Головна Історія Інтелігенція і влада ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЯК СУБ’ЄКТ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ: ДОСВІД УКРАЇНСЬКОЇ МИРНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1989-1991 рр
joomla
ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЯК СУБ’ЄКТ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ: ДОСВІД УКРАЇНСЬКОЇ МИРНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1989-1991 рр
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Шановська Суспільні трансформації, які відбулися й відбуваються в Украї­ні впродовж сучасної історії, обумовлюють актуальність проблеми якості інтелігенції та підвищення її ролі в нових умовах переходу до відкритого, демократичного, громадянського суспільства. Інте­лігенція є потенційно перспективним суспільним прошарком для системи рекрутування політичної еліти, що сьогодні притаманне демократичним країнам. Але в Україні, як і в більшості країн ко­лишнього СРСР, тривалий руйнівний вплив номенклатурної си­стеми, що проголосила керівником суспільства робітничий клас, а також знищення у війнах і таборах цвіту українського народу, його інтелігенції, призвело до виродження колишньої політичної еліти, деморалізації інтелігенції, розповсюдження в її середовищі маргінальних настроїв, і не дало можливості формування більш - менш впливової, дійсно демократичної контреліти.

Втім історичний досвід, пов’язаний з українською мирною революцією 1989-1991 рр., свідчить, що інтелігенція несе в собі значний соціально-перетворюючий потенціал, вона є каталіза­тором суспільних і, як показала практика, політичних змін у суспільстві. Невипадково, що в працях, які відбивають події


1989-1991 рр., в тій чи іншій мірі порушена тема ролі інте­лігенції та її місця в цих подіях [і]. Більш докладно зазначе­на проблема знайшла своє висвітлення в працях, присвячених опозиційному національно-визвольному руху переднезалежни - цького періоду [2] та діяльності Народного руху України [3]. Безпосередньо проблему протистояння української інтелігенції радянській номенклатурній системі досліджував Г. В. Касья­нов [4]. В центрі його уваги — феномен дисидентства, його складність і неоднозначність, зв’язок із духовною традицією української інтелігенції і загальнолюдськими цінностями. Тим не менш, можна зазначити, що проблема ролі інтелігенції як суб’єкта суспільно-політичних змін 1989-1991 рр. не досліджу­валася фундаментально.

Критичний погляд і критичне ставлення до того, що відбу­валося за часів реального впливу інтелігенції на владу важливі для подолання утруднень, які заважають інтелігенції відігра­вати провідну роль у сучасних процесах побудови демократич­ної правової держави з розвиненою ринковою економікою та впливати на суспільні зрушення в Україні. Отже, проблема ро­зуміння ролі інтелігенції у суспільстві, державі та історичному процесі є доленосною і важливою як в науково-теоретичному, так і в практично-політичному значенні.

Ця стаття — спроба з’ясувати, якою була соціальна місія інтелігенції та її місце в українській мирній революції 1989­1991 рр. Місія розуміється як головне призначення, особлива роль, чітко виражені причини, які визначали цю роль та фор­мували основні напрямки діяльності інтелігенції.

Як відомо, з метою подолання політичної кризи, в квітні 1985 р. КПРС взяла курс на перебудову, який був розвинутий в матеріалах XXVII з’їзду (лютий, 1986 р.). Архітектори пере­будови запропонували як засіб відновлення суспільства рево­люцію. Революцією називав перебудову М. С. Горбачов, інші представники влади, а також інтелігенти. Мова йшла про “пе­реорієнтацію всіх сфер діяльності на шлях інтенсивного роз­витку” та підвищення в цьому процесі “людського фактора”. Висувалася також “ідея гармонізації взаємозв’язку між духов­ним потенціалом особи і суспільства”. Правляча влада пов’язу­вала суспільний прогрес з утвердженням свободи і демократії та ідеалами “гуманного, оновленого, демократичного соціаліз-

МУ” [5]. Демократизація в горбачовському варіанті означала підвищення суспільної активності, певне пом’якшення режиму через відновлення під контролем партії ролі Рад. Революційні суспільно-політичні перетворення замислювалися виключно в межах існуючої політичної системи.

