Головна Історія Інтелігенція і влада РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ В ПРОЦЕСАХ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ У СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ ХІХ-ХХ СТ
joomla
РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ В ПРОЦЕСАХ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ У СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ ХІХ-ХХ СТ
Історія - Інтелігенція і влада

О. М. Кожем’якіна

Черкаський державний технологічний університет

Загальновідомо, що однією з головних і ключових умов, що ви­значають тенденції розвитку суспільства, є суб’єкти, які формують національну ідею, ініціюють ті чи інші соціально-політичні, еконо­мічні, культурні та інші перетворення, виконують організуючу, ці - лепокладальну, націотворчу функції. Як такий суб’єкт ми розгляда­ємо національну еліту, з якою в Україні завжди існувала проблема — проблема з провідною верствою, здатною вирішити складні завдан­ня у конкретній історичній ситуації і взяти на себе відповідальність за долю народу. Сьогодні це є одним із найскладніших та найболючі­ших процесів — формування нової політичної еліти.

Складним є і питання щодо ролі інтелігенції як частини інтелек­туальної еліти. За словами І. Франка, важливим дієвим завданням, яке постає перед українською інтелігенцією, є витворення “з величе­зної етнічної маси українського народу української нації, суцільно­го культурного організму, здібного до самостійного культурного і по­літичного життя, відпорного на асиміляційну роботу інших на­цій” [1]. Саме інтелігенція визначатиме відродження і консолідацію нації. Постає також питання, яке місце займає інтелігенція в дер­жаві, тобто відношення: народ — інтелігенція — влада; і чи повинна інтелігенція обов’язково бути в опозиції до влади, стимулюючи остан­ню до кращої діяльності? Яку ж роль відіграє еліта в суспільстві?

Як стверджує М. Шлемкевич, світоглядні шукання національно­го рівня, взагалі світоглядні проблеми — це не проблеми мас. Маси оглядаються на свою провідну верству, вони шукають у неї відповіді на сумніви, що мучать [2].

Щодо термінології, то в багатьох дослідженнях спостерігаємо такі визначення “еліти”: як більш якісна група інтелігенції; як активна меншість, що створює нації та держави; як провідна авторитетна вер­ства; як кращі представники суспільства. Взагалі слово “еліта” в пе­рекладі з французької мови означає “краще, добірне, вибране”. Тому суть елітизму полягає в тому, що державою керує найбільш цінна для суспільства група людей, що протистоїть масі та володіє особли­вими, визначними якостями. В цьому значенні близьким до поняття “еліта” є термін “аристократія”, що відображає “владу кращих” [3].

Аналізуючи сучасну соціально-політичну ситуацію в Україні, спо­стерігаємо безліч проблем: дефіцит справжньої націосвідомої полі­тичної еліти, що відрізняється енергійністю, творчою активністю, розумно спрямованою діяльністю, що має довгостроковий характер

І орієнтується на перспективу. Виникає взагалі проблема з “елітар­ністю” нашої еліти. Сучасна політична еліта неоднорідна, не має ре­ального впливу на маси, в своїй діяльності керується переважно вла­сними інтересами і реалізує в цій діяльності лише свої приватні по­треби.

Отже, сучасна еліта визначається переважно за формальною, а не ціннісною ознакою. Про це свідчить досить низький рівень довіри до еліти, яка не має справжнього авторитету. Адже справжню довіру визначає лише поєднання високого професіоналізму та відповідних моральних якостей представників еліти. За твердженням Ф. Фукуя - ми, саме рівень довіри, ключовими показниками якого є авторитет та міра відповідальності, визначає прогрес, успіх самореалізації кон­кретного суспільства [4].

Численні дослідники української історико-культурної спадщини (зокрема, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький, Д. Донцов та ін.) визнають демократичний, а не елітарний характер становлення української культури, поясню­ючи причину невдач національно-державного розвитку відсутністю національно свідомої політичної еліти.

