Головна Історія Інтелігенція і влада ПОЗИЦІЯ КОНСЕРВАТИВНО-ОХОРОННИХ СИЛ ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ ПІД ЧАС «ШЕВЧЕНКІВСЬКИХ ДНІВ» 1914 Р. (НА МАТЕРІАЛАХ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ)
joomla
ПОЗИЦІЯ КОНСЕРВАТИВНО-ОХОРОННИХ СИЛ ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ ПІД ЧАС «ШЕВЧЕНКІВСЬКИХ ДНІВ» 1914 Р. (НА МАТЕРІАЛАХ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ)
Історія - Інтелігенція і влада

М. В. Гаухман

Ключові слова: українське питання, консервативно-охоронні сили, Тарас Шевченко.

Ключевые слова: украинский вопрос, консервативно-охрани­тельные силы, Тарас Шевченко.

Key words: Ukrainian Question, conservative forces, Taras Shev­chenko.

Символічною постаттю в українському житті початку XX ст. був Тарас Шевченко. Своєрідний «культ» поета виник відразу після його смерті та поширився на українську інтелігенцію та селянство впродовж другої половини XIX ст. [див.: 1]. Київ був символічним центром України для української громадськості та символічним центром Південно-Західного краю (офіційна назва Правобережної України) в очах монархістів, а тому місто перетворилося на арену політичного протистояння під час свят­кування сотої річниці поета в 1914 р.

У сучасній українській і російській історіографії політич­не протистояння під час відзначення ювілею Т. Шевченка вивчається в контексті українського питання напередодні Першої світової війни [див.: 2, с. 399-400; 3, с. 137-145]. Однак наші попередники приділяли основну увагу дискусі­ям на шпальтах преси та засіданнях Державної Думи, при­свячених українському питанню, не деталізуючи дії влади й монархічних сил, спрямовані на зрив святкування «шевчен­ківських днів» і конструювання «української загрози». Мета нашої праці — відтворити заходи консервативно-охоронних сил щодо українського питання під час «шевченківських днів» 1914 р.

Політичне протистояння під час «шевченківських днів» уперше відбулося під час відзначення п’ятидесятих роковин поета в лютому 1911 р. «Український клуб», очолюваний ком­позитором О. Лисенком, створив спеціальний організаційний комітет для проведення врочистостей за участю українських громадських діячів з Галичини [4, с. 140]. Відзначення мало відбутися в міському театрі, де організатори збиралися прочи­тати реферати, присвячені творчості Т. Шевченка та сучасній українській культурі [5, арк. 26].

Київські монархісти виступали проти відзначення роковин Т. Шевченка. Адже вбачали в постаті поета символ «україн­ського сепаратизму» та борця за виділення «малоросів» з «ве­ликого російського народу». Підтримка відзначення роковин поета з боку єврейських і польських громадських діячів була в очах монархістів доказом антиросійської змови «сепаратистів», євреїв і поляків [6, с. 35-41].

Місцева адміністрація, під впливом правої преси, розгля­дала майбутні врочистості з приводу роковин Т. Шевченка як антиросійську демонстрацію. Київський губернатор О. Гірс у січні 1911 р. викликав до себе М. Лисенка, детально розпитав його про плани організаторів і заборонив запрошувати на ро­ковини Т. Шевченка гостей з Галичини. Позаяк бесіда О. Гір - са з М. Лисенком була натяком на небажаність відзначення роковин поета, організаційний комітет оголосив про скасуван­ня заходів, щоб не викликати нових репресій [7, с. 151]. Ки­ївський губернатор у записці київському генерал-губернатору оцінив власні зусилля щодо зриву відзначення роковин смерті Т. Шевченка як «своєчасно прийняті адміністрацією заходи» [5, арк. 26].

