Головна Історія Інтелігенція і влада УЧАСТЬ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ У ФОРМУВАННІ ІНФРАСТРУКТУРИ РИНКУ В УМОВАХ НЕПУ. 1921-1928 рр
joomla
УЧАСТЬ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ У ФОРМУВАННІ ІНФРАСТРУКТУРИ РИНКУ В УМОВАХ НЕПУ. 1921-1928 рр
Історія - Інтелігенція і влада

Г. К. Парієнко, Л. Ф. Дотбровська

Нова економічна політика (1921-1928) по суті була першим досвідом управління економікою на основі взаємодії планових і ринкових засад. Вироблені тоді теоретичні положення мають важ­ливе значення для економічної науки і господарської практики в сучасних умовах: про взаємодію плану й ринку; концепція про формування ринкових відносин та їх державне регулювання; зв’я­зок планової роботи з аналізом ринку і народного господарства в цілому та ін.

Історичний досвід непу розвіяв уявлення про ринок як систему, що не піддається регулюванню. Сьогодні у світі немає жодної роз­винутої країни, в якій існував би вільний нерегульований ринок. Захід знайшов метод взаємодії планових і ринкових засад і здійсню­валося це під впливом ідей нової економічної політики. Якщо ми в кінці 20-х років відмовилися від ринкових відносин і стали на шлях фетишизації плану, то західні країни використали наш досвід взаємодії планових і ринкових засад і здійснювали регулювання ринку з метою ефективного розвитку економіки.

Нова економічна політика була видатним у вітчизняній і світовій історії зразком реформ. Комплексне її впровадження дозволило за короткий термін не тільки перейти від командної до ринкової господарської системи, а й відбудувати зруйновану еко­номіку країни. У результаті проведених заходів з 1921 по 1926 рр. обсяг промислового виробництва зріс більше ніж у три рази. Май­же довоєнного рівня досягло виробництво продукції сільського господарства. Постійно зростали темпи приросту національного прибутку, які за 1921-1928 рр. становили 18 %. До 1928 р. націо­нальний прибуток на душу населення зріс на 10 % у порівнянні з 1913 р. Динамічно зростала реальна заробітна плата трудящих, знижувалось безробіття.

Незважаючи на постійне нагнітання обстановки ідеологічного протистояння у розв’язанні соціально-економічних завдань, вчені - економісти плідно працювали над розробкою проблем нової еконо­мічної політики, а також брали активну участь у роботі господарсь­ких органів та установ, діяльності різних комісій тощо.

Як відомо, вихідним елементом непу було відновлення товарно - грошової, ринкової форми економічного зв’язку замість продукто­обміну, який домінував під час “воєнного комунізму”. Радянська історіографія традиційно характеризувала період непу як пере­хідний період від капіталізму до соціалізму, як вимушений відступ перед капіталістичними елементами з метою їх остаточної ліквідації. Тому поза увагою дослідників були питання відтворення структур­них елементів ринкової економіки, ролі наукової інтелігенції у формуванні ринкових відносин в період здійснення нової економіч­ної політики. Розбудова української держави, трансформація еко­номічної системи України зумовили можливість об’єктивного вис­вітлення і цілісного вивчення історичного досвіду здійснення но­вої економічної політики та залучення до наукового пошуку всіх відомих джерел та літератури як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Вагомий внесок у дослідження проблеми зробили В. Грин- чуцький, Т. Дерев’янкін, С. Злупко, С. Кульчицький, В. Лантух, Е. Лоркитян та ін. В роботах А. Гриценка і В. Соболева вперше в економічній науці дається чітке визначення понять “ринкова інфра­структура” і називається сукупність її складових. Майже в усіх випусках міжвідомчого збірника наукових праць “Історія народно­го господарства та економічної думки України” є статті, які мають певне відношення до досліджуваної проблеми (Є. Воробйов, В. Лісо - вицький, Т. Сотнікова, О. Соболева та ін.). На увагу заслуговують дослідження зарубіжних вчених Дж. Кейнса, Е. Карра, П. Сорокіна, М. Маліа та ін., у яких цінним для нас було їхнє бачення процесів, які відбувалися в країні у 1921-1928 рр. Поряд з тим, в історико - економічній літературі ще недостатньо висвітлений історичний досвід функціонування ринкової інфраструктури України в роки нової економічної політики, участі вчених-економістів у її форму­ванні.

