Головна Історія Інтелігенція і влада ЦЕРКОВНО-АРХЕОЛОГІЧНІ ТА ЄПАРХІАЛЬНІ ТОВАРИСТВА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В КОНСТРУЮВАННІ ЗАХІДНИХ ОКОЛИЦЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
joomla
ЦЕРКОВНО-АРХЕОЛОГІЧНІ ТА ЄПАРХІАЛЬНІ ТОВАРИСТВА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В КОНСТРУЮВАННІ ЗАХІДНИХ ОКОЛИЦЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

В. О. Венгерська

Ключові слова: імперія, імперський простір, Правобережна Україна, церковно-археологічні, єпархіальні товариства.

Ключевые слова: империя, имперское пространство, Право­бережная Украина, церковно-археологические, епархиальные обще­ства.

Key words: Empire, imperial space, Right-bank Ukraine, church- archaeological, diocesan communities

У відповідності до конструктивістського підходу щодо яви­ща націй, запропонованого у 80-90-ті рр. XX ст. відомими американськими та європейськими дослідниками, серед яких в першу чергу варто виділити імена Б. Андерсона [1], Е. Гелнера [2], Е. Гобсбаума [3], М. Гроха [4], Е. Сміта [5] та ін., початок їх активного творіння припадає на XIX ст. Оскільки протя­гом всього «довгого» століття національне будівництво непо­дільно було пов’язане з імперіями, розглядати ці явища окре­мо практично неможливо. Яким чином формувались уявлення та окреслювалось «своє» та «чуже» в епоху раннього модерну блискуче продемонстрував Ларі Вульф [6].

Релігійний маркер дослідники традиційно відносять, поруч із мовним, територіальним (власне і як базовими державно - громадянськими), до основних ознак нації. Хоча існують і варі­ації на цю тему, однак це питання виходить за межі запропоно­ваної статті. Стосунки в модерну епоху між державною владою та релігією вибудовувались по-різному. На думку Б. Андерсо­на, в цю епоху «відбувається процес відділення державних та суспільних інститутів від релігії. Державна влада вже може обходитися без релігійного освячення. Освіта та виховання від­діляються від церковного виховання. До релігії вже не при­мушують, вона перетворюється на особисту, приватну справу» [1, с. 108].

У випадку Російської імперії віросповідання продовжувало виконувати важливу роль. У випадку так званих західних око­лиць, до яких належала і Правобережна Україна (або у відпо­відності з офіційною назвою — Південно-Західний край), на нього покладалась майже історична роль. Саме тут (а також на землях сучасної Білорусі та Литви, які також включались до «західних околиць»), на думку відомих російських дослідників М. Долбілова та О. Миллера, виникли єврейське, польське та українське питання, а також значною мірою вирішувалась і доля російських проектів нації [7].

Так званий «спадок Речі Посполитої» створював додатко­ві проблеми, пов’язані із культурними, мовними та віроспові - дальними відмінностями. Зразок подолання цих відмінностей, досягнення «руського» єднання, на думку відомого видавця XIX ст. та представника такої інтелектуальної течії, як захід - норусизм, М. Кояловича, демонструвала «Східна Росія, [в якій] ...існують загальні основи та такі сторони Руського життя, на яких об’єднуються всі Руські люди, до якого б стану вони не належали. Так, єднають їх релігійні вірування. Так, народні історичні перекази (предания) однаково говорять Руській душі як вищої, так і нищої сфери.» [8, с. 12].

Метою запропонованого матеріалу є аналіз ролі доволі спе­цифічних церковно-наукових інституцій у справі «вписування» територій Правобережної України у «загальноруський», право­славний простір та їх залучення до конструювання «західних околиць» імперії.