Свого апогею українофобія правих сил і репресії влади проти українського національного руху досягли під час святкування ювілею Т. Шевченка в лютому 1914 р. Напередодні «шевчен­ківських днів», у січні 1914 р., російські націоналісти розпо­чали українофобську кампанію, обвинувативши українську громадськість Російської імперії в проавстрійській орієнтації. Приводом для цього було проведення в грудні 1913 — березні 1914 рр. судового процесу в Марморош-Сігеті проти закарпат­ських москвофілів, обвинувачених у державній зраді. Причому свідком на процесі був граф В. Бобринський, один з провідни­ків російського націоналізму та голова Галицько-російського товариства, яке допомагало галицьким і закарпатським мо­сквофілам [8, с. 255].

Монархічна громадськість представила обидві події, суд над москвофілами та відзначення ювілею Т. Шевченка, як єдиний ланцюг антиросійських дій. Так, 11 січня 1914 р. на засіданні київського Клубу російських націоналістів (КРН), присвячено­му суду над москвофілами, було ухвалено резолюцію про загро­зу «українського сепаратизму», спрямованого на розкол «єди­ної й неподільної» Росії з метою включення Наддніпрянської України до складу Австро-Угорщини. Резолюція КРН була покладена в основу телеграми А. Савенка, депутата Четвертої Думи, направленої голові Ради міністрів [9, арк. 7-7 зв.].

Місцева адміністрація відреагувала на українофобську кам­панію монархістів антиукраїнськими заходами. Попечитель Київського навчального округу А. Деревицький у січні 1914 р. видав циркуляр про заборону освітянам брати участь у вша­нуванні пам’яті поета: «...Його [Т. Шевченка. — М. Г.] життя, особистість і творчість, — стверджувалося в документі, — не містить. матеріалу, який би відповідав її [школи. — М. Г.] за­вданням і міг бути з користю впроваджений у курс шкільної освіти.» [10, арк. 15].

В українофобській кампанії проти святкування ювілею Т. Шевченка взяла участь і православна церква. Регіональна церковна преса виступала з осудом поета як символу «україн­ського сепаратизму», ворога російської монархії та православ­ної віри [11; 12].

Ставлення православного духівництва Правобережної Укра­їни до відзначення річниці Т. Шевченка залежало від позиції керівництва єпархії. Так, Волинський архієпископ Антоній (Храповицький) заборонив ушановувати пам’ять Т. Шевчен­ка, «відкритого хулителя церкви», в церковно-приходських школах [13, с. 103]. Натомість Подільський єпископ Серафим (Голубятніков) не був супротивником святкування ювілею по­ета, позаяк він не був підданий церковній анафемі. У лютому 1914 р. правління Подільської семінарії звернулося до єписко­па за дозволом відслужити панахиду за поетом. Серафим на­правив клопотання до Св. Синоду. Розглянувши звернення, Си­нод видав циркуляр про заборону служити в церквах панахиди за «богохульником» Т. Шевченком [14, арк. 24; 15, арк. 379]. Після цього єпископ Серафим заявив на зібранні духівництва Кам’янця-Подільського, що був готовий відслужити панахиду за Т. Шевченком, але Св. Синод заборонив [16, с 213-214; 4, с. 306]. Подвійність позиції Подільського єпископа, який при­вселюдно не називав Т. Шевченка «богохульником», але був зобов’язаний виконати рішення Св. Синоду, свідчить про те, що православне духівництво Правобережжя було заручником українофобської позиції Синоду та місцевих політизованих ієрархів, таких як Волинський архієпископ Антоній.

Призвідниками заборони святкування ювілею Т. Шевченка були праві сили. 19 і 20 лютого 1914 р. Клуб російських націо­налістів, Київське російське зібрання та Свято-Володимирівське церковне братство надіслали телеграми російським високопоса - довцям і церковним ієрархам — міністру внутрішніх справ, депутатам Державної Ради від Правобережної України, обер - прокурору Св. Синоду, Петербурзькому та Київському ми­трополитам — з вимогою не допустити відзначення сторіччя Т. Шевченка. Адже ювілейні врочистості нібито перетворяться на «політичний огляд українсько-мазепинських сил», спрямо­ваних на відокремлення «південної гілки російського народу»

[17].