Для розширення соціальної бази і обґрунтування нового по­літичного курсу горбачовська команда поступово почала при­лучати до влади інтелігенцію. “Властителями дум” були ре­дактори журналів і газет, поети, публіцисти, науковці. Вони повинні були стати дорадниками влади та її словом. В СРСР це академіки і професори Шаталін, Аганбегян, Арбатов, Заслав - ська, Попов, Хазбулатов, Гайдар, в Україні — Юхновський, Лановий, Пинзеник та інші. Політичну роль в Україні відігра­вали поети і письменники, журналісти Д. Павличко, І. Драч,

В. Яворівський [6].

Інтелігенція активно підтримала перебудові процеси і навіть стала двигуном нової революції. Представники молодої техніч­ної й інженерно-економічної інтелігенції, студентство, молоді працівники апарату і науки та культури були носіями радика­льних ідей, ведучих до встановлення ринкових відносин. Вер­шити долю країни знову, як і в революцію 1917 р., взялася ліва інтелігенція. За традицією левізну пов’язують з інтереса­ми трудящих, соціальною справедливістю та рівністю. Ліві — це також ті, хто мають право вести, а вірніше гнати людей до щастя шляхом революційних перетворень, не замислюючись над тим, за яку ціну за досягається. Інтелігенція присягнула основним ідеям революції — свободи та демократії і сприйняла їх на віру, без тлумачення їх смислу [7].

Процес перебудови викликав якісні, революційні зру­шення в усіх сферах життя радянського суспільства, а саме: відродилась громадська думка; постали сотні неформальних організацій; майже вільною стала офіційна преса; було кон­ституційно легалізовано політичний плюралізм; народилася приватна ініціатива громадян в різних ділянках життя; со­юзні республіки проголосили свій державний суверенітет; східноєвропейські революції привели до падіння режимів комуністичної диктатури [8]. Втім, елементи політичної мо­дернізації суспільства реалізовувалися на практиці надзви­чайно непослідовно та суперечливо, а діюча номенклатура не поступалася жодною із своїх позицій без запеклого про­тистояння.

Серед інших нагальних тем, які піднімали науковці та пуб­ліцисти в ту пору, була тема, яку до недавніх часів обходили стороною газети і журнали — тема інтелігенції. Справа тепер визначалася вимогою дня. Науковці визначили інтелігенцію другою за чисельністю і першою за темпами росту групою. Вказавши на неймовірне зростання її ролі за часів перебудови, вони підкреслювали, що майбутнє перебудови багато в чому залежить від того, яку позицію обере інтелігенція: активну або вичікувальну [9].

На засіданні за круглим столом, який відбувся 15 травня 1989 р. в інституті сходознавства АН СРСР і був присвяче­ній темі інтелігенції, чи не вперше за часів перебудови відомі вчені здійснили ретроспективний огляд та осмислили предмет дискусії в різних аспектах. Вони визначили “номенклатурне” тлумачення інтелігенції як “розряду професійно зайнятих “ро­зумовою” працею, при тому, що “розум” підтверджується до­кументом, виданим в установленому порядку” [10]. Зазначало­ся, що дане тлумачення закріпилося у зв’язку з тим, що сама інтелігенція була знищена як явище, фізично вижили лише її окремі представники. Науковці визначили розуміння поняття “інтелігенція” як особливої соціокультурної верстви, категорії “освічених людей”, які відчувають свою духовну спільність та вважають своїм обов’язком освічувати, навіть перетворювати суспільство. Вчені висловилися про існування соціально-істо­ричних процесів, в надрах яких інтелігенція не тільки заявляє про себе, але й в багатьох відношеннях робиться спроможною визначати течію народного життя.

Серед рис, притаманних інтелігенції, науковці виділили ні­гілізм як апріорну відмову від офіційно визнаних цінностей; месіанське призначення як “передову освіченість” інтеліген­ції — носія знань, прогресу і освіти; автономію мислі та життє­діяльності, які суперечать одне одному, драми інтелігенції так чи інакше пов’язані з цим протиріччям, особливо це помітно на відносинах з владою та народом. У відносинах з владою ін­телігенція може стояти на позиціях співпраці або опозиції, ді­алогу або тотального заперечення, але вона не може співпасти з владою і перетворитися на одну з її структур, не переставши бути інтелігенцією. У відносинах з народом інтелігенція може прагнути піклування над ним, вона вважає своїм обов’язком на­ставляти народ, але вона не може розділити покірність народу правлячій владі або стати сліпою зброєю народного бунту [11].

