Головна Історія Інтелігенція і влада ВНЕСОК НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ У ПРИЙНЯТТЯ ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ “ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ”
joomla
ВНЕСОК НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ У ПРИЙНЯТТЯ ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ “ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ”
Історія - Інтелігенція і влада

Н. М. Кіндрачук (Дяченко)

Об’єктивні регресивні процеси в соціально-економічному

І політичному житті колишнього Радянського Союзу в кінці 80-х років XX ст. активізували суб’єктивний фактор у бороть­бі за національну незалежність в його республіках. В Україні прапор боротьби за незалежність і суверенітет підняла громад­сько-політична організація Народний Рух України та очолила національно-демократичний рух за відродження української національної державності.

Найкращим доказом актуальності й ефективності діяльності Руху було прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою України “Декларації про державний суверенітет України”. Це досягнення українського народу стало яскравим здобутком бо­ротьби Народного Руху України за кращу долю вітчизни, у програмі якої була вимога суверенітету України.

В умовах незалежності України дана тема є надзвичайно актуальною і вимагає особливого підходу у вивченні, адже до­слідження процесів українського державотворення, боротьби за відродження державності українського народу на всіх ета­пах завжди залишається в центрі уваги багатьох науковців, істориків та політологів.

Питання участі НРУ в прийнятті Декларації про державний суверенітет України частково висвітлено в дослідженнях з іс­торії Руху. Це праці таких авторів, як М. Прокоп [1], Г. Гонча­рук [2], О. Бойко [3], С. Бондаренко [4], Ю. Діденко [5]. Однак поза увагою дослідників залишився цілий ряд аспектів дослід­жуваної проблеми, які вимагають подальшого опрацювання, зокрема, вивчення основних напрямків практичної діяльності НРУ, виявлення та розгляд необхідних тактичних кроків Руху у розробці та прийнятті “Декларації про державний суверені­тет України”, вміння відстояти власну позицію, тощо. Це дає можливість продовжити роботу у цьому перспективному на­прямку.

Отже, метою даної статті є вивчення та дослідження внеску Народного Руху України у прийняття “Декларації про держав­ний суверенітет України”, яка фактично ознаменувала першу перемогу рухівців у змаганнях за відродження власної націо­нальної державності.

Організація багатотисячних маніфестацій, мітингів, демонс­трацій, численні акції членів Руху, авторитет якого стрім­ко зростав, сприяли тому, що наприкінці 1990-х — початку 1991 рр. почався процес формування коаліції національно-де­мократичних сил із розрізнених товариств, спілок, організа­цій та неформальних груп. У нового покоління українських патріотів залишався єдиний варіант боротьби за здобуття Ук­раїною незалежності — еволюційний, парламентський. Якщо раніше статті, програми, промови на мітингах чи передвиборні листівки НРУ пропонували зміни чи закликали до них, то те­пер з’явилися також закони й постанови, які ті зміни здійсню­вали, вже не тільки окреслюючи бажану незалежну державу, а й творячи її. Саме ця законотворчість стала формою реалізації незалежницьких і демократичних ідей опозиції та водночас їх засвоєння й трансформації номенклатурою. Одним із важливих напрямків формулювання й одразу ж реалізації ідеї державної незалежності було творення самого парламенту як важливої передумови й складника демократії.

Так, 6 червня 1990 року у Верховній Раді було сформова­но демократичне депутатське об’єднання — Народну Раду, яка складалася здебільшого з членів Народного Руху України.

У прийнятій 6 червня Демблоком декларації зазначалося: “най­більш правильною тактикою демократичної меншості Верхов­ної Ради вважаємо перехід до конструктивної парламентської опозиції, яка буде організовано оформлена у вигляді Народної Ради. Головне її завдання — вироблення власних рішень та законопроектів, у тому числі альтернативних, які б максималь­но відповідали інтересам народу України” [6]. Прихід опозиції в органи влади дав першу нагоду перевірити на практиці її здатність утілювати в життя програмові гасла НРУ та вірність проголошуваним демократичним засадам.

Народна Рада вимагала рішуче декларувати намір України стати незалежною й для цього успішно використовувала про­цес законотворення. З огляду на це вузловими питаннями на сесіях Верховної Ради стали: робота над новою Конституцією УРСР; подолання кризових явищ в економіці та соціальній сфері шляхом реалізації економічного суверенітету республі­ки; розширення повноважень органів місцевого самоврядуван­ня; налагодження зв’язків з парламентами республік, які про­тиставляли себе союзному центру. Та саме головне, завдячуючи діяльності Народної Ради в парламенті, більшість членів якої складали представники Народного Руху України, була при­йнята “Декларація про державний суверенітет України” від 16 липня 1990 року та ряд інших законопроектів, що суттєво вплинули на перебіг подій в Україні [7].