20 лютого 1914 р. товариш (заступник) міністра внутрішніх справ В. Джунковський відправив місцевій адміністрації теле­граму з вимогою не допустити публічного вшанування пам’яті Т. Шевченка демонстраціями та вуличними зібраннями. Однак публічні врочистості в закритих приміщеннях, за умови при­сутності поліціантів, не заборонялися [18, с. 226].

Київський генерал-губернатор Ф. Трепов посідав більш ради­кальну позицію, ніж міністерство внутрішніх справ, стосовно святкування ювілею Т. Шевченка. Ф. Трепов відповів В. Джун - ковському телеграмою про необхідність заборонити будь-яке публічне відзначення річниці поета, а не лише демонстрації й зібрання на «шевченківські дні». Свої міркування генерал - губернатор обґрунтував позицією правих сил, виказаної в їхніх телеграмах до високопосадовців і церковних ієрархів: «Отри­мане розпорядження [телеграма товариша міністра внутрішніх справ. — М. Г.]... — писав генерал-губернатор, — стоїть у по­вній суперечності з настроями благомислячої національної пра­вої частини населення Південно-Західного краю та внесе силь­не засмучення в їхні серця» [18, с. 226].

Реагуючи на телеграму генерал-губернатора, В. Джунков - ський 22 лютого пообіцяв розглянути пропозицію Ф. Трепова. Однак того ж самого дня відмовився переглядати попереднє рішення [18, с. 226-227]. Така більш поміркована позиція уря­довця обумовлювалася тим, що адміністративні заборони свят­кування ювілею Т. Шевченка викликали негативну реакцію в опозиційній громадськості та розглядалися на засіданнях Дер­жавної Думи [19, с. 167-168; 4, с. 313-318; 20, с. 11-15; 16, с. 122-124]. Міністерство внутрішніх справ, на наш погляд, не прагнуло далі загострювати ситуацію. Тим більше, що мож­ливе рішення про заборону будь-якого публічного вшанування сотої річниці поета складно було б виконати на практиці.

Українська громадськість Києва намагалася протидіяти зриву святкування ювілею Т. Шевченка. 18 лютого 1914 р., напередодні «шевченківських днів», жандарми зафіксували активізацію діяльності українських студентських громад, які розповсюджували листівки з протестом проти заборони від­значення річниці поета [21, арк. 3]. Після цього жандарми встановили спостереження за активістом Української соціал- демократичної робітничої партії (УСДРП) та лідером україн­ської студентської громади Київського політехнічного інституту

I. Вільчинським. Нагляд за І. Вільчинським дозволив поліці - антам встановити його контакти з активістами українських студентських громад Київського політехнічного і Київського комерційного інститутів. Вже через два дні після виявлення листівок, 20 лютого, жандарми провели обшуки у вісімнадцяти студентів і заарештували п’ять з них. Жандарми вилучили при обшуках заборонену літературу та документацію студентських громад обох інститутів [21, арк. 70 зв. — 72].

23 і 24 лютого жандарми провели арешти українських ак­тивістів, які готувалися до проведення демонстрацій у «шев­ченківські дні». 25 лютого заарештовані особи були допита­ні в поліційних ділянках, а 26 і 27 лютого — переведені до Лук’янівської в’язниці [22]. Покаранням для заарештованих стали три місяці адміністративного арешту [23, арк. 9-10].

Суспільне протистояння навколо відзначення сторіччя Т. Шевченка виявилося у вуличних заворушеннях у ювілейний день, 25 лютого. Громадські діячі Києва створили «загальноко- аліційну раду» для проведення ювілейних врочистостей. Тисячі молодих людей взяли участь у вуличних маніфестаціях, вша­новуючи пам’ять поета і протестуючи проти заборони комемо - ративних заходів. Протягом дня відбулося п’ять сутичок укра­їнських маніфестантів з поліціантами і козаками. Зіткнення відбувалися за однаковим сценарієм: демонстрантів оточували поліціанти і козаки, а після цього на українських маніфестан­тів нападали провокатори, члени молодіжного чорносотенного товариства «Двохглавий орел». Поліція заарештувала двадцять п’ять учасників українських маніфестацій. Разом із затрима­ними 23 і 24 лютого кількість заарештованих досягла ста п’яти осіб, здебільшого студентів [24].