На тому ж засіданні за круглим столом науковці визначили сучасну інтелігенцію як “розумовий пролетаріат” — генератор ідеологічного суперництва і, одночасно, він — в особі найбільш обдарованих і совісних людей — генератор нових можливос­тей творчого освоєння світу. Факт фракційних змагань всере­дині інтелігенції, матеріально майже незаможної, але владної у сфері мислення і пізнання, ставить її в центр перетинання основних соціальних і політичних тенденцій життя сучасного суспільства [12].

Обговорювалася проблема “Інтелігенція і народ” на засідан­нях клубу “Вільне слово”, створеного при Союзі кінематографі­стів СРСР у 1988 р. Дискусійний клуб — приклад неформальної ініціативи громадськості, яка представляла науку та мистецтво в умовах гласності і перебудови. Вчені — філософи, економіс­ти, мистецтвознавці — погодилися з тим, що влада і суспільс­тво визнали роль інтелігенції в процесі суспільного оновлення, інтелігенція почала входити в органи влади, питання ставило­ся навіть про інтелігенцію як суб’єкт перебудови [13]. Втім, науковці не дали однозначної відповіді на питання, чи повинна влада належати інтелігенції. Були ті, хто висловлювався про підвищення ролі інтелігенції в умовах розвитку інформацій­них технологій, про необхідність передачі влади інтелігенції, навіть про те, що інтелігенція сама повинна прагнути влади. Однак, учасники дискусії відзначили відсутність у інтеліген­ції особливих психологічних рис — гнучкості в принципових питаннях совісного вчинку, спроможності приймати політичні рішення, оскільки інтелігенція постійно вагається, а також по­літичне безсилля, оскільки інтелігенція протистоїть владі [14]. Науковці висловлювали думки про те, що інтелігенція — про­вісник національного прогресу, дух нації, вона допомагає на­роду пізнати самого себе. На їх погляд, це сутнісна, головна місія інтелігенції. Було також відзначено, що націоналістичні рухи часів перебудови багато в чому суто інтелігентські рухи. На думку учасників дискусії, революційні зрушення часів пе­ребудови — це не тільки реалізована воля партійного керівни­цтва, стихійна енергія народу, але й інтелектуальний прорив інтелігенції. Втім, носіями націоналізму виявилися окремі ін­телігенти, а не всі її представники, а загалом інтелігенція має низьку самооцінку, вона продовжує бути в підлеглості у адмі­ністративної системи, інтелігенції не вистачає рішучості встати на захист загальнолюдських цінностей [15].

Учасники подальших дискусій акцентували увагу на ава­нгардній ролі інтелігенції в процесі морального відродження народу, вказали на необхідність самокритики, покаяння, мора­льного очищення інтелігенції [16].

Схожі думки щодо ролі інтелігенції в формуванні свідомо­сті радянського суспільства висловлювали представники пись­менницьких кіл. Відомі літератори Борис Олійник, Володимир Дрозд, Володимир Яворівський, коли замислювалися про роль інтелігенції в моральному відродженні народу, закликали її зіскребти “іржу застою” зі своїх душ і совісті, нести людям правду, бути самокритичними та самовимогливими. Разом з тим вони наголошували на необхідності очищення та демокра­тизації комуністичної партії, на відмежуванні її від тяжкого минулого, звільненні від тих, хто скомпрометував себе мораль­но і політично.

В кінці 1989 р. відомий український прозаїк Володимир Дрозд виступив на загальних партійних зборах Київської органі­зації Спілки письменників України з доповіддю, яка була безпо­середньо присвячена висвітленню ролі інтелігенції в формуванні свідомості радянського суспільства. Виступ був резонансним і сприйнятим неоднозначно, втім, вважався таким, що вийшов за домінуючі стереотипи. Доповідь наводить на певні роздуми. За­мислюючись над роллю інтелігенції в перебудові, автор із сумом констатує, що через те, що не вистачає інших національно-свідо­мих сил, письменники кинулися в круговорот політичної боро­тьби, замість того, щоб займатися належними їм справами твор­чими, і виявили себе дилетантами в справах політичних [17].