Історично так склалось, що значна більшість старожитнос - тей, як правило, були пов’язані із культовими спорудами, їх відповідним наповненням. Через посередництво губернських статистичних комітетів ще в 1834 р. виникає ідея залучення приходських священиків до роботи з вивчення пам’яток старо­вини на підтвердження руськості краю [9, с. 15]. Аргументація доцільності подібного підходу базувалась на такому: «Повер­тати пам’ятки із небуття найзручніше через поважне духів­ництво. Кожен із священиків цілком обізнаний із власним приходом: він відомий всім мешканцям, знає всіх власників; шанований ними та користується належною повагою та дові­рою» [9, с. 17].

Говорити про форсування процесу історичного «привласнен­ня» або «повернення» до другого польського повстання 1863 р. не доводиться. Власне і влада, як світська, так і духовна, не наполягала на активізації подібної діяльності. Повстання стало критичною точкою у доволі лояльних стосунках між владою та поляками, що знайшло відображення і в прискоренні темпів вписування «польських» територій, та видалення із «всхідних кресів» найбільших історичних цінностей.

Все, що було представлене у культових спорудах (та не лише) губерній і повітів, що тим чи іншим чином могло підтвердити руськість приєднаних земель, потребувало обліку та система­тизації. Особливо коштовні речі та історичні раритети виру­шали із «околиць» імперії до метрополій. Подібні тенденції не оминули як Південно-Західний так і Північно-Західний край, які в цілому становили «західні околиці» імперії (територій сучасних України, Литви та Білорусі). Схожість процесів, які відбувались тут, лише підтверджує наявність спільного підходу щодо формування уявлення про «руськість» як територій, так і їх слав’янського населення. Так, наприклад, в період перебу­вання М. Н. Муравйова[6] на посаді Гродненського губернатора (1831-1835 рр.) в Брест було спрямовано комісію для пошуку цінних архівних документів. Спеціально відряджені чиновни­ки працювали в архіві повітового суду, міського магістрату, Семенівського монастиря, збираючи матеріали з історії Бреста [10, с. 116]. Але і в той час чиновники мали схильність до зло­вживань владою. Найбільш цінні матеріали потрапили особис­то до Муравйова, на цьому їх слід губився.

Важливим інструментом «вписування» територій стає засно­ване 1845 р. Імператорське Російське географічне товариство. Саме ця організація належить до числа найстаріших громад­ських організацій Росії, їй належить гідне місце в довгому ланцюгу парадоксів XIX ст. Статут товариства недвозначно указував на мету його створення: «Має на меті збирати, оброб­лювати та розповсюджувати в Росії географічні, етнографіч­ні та статистичні свідчення в цілому, та, в особливості, про саму Росію, а також розповсюджувати достовірні свідчення про Росію в інших країнах» [11, с. 2]. Відгук на проголошені за­вдання знаходимо в роботах відомих представників «західних околиць»:«Російська наука не може лишатись осторонь, спо­стерігаючи поширення невірних понять про західний край Ро­сії, які розповсюджуються всією Європою та затемнюють най­більш очевидні та безсумнівні факти Західно-руської історії та життя» [12, с. 47].

За сприяння товариства була видана перша етнографічна карта Європейської Росії, яку підготував П. I. Кьоппен. «Не­зважаючи на окремі помилки, карти Кьоппена користувались значним попитом, що свідчить про важливість і актуальність для Росії подібних наукових досліджень, як і етнічного карто­графування в цілому, де вони слугували не лише науковим, але й політичним потребам свого часу» [13, с. 315].

