Головна Історія Інтелігенція і влада ЗЕМСЬКА РЕФОРМА ТА СОЦІАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕМСТВ
joomla
ЗЕМСЬКА РЕФОРМА ТА СОЦІАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕМСТВ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. М. Моісеєва

Питання соціального захисту, соціальної підтримки в людсько­му суспільстві були важливими завжди, адже в будь-який час, будь - яку історичну епоху існували категорії людей, які цього захисту потребували. Не менш актуальні ці поняття і сьогодні. Сучасні процеси у світі, державі виявили, окрім традиційних (інваліди, ка­ліки, діти, старі і т. д.), нове коло “клієнтів” соціальної допомоги: безробітні, безпритульні діти, наркомани, “афганці”, постраждалі внаслідок Чорнобильської катастрофи, жертви терактів та природ­них катаклізмів і т. ін.

У зв’язку з цим особливо цінним є вивчення досвіду організації соціального захисту в минулому як на державному, так і на місце­вому рівнях. Певний інтерес у цьому відношенні викликає соціаль­на діяльність губернських та повітових самоврядних органів, що виникли в Російській імперії після реформи 1864 р.

На жаль, ця проблема в науковій літературі ще не дістала комп­лексного висвітлення. Російські науковці у своїх дослідженнях в основному розглядають роботи земств у сфері народної освіти, ме­дичної допомоги, організації сільської кооперації [1].

Більше уваги зусиллям земств саме в царині соціальної роботи, суспільної опіки приділили такі дослідники, як В. Веселовський, Е. Максимов [2]. Але ці праці написані ще на межі XIX — XX ст.

Серед досліджень вітчизняних істориків можна назвати лише деякі статті, в яких означена проблема майже не розглядається [3], та монографії Л. М. Дровозюк, присвячені освітянській діяльності земств Правобережної України [4]. Тому метою даної статті є: 1) ви­значення впливу земської реформи на розвиток суспільної опіки; 2) вивчення досвіду та аналіз діяльності земських органів у соціа­льній сфері.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80 % українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої по­лягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відно­син провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство.

Дедалі очевидною ставала необхідність модернізації держави. Спираючись на прагматично налаштовану частину імперської бю­рократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належало земській, судовій та військовій. Зем­ська реформа (1864 р.) передбачала створення виборчих місцевих органів самоврядування — земств [5, с. 249, 253]. Початок реформі поклало затвердження указом Олександра II 1 січня 1864 р. “По­ложення про губернські та повітові заклади”. Система земського самоврядування не охоплювала територію всієї держави. Згідно з указом вона вводилася в 34 губерніях Росії. На українських зем­лях виборні земські установи були створені в період 1865-1870 рр. в Лівобережний та степових губерніях, в 1911 р. в трьох правобере­жних губерніях (Київщина, Волинь, Поділля).

З реорганізацією адміністративної системи і державного управ­ління змінюється й управління соціальним захистом населення. Функції нагляду за суспільною опікою залишаються за Міністерст­вом внутрішніх справ, хоч у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Таким чином, у губерніях склалася подвійна система управління суспіль­ною опікою — через прикази суспільної опіки (стара форма) і че­рез земські установи (нова форма) [6, с. 34].

Слід зазначити, що правовий статус земств із початку був обме­жений царським самодержавством.

Обговорення на засіданнях земських організацій політичних пи­тань не допускалося, а компетенція земств поширювалася лише на економічну і соціально-культурну сфери підвідомчих територій.

Згадуване вище “Положення про губернські та повітові закла­ди” так визначало завдання земських зібрань та управ: “I. Завіду­вання майном, капіталами та грошовими зборами земства. II. Влаш­тування і утримання будівель, інших споруд, шляхів сполучення, що належать земству та утримуються за його рахунок. III. Заходи забезпечення народного продовольства. IV. Завідування земськими лікарняними т благодійними закладами; опіка бідних, невиліковно та психічно хворих, а також вбогих і калік; способи припинення злиденності; піклування про будівництво церков. V. Управління справами взаємного земського страхування майна. VI. Турбота про розвиток місцевої торгівлі і промисловості. VII. Участь, переважно в господарському відношенні і в межах закону визначених, в опіку­ванні народної освіти, народного здоров’я та в’язниць. VIII. Спри­яння попередженню пошесті тварин, а також збереженню хлібних посівів та інших рослин...” [7, с. 42-43]. Як ми бачимо, серед перелі­чених об’єктів відповідальності земств, чільне місце займає саме царина соціальної діяльності.