На початку 20-х років економічна наука, очолювана прогресив­ними вченими, які представляли найперспективніші її напрями, мала всі передумови для плідного її розвитку та використання практич­ної функції у розбудові нового суспільства на демократичних заса­дах, незважаючи на дві основні течії, що визначали глибокий во­доділ в економічній думці того періоду. Перша течія — це еконо­мічна теорія, що формувалася науковцями на засадах основних еко­номічних шкіл, які склалися на той час на Заході, з внесенням у них цілого ряду принципово нових підходів на рідному ґрунті. Вона широко представлена протягом 20-х років вченими-економістами дореволюційної школи й економістами нової формації. Друга те­чія — теорія марксизму в його ортодоксальному варіанті. Склала­ся в роки радянської влади як офіційна. Усе це надовго визначило основні напрямки наукових інтересів вчених-економістів, чий вне­сок у розвиток економіки країни, науки, освіти був особливо ваго­мим.

Вчених хвилювали проблеми соціально-економічних перетворень в Україні, уявлення про основну рушійну силу й засади таких пере­творень. У своїх дослідженнях, публічних виступах вони передба­чали здійснення їх державою на основі збереження й подальшого розвитку різних форм власності у їх взаємодії, тобто збереження принципу приватної ініціативи, товарно-грошових і ринкових відно­син та їхніх інститутів. Це талановиті вчені-економісти дореволю­ційної школи В. Акуленко, І. Дашківський, Я. Діманштейн, М. Со­болев, Г. Тіктін, П. Фомін, В. Штейн, Л. Яснопольський та інші, які після революційних подій мали надію втілити свої наукові ідеї на реформаторських засадах розбудови нового суспільного устрою, а після встановлення радянської влади — на шляхах згоди з нею [1]. Вчені намагалися внести науково обґрунтовані засади у господарську діяльність нової влади. їх творчість, як і більшості відомих вчених 20-х років до недавнього часу висвітлювалася в нашій історико - економічній літературі фрагментарно й оцінювалась, як правило, необ’єктивно.

Центральною проблемою економічної науки 20-х років була про­блема плану і ринку, державного і ринкового регулювання еконо­міки. Одним із відомих вчених-економістів 20-х років, який відсто­ював необхідність взаємодії планових і ринкових засад в управлінні економікою, був Я. Діманштейн. Ще у 1920 р. в роботі “Об идее планового хозяйства” він відмічав дуже важливу для того часу про­блему співвідношення ринкового господарства з планомірним його розвитком, що на його думку вже мало місце при капіталізмі [2].

Послідовно виступав за співвідношення планових і ринкових засад у розвитку економіки В. Штейн. Вчений вважав важливим завданням планового управління народним господарством всебічне вивчення процесів зміни ринкової кон’юктури. Плідно використо­вуючи, як і М. Туган-Барановський, засади теорії економічної ко­н’юктури, В. Штейн розробляє наукові основи теорії і політики еко­номічної кон’юктури. В роботі “Теория и политика экономической конъюктури” (1924) він всебічно вивчає цю проблему, показує вплив економічної кон’юктури на всі сторони виробництва, торгівлю, підкреслюючи, що “товари, які найбільш чітко залежать від кон’- юктурного режиму, дають в середньому підвищення та зниження, яке може досягти половини основної ціни товару” [3]. Узагальнені висновки, зроблені на базі цього дослідження, мали велику наукову та практичну цінність.

Творчі пошуки відомого вченого П. Фоміна були спрямовані перш за все на розробку проблеми державного і ринкового регулювання економіки. В роботі “О плановом начале” (1924) він розкриває діа­лектику взаємодії планових і ринкових засад, досліджує методоло­гію планування, показує роль виробничо-фінансових планів для роз­витку господарства [4].