Винагородою активістам «Двоглавого орла» було схвален­ня їхніх дій Миколою II. Наступного дня після маніфестацій, 26 лютого, чорносотенці направили імператору телеграму з приводу вшанування монархістами пам’яті «славетних бор­ців за возз’єднання Малоросії» з Росією — Б. Хмельницького, В. Кочубея та I. Іскри, — які поставали в очах правої громад­ськості своєрідними антиподами «сепаратиста» Т. Шевченка. Вже наступного дня, 27 лютого, Микола II надіслав телеграму київському генерал-губернатору з висловленням подяки «Дво­головому орлу» за «почуття відданості» від чорносотенців [25]. Обмін телеграмами між Миколою II і чорносотенцями, попри відсутність у телеграмах згадок про події навколо «шевченків­ських днів», свідчив про підтримку владою дій правих сил, спрямованих на боротьбу з «українською загрозою».

Праві сили намагалася представити маніфестацію на честь ювілею Т. Шевченка проавстрійською демонстрацією зрадників Росії — «оглядом мазепинських сил» [26]. Саме так зображува­ла «шевченківські дні» монархічна газета «Киев», друкований орган КРН, прагнучи дискредитувати учасників маніфестації. У репортажі «Киева» про події 25 лютого підкреслювався «іно - родчеський» характер маніфестації. Вказувалося, що половина учасників були євреями: мовляв, «малороси» були знаряддям у руках ворогів Росії. У петлицях маніфестантів нібито майорі­ли жовто-блакитні стрічки, один із учасників підняв червоний прапор перед будівлею Міської Думи, а на Хрещатику хтось розкидав листівки із закликом захищати «поневолену Украї­ну». Найбільшою інсинуацією «Киева» було повідомлення про те, що група маніфестантів зібралася біля консульства Австро - Угорщини та вигукувала гасла: «Геть Росію! Хай живе Ав­стрія!» («Долой Россию! Да здравствует Австрия!») [27].

Київські націоналісти не обмежилися антиукраїнськими висловлюваннями на газетних шпальтах, а перетворилися на справжніх донощиків. Журналіст газети «Киев, Г. Акацатов в березні 1914 р. звернувся до прокурора Київського окружного суду із заявою про антиросійські виступи під час відзначення ювілею Т. Шевченка. Прокурор направив заяву Г. Акацатова начальнику Київського губернського жандармського управ­ління [28, арк. 26]. Ця заява стала підставою для порушення карної справи стосовно дій українських маніфестантів. Роз­слідуванням справи займалися жандарми, а не прокуратура, що пояснювалося політичним характером справи. Свідками у справі були журналісти газети «Киев», пересічні кияни та поліціанти, які чергували на вулицях 25 лютого. Однак по­відомлення «Киева» про антиросійські виступи маніфестантів підтверджувалися винятково показами самих журналістів. Пе­ресічні кияни та поліціанти не бачили жодних злочинних дій з боку маніфестантів [28, арк. 26 зв. — 32 зв.].

Українофобська кампанія правих сил тиснула на місцеву владу, а тому київські жандарми не могли залишити без по­карання учасників маніфестації. Слідство у справі про дії ма­ніфестантів зосередилося на пошуку, так би мовити, «цапа від бувайла», особу, яку можна було б обвинуватити в державній зраді. Відтак у квітні 1914 р. почався збір доказів проти одного із учасників маніфестації, студента І. Захарченко. Він, згідно з показаннями журналістів «Киева», зібрав групу однодумців, які нібито вигукували на київських вулицях «Геть Росію! Хай живе Австрія!» [28, арк. 75-75 зв.]. Однак докази проти І. За­харченко були відсутні. Зрештою, у жовтні 1914 р., коли вже тривала Перша світова війна, слідство у справі І. Захарченка було припинене [28, арк. 94 зв. — 95].

