Головна Історія Інтелігенція і влада ВСЕСОЮЗНІ ПЕРЕПИСИ НАСЕЛЕННЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ СТ.: ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОЦІНКИ
joomla
ВСЕСОЮЗНІ ПЕРЕПИСИ НАСЕЛЕННЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ СТ.: ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОЦІНКИ
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. Ю. Богуславська

Формування й історичний розвиток етносу та його окремих груп характеризують не лише якісні, але й кількісні покажчики. Мето­дика використання різноманітних статистичних джерел давно увійшла у практику гуманітарних наук. Основу демографічних досліджень складає офіційна державна статистика, якою в СРСР були Всесоюзні переписи населення. Цінність переписів як базово­го джерела відомостей про чисельність та склад населення підкре­слював А. А. Ісупов [1]. Перед здійсненням кожного з суцільних статистичних переліків кілька років велась підготовча робота, роз­роблялись відповідні анкети, списки запитань та їх формулювання.

Опубліковані та первинні матеріали переписів населення зазви­чай відзначаються високим ступенем репрезентативності та досто­вірності даних. Але при цьому спостерігається тенденція несприя­тливого ставлення щодо небажаних для влади матеріалів чи показ­ників: вони взагалі не публікувались або вилучались з обігу. Та­ким чином, достовірність будь-якого статистичного дослідження, що базується на офіційних даних, ставиться у пряму залежність від державної політики.

Таке важливе питання не могло залишитися поза увагою демо­графів та істориків, які залучали статистичні дані до своїх дослі­джень. Ставлення до результатів переписів та інших опублікова­них цифрових даних повністю залежало від умов, в яких доводило­ся працювати науковцям, від їх політичного оточення.

В характеристиках публікацій даних переписів, що їх подавали різні дослідники, чітко простежуються не лише ідеологічні позиції, а й методологічні відмінності різних наукових шкіл. У даній статті ми спробуємо прослідкувати розбіжності у історіографічних оцін­ках щодо методики проведення та публікації даних Всесоюзних переписів населення, які проводилися у другій половині XX ст.

У 1959 році було проведено перший повоєнний Всесоюзний пере­пис, що охоплював все населення держави та наочно ілюстрував стан розвитку всіх сторін життя країни. Далі проведенням перепису зна- менувалось кожне десятиріччя: 1970 р., 1979 р. та останній — у 1989 р., напередодні розпаду СРСР. Характер статистичних даних, опубліко­ваних за результатами переписів, дістав відповідної оцінки в працях як радянських, так і закордонних дослідників.

Офіційна вітчизняна історіографія ставилася до отриманих під час переписів результатів цілком схвально. Цитуючи Л. Н. Толсто­го, В. І. Леніна, посилаючись на доповіді Л. І. Брежнєва та матеріа­ли з’їздів КПРС, автори статей стверджували, що переписи у Радян­ському Союзі проводяться згідно з передовими методиками, на від­міну від аналогічних державних заходів за кордоном, тому отрима­ні дані є максимально об’єктивними. Зокрема, Б. Урланіс так охарак­теризував перепис 1970 р.: “Итоги переписи дают яркую картину успехов, достигнутых нами за две пятилетки, и в то же время много материала для решения демографических проблем, стоящих перед страной” [2]. Далі з гордістю повідомлялось про те, що “достигнута полная грамотность населения. Это чрезвычайно большое достиже­ние страны, в которой еще полвека назад подавляющая часть насе­ления была неграмотной”. Зниження народжуваності ставилося у пряму залежність від зростання матеріальних та духовних потреб населення.

У різні роки статистичні викладки коментували такі поважні посадовці, як, наприклад, голова Управління Всесоюзного перепису населення ЦСУ СРСР А. А. Ісупов, перший заступник голови Держ - комстата СРСР, д-р екон. наук Н. Г. Белов та інші. їх виступи дру­кувались одночасно у “Правде”, “Известиях”, “Литературной газе­те”, “Радянській Україні” та декількох інших центральних газетах, щоб донести головні думки до максимально великої кількості чи­тачів [3; 4].