Першою аналогічний документ ще у листопаді 1988 р. при­йняла Верховна Рада Естонської РСР, а вже через рік ідея створення суверенної української держави була проголошена головною метою діяльності новоствореної опозиційної масової політичної організації — НРУ. Своєрідну роль каталізатора парламентської діяльності в Україні зіграв й факт прийняття

12 червня 1990 р. Декларації про державний суверенітет Вер­ховною Радою Російської Федерації.

Вже 28 червня Верховна Рада УРСР почала розгляд питан­ня про державний суверенітет республіки. Обговорення було довготривалим, бурхливим і тягнулося більше півмісяця. Крім основного, офіційного проекту, було ще шість альтернативних. Декларацією про суверенітет українські парламентарі хотіли продемонструвати своєму народові, центрові й світові намір пе­рейти від формального до реального повновладдя держави та її найвищих органів. Керівник робочої групи для підготовки про­екту документа депутат Сергій Дорогунцов визнавав парадок­сальність ситуації, коли проголошений Конституцією суверені­тет потребує якихось підтверджень, — адже “жодна держава світу не мала закону про державний суверенітет. Це природна властивість кожної держави, її суверенітет відображений у її Конституції. Інша ситуація виникла у нас... Україна — скла­дова частина СРСР, і хоч в Конституції записано, що вона суве­ренна республіка, але це формальний запис, і ніякої незалеж­ності, верховенства своєї влади вона не мала і не має досі”. Аби декларативності суверенітету могла покласти край декларація, проектом передбачалося в останній статті вказати, що “вона має силу конституційного закону і повинна бути покладена в основу майбутньої Конституції і принципів, які ми висунемо на переговорах з іншими республіками щодо укладення нового Союзного договору” [8]. Тобто Декларація мала стати своєрід­ною тимчасовою, перехідною конституцією України, лаконіч­ним і цілісним формулюванням державної ідеї. Як окреслив це Степан Хмара, “ми повинні проголосити свої бажання і на­міри: якою ми хочемо бачити, що ми хочемо створити і в якій державі ми хочемо жити” [9]. В преамбулі даного документу Народна Рада хотіла записати одвічне прагнення українців до незалежності, а її опоненти — намір залишитися в Союзі на засадах майбутнього договору. Відтак ухвалили обійтися й без того, й без іншого [10].

Варто підкреслити, що на драматургію подій у сесійній залі суттєво вплинула ціла низка факторів, яка надала динаміки політичному процесові і певною мірою змінила розклад сил на користь парламентської меншості. Першим з них став демарш депутатів-комуністів та їх лідера В. Івашка — 2 липня у Мос­кві відкрився XXVIII з’їзд КПРС, на який як делегати відбули 63 народні депутати Верховної Ради УРСР. Ця акція виклика­ла бурхливу реакцію у сесійній залі.

5 липня активний член Руху В. Чорновіл виголосив за­яву, в якій висувалася вимога негайного відкликання всіх депутатів — делегатів з’їзду КПРС для участі у роботі Вер­ховної Ради України, в разі її невиконання ставилося пи­тання про зміну керівництва українського парламенту і на­лежну оцінку виборцями таких дій депутатів. Голосування показало, що абсолютна більшість народних депутатів, які перебували у сесійній залі, почала усвідомлювати пріоритет­ність національних інтересів: ідею відкликання підтримали понад 300 депутатів, у тому числі 200 комуністів. Реагуючи на це рішення, основна частина делегатів партійного з’їзду повернулася до парламентської роботи. Однак це не вичерпа­ло інциденту, адже 11 липня у Верховній Раді пролунала сен­саційна заява В. Івашка про свою відставку з посади голови українського парламенту.

Очевидно, найбільш радикальну позицію зайняли мітингу­ючі напередодні прийняття Декларації. Так, 15 липня у Києві відбувся 3-тисячний мітинг, організований Спілкою демокра­тичних сил України, учасники якого закликали киян надати підтримку Народній Раді при голосуванні за “Декларацію про суверенітет України”, а в разі спроби більшості блокувати при­йняття цього документу кинути роботу і, наслідуючи досвід “Празької революції”, багатотисячною колоною вийти до Вер­ховної Ради [11].

