Головна Історія Інтелігенція і влада РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ ПРОЛЕТАРИЗАЦІЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В 20-Х РР. XX СТ. (історіографія проблеми)
joomla
РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ ПРОЛЕТАРИЗАЦІЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В 20-Х РР. XX СТ. (історіографія проблеми)
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Бабак

Сьогодні Україна переживає складний і суперечливий етап сво­єї історії. Це етап, коли удосконалюються інститути самостійної держави, складаються основні принципи внутрішньої і зовніш­ньої політики, визначаються пріоритетні напрямки освітнього розвитку, спираючись на прогресивні надбання світової культу­ри. Разом з тим, процес розбудови незалежної, суверенної дер­жави у сучасний період неможливий без відродження культур­ної самобутності народу України, демократизації освіти, яка на­самперед формує майбутнє нації, її соціальний та культурний ге­нофонд.

Глибока криза, яка протягом майже століття охопила політику, економіку, ідеологію, культуру та інші сфери нашого суспільства за період радянської влади, не могла не торкнутися і освіти, яка стала однією з найбільш беззахисних сфер суспільства, була уражена ме­тастазами командно-адміністративної системи. Нині завершується процес зламу старого ладу, який гальмував впровадження нових економічних відносин, реформування гуманітарної сфери. У таких умовах найбільш вагомим аргументом на користь здійснюваних змін є історичний досвід.

Переломні етапи у розвитку України завжди привертали до себе увагу дослідників. Подібною до сучасних за гостротою суперечнос­тей була ситуація у гуманітарній сфері, зокрема в освіті, у 20-х рр. XX ст. Цей період був особливо інтенсивним у пошуках нових форм і методів навчальної та виховної роботи у школах, розширенні ме­режі початкових шкіл, боротьбі з неписьменністю, створенні систе­ми підготовки та перепідготовки наукових та технічних кадрів, за­провадженні нових навчальних програм і планів. Саме тому освіт­ні процеси, які відбувалися тоді, потребують глибоких аналітичних оцінок, адже багато із них проявляються сьогодні у нових умовах і на новій основі в Україні.

20-ті роки XX ст. на Україні вважаються “Золотим віком” для розвитку радянської науки і освіти, оскільки в подальші роки роз­почалось знищення національної освіти, відбувалася уніфікація, стандартизація та політизація навчального процесу. Освітні закла­ди ставали ідеологічними центрами втілення у життя рішень ко­муністичної партії.

Нове суспільство зароджувалось і розвивалось на основі світо­глядних бачень, що формувались під впливом постійної ідеологіч­ної, агітаційно-пропагандистської роботи партії і держави. Тому досить важливо в цей переломний період звільнитися від стереоти­пів попередньої тоталітарної епохи.

Розвиток людського суспільства доводить, що робітничому кла­су об’єктивно належить величезна роль у всіх без винятку сферах життя суспільства, в тому числі й освітній, і від його стану, суспіль­ного статусу та функціональних можливостей багато в чому зале­жить прогрес цього суспільства. Тому досить важливим є аспект висвітлення робітничої тематики у процесі становлення “тернисто­го шляху” демократизації освіти.

Історіографічні дослідження, які так чи інакше висвітлюють розвиток професійної (спеціальної) освіти 20-х рр. XX ст., умовно можна об’єднати у чотири групи: 1) узагальнюючі видання з істо­ріографії радянського суспільства та історії України, що в контекс­ті культурного розвитку розкривають особливості становлення ра­дянської освіти; 2) розвідки, присвячені історіографії культурної революції, культурного будівництва та формування радянської ін­телігенції; 3) роботи з історіографії історико-педагогічної науки в Україні, політики проблем ведучої ролі робітничого класу в освіті СРСР.

Історіографія дослідження цієї проблематики бере початок вже з 20-х років, коли єдиними законодавцями в освітній сфері висту­пали працівники освіти, партійні та державні діячі (В. Ленін, Й. Ста­лін, В. Затонський, Е. Квірінг, С. Косіор, Г. Петровський та ін.) [10]. Друкувалися виступи тодішніх керівників Наркомату освіти УСРР Г. Гринька, А. Приходько, Я. Ряппо, М. Скрипника, О. Шумського з питань освіти та культури України [6; 13]. їх роботи носили од­номанітний інструктивний характер, проводячи “лінію партії” в на­уці та освіті.