І. Лисяк-Рудницький, досліджуючи процес становлення україн­ської нації як історичної одиниці, розрізняє поняття “народ” та “на­ція”. Під “народом” вчений розуміє одиницю етнічну, під “нацією” — політичну. “Нація — це колектив людей, що хочуть бути держа­вою” [5]. Народ формується під впливом певних чинників, переваж­но підсвідомих, сукупністю об’єктивних прикмет, до яких можна від­нести походження, мову, побут, своєрідний спільний стиль, що про­низує все життя даного колективу й надає йому одностайний (прос - тірно й часово) “народний характер” [6]. Натомість існування нації спирається на свідому волю її членів. Націю творить свідоме напру­ження, хотіння бути політичною одиницею. Хоча приналежність до нації зумовлена випадковою обставиною — народженням, поведінка людини є все ж свідомим вибором. Якщо людина не хоче виконувати обов’язків, пов’язаних з приналежністю до нації, якщо вона саботує закони, не почуває себе відповідальною за долю колективу, займає сторонню позицію “моя хата скраю” — тоді вона ділом засвідчує, що вона “не дорожить ані своєю приналежністю до нації, ані самим жит­тям нації” [7]. Якщо більша частина нації охоплена такими настроя­ми, тоді, на думку І. Лисяка-Рудницького, вона засуджена на загла - ду. Отже, нація і народ — не тотожні явища. Народ є суспільним яви­щем, незрівнянно старшим і тривалішим, ніж нація. Тому життєва сила нації релятивно менша, порівняно з народом. Чужинське заво­ювання саме по собі ще не означає смерті нації, але може до цього призвести. Можливі декілька варіантів: винищення провідної верс­тви, що є носієм політичного хотіння; добровільна капітуляція даної провідної верстви, прийняття нею якоїсь нової, чужої національно - державної ідеології; загальне ослаблення того “свідомого напружен­ня”, що творить саму націю. Але нація переважає народ великими політичними та культурними досягненнями, тому вона — вищий щабель суспільного витвору [8].

Щодо постання української нації, І. Лисяк-Рудницький розмежо­вує процеси формування українського народу та української нації. Він говорить про “континуїтет у минувшині українського народу”, безпе­рервна лінія його розвитку тягнеться від давнини аж до сучасності [9]. В історії ж української нації цієї тяглості бракує. Як зазначає вчений, українська нація вже вмирала двічі і двічі відроджувалась. Освічені прошарки суспільства в періоди “завмирання”, кризи нації стояли на інших державно-національних платформах. Нація ж проявляється окремою політикою та окремою високою культурною творчістю. Саме в цій історичній, національній перервності, “дисконтинуїтеті” і лежить головна причина хронічної політичної недозрілості українського сус­пільства, його інфантильності та примітивізму [10].

У цьому контексті доречно також звернутись до розгляду кон­цепції В’ячеслава Липинського, який дослідив роль еліти в процесі національного державотворення. Щодо ставлення до творчості

В. Липинського, то спостерігаємо різні — схвальні та заперечні — відгуки. Цікавою є думка Є. Пизюра, який називає ідеї Липинського “українським політичним міфом” — міфом, “що має силу і дар поло­нити тих, що з його політичним світоглядом не мусять погоджува­тись” [11]. За висловом В. Липинського, його “Листи до братів-хлі - боробів” постали з великого болю по руйнації всіх надій. І тому за­пропонована ним політична теорія, що відображає шлях до відро­дження нації, план ідеального ладу для України, може стати справ­жнім дороговказом на шляху сучасних процесів державотворення.

Центральною темою його історіософії є національне відродження України, яке базується на творчому відтворенні традицій. Д. Чижев - ський називає В. Липинського консерватором, аристократом, націо­налістом за тими основами, які філософ вважає підвалинами усяко­го історичного життя, а саме: традиція, аристократія, нація [12]. В традиції філософ вбачає не гальмівний, консервативний чинник, а “творчий характер”, рухливі елементи, що забезпечують реалізацію функцій формування української держави та української нації. На­ція, за В. Липинським, є перш за все утворенням політичним, а не етнічним, єднальним чинником виступає відчуття власної території, почуття спільності, любов до своєї землі (славетний український “ан - теїзм”) незалежно від етнічної приналежності. До речі, вчений вва­жає, що кожен народ має лише таку традицію, яку він сам собі ство­рив протягом віків, “яку нація сама собі в своїй історії витвори­ла” [13]. Аналогічно і щодо еліти: народ, який не може створити вла­сної дієвої провідної верстви, приречений на занепад або на підко­рення чужій аристократії. Тому, враховуючи традицію, народ в си­лах забезпечити собі таке майбутнє, яке відповідає його ідеалам та прагненням. Нищити свою власну національну традицію тому, що в ній є помилки, це означає, на думку вченого, не будувати, а руйнува­ти націю, нищити самих себе.

Людину В. Липинський бачить активною, вільною особистістю, яка має самостійну і самоцінну цінність, а засади етики і моралі вва­жає домінуючими над інтересами держави. Внутрішню працю, тоб­то таку, яка є консолідацією і внутрішньою інтеграцією для нації, він вважає набагато важливішою за працю зовнішню. Під внутрі­шньою працею він розуміє виховання “спокійних, твердих та завзя­тих будівничих своєї держави” [14], це безмірно тяжке завдання при­пало на долю сучасним українським поколінням.