Проблему плану і ринку досліджує І. Дашківський. У відомій роботі “Рынок и цены в современном хозяйстве” (1925) він не тільки аналізує ринок і ринкові відносини, але й доказує необхідність пла­ну і планових органів держави [5].

Слід відмітити, що науковим центром, який об’єднував вчених - економістів у ті роки, була Українська Академія наук, заснована 27 ли­стопада 1918 р. завдяки наполегливій теоретичній та організаційно - практичній діяльності видатних вчених М. П. Василенка та В. І. Вернадського. Ідеї В. Вернадського в освіті і економіці, діяльність соціально-економічного відділу, очолюваного М. І. Туган-Барановсь- ким позитивно вплинули на роботу вчених та напрямки їх науко­вих досліджень. Необхідно включити сьогодні до інтелектуального і культурного обігу в Україні найважливіші праці В. І. Вернадського, М. І. Туган-Барановського — вчених світової слави.

Історію як української, так і російської економічної науки сьо­годні не можна уявити без наукового доробку відомого статистика професора А. Бориневича (1855-1946). Він працював в Одеському інституті народного господарства з 1921 р. до глибокої старості.

Протягом кількох десятиліть (з 1890 р. до 1926 р.) А. Бориневич очолював створене ним статистичне управління Одеси, підготував та виховав багато талановитих учнів, створив статистичну школу, яка продовжує функціонувати в стінах економічного університету.

Сфера економічного дослідження А. С. Бориневича була надзви-

О ТТ• • о • о • о

Чайно широкою. Чільне місце у його науковій спадщині займають статистично-економічні дослідження, глибокі наукові розробки про­блем сільськогосподарської та промислової статистики, демографії.

Статистичні дослідження А. С. Бориневича мали велике загально­освітнє значення, на них вчилися українські, російські та інші еко - номісти-статистики. Взагалі, українська статистична школа XIX - XX ст. відзначалася фундаментальністю, мала різні відгалуження. Так, одеська школа заслуговує пильної уваги, вона була відмінна від державної статистики, а також від інших земських статистик. Широкий спектр статистичних досліджень А. Бориневича, їх оригі­нальність, глибина, суспільна значимість, прикладний характер є окрасою української економічної науки.

Надзвичайно плідно розвивались у 20-і роки спеціальні та при­кладні галузі економічної науки — економічна географія, фінанси, історія народного господарства. Здобутком економічної думки ста­ли праці відомого вченого дореволюційної школи з фінансово-еко­номічних та правових проблем Г. Тіктіна (1880-1945). Наукову та викладацьку діяльність він розпочав в Одеському університеті. Один

Із організаторів Гумобіну, а в 1921 р. — Одеського інституту народ­ного господарства, консультант секції фінансового права АН СРСР. Майже два десятиліття (1926-1945) він був членом міськради. Очолював її бюджетну комісію. Його перші наукові праці, в яких розглядалися важливі теоретичні проблеми фінансів, відносяться до 1903-1905 років. Особливе значення мав його “Курс фінансового права” (1912), який був оцінений як найкращий у дореволюційній Росії підручник з фінансового права.

Працюючи в інституті, Г. Тіктін створив свою концепцію само­стійної “фінансової науки”, яку викладав у 20-30-і роки. Г. Тіктіну належить фундаментальне дослідження із загальної теорії фінансів “Очерки по общей теории публичных финансов” (1928). У цій ро­боті він виклав свою концепцію побудови теоретичної фінансової науки, її основні принципи, розробив наукові засади фінансового управління, які до того часу розроблялися лише в західній теорії. Г. Тіктін, як фінансист, відомий не тільки в нашій країні, а й за кордоном [6].

Формування ринкових відносин в умовах нової економічної полі­тики, необхідність використання їх у плановому регулюванні еко­номікою вимагали підготовки висококваліфікованих кадрів для народного господарства. До революції підготовка економістів здійснювалася на юридичних факультетах університетів та в ко­мерційних інститутах, що були до 1920 р. ліквідовані. У 1920 р. Наркомпрос України приймає рішення про відкриття в республіці трьох інститутів народного господарства: у 1920 р. на базі юридич­них факультетів університетів і комерційних інститутів створю­ються Київський та Харківський інститути народного господарства, а у 1921 р. — Одеський (на базі інституту гуманітарно-суспільних наук та факультету соціалістичного господарства політехнічного інституту). Інститути народного господарства зробили значний вне­сок у розвиток економічної освіти та науки, у підготовку високо­кваліфікованих спеціалістів для всіх галузей народного господар­ства.