Важливе місце в державно-партійній політиці тих часів щодо розвитку освіти займали такі методи керівництва нею, як заслухо­вування звітів про діяльність наукових та навчальних закладів, об­говорення питань про їх роль і місце як центрів пропаганди марк­сизму і організації боротьби проти ворожої ідеології та буржуаз­ної історіографії. Це можна прослідкувати, зробивши огляд таких вагомих документальних джерел, як постанови ЦК і його відділів з питань освіти, декрети та постанови з проблем розвитку науки і культури, які приймали вищі органи Радянської держави в той час, а також рішення Народного Комісаріату освіти (НКО). Вони дають можливість проаналізувати найбільш важливі риси та принципи державного керівництва розвитком народної освіти, методи та фор­ми його законодавчого регулювання [13].

Велике значення в цьому відношенні мали постанови Агітпропу ЦК КП(б)У разом з Укрполітосвітою і культвідділом ВУРПС в липні 1927 р. “Про політосвітню роботу серед пролетаріату” [18] та нара­ди агітпропів окружкомів КП(б)У при ЦК КП(б)У в серпні 1927 р. “Про вечірню робітничу освіту” [20]. У 1927 р. НКО УРСР видав “Положення про вечірні школи І ступеня для малописьменних”[3], яке визначало їх мету, порядок організації і роботи, встановлювало річний строк навчання. В кінці 1925 р. НКО УРСР видав “Поло­ження про вечірні робітничі школи ІІ ступеня”, яким було визна­чено мету і структуру цих важливих учбових закладів [19]. Вони будувалися як політосвітні установи, що повинні були дати робіт­никам загальноосвітню і політичну освіту без відриву від виробни­цтва. Важливе значення у відношенні робфаків мала постанова липневого Пленуму ЦК ВКП(б) 1928 р. “Про поліпшення підготов­ки нових спеціалістів”, де говорилося про необхідність пролетари - зації вищих учбових закладів.

За умов підозрілого ставлення до інтелігенції з дореволюцій­ним стажем більшовицький режим міг розраховувати лише на особливі форми і методи підготовки великої кількості спеціалістів з “низів” [23]. На думку Шепеля Л. Ф., “якщо раніше формування інтелігенції відбувалося з представників різних соціальних верств шляхом відбору найталановитіших і найздібніших, то тепер цей процес мав вузько класовий підхід”.

Йдучи шляхом здійснення Програми Комуністичної партії, освіта, на думку правлячої верхівки, мала бути не тільки провідною лан­кою принципів комунізму взагалі, але й провідником ідейного, ор­ганізаційного, виховного впливу пролетаріату на напівпролетарсь - кі і непролетарські верстви трудящих мас з метою виховання поко­ління, здатного остаточно встановлювати комунізм. Культура і освіта, українізація, грамотність розглядалися радянською владою як під­ґрунтя ідеології і засіб підвищення ефективності комуністичної пропаганди, а тому набували в 1920-ті роки вкрай політизованих форм.

Розглядаючи питання походження та функціонування інженер­но-технічної інтелігенції на підприємствах, Гнітько С. П., зокрема, висвітлює дуже низький загальноосвітній рівень підготовки так званих “висуванців” з низів [4]. Саме тому підвищення ефективно­сті політики пролетаризації перебувало в прямій залежності від організації навчання висуванців. Більшовицька система освіти сво­єю метою ставила забезпечення виробництва ідеологічно витрима­ними, кваліфікованими робітниками. Але, на нашу думку, цей про­цес не дав бажаних результатів, оскільки часто не був якісним у плані підготовленості вступників.

Політика пролетаризації освіти, яка в деякій мірі несла позити­вні результати, відкривши доступ у вузи широким масам трудя­щих, в той же час значно знизила якісний рівень підготовки спеці­алістів, оскільки державно-партійна політика скеровувала всі сили на пришвидшення темпів побудови “світлого майбутнього”. Вже в кінці 20-х рр. робітничо-селянське походження та членство у ко­муністичній партії стали вирішальними умовами при зарахуванні на навчання до вищих учбових закладів. Політика пролеткультури досягла своєї мети: в короткий строк була створена нова радянська інтелігенція й одночасно ліквідовано будь-яке інакомислення.