У той же час на основі даних переписів було проведено кілька комплексних досліджень. Наприклад, вищезгадуваний Б. Ц. Урла­ніс вивчав глобальні зміни у кількості населення країни [5]. Низка праць присвячена аналізові етнодемографічних процесів, зокрема, С. І. Брук зінтегрував відсоткове співвідношення етносів у насе­ленні кожної республіки окремо та порівняв результати, отримані у переписах 1959 та 1970 років [6].

Лише напередодні Всесоюзного перепису 1989 року, в умовах гласності, почали з’являтися більш об’єктивні погляди на прове­дення суцільних статистичних обліків населення. Одним з пер­ших критичних (принаймні, частково) виступів стала стаття С. І. Брука в газеті “Известия” [7]. Він писав: “Самым главным недостатком прежних переписей является неуклонное сокращение публикуемых по ним материалов (так, итоги переписи населения 1979 года были опубликованы в одном небольшом томике и то тиражом всего в 20 тыс. экземпляров)”. До того ж, “...в силу ряда причин (прежде всего в связи с давлением со стороны руководите­лей некоторых республик) ... этническая картина страны давалась в предыдущих переписях с определенным искажением”. Хоча на­ціональність фіксувалась за самовизначенням опитуваного, на під­свідомість при цьому впливав запис у паспорті, а “Инструкция МВД СССР от 1939 г., подтвержденная Постановлением 1974 г. об обме­не паспортов, запрещала смену национальности и предписывала указывать в паспортах национальности родителей. При этом уже тогда в отдельных местах при выдаче паспортов были допущены грубые извращения”. Визнання всіх цих недоліків було доволі смі­ливим кроком. Але до формулювання трьох питань щодо націона­льності, рідної мови та другої мови народів СРСР, якою опитуваний вільно володіє, Брук ставиться схвально як до важливого методич­ного досягнення радянських демографів.

Зовсім інакше до цього питання підходили діаспорні дослідни­ки, що уважно слідкували як за самим проведенням переписів, так і за публікацією отриманих результатів. С. Процюк дещо романти­чно формулює, що “за ширмою статистичного мережива приховано численні недосягнення, перекручення, пропуски, а то й пряме фаль­шування” [8; с. 62]. Серед іншого С. Процюк висловлює незадово­лення використанням у питаннях перепису терміну “національ­ність” як до численних народів, зокрема українців чи росіян, так і до зовсім незначних, дрібних етнічних груп. Він вважає, що у пер­шому випадку більш доречним був би термін “нація”, але “в цьому разі було б зафіксоване значення цих націй в СРСР. Москва лю­бить говорити лише про “совєтську” націю... а тому й розпорошує імпакт цього значення на якомога більшу кількість “національно­стей” [8; с. 63].

Багато виникало питань і до повноти висвітлення результатів переписів. Оцінюючи публікації даних перепису 1970 рр., В. Кубі- йович зазначав, що “опубліковані досі підсумки перепису вбогі, вони не інформують про склад міського і сільського населення, віковий і статевий склад поодиноких народів, їх соціальний, професійний і родинний стан тощо” [9]. Критикує він також і попередній перепис, наводячи конкретні приклади відсутніх даних: “Взагалі висліди перепису 1959 року не лише про національність і мову, але й про інші прикмети населення є незадовільні... Великою хибою перепи­сів 1959 і 1970 років є брак запиту про місце народження. Немож­ливість порівняти місця народження з місцем перебування на день перепису — не дозволяє пізнати міграційні процеси населення, між іншим і обмін населення України з іншими республіками”. Але важко було б чекати від радянського уряду з його політикою по­стійних переселень та курсом на формування єдиної “радянської” нації іншого ставлення до висвітлення міграційних рухів.