Однією з ключових в концепції В. Липинського є думка щодо ролі еліти в процесах державотворення: відродження нації повинне по­чинатися з відродження еліти, що володіє моральним авторитетом. Нова еліта має сформувати в собі особливі прикмети — рицарські та благородні, які забезпечать подолання анархії, хамства та зрадницт­ва. Еліту В. Липинський називає національною аристократією, ак­тивною меншістю, правлячою та провідною верствою (без огляду на походження), групою найкращих людей нації, і саме їх він наділяє функціями формування нації, її організації та управління, а також вироблення національної ідеї. Еліта має складатись зі “старих та но­вих панів”, тобто зі статичних та динамічних елементів, враховую­чи традиційні та прогресивні чинники, а також представляти всі су­спільні верстви та класи. Таким чином, за В. Липинським, аристок­ратія забезпечує розвиток нації та держави на основі правління кла - сократії.

Щодо інтелігенції, то їй В. Липинський відводить роль лише по­мічника національної аристократії або посередника між елітою та народом. За виключенням, можливо, такої інтелігенції, “яка спро­можна дати своїй нації одну об’єднуючу політичну ідеологію, а не жити з паразитарного роз’єднання нації на безліч партій та ідеоло­гій” [15].

Всі свої сподівання на покращення долі України Липинський на­кладає не на своїх сучасників, а на майбутні українські покоління, які зможуть краще зрозуміти, оцінити, творчо перетворити суспіль­ну і культурну спадщину попередників. Отже, завданням для май­бутніх поколінь є формування, вирощування власної еліти, спромо­жної “повернути органічну структуру українській нації” [16].

Відродження нації неможливе без любові до неї, без уваги до куль­турної спадщини, без романтичного ставлення до образу волі і неза­лежності, які проходять через всю історію України. В іншому випад­ку, за образним висловом В. Липинського, залишається тільки обо­лонка, “мертва шкаралупина без зерна” [17], викидається живий тво­рчий зміст поняття нації. Мислитель закликає, навіть застерігає: “Щоб бути Українцями і щоб була Україна, держімся кожний своїх традиційних основ, своїх коренів” [18].

У цьому контексті В. Липинський пророкує велике майбутнє українській державі, тому що “не може загинути в багні безволі на­род, який традиції своєї держави зберіг в часах найтяжчого лихоліт­тя, щоб передати їх новій силі народній” [19].

Отже, висловлюючи державницькі та елітаристські погляди, вче­ний пропонує активний, динамічний метод створення власної дер­жави, а не пасивний фаталістичний спосіб очікування, що якось все саме собою станеться. Нагальною потребою постає формування, “зро­щення” власної націосвідомої еліти, власної провідної верстви, здат­ної забезпечити краще майбутнє Україні.

І тому як ніколи сучасними уявляються слова І. Франка, який за­кликає “навчитися чути себе українцями... українцями без офіціа­льних кордонів... всім без виключення поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, в її теперішньому культур­ному стані, познайомитися з її природними засобами та громадськи­ми болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кожним хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його” [20]. Таке моральне переродження має бути в серці кожного, а особливо в душі представників еліти, і станеться воно не швидко, а буде результатом праці поколінь, що ідуть тисячолітніми стежками, буде результатом тривалого пошуку власних сенсів існування.

Література

1. Франко І. Я. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібран­ня творів: У 50 т. Т. 45. — К., 1986. — С. 44.

2. Шлемкевич М. Галичанство. Загублена українська людина // Україна: філософський спадок століть. Хроніка — 2000. — Вип. 37-38, ч. 2. — К., 2000. — С. 319.

3. Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию. — М., 2000. — С. 142.

4. Фукуяма Ф. Доверие. — М., 2004.

5. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. Т. 1. — К., 1994. — С. 13.

6. Там саме. — С. 11.

7. Там саме. — С. 12.

8. Там саме. — С. 16.

9. Там саме. — С. 18.

10. Там саме. — С. 20.

11. Пизюр Є. В’ячеслав Липинський і політична думка західного світу // Україна: філософський спадок століть. Хроніка — 2000. — Вип. 37-38,

2 Ч. — К., 2000. — С. 721.

12. Чижевський Д. І. В’ячеслав Липинський як філософ історії // Філософ­ська і соціологічна думка. — 1991. — № 10. — С. 52.

13. Липинський В. Наша орієнтація. — Торонто, 1953. — С. 45.

14. Липинський В. Історико-політична спадщина і сучасна Україна. — К., 1994. — С. 80.

15. Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819 — 1991). — К., 1994. — С. 217.

16. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію укра­їнського монархізму. — Відень, 1926. — С. 473.

17. Липинський В. Листи до братів-хліборобів //Дві концепції української політичної думки. В’ячеслав Липинський — Дмитро Донцов. — Україн­ський конгресовий комітет Америки. — 1990. — С. 57.

18. Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Львів, 1933. — С. 68.

19. Липинський В. Історико-політична спадщина і сучасна Україна. — К., 1994. — С. 254.

20. Франко І. Я. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібран­ня творів: У 50 т. Т. 45. — К., 1986. — С. 45.

Похожие статьи