Київський інститут народного господарства мав у 1920 р. у своє­му складі п’ять факультетів: соціально-економічний, господарсько - технічний, залізнично-експлуатаційний, кооперативний і соціаль­но-правовий.

Одеський інститут народного господарства почав функціонува­ти з 1 вересня 1921 р. Уже в перші роки існування інституту у його складі були такі факультети: кооперативний, факультет зовнішньо­торговельних відносин, економічний факультет. Інститут здійсню­вав підготовку економістів, юристів, спеціалістів для кооператив­них організацій, торгівлі, адміністративно-господарських праців­ників. Він став великим науковим економічним центром півдня України. У 20-і роки на кафедрах Одеського інституту народного господарства працювала ціла плеяда відомих вчених і фахівців, наукова й викладацька діяльність яких розпочалася в Одеському, Петербурзькому та інших університетах. Вони добре знали зарубіжні школи, збагачували їх традиції своїм досвідом. Це видатні вчені - економісти А. Бориневич, О. Шпаков, С. Солнцев, Г. Тіктін, О. Сухов, Г. Танфільєв та ін.

Харківський інститут народного господарства мав у своєму складі промисловий, правовий, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, фінан - сово-банково-страховий факультети. Його першим ректором був відомий економіст П. Фомін. У витоків становлення інституту сто­яли вчені-економісти дореволюційної школи: М. Соболев, В. Ле - витський, І. Красусський, Г. Тремль та інші, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної та світової науки.

В середині 20-х років у всіх інститутах народного господарства існували економічні факультети, які й здійснювали підготовку висо­кокваліфікованих економістів широкого профілю. Відповідно до на­вчального плану на перших двох курсах студенти отримували широ­ку теоретичну підготовку, починаючи з третього курсу, передбачала­ся спеціалізація в різних галузях народного господарства. Теоретич­на підготовка студентів передбачала вивчення фундаментальних дис­циплін, яким приділялася велика увага: теоретична економіка, при­кладна економіка, фінансова наука. Політичну економію читали відомі вчені того часу М. Кривицький, Д. Наумов, А. Пробст, С. Солнцев,

В. Штейн; економічну статистику — А. Бориневич, В. Мишкіс; еко­номіку промисловості — Я. Діманштейн, П. Фомін; економічну гео­графію — В. Акуленко, С. Ратнер, Г. Танфільєв; фінансове право — відомий не тільки в Росії, а й за кордоном фінансист Г. Тіктін та ін. Підручники цих вчених високо цінувалися серед викладачів та ко­ристувалися великим попитом у студентів.

Таким чином, вчені-економісти брали активну участь у розробці проблем ринкових відносин, перш за все питань функціонування ринкових інститутів, проблем плану, ринку, перспектив непівсько­го господарювання, співвідношення ринку з централізованим пла­новим керівництвом народним господарством, зміцнення фінансо­во-грошової системи та ін.

Література:

1. Лантух І. В. Формування інфраструктури ринку в Україні в роки непу // Вестник Харьковского государственного университета — 2000. — №479. — С. 103-108.

2. Диманштейн Я. Об идеи планового хозяйства //Хозяйство Украины. —

1925. — № 4. — С. 211-212.

3. Штейн В. М. Теория и политика экономической конъюктуры. — Одесса, 1924. — С. 17.

4. Фомин П. И. О плановом начале // Промышленность Украины. — 1924.

— № 25. — С. 2-4.

5. Лоркитян Э. Л. Очерки экономической истории Украины. — Харьков, 1997. — С. 55-60.

6. Парієнко Г. К. Внесок вчених університету у розвиток економічної на­уки. — Одеса, 2001. — С. 13.

Похожие статьи