І С. Процюк, і В. Кубійович відмічають, що з різних причин дуже багато українців за національністю назвали рідною мовою мову іншої національності — російську. Обидва дослідники бачать в цьому факті прояв русифікаторської політики.

На думку українців за кордоном, радянські статистичні органи з політичних міркувань утримуються від публікації повних даних, обмежуючись лише уривчастими повідомленнями. Більш того, на­водяться конкретні методики, за допомогою яких проводиться фа­льсифікація. Р. Карча виділяє три методи: “Перший — це довіль­ний вибір показників в той період, коли спостерігається релятивно високий зріст... Інша метода — це змішання показників якісно неоднакових об’єктів і підведення їх під одну рубрику як тотож­них. Третій метод — це втаємничення показників деяких об’єктів і включення їх у нормальні показники. Так, наприклад, дитячі буди­нки включені в списки нормальних загальноосвітніх шкіл” [10, с. 150-151]. Природно, що при такому підборі показників створю­ється неправдивий образ безперервного і рівномірного піднесення.

Незважаючи на неповноту даних, дехто у діаспорі все ж таки спромігся побачити незадовільний, навіть “жалюгідний стан совєт- ської економіки” та “півправду про постійні кризи економіки мос­ковсько-більшовицької імперії” [11, с. 1218]. Подібна оцінка ви­глядає надто емоціональною та більш кон’юнктурною, ніж науко­вою, але вона віддзеркалює суспільно-політичні настрої, що були розповсюджені серед українців за кордоном.

Таким чином, Всесоюзні переписи населення, що проводились в Радянському Союзі у другій половині XX ст., викликають дуже не­однозначну реакцію в професійних колах. Питання об’єктивності офіційної статистики залишається дискусійним і потребує подаль­шої уваги дослідників.

Література:

1. Исупов А. А. Переписи как ценный источник информации о населении // Вестник статистики. — 1980. — № 7. — С. 29-37.

2. Урланис В. Наша общая биография // Литературная газета. — 1971. — 28 апреля. — С. 10.

3. Велов Н. Г. И это все о нас: О предварительных итогах Всесоюзной пере­писи населения 1989 г. // Гудок. — 1989. — 30 апреля; Красная звезда.

— 29 апреля; Лесная промышленность. — 29 апреля; Советская торгов­ля. — 29 апреля; Строительная газета. — 30 апреля.

4. Исупов А. Анкета страны // Сельская жизнь. — 1979. — 11 января; Исупов А. А. Как мы растем // Красная звезда. — 1979. — 11 января; Исупов А. А. И это все о нас // Советская торговля. — 1979. — 11 янва­ря; Исупов А. А. Это все о нас // Гудок. — 1979. — 16 января.

5. Урланис В. Ц. Рост населения в СССР. — М.: Статистика, 1966. — 38 с.

6. Врук С. И. Национальность и язык в переписи населения 1970 г. // Вестник статистики. — 1972. — № 5. — С. 42-54; Брук С. И. Этнодемо- графические процессы в СССР (по материалам переписи 1970 г.) // СЭ.

— 1971. — № 4. — С. 8-30.

7. Врук С. всяк сущий в ней язык: 12 января начинается Всесоюзная пере­пись населения // Известия. — 1989. — 11 января.

8. Процюк С. Проблема потенціалу українського населення // Сучасність.

— 1961. — № 6. — С. 62-73; № 7. — С. 73-86.

9. Кубійович В. Національний склад населення УРСР за переписом 1970 // Сучасність. — 1971. — Ч. 9. — С. 74-92.

10. Карча Р. Народна освіта в СССР в освітленні Статистичного збірника // Український збірник. — Мюнхен, 1957. — Кн. 11. — С. 149-159.

11. Чировсъкий М. Сьома п’ятирічка в останній стадії завершення // Визво­льний шлях. — Лондон: Українська видавнича спілка, 1970. — Кн. 11­

12. — С. 1199-1218.


Похожие статьи