Але тут слід звернути увагу на одну особливість. Участь земств у реалізації соціальних програм була неоднаковою. Зокрема, коло клієнтів суспільної допомоги залежно від місцевих умов могло зву­жуватися або розширюватися. Так Калузьке губернське земство, крім установлених груп клієнтів, вважало за необхідне опікувати­ся дітьми арештантів і засланих, дітьми епілептиків, особами, які відбули строк покарання, волоцюгами. А Київське та Смоленське губернські земства були проти обов’язкового опікування [6, с. 34].

Така різниця в підходах до здійснення соціальних заходів, в пер­шу чергу, пояснюється проблемами їх фінансування. Земська скарб­ниця поповнювалася, в основному, за рахунок земських зборів (по­датки з торгово-промислових закладів, приватновласних та наділь­них селянських земель, з іншого нерухомого та рухомого майна в містах та повітах). Лише з 1907 р. земства стали отримувати фі­нансову допомогу від держави [7, с. 43].

До того ж “Положення...” (1864 р.) поділяло справи, що входили до земської компетенції, на обов’язкові (державні) і необов’язкові (губернські) повинності.

До першої групи потрапили такі обтяжливі для царської казни справи, як: утримання в’язниць і квартир для чинів поліції, етапна повинність, обладнання та ремонт великих шляхів та споруд на них, влаштування та утримання пристаней поза містами. До другої (не­обов’язкової) саме ті справи, які, в більшості своїй, належали до со­ціальної сфери: керівництво земськими лікувальними установами, участь у заходах по охороні здоров’я, протипожежна справа, забез­печення роботи закладів народної освіти, ветеринарна справа, зв’я­зок, страхування, піклування про сільське господарство [8, с. 187]. Такий поділ призвів до того, що спочатку співвідношення витрат земських коштів на обов’язкові і необов’язкові повинності було не на користь останніх.

Так у 1865 р. воно дорівнювало відповідно 82 % і 18 %, у 1868 р. — 63 % та 37 %. Потрібен був певний час для того, щоб земські установи змогли опанувати фінансову ситуацію і змінити співвідношення витрат на користь необов’язкових справ: в 1880 р. — 43 % і 57 %; у 1890 р. — 35 % і 65 %, у 1913 р. — 20,5 % і 79,5 % [8, с. 188].

Яскравим прикладом неоднакового внеску повітових та губерн­ських земств у справу соціального захисту населення, є фінансуван­ня ними закладів опіки.

Наприклад, в 1901 р. 45 повітових земств нічого не асигнували на заходи суспільної опіки, 234 — до 1% кошторису, 76 — 1 % — 3 %, 4 земства — 3 % — 5 % кошторису. Аналогічну картину де­монструють і губернські земства. У цьому ж 1901 р. Орловське земство виділило на ці цілі 11, 1 % кошторису, Таврійське — 10 %, Херсонське — 4,9 %, Чернігівське — 3,8 %, Катеринославське — 3,2 %, Харківське — 1,3 %, Полтавське — 0,4 %, Санкт-Петербурзь - ке — 0,3 % [9, с. 438-439] (і це при тому, що частина витрат на заклади опіки покривалася відсотками з капіталів, що були переда­ні земствам від приказів та з благодійних пожертвувань).

Незважаючи на правову обмеженість, недостатність фінансової бази, земські органи виявилися більш мобільними, ніж прикази, створили розгалужену мережу послуг, певну економічну базу, за допомогою якої зробили значний внесок у розвиток таких областей суспільного життя, як охорона здоров’я, суспільна опіка, народна освіта і т. д.

Система соціальної допомоги населенню стала більш широкою і включила в себе нові форми роботи.

Рамки статті, на жаль, не дозволяють розглянути в достатній мірі всі напрямки соціальної діяльності земств, тому ми вирішили зупинитися лише на деяких (у першу чергу тих, що стосуються питань опіки, освіти, медичної допомоги, профілактики зубожіння).

Головні напрямки соціальної діяльності земств:

Опіка бідних та нужденних.

Земська система соціальної допомоги не тільки дала життя но­вим формам роботи, а й охопила своєю діяльністю нові категорії населення.