Розглядаючи праці, присвячені історіографії професійно-техніч­ної освіти, яка на той час була стрижнем всієї освітньої системи пролетарської диктатури, особливий інтерес становлять ті, що на основі здійснення ленінського плану культурної революції дослі­джували формування радянської інтелігенції та підвищення куль­турного рівня робітників радянського суспільства [9]. Проте і в цих дослідженнях основну увагу знову ж таки було зосереджено на ви­світленні діяльності компартії, заходах уряду, спрямованих на роз­виток народної освіти.

В середині 20-х рр. з’явилися праці М. Авдієнка, М. Гунського, Я. Звігальського та М. Іванова, в яких дослідники переймаються питаннями розвитку та розширення мережі робітничих факульте­тів, роблять спробу узагальнити досвід їх роботи, використовують емпіричні дані з метою показу кількісного збільшення робітфаків, аналізу їх соціального, партійного, національного складу, висвітлю­ють навчально-методичну роботу [1; 7]. Однак, у них питання якос­ті змісту професійної освіти згадувалися лише побіжно. Більш де­тальному аналізу навчально-виховної роботи, змісту навчальних планів та програм, побудови методичної роботи на робітничих фа­культетах присвячено книгу професора Я. В. Столярова [22]. Не­зважаючи на відсутність у цій роботі теоретичних узагальнень, у ній, зокрема, наведено цінні фактичні матеріали, що дають можли­вість певною мірою відтворити освітній процес у пролетарському середовищі.

Після деякого спаду у 1940-х рр. щодо висвітлення проблеми пролетаризації освіти 20-х рр. XX ст. ця тематика, у контексті куль­турного будівництва, знову стала привертати увагу дослідників. Висвітленню питань культурних перетворень, розвитку народної освіти присвячені кілька ґрунтовних праць радянських істориків Г. Карпова, М. Кіма, К. Литвина, О. Слуцького та ін. [12]. Зазначе­ним працям, як і багатьом іншим цього періоду, властивий суб’єк­тивний класовий підхід до розгляду окремих проблем, в них обов’я­зково підкреслюється керівна роль комуністичної партії в культу­рному будівництві, що цілком відповідало ідеологічним вимогам часу.

В 60 — 80-х роках XX ст., аналізуючи освітні процеси виключно з вузькопартійних позицій, більш детально питання створення і діяльності робітничих факультетів розглядалося у працях, присвя­чених формуванню кадрів інтелігенції [2; 11; 16; 17; 24]. Так, на­приклад, Курносов Ю. О. і Бондар А. Г. у своїй праці [16] роблять висновок, що поява робітничих факультетів була викликана необ­хідністю прискореної підготовки робітників та селян з метою їх подальшого навчання у вузах. Ці праці становлять науковий інте­рес насамперед наявністю великого фактичного матеріалу, хоча оці­нки та висновки на сьогоднішній день певною мірою вже застарілі.

Окремі аспекти діяльності робітфаків у досліджуваний період розглядаються в роботах, присвячених розвитку народної освіти. До таких робіт можна віднести монографію Г. І. Ясницького [24], колективну працю дослідників інституту педагогіки, підготовлену під керівництвом А. Г. Бондар та ін. [17]. Стосовно цієї проблема­тики, слід виділити монографії Н. М. Катунцевої [11], які конкрет­но присвячені історії створення та розвитку робітничих факульте­тів. Використовуючи численні джерела, документальні та архівні матеріали, автор доводила необхідність запровадження цієї форми навчання робітників та селян, показала процес створення та розви­тку робітфаків, охарактеризувала їх типи, розкрила проблеми кла­сового та партійного принципів їх комплектування, висвітлила ор­ганізацію навчально-виховного процесу в зв’язку із завданнями підготовки нових спеціалістів, відтворила матеріальне становище і умови побуту слухачів. Однак, обґрунтовуючи і відстоюючи істори­чну необхідність створення робітфаків з метою здійснення політич­ного впливу на життя навчальних закладів, автори лишають при цьому поза увагою питання оволодіння професійними знаннями.

В цілому, література середини 50-х — кінця 80-х рр., не дивля­чись на значне розширення кола джерел, постановку нових про­блем, появу прогресивних методичних підходів, продовжувала існу­вати в межах ідеологічного контролю, однобоких оцінок та суджень, що так виявилося в дозуванні факторів формування трудових коле­ктивів (на користь, виключно, позитивним) та міфологізації періоду індустріалізації. Для праць даного періоду була типовою абсолюти­зація класових підходів до оцінки процесів, що відбувалися у гума­нітарній сфері і в освіті зокрема.