Як відомо, українські письменники, взявши за приклад Спі­лку письменників Латвії, яка перетворилася на координацій­ний центр Народного фронту сприяння перебудові, утворили Народний рух України за перебудову і тим самим уможливили появу нової форми багатовікової боротьби українського народу за національне визволення.

23 листопада 1988 р. на засіданні письменників в клубі лі­тераторів була створена перша Ініціативна група НРУ за пере­будову. Підтримала Рух очолювана Борисом Рогозою “Літера­турна Україна” [18]. Ідея Руху від моменту публікації першого проекту програми в лютому 1989 р. викликала активну підтри­мку широких кіл громадськості. Як згадував один із започат - ківців Руху і в наступному народний депутат України Микола Поровський, “ті, хто починав організовувати НРУ, напевно ні­коли не зможуть забути літо, осінь і зиму 1989 року, коли в оргкомітет, а згодом в Секретаріат Руху нескінченним потоком йшли люди” [19]. Рух став новою політичною концепцією, ос­новою опозиції владі і широким полем запеклої боротьби між керуючою партійною номенклатурою і демократичною громад­ськістю на чолі з інтелігенцією.

Відверте протистояння КПРС демократичним силам, за яким від політичних форм боротьби переходять до інших, по­чалося після кількох публічних зборів, що відбулися у Львові літом 1988 р. Про них широко інформувала українська преса в діаспорі, західна преса. Ініціаторами зборів були активісти Української Гельсінської спілки, Товариства рідної мови, То­вариства Лева, Групи “Довір’я” та інших діючих неформаль­них організацій у Львові. На тих зборах, як свідчать очевидці, кілька тисяч (а на одних близько 50 тис.) стихійно зібраних учасників виявили намір створити “Демократичний рух спри­яння перебудові” та розглянути такі питання, як проблеми “су­веренності” УРСР, вибір делегатів на ХІХ партійну конферен­цію у Москві, проблему русифікації України, долю української культури, історичних пам’яток, проблеми безгосподарності ке­рівників влади, недостачу товарів споживання, проблеми еко­логії тощо [20]. В 1988 р. відбувся перший легальний мітинг у Києві, утворилася українська екологічна асоціація “Зелений світ”, поряд з Українською Гельсінською спілкою розгорнув свою діяльність Український культурологічний клуб, почали виходити перші малотиражні опозиційні видання. Поступ у мовному питанні позначився виступами письменників — чле­нів Спілки письменників України та київської письменницької організації й ухваленням 12 липня 1989 р. резолюції 1989 р., де вказувалось, що українська мова на території УРСР повинна мати пріоритет. Групування прихильників утвердження стату­су української мови в Україні привело до утворення товариств її шанувальників. Серед них були: Товариство рідної мови у Львові, Товариство української мови імені Д. Яворницького в Дніпропетровську, Товариство “Рідне слово” в Полтаві, осеред­ки в Одесі, Чернігові, Харкові, Рівному та ін. [21].

Заходи протидії національно-демократичному рухові радян­ськими компартійними та правоохоронними органами розкри­вають архівні документи. Вони містять докладну інформацію про намагання, за всяку ціну, перешкодити створенню “Демо­кратичного фронту”; про заборону мітингів на підтримку де­мократичних реформ; вчинення репресій над організаторами мітингів; критику основних положень проекту програми НРУ за перебудову; створення образу ворога, дезінформація діяль­ності Руху у засобах масової інформації. Взагалі в партійних колах зазначалося про недопустимість створення цієї організа­ції [22].