На мітингу висувалось два альтернативних шляхи боротьби за демократичну владу. Перший передбачав у разі неприйнят­тя Декларації на основі результатів поіменного голосування з приводу цього документа ініціювання збору підписів з метою відкликання кількох десятків народних депутатів комуністич­ної більшості. Другий — термінове одночасне створення на всіх підприємствах страйккомів, їх регіональна та республіканська консолідація з метою проведення всеукраїнського політичного страйку, який би зміг у разі необхідності паралізувати життя республіки [12].

За цих обставин 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР при­йняла доленосний юридичний документ — “Декларацію про державний суверенітет України”, що стала юридичною базою для реформування та модернізації вітчизняного законодавства і державних структур, створила юридичні засади для розгор­тання державотворчого процесу та реалізації на практиці ук­раїнською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. В ній зазначалося “Українська РСР, як суверенна національна держава, розвивається в існуючих кордонах на основі здійснен­ня українською нацією свого невід’ємного права на самовизна­чення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу” [13].

Це був великий успіх державотворчої активності демокра­тичної групи народних депутатів України — Народної Ради, ос­нову якої становили висуванці Руху. Один із визначних членів НРУ Левко Лук’яненко відмітив, що коли б не було по всій Україні широкого руху за самостійність, не з’явилася б Де­кларація про державний суверенітет України: “Без боротьби демократичних сил все б зайшло в глухий кут” [14].

За цей документ проголосувало 355 депутатів, у тому числі майже вся “група 239”. Характеризуючи атмосферу, що панува­ла в сесійній залі, та суть події, яка відбулася, депутат О. Коцю­ба зазначив: “Сьогодні з’єдналися навіть ті, хто мав різні точки зору... Ми взяли Бастилію мирним, парламентським шляхом” [15]. “Тут зібралися однодумці, — твердив І. Юхновський. — Всі ми хочемо суверенної України, і ми добилися свого. Були татари, була Хмельниччина, були війни, все було на шляху до свободи. Тепер перед нами безмежне поле роботи” [16].

В заяві Центрального Проводу Народного руху України за­значалося, що Декларація 16 липня 1990 року стала в один ряд із такими документами, як IV Універсал Центральної ради 22 січня 1918 року чи Акт відновлення Української держа­ви 30 червня 1941 року [17], адже у Декларації вперше після тривалого періоду тоталітарної диктатури та імперського па­нування проголошено верховенство влади українського народу на своїй території. Це був значний крок до Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, який остаточно завершив період національно-визвольної боротьби НРУ за неза­лежну українську державу [18].


Об’єктивно оцінюючи значення та роль Декларації, член НРУ І. Драч зазначав: “.До цього документа ми повинні ста­витися із належною поштивістю і пошаною, але разом з тим ставитися і з розумінням того, що це є практично лише поча­ток, лише заспів до тої величезної і грандіозної роботи, яка називається творенням Української суверенної держави” [19]. Любомир Сеник, голова Львівської крайової організації Руху, теж зазначив, що Декларація ще не є реальним суверенітетом, але вона засвідчує перший крок до незалежності [20]. Богдан Горинь, голова Львівської обласної організації УРП, народний депутат України, теж висловив своє бачення Декларації, яка, на його думку, стала своєрідним компасом у прийнятті законів Верховною Радою України, у протистоянні імперським планам Кремля. “Але Декларація — це тільки проголошення намірів, які ще треба реалізувати. Дистанція між наміром і його реалі­зацією — це чи не найважливіший період у нашій історії, який доведеться ще пережити. І треба з’єднати сили, щоб реалізува­ти ці атрибути, які закладені в Декларації. А тоді ми зможемо відсвяткувати справжнє і найбільше свято України — День Не­залежності” [21].

Силами осередку НРУ с. Братківці, що на Івано-Франків - щині, 18 жовтня 1990 р. встановлено пам’ятний знак на честь проголошення Декларації про державний суверенітет — хрест із написом “Віра — це життя. В честь вільної України” [22].

16 липня 1991 року у Львові на проспекті Свободи з нагоди першої річниці прийняття Декларації відбулося велелюдне віче під гаслом “Від Декларації про державний суверенітет — до не­залежності України”, на якому Микола Горинь, заступник го­лови Львівської обласної Ради, відмітив, що Декларація — це перша перемога демократичної опозиції на парламентському рівні [23].

Отож, найяскравішим досягненням Народного Руху Украї­ни було прийняття під його тиском Верховною Радою 16 лип­ня 1990 р. “Декларації про державний суверенітет України”, яка стала юридичною базою для реформування та модернізації вітчизняного законодавства і державних структур, створила юридичні засади для розгортання державотворчого процесу та реалізації на практиці українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.