Історіографічні аспекти тих чи інших проблем професійної освіти в УСРР 1920-х років певною мірою знайшли своє відображення і в монографіях та дисертаційних роботах, підготовлених на сучасно­му етапі розвитку вітчизняної історичної науки і присвячених окре­мим питанням освіти в означений час. Насамперед це досліджен­ня В. В. Липинського, В. М. Гололобова та ін. [5].

Сучасна історіографія збагатилася низкою праць, присвячених переосмисленню історії професійної та спеціальної освіти в УСРР у 1920-ті роки. Так чи інакше присвячені цій тематиці, можна на­звати праці В. М. Даниленка, В. Г. Касьянова, С. В. Кульчицького, М. С. Лисенка [8] та ін. Підготовка робітничих кадрів і спеціаліс­тів у закладах професійної освіти знаходилась в центрі уваги та­кож С. О. Куглера, І. Л. Лікарчука, І. Я. Щупака [14]. На думку

0. П. Ситнікова, “автори цих робіт вдались до штучного роз’єднан­ня єдиної системи професійної освіти, вивчаючи тільки окремі її форми” [21]. Проте, ними розглянуті важливі аспекти середньої тех­нічної освіти в Радянській Україні в означений період, що дозволяє глибше дослідити дану проблематику.

Розглядаючи праці новітньої доби, можна спостерігати в них обґрунтування цілої низки положень, які закріплюють нові оцінки в розумінні мети і завдань здійснюваної більшовиками культурної революції, українізації, особливостей і наслідків ліквідації непись­менності, розгортання як вищої, так і професійної освіти, підготов­ки фахівців тощо. Так, Кульчицький С. В. [15], узагальнюючи зга­дані вище процеси, приходить до висновку, що більшовики стави­лись до перетворень в гуманітарній сфері прагматично, розглядаю­чи їх, насамперед, як важіль зміцнення своєї політичної влади.

В наш час конкурентоздатність України у світовому співтовари­стві значно залежить від нового підходу до системи освіти, від зда­тності суспільства подолати істотну різницю між вимогами сучас­ного економічного розвитку і станом освіти. Це диктується потре­бами людської цивілізації у третьому тисячолітті та гострою по­требою гармонізації культурних відносин в Україні. Саме тому до­слідження проблеми становлення доступності та демократизації освіти має не тільки науково-пізнавальне, але й практичне значен­ня сьогодні.

Література:

1. Авдієнко М. О. Народна освіта на Україні. — X., 1927; Звігальський Я., Іванов М. Професійна освіта на Україні. — X., 1927.

2. Білоцерківський В. Я. Комуністична партія — організатор культурної революції на Україні (1926 — 1937 рр.). — X., 1985; Даниленко В. М. Рабочий класс и культурная революция на Украине. — Киев, 1986; Тка - чова Л. І. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соці­алізму. — К., 1985.

3. Бюлетень НКО УРСР. — 1927. — № 42. — С. 648.

4. Гнітько С. П. Інженерно-технічна інтелігенція Донбасу в 1920-ті — на поч. 1930-х рр. Дис. на здобуття наук. ст. канд. іст. наук. — К., 1996.

5. Гололобов В. М. Ліквідація неписьменності серед дорослого населення України у 20-х роках: Автореф. дис... канд. іст. наук. — Запоріжжя, 1998. — 19 с.; Липинський В. В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-ті роки. — Донецьк: Рекламно-видавнича агенція при Донецькому державному технічному університеті, 2000. — 248 с.

6. Гринько Г. Ф. Очередные задачи советского строительства в области про­свещения. — Харьков: Изд-во Наркомпроса УССР, 1920. — 126 с.; При­ходько А. Культурне будівництво на Україні (за 1925/26 та 1926/27 рр.).

— Х.: Пролетарій, 1927. — 108 с.; Скрипник М. Статті і промови: У 2 т.

— Х.: Держвидав України, 1929. — Т. 2, ч. 2. — 420 с.; Шумський О. Я. Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі / / Більшо­вик України. — 1927. — №2. — С. 11-15.

7. Гунський М. Робітфак Київського інституту народної освіти (1923 — 1925 рр.). — К., 1926.

8. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20 — 30-ті роки. — К.: Либідь, 1991. — 344 с.; Касьянов Г. В. Диктатура пролетаріату і наукова інтелігенція в 1920-ті роки // Вісник АН Укра­їни. — 1992. — № 6. — С. 90-97; Лисенко М. С. Становлення середньої спеціальної освіти в Україні (1922-1930 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. — Х., 2000. — 21 с.