Під час «шевченківських днів», у лютому 1914 р., голова Ради міністрів І. Горемикін розпочав збір відомостей про загро­зу «українського сепаратизму». Він направив телеграму А. Са - венка, з якої розпочалася українофобська кампанія, до мініс­терства внутрішніх справ для детального вивчення. 20 квітня 1914 р. Департамент загальних справ МВС подав голові Ради міністрів доповідь про «український сепаратизм», складену на основі донесень губернських жандармських управлінь за 1912­1914 рр. [8, с. 258].

Донесення начальника Київського губернського жандарм­ського управління висвітлювали досягнення української гро­мадськості, для якої вуличні демонстрації 25 лютого 1914 р. явили собою, за словами начальника київських жандармів, «той рубікон», перейшовши який український рух перетворив­ся з «купки інтелігентів» на «політичну партію, з революцій­ною програмою, кінцева мета якої — відторгнення території, зайнятої малоросами, від Російської імперії» [23, арк. 90]. Від­сутність репресій проти української інтелігенції («мазепинців») і кампанія у пресі привели до посилення українського руху. Адже, за словами жандарма, «російське суспільство виклало свою думку на користь українців» [23, арк. 10].

Після «шевченківських днів» 1914 р. російський уряд роз­почав підготовку нових репресивних заходів проти українсько­го руху, які повинні були отримати юридичні обґрунтування. Юридичну підставу міг надати указ Сенату, органу адміністра­тивної юстиції. У квітні 1914 р. записка начальника Київсько­го губернського жандармського управління про «український сепаратизм» і нова розвідка правого публіциста С. Щеголева «Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи», видана в Києві в 1914 р., були передані міністром внутрішніх справ на розгляд Сенату [4, с. 323]. Однак Сенат не встиг ви­нести антиукраїнського рішення через початок Першої світової війни.

Таким чином, символічна постать Тараса Шевченка і ко - меморативні практики української громадськості з відзначен­ня «шевченківських днів» перетворилися в лютому 1914 р. на відправні точки для конструювання «української загрози» консервативно-охоронними силами. Призвідником україно­фобської кампанії була монархічна громадськість Києва, яка вважала Т. Шевченка символом «мазепинського сепаратизму» та вбачала в очікуваному святкуванні демонстрацію антиро - сійської змови. Позиція монархістів була прийнята іншими консервативно-охоронними силами — бюрократією та право­славними ієрархами. Під впливом кампанії правих сил уряд заборонив святкування сотої річниці Т. Шевченка. Наслідком українофобської кампанії були спроба порушити карну справу проти учасників маніфестації, проведеної на честь ювілею по­ета, і підготовка указу Сенату, спрямованого проти українсько­го руху.

Перспективними напрямками подальших досліджень укра­їнського питання на Правобережній Україні є вивчення діяль­ності адміністративно-поліційного апарату щодо українського населення регіону та взаємодія консервативно-охоронних сил у формуванні й проведенні урядового курсу у сфері національ­ного питання.

Джерела та література

1. Єкельчик С. Творення святині: українофіли і Шевченкова могила в Каневі (1861-1900-ті роки) // Українофіли. Світ українських патріотів другої половини XIX століття / Сергій Єкельчик. — К. : КІС, 2010. — С. 51-74.

2. Верстюк В. Ф. Наростання українсько-російських суперечностей у міжреволюційний період / В. Ф. Верстюк // Україна і Росія в історичній ретроспективі / [редрада: В. М. Литвин (голова) та ін.]. — К. : Наукова думка, 2004. — . — Т. 1: Українські проекти в Російській імперії. — С. 396-407.

3. Михутина И. В. Украинский вопрос в России: конец XIX — нача­ло XX века / И. В. Михутина ; [отв. ред. А. Л. Шемякин]. — М. : Институт славяноведения РАН, 2003. — 288 с.

4. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917): У 2 т. : документально - художнє видання / Євген Чикаленко. — К. : Темпора, 2004. — . — Т. 1. — 428 с.