Так у земських (і навіть у деяких неземських) губерніях для людей, що не були немічними, але в той же час не мали даху над головою, засновувалися денні та нічні притулки. Для працездат­них людей, які з різних причин не мали можливості прогодувати­ся (п’янички, безробітні) створювалися дешеві, а потім і безоплат­ні їдальні.

Особливістю земських губерній стало те, що серед загальної маси богадільців почали виділяти окремі групи, які потребували різних форм опіки і направлялися в спеціальні заклади. Так, наприклад, невиліковні хворі поміщалися в особливі відділення, що були орга­нізовані дещо інакше ніж звичайні богадільні. Ремісничі богаділь­ні призначалися тим, хто був спроможний хоча б до легкої праці. Зовсім інших заходів опіки вимагали вбогі та злиденні. Поширен­ня бідності серед окремих категорій населення викликало появу громад підтримки переважно для осіб, пов’язаних між собою одні­єю професією (ремісників, військових, фельдшерів, друкарів, пови­тух і т. ін.). Для цих людей створювалися богадільні, притулки, спе­ціальні фонди або надавалася матеріальна допомога [10, с. 34-35].

Слід зазначити, що більша частина земських видатків на суспіль­ну опіку йшла саме на утримання богаділень, яких в 1890 р. нарахо­вувалося 126 з кількістю штатних ліжок близько 4 200 [9, с. 439].

Таблиця 1. [9, с. 441]

Губернія

Число

Богаділень

Кількість

Ліжок

Середня кількість ліжок на одну богадільню

Бессарабська

1

20

20

Катеринославська

2

57

28,5

Московська

14

160

11,4

Полтавська

21

235

11,1

Псковська

7

145

20,7

Санкт-Петербурзька

-

-

-

Таврійська

3

125

41,6

Харківська

5

159

31,8

Херсонська

3

120

40

Чернігівська

6

180

30

У таблиці наведено дані для порівняння лише по деяких росій­ських губерніях. Як бачимо, можливості богаділень у наданні допо­моги нужденним теж були різними. Якщо в Таврійській губернії середня кількість ліжок складала 41,6, то в Полтавській губерній тільки 11,1.

Не менш різноманітною була діяльність земств і в царині опіки та виховання дітей. Якщо прикази дореформеного періоду займа­лися лише сирітськими та виховними будинками, школами, стипен­діями, грошовою допомогою навчальним закладам, то земські орга­ни розширили сфери діяльності в цьому напрямку, а також коло “клієнтів” опіки та закладів для них.

Зокрема, бездоглядність дітей, які мали батьків, які через вироб­ничі або інші обставини змушені були залишати їх вдома самих, покликала до життя такі форми опіки, як “безкоштовні колискові”, “денні сховища”, ясла. Для дітей шкільного віку відкривалися ре­місничі класи, для дітей-правопорушників — землеробські колонії та ремісничо-виправні притулки [10, с. 36].

Неодноразово зверталися земства і до питань опікування сиріт. у притулках для сиріт та підкидьок діти утримувалися лише до певного віку, після чого передавалися земствами по селах, селянсь­ким сім’ям, яким призначалася певна допомога із земських кош­тів. В інших випадках, для заохочення всиновлень, земства видава­ли підвищений розмір допомоги. Наприклад, Орловське губернське земство виділяло на кожного всиновленого 15 — 33 крб. (залежно від віку); у Курському — підкидьки розподілялися по селах з неод­мінною умовою всиновлення протягом перших трьох років із що­річною грошовою допомогою від земства — 36 крб. до 6 років та

24 крб. до 12 років. Крім цього: дівчатам при заміжжі видавалася від земства одноразова сума — 25 крб. Осташківське земство вида­вало всиновителям 23 — 28 крб. та відкривало на дитину в Держав­ному банку рахунок, куди до повноліття перераховувалося по 20 —

25 крб. [9, с. 442].

Про більшу ефективність діяльності земських органів у царині опіки та виховання дітей свідчать наступні дані. У губерніях із самоврядуванням мережа дитячої соціальної опіки об’єднувала 42 земських, 100 міських і станових та 176 приватних (всього 318) закладів, а в неземських губерніях відповідно 15,5 і 15 (всього 35) дитячих закладів. У 318 закладах земських губерній (сирітських і виховних будинках, дитячих яслах, дешевих або безоплатних їдаль­нях, ремісничо-виправних притулках і т. ін.) опікувалося більш ніж 320 тис. дітей. У 16 неземських губерніях — відповідно 2,5 тис. дітей [7, с. 60].