Знаковою подією в активізації національно-демократичних сил в Україні був установчий з’їзд НРУ за перебудову (вересень, 1989 р.). Компартія України зібрала дані про Рух напередодні його установчого з’їзду. Згідно цим даним, НРУ за перебудову нараховував 500 осередків, з них більше 70% — в Західній Україні. Загальна чисельність — 77 тисяч осіб. За соціальним станом — 22,3% були інженерно-технічними працівниками промисловості; 14,9% — представниками творчої інтеліген­ції; 13,4% — викладачами; 12% — науковими працівниками; 3,6% — керівниками середньої ланки; по 9% було робітників і службовців. 60% членів Руху проживали у західних областях України, 25% — в центральних, 12% — у південних, 6% — у східних. Українці переважали в національному складі, але в Житомирській, Одеській, Харківській областях і Криму був високий відсоток росіян [23]. Соціальна база Руху налічувала

12 мільйонів осіб [24], а з цим уже не можна було не рахувати­ся. Отже, чисельну силу Руху оцінила навіть протилежна йому політична сила. Втім, якщо високий рівень національної само­свідомості, демократичні традиції були поширені в західних областях, взагалі по Україні цього не спостерігалося, на Сході та Півдні більш панувала політична пасивність громадян. Від­сутність впливового прошарку науково-технічної інтелігенції в колах Руху і неспроможність рухівців налагодити контакти з робітничим, особливо з шахтарським страйковим рухом значно обмежили соціальну базу НРУ, позиції Руху в східних і півден­них областях були значно слабкішими.

У своїх виступах представники влади закликали до конс­труктивного співробітництва з НРУ та іншими неформальними об’єднаннями у розвитку питань, які гостро ставляться, до кон­солідації сил в ім’я перебудови. Але, як показало життя, прак­тика не відповідала теорії. Хвиля репресій, що прокотилась по Україні, свідчила протилежне. Було вчинено репресії над ор­ганізаторами мітингів, на яких обговорювалися альтернативні запропонованому Компартією варіанту закону проекти демокра­тичних законів про вибори до Верховної Ради та місцевих Рад

[25] . Компартія протидіяла також публічним політичним акці­ям НРУ, присвяченим річниці об’єднання УНР і ЗУНР [26].

При виробленні статутних і програмних принципів органі­затори НРУ переслідували мету залучити до організації яко­мога ширші верстви громадян. Можна сказати, їм це вдалося. У Народному русі України ідея демократичних перетворень і змін у суспільстві об’єднала людей різних політичних переко­нань — від ліберальних комуністів (І. Драч, В. Яворівський, Д. Павличко), налаштованих на співпрацю з владою — до тих, хто сповідував національно-радикальні ідеї і прагнув держав­ної самостійності (М. Горинь, Л. Лук’яненко). Втім, у такому об’єднанні була сила і слабкість НРУ. Сила виявилася в тому, що Рух зміг згуртувати різні політичні сили в боротьбі за демо­кратію і ліберальні цінності, він мав налагоджену організацію, теоретичні напрацювання. Однак суттєві розходження лідерів Руху у визначенні національної форми державного устрою і статусу України не могли не позначитися на майбутньому НРУ. Обрання Рухом курсу на національну демократію призвело до виходу з його кіл частини комуністів і націонал-радикалів. Че­рез рік після установчого з’їзду з Руху вийшли Михайло Го­ринь, який став лідером Української Республіканської партії і Володимир Яворівський, він очолив новоутворену Демократич­ну партію України.

Автори програми Руху намагалися поєднати соціалістичні принципи і міжнародні демократичні норми, загальнолюдські цінності та національні пріоритети. У програмі зникли згадки про “керівну роль КПРС”, що були в проекті, однак стверджу­валося, що Рух “підтримує принципи радикального оновлення суспільства, проголошені XXVII з’їздом КПРС, XIX Всесоюзною партконференцією” [27]. Неоднозначні оцінки щодо визначення державного статусу України позначилися на відсутності терміну “незалежна українська держава” в програмі Руху. Зазначалося, що Рух виступає за перетворення СРСР у справжній союз брат­ніх суверенних народів на основі ленінської програми федераліз­му. Отже, вимоги українського національного відродження не виходили за рамки радянської Конституції, де мова йшла про право націй на самовизначення. Втім, навіть такі лояльні про­грамні вимоги Руху були інновацією і справили великий вплив на громадськість. Микола Поровський згадував пізніше, що у час формування програми (взимку — восени 1989 р.) багатьом програмні завдання Руху здавалися нездійсненними [28].