Однак діяльність товариства не мала широкої географії. За відсутності розгалуженої мережі суто наукових організацій та необхідності збереження орієнтації на імперську уварівську ідеологему, в якій православ’ю належала помітна роль, фактич­но у всіх губерніях були створені церковно-археологічні товари­ства. Заснування у 1863 р. Подільського єпархіального історико - статистичного комітету стало однією із перших «ластівок» у цьому ланцюгу. З часом кількість організацій зросла. У 1890 р. зусиллями членів комітету в Кам’янці-Подільському було ство­рено музей. У 1872 р. при Київській духовній академії починає функціонувати Церковно-археологічне товариство. Члени Волин­ського комітету, заснування якого датується 1892 р., розробили «Програму церковно-історичного опису». Ця програма викорис­товувалась і в інших єпархіях. У відповідності до запропонова­ного підходу, об’єктами обов’язкового вивчення мали бути: при­хід, храм, церковний причт, прихожани, церковно-приходські заклади. «Архитектурним» питанням присвячувались декіль­ка пунктів: пам’ятки приходу — залишки стародавніх церков, монастирів, часовен, описування цих залишків, свідчення про них за писемними документами» [9, с. 78]. Крім того, вимага­лось описувати: придорожні хрести, часовні, цвинтарі, печери, укріплення, вали, цікаве каміння, клади та сучасні будівлі. Ба­гато уваги приділялось описуванню храмів: їх внутрішньому та зовнішньому вигляду, іконам, храмовим бібліотекам та архівам, історії створення, легендам, свідченням.

На членів товариств покладались функції пошуку, обліку, опису всіх цінностей та раритетів. Переважну більшість членів складали місцеві священики. В їх обов’язки входило і здій­снення описів кліматичних, географічних особливостей того чи іншого поселення. Антропологічні оцінки та параметри також мали бути представленими у звітах. Результатами діяльності священиків стали звіти, періодичні публікації, в основному на сторінках губернських «Єпархіальних відомостей». Якість підготовлених текстів, аналіз економічної та соціальної специ­фіки того чи іншого населеного пункту, психологічні та пове - дінкові характеристики, якими наділялись місцеві мешканці, засвідчує факт залучення до справи справжніх ентузіастів, до того ж найбільш освічених. Інформація, яка представлена у чисельних справах фонду 2205 Центрального історичного архі­ву у Києві, стосується серед іншого і характеру освіти не лише священиків, а й псаломщиків, інших представників к ліру. Йшлося, принаймні, про її наявність та фахову відповідність. Як правило, серед закладів освіти, в яких навчались служителі культу, називались духовні семінарії, спеціальні училища, як, наприклад, Бриківське Кирило-Мефодіївське училище Волин­ської губернії та ін. [14]

Як вже зазначалося, на сторінках губернських «Єпархіаль­них відомостей» знаходили відображення результати найбільш цікавих досліджень. Так, імена священиків, які публікувались на сторінках «Волинських єпархіальних ведомостей» (почали видаватись з 1866 р.), з часом стали доволі відомими. Навіть більше в контексті краєзнавчих досліджень (ніж церковної ді­яльності), до яких вони опинились долученими. Це, в першу чергу, Аполлон Сендульський, Василь Пероговський, Андрій Хойнацький та ін. Всі вони стали співавторами «Матеріалів для історико-статистичного опису Православних церков Волин­ської Єпархії» [15].

В описах у більшості випадків зверталась увага на те, що у волинських селах, які ставали об’єктами досліджень, хра­мові споруди протягом тривалого часу належали уніатським церквам. Після офіційної заборони уніатства в Роійській імпе­рії у 1839 р. відбувається поступовий процес переходу храмів з прихожанами у православ’я. Дивним виглядає те, що практич­но у всіх випадках, говорячи про час переходу у православ’я, священники наполягали на тому, що він невідомий. На нашу думку, подібне трактування є типовим прикладом впливу на формування історичної пам’яті, складно повірити, що названі священики, які у своїх текстах демонстрували високий рівень освіти (несподівано для осіб духовного сану вільно оперували географічними, геологічними та топографічними категоріями і поняттями, та не лише), не могли не знати про дату офіційної заборони уніатської церкви.