5. Центральний державний історичний архів України (далі — ЦДІАК України). — Ф. 442. — Оп. 861. — Спр. 259.

6. Сборник Клуба русских националистов. Выпуск 3. Отчет о дея­тельности клуба за время с 6 апреля 1910 года по 6 апреля 1911 года / [сост. Е. А. Дворжицкий]. — К. : Б. и., 1911. — 162 с.

7. Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907-1919 роки / [упоряд, вступ та коментарі І. Старовойтенко]. — К. : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевсько - го, 2005. — 251 с.

8. Лотоцький О. Сторінки минулого / Олександер Лотоцький. — Б. м. : Українська православна церква в США, 1966. — . — Ч. 2. — 481 с.

9. ЦДІАК України. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 3322.

10. Там само. — Ф. 707. — Оп. 256. — Спр. 265а.

11. Никон (Рождественский). Шевченко и христианская вера / Ни­кон (Рождественский) // Волынские епархиальные ведомости. — 1914. — № 2. — С. 21-23.

12. С. Допустимо ли церковное поминовение Шевченко? / С. // Волынские епархиальные ведомости. — 1914. — № 9. — ЧН. — С. 137-138.

13. На Украине и вне её // Украинская жизнь. — 1914. — № 3. — С. 100-107.

14. ЦДІАК України. — Ф. 168. — Оп. 2. — Спр. 141.

15. Там само. — Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 506.

16. Лотоцький О. Сторінки минулого / Олександер Лотоцький. — Б. м. : Українська православна церква в США, 1966. — . —

Ч. 3. — 392 с.

17. Столетие со дня рождения Т. Г. Шевченко // Киевская мысль. — 1914. — № 54 (23 февр.). — С. 5.

18. Запрещение царизмом чествования памяти Т. Шевченко / [пре - дисл. Н. Бельчикова ; публ. А. Кобяко] // Красный архив. — 1936. — Т. 3. — С. 226-230.

19. Милюков П. Н. Воспоминания (1859-1917) / П. Н. Милюков; [под ред. М. М. Карповича, Б. И. Элькина]. — Нью-Йорк : Изд-во име­ни Чехова, 1955. — . — Т. 2. — 398 с.

20. Белоусенко О. Украинские дни в Государственной Думе / О. Бело­усенко // Украинская жизнь. — 1914. — № 3. — С. 7-18.

21. ТЦДІАК України. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 3295.

22. Отголоски юбилея // КМ. — 1914. — № 58 (27 февр.). — С. 5.

23. ЦДІАК України. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 3322.

24. Юбилей Т. Г. Шевченко // Киевская мысль. — 1914. — № 58 (27 февр.). — С. 5.

25. Киевская мысль. — 1914. — № 59 (28 февраля). — С. 3.

26. «Смотр» мазепинских сил // Киев. — 1914. — № 53 (26 февр.). — С. 2.

27. Мазепинско-еврейские безобразия // Киев. — 1914. — № 53 (26 февр.). — С. 4.

28. ЦДІАК України. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 3279.

Анотації

Гаухман М. В. Позиция консервативно-охранительных сил по украинскому вопросу во время «шевченковских дней» 1914 г. (на материалах Правобережной Украины).

Рассмотрены действия консервативно-охранительных сил, на­правленные на срыв празднования сотой годовщины Т. Шевченко в 1914 г. Доказано, что символическая фигура поэта и коммемора - тивные практики украинской общественности послужили отправ­ными точками для конструирования «украинской угрозы».

Gaukhman M. V. Attitude of conservative forces toward the Ukrainian Question at the time of «Shevchenko’s days» in 1914 (on the special view of Right-bank Ukraine).

The actions of conservative forces, directed at frustrating the cel­ebration of T. Shevchenko’s 100th anniversary in 1914, are analyzed in the article. The conclusion is that the poet’s symbolic figure and commemorative practices of Ukrainian public organizations served as starting points for constructing the «Ukrainian threat».