15 лютого 1990 р. в газеті “Літературна Україна” було по­відомлено, що Рада Міністрів УРСР зареєструвала статут На­родного руху України за перебудову. Піврічна суперечка про “потрібність” чи “непотрібність” в Україні цієї організації, що іноді переходила у пряму конфронтацію з владою, закінчилась: Рух, підтриманий у республіці сотнями тисяч людей, отримав право громадянства.

Підтримало Рух новоутворене українське добровільно-про­світницьке товариство “Меморіал”, що виникло 4 березня 1989 р. За своєю суттю і змістом “Меморіал” був більш опози­ційним, ніж Рух, а промови взагалі і присутність на установчій конференції Руху недавніх політв’язнів — членів УГС — не могли не насторожити владу [29].

Рух намагався згуртувати навколо себе всі опозиційні сили. На його другому з’їзді (жовтень 1990 р.) було прийнято рішен­ня про асоціативне членство в ньому громадсько-політичних об’єднань.

Маємо відзначити певну поміркованість і невизначеність за­сад політичної самостійності України на початку організацій­ного оформлення Руху та уточнення і конкретизацію цих посад у подальшому. Визначальними чинниками еволюції та радика - лізації політичних поглядів членів НРУ були соціально-полі­тичні зміни: зростання національної самосвідомості населення, прийняття 28 жовтня 1989 р. закону “Про мови в Українській РСР”, який оформив державний статус української мови; пер­ші за сімдесятирічне існування УРСР відносно демократичні вибори до Верховної Ради; прийняття радикальної “Декларації про державний суверенітет України” 16 липня 1990 р.

Слушною є думка С. В. Кульчицького, який писав: “Рушій­ні сили національної революції в Україні формувалися без­посередньо в ході революційних подій. На ходу в революцію включалися так звані “неформальні” організації, об’єднувані Народним рухом України. Одночасно визначали свою позицію у революції мільйони громадян України всіх національностей, які працювали або несли службу в структурах союзного підпо­рядкування. Переважна частина Компартії України висловила­ся за суверенізацію республіки і власної партії. Цього не могла не враховувати компартійно-радянська номенклатура, яка збе­рігала за собою всі важелі влади. Тому в ній стрімко зростала частка націонал-комуністів” [30].

Відновлення історичної правди, яке почалося з проголоше­ної владою гласності, викликало справжнє прозріння значної частини української політичної та культурної еліти. Д. Павли - чко в своїй заяві 9 березня 1990 р. про вихід з Компартії писав: “Чи не знав я про це тоді, коли вступав до партії? Не знав. Не знав ні про голод 1932-33 рр., ні про масштаби Гулагу, ні про Биківню, ні про Дем’янів лаз, не знав про безліч злочинів, заподіяних українському народові та іншим народам під керів­ництвом партії. Та поволі приходило те знання. Воно запере­чувало мою віру і руйнувало мою ж таки творчість, в якій я намагався підносити партію, ідеалістично приписуючи їй те, до чого прагнув як комуніст” [31].

У вже згадуваній доповіді В. Г. Дрозд зазначив, що протидії інтелігенції в кінці 80-х років, які чинять партійні кола, не ви­рішать нагальних проблем, а завдадуть шкоди авторитетові пар­тії. Партійний апарат розгубився від несподіваної активізації широких народних мас і не зміг розробити власну концепцію відродження республіки. Втім і інтелігенція страждала еконо­мічним романтизмом, який, за словами письменника, завершу­ється покладанням на економічні вливання із-за кордону [32].

Інтелігенція до останнього покладалася у своїх діях на ініці­ативу партії. Врешті-решт опозиція набула достатньої сили та ступеня організованості, щоб реально претендувати на владу. Хід і результати виборчої кампанії 1989-1990 рр. дали змогу національно-демократичним силам юридично отримати доступ до влади [33]. Законотворча діяльність демократично налашто­ваних депутатів у Верховній Раді СРСР, УРСР, місцевих Радах свідчили про незворотність перехідного процесу суспільно-по­літичної трансформації всіх сфер життя суспільства.

Втім активність народних мас, очолюваних інтелігенцією, виявилася короткочасною. Відсутність науково обґрунтова­ної моделі побудови незалежної держави зумовила на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування. На час проголошення республікою незалежності у суспільній свідомо­сті не встигло сформуватися усвідомлення масштабу нових за­вдань, українське суспільство виявилося недостатньо підготов­леним до державотворчого процесу [34].