Свідченням доволі слабких результатів щодо попередніх зу­силь, спрямованих на русифікації краю, фактично протягом більшої частини XIX ст., стали окремі положення, висловлені у вітальному слові, проголошеному під час відкриття Волинсько­го давньосховища у 1894 р. В цій промові, в черговий раз, були окреслені завдання на повернення в русло руськості «ісконно руського краю». Дозволимо собі доволі довгу цитату, оскільки складно викинути слова «із пісні»: «Чи можемо ми з достат­ньою переконливістю зазначити роль волинського дворянства в захисті православ’я та національності руської, прослідку­вати процес полонізації та окатоличення його? Чи знаємо ми хоча б трохи історію наших монастирів, наших храмів, — цих центрів релігійного та розумового життя руського народу? Не лише історії рідного краю не знаємо ми тепер, але багато чого назавжди залишиться нам невідомим. Не вистачає джерел, пам’яток старовини, багато яких назавжди втрачені. Зібрати те, що залишилось, та за можливістю розробити те, що міс­титься у збережених пам’ятках і складає наше завдання. Від моменту возз’єднання Волині з Російською імперією іде процес нового обрусіння споконвічно руського, православного краю, але неможливо сказати, що цей процес закінчився в наш час. Навіть в народних пережитках неможливо не помітити впливів унії та панів поляків. Чим швидше закінчиться цей процес, тим краще. Але для цього потрібно вчити народ його історії, переконувати і інтелігенцію і простий народ, що Волинський край — край споконвічно руський, православний, що у мож­ливій цілковитій асиміляції з великою батьківщиною руською єдина запорука майбутнього благоустрою та процвітання краю. Ми маємо сприяти цьому усіма засобами, які від нас залежать: шляхом наукової розробки історії місцевого краю, шляхом ви­дання та розповсюдження серед народу загально досяжних іс­торичних брошур та зображень пам’яток руської, православної Волинської старовини, нарешті шляхом зібрання та збережен­ня тих німих історичних пам’яток... Працюючи у цьому на­прямку, ми будемо сприяти завданням уряду та православної церкви, це є священним обов’язком кожної руської людини» [16, с. 155-156].

Звіт про стан Волинського церковно-археологічного товари­ства в 1895 р. відображає певну невідповідність між проголоше­ними державою завданнями щодо зусиль, спрямованих на закрі­плення «руськості» краю, та реальною фінансовою підтримкою, без якої жодні серйозні наукові дослідження неможливі, тим більше реалізація важливих, з державної точки зору, проек­тів. Суми, які відображені у річному звіті товариства, свідчать, що основні надходження поступали за рахунок членських вне­сків та пожертв з боку духівництва єпархії. Лише за 1894 р. ця сума склала разом із процентами від капіталів товариства 806 р. 13 коп. А на будівництво приміщення для давньосховища були виділені кошти з накопичень попередніх років (і у цьому випад­ку не йшлося про державне фінансування) у розмірі, який пере­більшував 6 тис. руб. (!). Звіт завершував висновок щодо необ­хідності «посильної участі всіх класів Товариства для розвитку та розробки історії рідного краю» [16, с. 163-164].

Підсумовуючи викладене у статті, зазначу таке. По-перше, активне включення церковних товариств та їх членів в кон­струювання історичної памяті. По-друге, держава, як політич­ний інститут, доволі формально підтримувала цю діяльність. Це проявлялось як в її недостатньому фінансуванні, так і в тому, що, попри всі зусилля, на Правобережжі зберігалась вір­ність «польській» традиції — як у випадку католицизму, так і в інших проявах життєдіяльності. Подальших досліджень по­требують особливості стосунків між династійною владою та від­носно слабкими паростками громадських інституцій (не лише церковних товариств), неузгодженість інтересів яких мала до­волі плачевні наслідки для імперії.

Джерела та література

1. Андерсон Б. Уявленні спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму/ Б. Андерсон. — K.: Критика, 2001. — 271 с.

2. Гобсбаум Е. Вік екстремізму: коротка історія XX в., 1914-1991/ Е. Гобсбаум. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 2001. — 543 с.

3. Гелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм: пер. з анг./Е. Гел - нер. — К.: Таксон, 2003. — 300 с.