9. Зак Л. М. Проблема формирования советской интеллигенции в совре­менной исторической литературе // История СССР. — 1968. — №2. С. 32-41; Найда С. Ф., Фрейлихер Д. Я. Проблема роста культурно-техни­ческого уровня рабочего класса СССР в советской историографии // Вопросы истории. — 1969. — №12. — С. 147-154; Резницкая М. В. Рабо­чий класс Украины в период социалистической реконструкции народно­го хозяйства (1926 — 1937): Очерк историографии проблемы. — К.: “Вища школа”, 1977. — С. 76-93; Тамм С. П. Радянська професійна та спеціальна освіта на Україні в історіографії 20-х — початку 30-х років // Укр. іст. журн. — 1969. — №5. — С. 124-128 та ін.

10. Затонський В. Матеріали до українського національного питання // Більшовик України. — 1927. — № 6. — С. 9-32; Квиринг Э. М. Избран­ные речи и статьи. — К.: Политиздат Украины, 1988. — 484 с.; Косіор С. В. Вибрані статті і промови. — К.: Політвидав України, 1968. — 345 с.; Петровський Г. І. Вибрані статті і промови. — К.: Політвидав України, 1978. — 408 с.

11. Как создавались в СССР кадры специалистов. — М., 1969; Катунце - ва Н. М. Роль рабочих факультетов в формировании интеллигенции в СССР. — М., 1966; Опыт СССР по подготовке интеллигенции из рабочих и крестьян. — М., 1977.

12. Карпов Г. Г. Партия и культурная революция в СССР. — М.: Госполит - издат, 1957. — 72 с.; Ким М. П. 40 лет советской культуры. — М.: Госполитиздат, 1957; Литвин К. Расцвет культуры Советской Украины.

— К., 1954; Слуцъкий О. В. Радянське і культурне будівництво на Укра­їні в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни (1926 — 1929): Зб. статей. — К., 1957.

13. Комуністична партія України в резолюціях та рішеннях з’їздів, конфе­ренцій та Пленумів ЦК. — К., 1976. — Т. 1; Ряппо Я. П. Рабочее образо­вание на Украине и его ближайшие перспективы: Докл. на II Всеукр. съезде по рабочему образованию. — Харьков, 1925; Сборник действую­щего законодательства УССР по народному просвещению. — Х., 1926.

14. Куглер С. Политика формирования рабочих кадров для промышленнос­ти и транспорта Украины (1921-1941 гг.): Системный анализ. — До­нецк: Юго-Восток, 1997. — 240 с.; Лікарчук I. Л. Проблеми підготовки робітничих кадрів в Україні (1920-1929 рр.) / АПН України. Ін-т педа­гогіки і психології професійної освіти — К., 1996. — 201 с.; Щупак I. Я. Підготовка спеціалістів в середній технічній школі УРСР (кінець 20-х

— 30-ті роки): Автореф. дис... канд. іст. наук. — Запоріжжя, 1995. — 25 с.

15. Кулъчицъкий С. В. Україна між двома війнами (1921 — 1939 рр.). — К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. — 336 с.

16. Курносов Ю. О., Вондар А. Г. У навчанні та праці: Підготовка кадрів інтелігенції в Українській РСР. — К., 1964.

17. Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР. 1917 — 1967 рр.

— Б. м., 1967; Народное образование в СССР 1917 — 1967 гг. — М., 1967.

18. Політосвіта. — 1927. — № 2-3. — С. 92-93.

19. Політосвіта. — 1927. — № 4. — С. 31.

20. Робітнича освіта. — 1927. — № 9. — С. 10-12.

21. Ситніков О. П. Освіта в Українській СРР (1920-ті роки): історіографія. Дис... канд. іст. наук. — К, 2003.

22. Столяров Я. В. Организация учебно-методической работы в институтах.

— Харьков, 1925.

23. Шепелъ Л. Ф. Проблема підготовки кадрів спеціалістів в УРСР з робіт­ників і селян (20-ті рр. ХХ ст.). — К., 1995; Шепелъ Л. Ф. Роль робітни­чих факультетів УСРР в підготовці спеціалістів (20-ті рр.). Дис. на здоб. наук. ст. канд. іст. наук. — К., 1996.

24. Ясницъкий Г. I. Розвиток народної освіти на Україні (1921 — 1932 рр.).

— К., 1965.


Похожие статьи