н. Исторический очерк г. Николаева при устье Ингула (1790-1890). — Николаев: Русская тип., 1890. — 122 с.

2. Горловский Д. Н. Итоги двадцатипятилетия Херсонского само­управления. Краткий историко-экономический очерк города Хер­сона. — Херсон:. Тип О. Д. Ходушиной, 1896. — 97 с.

3. Градовский А. Д. Начала русского государственного права // Со­брание сочинений. — СПб.: Типо-литогр. М. П. Фроловой, 1904. — Т. 9, ч. 3. — 628 с.

4. Велихов Л. А. Основы городского хозяйства. — М.: Госиздат, 1928. — 467 с.

5. Государственные учреждения России в XVШ-XIX в.: (Законо­дательные материалы): Справ, пособие / Подгот. к печ.

А. В. Чернов; М-во высш. и средн. спец. образования РСФСР. — М.: Моск. гос. ист.-архивный ин-т, 1960. — 579 с.

6. Дубровніна А. Б. Суспільний лад, механізми управління та пра­во України в період розкладу соціально-кріпосницької системи і зростання капіталістичних відносин (перша половина XIX ст.): Конспект лекцій. — К.: Наука, 1966. — 112 с.

7. Головко О. М. Харківське міське самоврядування у 1893-1917 рр.: Дис...канд іст. наук / Харківський національний університет іме­ні В. Н. Каразіна. — Харків, 1997. — 189 с

8. Горбачев В. П. Городское самоуправление на Украине (по реформе 1870 г.): Дис. ... канд. юрид. наук / Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. — Харків, 1995. — 160 с

9. Цибуленко Л. О. Органи самоврядування Одеси, Миколаєва, Хер­сона у розбудові муніципальної земельної та виробничої власності в кінці XIX — на початку XX століття: монографія. — Херсон: Айлант, 2003. — 160 с.

10. Посунько О. М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії. — Запоріж­жя: Тандем У, 1998. — 80 с.

11. Козирев В. К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII — перша половина XIX ст.). — Запоріжжя: Тандем У, 1999. — 520 с.

12. Жалованная грамота на права и выгоды городам Российской им­перии // Полное собрание законов Российской империи. — СПб.: Тип. 2 отд. Е. И. В. Канцелярии, 1843. — Собр. 1. — Т. XXII. — С. 350-362.

13. Русская старина. — 1882. — № 3. — С. 739-749.

14. Капеллер А. Россия — многонацыиональная империя. — СПб.: Тип. 2 отд. Е. И. В. Канцелярии, 1833. — Т. 3. — С. 326-421.

15. Шандра В. Генерал-губернаторства як форма управління укра­їнськими губерніями у складі Російської імперії // Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Вип. 1. — 2007. — С. 155-166.

16. Левченко Л. Історія Миколаївського губернаторства. — Микола­їв. — 2010. — 297 с.

17. Исторический очерк Одессы с 1794 по 1803 гг. / Сост. Орлов А. — Одесса: Тип. А. Шульце, 1885. — 144 с.

18. Російський державний історичний архів. — Ф. 1263. — оп. 4. — Спр. 276. — Арк. 112.

19. Державний архів Херсонської області (далі — ДАХО). — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 174.

20. ДАХО. — Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 455. — Арк. 2-4.

21. ДАХО. — Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 448. — Арк. 2-11.

22. Беккер М., Рибаков Ф. Доклад в Херсонскую городскую думу. — Херсон, 1908. — 12 с.

23. Володько В. В. Чиновники системи управління та судочинства Ки­ївського намісництва: соціо-професійний портрет: Дис....канд. іст. наук / Київський національний університет ім. Т. Шевченка. — К., 2007. — 254 с.

Анотації

Черемисин А. В. Особенности организации административного и муниципального управления Южной Украиной в конце XVIII — начала XIX веков.

В данной статье рассматриваются вопросы исследования про­цесса организации административного устройства и формирова­ния органов городского самоуправления Южной Украины в конце XVIII — начале XIX столетий. Рассматриваются особенности фор­мирования и управления южно-украинским регионом и внедрение общегосударственной политической системы.

Cheremisin A. V. Features of the organization of administrative and municipal management of Southern Ukraine in the late 18th — early 19th c.

In the given article questions of research of process of the orga­nization of the administrative device and formation of bodies of city self-management of Southern Ukraine in the late 18th - early 19th centuries are considered. Features of formation and management of the South Ukrainian region and introduction of nation-wide political system are investigated.


Похожие статьи