4. Грох М. Исторические предпосылки «национализма» в центрально - и восточноевропейских странах / Национализм в поздне - и постко - мунистической Европе: в 3 т. — Т.1/ Под общ. ред. Э. Яна. — М.: РОССПЭН, 2010 — С. 107-122.

5. Сміт Е. Національна ідентичність/Е. Сміт. — K.: Основи, 1994. — 217 с.

6. Вульф Л. Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідо­мості епохи Просвітництва/Л. Вульф. — K.: Критика, 2009.

7. Долбилов М. Западные окраины Российской империи/ М. Долби - лов, А. Миллер. — М.: Новое литературное обозрение. — 2006. — 606 с.

8. Коялович М. Лекции по истории Западной России/ М. Кояло - вич. — М.: Тип. Бахметьева, 1864. — 124 с.

9. Викул П. О. По поводу столетия возсоединения Подолии с Россией. 1783-1893. Прошедшее Подолии. «Отторжение возвратих»/П. Ви - кул. — Каменец-Подольский, 1893. — 196 с.

10. Батюшков П. Н. Белоруссия и Литва. — Вильно, 1892. — 396 с.

11. Устав Императорского русского географического общества. — СПб: Тип-я Мин-ва внутренних дел, 1850 [Електронний ресурс]: Режим доступу: Www. dlib. rsl. ru/view. php? path.

12. Коялович М. Документы, объясняющие историю западно-русского края и его отношение к России и к Польше. Напечатано по опреде­лению Археографической комиссии. Историческое исследование о Западной России, служащее предисловием к собранию докумен­тов/ М. Коялович. — СПб: в типографии Эдуарда Прада, 1865. — 167 с.

13. Imperium inter pares: роль трансформеров в истории Российской империи (1700-1917).: Сб. статей/ Ред Мартин Ауст, Р. Вульпиус, А. Миллер. — Витаутас Петронис. Pinge, Divide et impera: вза­имовлияние этнической картографии и национальной политики в позднеимперской России (вторая половина XIX в). С. 308-329. — М.: Новое литературное обозрение, 2010. — 392 с.: ил.

14. Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі ЦДІА). — Ф.2205. — Оп. — 1. — Спр. — 411.

15. Костриця М. Ю. Волинське церковно-археологічне товариство та його роль у розвитку краєзнавства / М. Ю. Костриця // Краєзнав­ство. — 2005. — № 1-4. — С. 43-50.

16. Міщук С. М. Рукописні та книжкові зібрання Волині у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: істо­рія, склад, наукове дослідження. Додаток 1. /С. М. Міщук. — К.,

2007. — 240 с.

Анотації

Венгерская В. А. Церковно-археологические и епархиальные общества Правобережной Украины в конструировании западных окраин Российской империи.

Хотя в Европе ХІХ в. значительно уменьшилась роль рели­гии, ограничилось ее влияние на политическую сферу и светскую жизнь, в условиях Российской империи православие по-прежнему занимало видную роль. В первую очередь, речь шла о такой его функции, как неотъемлемый атрибут «русскости». Автора статьи интересовали методы её реализации, которые в контексте «оттор­жение возвратих» ставились перед церковно-археологическими и другими подобными обществами светской и церковной властью. Не меньший интерес представляли и реальные, а не декларируемые формы поддержки подобных организаций (и программ, реализаци­ей которых они занимались) со стороны власти.

Vengerska V. А. Church-archaeological and diocesan communities of the Right-Bank Ukraine in the construction of the western border­lands of the Russian Empire.

Although in Europe in the 19th century they significantly mod­erated the importance of religion and its impact on the political sphere and secular life, in Russian Empire the Orthodoxies continued to play a prominent role. First of all it was the performance of such a function as inherent «Russian-ness». The author of the article inves­tigates objectives and ways of this function’s realization which were prescribed by the government in the context of «return, reunion» to the clerical and archaeological societies and the like. Of no less inter­est were real instead of declared forms of support of such structures (and programs, implementation of which they were taking care of), by the authorities.


Похожие статьи