Інтелігенція зайшла надто далеко в засудженні історії та влади. Як показала практика, вона прищепила людям цинізм і недовіру до влади взагалі і цим діяла наперекір прогресивному розвиткові. Романтичні уявлення інтелігенції, відсутність полі­тичного досвіду та реальної політичної стратегії розвитку краї­ни негативно вплинули на результати революції 1989-1991 рр. Компроміс між колишньою правлячою елітою та націонал-де­мократами, що був укладений на фініші перебудови, призвів до того, що ключові позиції у владних структурах захопили представники далекої від демократії еліти, а невдоволення су­спільства результатами проведених суспільно-політичних змін призвело до відчуження народу від політичного життя.

Сказане дає підстави для висновку про те, що інтеліген­ція виконала свою місію провісника національного прогресу в революції 1989-1991 рр. лише частково. Вона сприяла підви­щенню рівня національної свідомості суспільства, створенню системи багатопартійності в Україні та формуванню цивілізо­ваної опозиції. Однак, започатковані процеси так і залишилися незавершеними. І на сьогодні залишаються пануючими гасла “боротьби”, пошуку “ворогів”, “чужинців”, які є небезпечними для стабільного розвитку суспільства. Інтелігенція хоча і стала співучасником соціальної революції, яка суттєво трансформу­вала світобачення народу, не змогла згуртувати суспільство, запропонувати конструктивну національну ідеологію державо­творення. До речі, стратегічна національна ідеологія залиша­ється потребою і сьогодні.

Джерела та література:

1. Див., напр., праці: Камінський А. На перехідному етапі: “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. — Мюнхен: Укр. віль­ний університет, 1990. — 624 с.; Solchanyk, Roman. Ukraine: From Chernobyl to Sovereignty. A Collection of Interviews. — New York: St. Martins Press, 1992. — 174 p.; Motyl A. Dilemmas of independence: Ukraine after totalitarianism. — New York: Council on Foreign relations press, 1993. — 217 p.; Прокоп М. Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки. Бібліотека українознавства. — Т. 62. — Нью-Йорк. — Париж. — Сидней. — Торонто. — Львів, 1993. — 646 с.; Нариси з історії українського національного руху. Кол. монографія. Відп. ред. В. Г. Сарбей. — К., 1994; Wilson A., Kuzio T. Ukraine: Perestroika to Independence. — Edmonton. — Toronto. — CIUS, 1994. — 260 p.; Magocsi P. R. History of Ukraine. — Seattle: University of Washington press, 1996. — 784 p.; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. / Пер. з англ. — К.: Основи, 1997. — 423 с.; Алексеев Ю. М., Кульчи - цький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 — 1999 рр.). — К., 2000; Бойко О. Д. Україна в 1985 — 1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. — К.: ІПіЕНД, 2002. — 306 с.

2. Нариси з історії українського національного руху. Кол. монографія. Відп. ред. В. Г. Сарбей. — К., 1994; Русначенко А. Національно-ви­звольний рух в Україні: середина 1950 — початок 1990-х рр. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — 720 с.; Данилюк Ю. 3., Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. XX ст.) / Наук. ред.: Реєнт О. П.; НАН України, Ін-т історії України — К.: Рідний край, 2000. — 616 с.

3. Гарань О. В. Убити дракона (3 історії Руху та нових партій Укра­їни). — К.: Либідь, 1993. — 200 с.; Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. — Одеса: Астропринт, 1997. — 379 с.; Станов­лення владних структур в Україні (1991 — 1996) / Ред.: О. Гарань та ін. — К., 1997. — 178 с.; Ковтун В. Г. Історія Народного Руху України. — К.: Факт, 1999. — 408 с.

4. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х років. — К.: Либідь, 1995. — 224 с.

5. Горбачов М. С. Революційній перебудові — ідеологію оновлення: Промова на Пленумі ЦК КПРС 18 лютого 1988 р. // Комуніст України. — 1988. — № 3.

6. Наумкіна С. М. Формування нової політичної еліти України у 90-х роках // Правова держава. — 1998. — № 1. — С. 15-19.