Члени Руху вимагали як найшвидшого надання Деклара­ції сили закону, доповнення її Декретом про владу та початку розробки й ухвалення низки інших законів, які б конкретизу­вали та радикалізували проголошений суверенітет. Таким чи­ном, завдяки активним діям Руху в республіці було здійснено перші реальні кроки на шляху переходу від тоталітаризму до демократії.

Джерела та література

1. Прокоп М. Напередодні незалежності України. Нью-Йорк — Львів,

1993. — 646 с.

2. Гончарук Г. І. Народний Рух України: Історія. — Одеса: Астро­принт, 1997. — 380 с.

3. Бойко Олександр. Історичні обставини прийняття Декларації про державний суверенітет України // Людина і політика. — № 4. — 2002. — С. 63.

4. Бондаренко С. В. Народний Рух України та його роль у національ­но-політичному житті наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX століття: Автореф. дис. канд. іст. наук. — Чернівці, 2006. — С. 13.

5. Діденко Ю. В. Народний Рух України у державотворчих процесах України (1989-2002). — Одеса: Астропринт, 2006. — 174 с.

6. Декларація Демократичного блоку // Літературна Україна. —

1990. — 14 червня. — С. 1.

7. Ю. Діденко. Рух — вагомий фактор української держави // Ук­раїнський Південь. — 1994. — № 30. — 15 вересня — С. 1.

8. Молодь України. — 1990. — 28 травня. — С. 2.

9. Перша сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скли­кання. Бюлетень № 53. — С. 31.

10. Перша сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скли­кання. Бюлетень № 61. — С. 39.

11. І. Драч. Рух не вичерпав себе і має майбутнє // Народна газета. — 1992. — № 1. — Лютий. — С. 2.

12. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. 1. Документи центрального відділу ЦК Компартії України. 1986-1991 рр. — Оп. 32. — Спр. 2874. / Інформація про оператив­ну ситуацію у республіці, від 16 липня 1990. — Арк. 132.

13. Михайло Поліщук. Національна держава. Українська кратополі - тика // Нація і держава. — 2006. — № 23. — 13 червня. — С. 6.

14. Літературна Україна. — 1990 — 18 липня. — С. 2.

15. Гаман В. Україна, 16 липня... Нотатки парламентського оглядача // Комуніст України. — 1990. — № 9. — С. 8.

16. Радянська Україна. — 1990. — 17 липня. — С. 3.

17. Заява Центрального Проводу Народного руху України // Голос України. — 1990. — № 131. — 17 липня. — С. 3.

18. Заява Центрального Проводу Народного руху України // Голос України. — 1990. — № 131. — 17 липня. — С. 3.

19. Про незалежність, якої ще немає // Літературна Україна. —

1990. — 30 серпня. — С. 6.

20. День Незалежності ще маємо вибороти // За вільну Україну. —

1991. — 18 липня. — С. 1.

21. Рух-прес повідомляє // Народна газета. — 1991. — № 19 (27). — 16 грудня. — С. 1.

22. На зорі національного відродження: Тисминецька районна ор­ганізація Народного Руху України. — Івано-Франківськ, 2001. — С. 25.

23. День Незалежності ще маємо вибороти // За вільну Україну. — 1991. — 18 липня. — С. 1.

Анотації

Киндрачук (Дьяченко) Н. М. Вклад Народного Руха Украины в принятие Верховным Советом Украины “Декларации о государс­твенном суверенитете Украины”.

В данной статье показан вклад Народного Руха Украины в при­нятии 16 июля 1990 р. Верховным Советом Украины Декларации о государственном суверенитете Украины. Это достижение украин­ского народа стало наилучшем доказательством актуальности и эф­фективности деятельности руховцев, значительным достижением в борьбе НРУ за полную свободу и независимость Родины.

Kindrachyk (Diachenko) N. M. The contribution of Narodnyi Rukh Ukrainy to the adoption of the Declaration of the State Sover­eignty of Ukraine by the Supreme Council of Ukraine.

The article shows the contribution of the Narodnyi Rukh Ukrainy to the adoption of the Declaration of the State Sovereignty of Ukraine by the Supreme Council of Ukraine on July 16, 1990. This achievement of the Ukrainian nation has become the best argument for the relevance and effectiveness of the Rukh’s activity, a bright achievement in the Rukh’s struggle for full freedom and independence of the Motherland.