7. Кара-Мурза С. Интеллигенция на пепелище родной страны. — М.: Былина, 1996 // Http://cccp. narod. ru/work/book/kara_m1/index. html

8. Камінський А. На перехідному етапі: “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. — С. ІІІ.

9. В человеческом измерении // Под ред. и с предисл. А. Г. Вишнев­ского. — М.: Прогресс, 1989. — С. 179.

10. Круглый стол “Интеллигенция древняя и новая” // Народы Азии и Африки. — 1990. — № 2. — С. 39.

11. Там само. — С. 41.

12. Круглый стол “Интеллигенция древняя и новая” // Народы Азии и Африки. — 1990. — № 3. — С. 80-81.

13.0бсуждаем проблему “Интеллигенция и народ” // Философские на­уки. — 1990. — № 7. — С. 48-49.

14. Там само. — С. 55.

15. Там само. — С. 63.

16.3олотухина-Аболина Е. В., Золотухин В. Е. Интеллигенция и нравственность // Философские науки. — 1991. — № 3. — С. 44­45.

17. Дрозд В. Интеллигенция и время // Радуга. — 1990. — № 8. — С. 68-85.

18. До історії Руху // Розбудова держави. — 1993. — №5. — С. 23.

19. Поровський М. Вірю, що Рух оживе // Розбудова держави. — 1993. — №5. — С. 14.

20. Прокоп М. Напередодні незалежної України. Спостереження і ви­сновки. Бібліотека українознавства. Т. 62. — Нью-Йорк. — Па­риж. — Сидней. — Торонто. — Львів, 1993. — С. 377.

21. Камінський А. Зазнач. праця. — С. 295.

22. Центральний державний архів громадських організацій Укра­їни (ЦДАГ0 України). — Ф. 1. — 0п. 11. — Спр. 1865. — Арк. 33, 34.

23. Справка — прогноз о Народном Движении Украины за перестрой­ку // ЦДАГ0 України. — Ф. 1. — 0п. 32. — Спр. 398. — Арк. 1.

24. Там само. — Арк. 8.

25. Лист секретаря Спілки письменників, голови НРУ за перебудову І. Драча тов. Івашку В. А. // ЦДАГ0 України. — Ф. 1. — 0п. 32. — Спр. 2556. — Арк. 41-43.

26. Про деякі політичні акції НРУ у січні 1990 року // ЦДАГ0 Украї­ни. — Ф. 1. — 0п. 32. — Спр. 2861. — Арк. 1-2.

27. Народний Рух України за перебудову. Програма. Статут. — К.: Смолоскип, 1989. — С. 3.

28. Поровський М. Вірю, що Рух оживе // Розбудова держави. — 1993. — №5. — С. 14-15.

29. Русначенко А. Зазнач. праця. — С. 265.

30. Кульчицький С. Закономірності державотворчого процесу у неза­лежній Україні / Інститут історії України, НАН України. — К., 2001. — С. 20.

31.3аява Д. Павличка до парткому Київської письменницької органі­зації від 9 березня 1990 р. // ЦДАГ0У. — Ф. 1. — 0п. 32. — Спр. 2767. — Арк. 73.

32. Дрозд В. Интеллигенция и время // Радуга. — 1990. — № 8. — С. 71.

33. Бойко О. Д. Україна в 1985-1991 pp.: основні тенденції суспіль­но-політичного розвитку: Монографія. — К.: ІПіЕНД, 2002. — С. 260.

34. Там само. — С. 262.

Анотації

Шановская Е. А. Интеллигенция как субъект общественно-по­литических преобразований: опыт украинской мирной революции 1989 — 1991 гг.

В статье освещаются события украинской мирной революции 1989 — 1991 годов. На основе архивных и опубликованных мате­риалов автор анализирует миссию интеллигенции в революции и делает вывод о ее роли в качестве важного субъекта социально-по­литических преобразований в обществе.

Shanovskaya H. A. Intelligentsia as a subject of the social-po­litical transformations: experience of Ukrainian peace revolution in 1989 — 1991.

The article deals with the events connected with the Ukrainian peace revolution in 1989-1991. Using the archives and published ma­terials the author analyzes the mission of intelligentsia in revolution and comes to the conclusion about its role of an important subject of the social-political transformations in society.


Похожие статьи