Народна освіта — сфера, де земства виявили мабуть найбільшу активність. Задля справедливості слід зазначити, що спочатку лише окремі земства відкривали школи і то, лише за умови, що частину витрат на їх утримання візьме на себе сільська громада. У подаль­шому починають виникати суто земські школи. З цього часу почат­кова школа припинила існування при волосному управлінні, помі­щицькій конторі, церкві, як це було в дореформений період. Уже за перше десятиріччя свого існування самоврядні заклади відкрили близько 10 тис. початкових шкіл. До 1900 р. мережа земських шкіл збільшилася майже вдвічі; в 1913 р. в 34 губерніях їх налічувалося вже більше 40 тис. (для порівняння: протягом 1770 — 1855 рр., тобто більш ніж за 80 років діяльності урядів Катерини II, Павла І, Олександра І та Миколи І було засновано 2986 шкіл, де в 50-ті рр. XIX ст. навчалося близько 147 тис. учнів) [7, с. 46].

Розвиток системи початкової освіти спричинив зростання видат­ків на неї за рахунок місцевого бюджету. Якщо в 1890 р. видатки земств на ці цілі складали 7226 тис. крб. (15,3 % до загального бюджету), то на 1900 р. подвоїлися і досягли 15557 тис. крб. (17,6 %) [11, с. 24]. У 1913 р. перше місце по видатках на освіту зайняло Полтавське губернське земство — в розрахунку на одну особу — 217 коп. на рік; друге місце — Московське — 170 коп. (для порів­няння: Санкт-Петербурзьке — 159 коп.; Катеринославське — 131 коп.) [11, с. 35].

Турбувалися земства і про підготовку вчительських кадрів, ор­ганізацію недільних шкіл, книговидавничої справи, створення біб­ліотек. Здійснювався перехід до безоплатної освіти і безоплатного забезпечення учнів навчальними посібниками; для бідних учнів від­кривалися гуртожитки різних типів при навчальних закладах [10, с. 37].

І хоча проблема народної освіти все ще залишалася гострою, не можна не відмітити якісні зрушення в цьому напрямку, які стали можливими багато в чому завдяки зусиллям діячів земського та міського самоврядування.

Аналізуючи багатогранну соціальну діяльність земств, слід зве­рнути увагу на напрямок, який був практично непритаманний не - земським губерніям. Його роль важко переоцінити, адже він охоп­лював значну частину населення. Мова йде про попередження збід­ніння переважно окремих осіб та сімей. За словами Е. Максимова “за своїм значенням цей вид допомоги в майбутньому повинен отри­мати найбільш широке розповсюдження” [10, с. 38]. На кінець XIX ст. він ще не дістав великого поширення, але вже було визна­чено багато категорій населення, що потребували такої підтримки.

До їх числа, наприклад, належали переселенці, робітники, що йшли на промисли. Для цих людей створювалися бараки, тимчасові при­міщення, іноді з годуванням. З метою полегшення їхньої долі роби­лися спроби заснування бюро та довідкових контор для регулюван­ня руху робітників та працевлаштування. Збільшення кількості лю­дей, які втратили роботу (або бажання працювати) спонукало до відкриття будинків працелюбства (для тих, хто бажає працювати і отримувати заробітну платню) та робітних будинків, де ставилася мета за допомогою примусової праці виховати схильність до праці та звичку жити на зароблені гроші [10, с. 38].

Викликає зацікавлення і повагу та допомога, що надавалася земст­вами збіднілим сім’ям і окремим особам. Це і допомога в ремонті та будівництві квартир, будинків, оплаті за квартиру; створення фондів для оплати податків тим, хто мав велику заборгованість з них; відкриття позичково-благодійних фондів і кас для бідних се­лян, міщан, ремісників [10, с. 39].

Нарешті, не можна залишити поза увагою ще одну сферу функ­ціонування земств (хоча і не дуже поширену) — створення пенсій­них та емеритальних кас (від “емеритура” — грошова допомога, спеціальна пенсія відставним державним службовцям).

Тривалий час ця ініціатива земських закладів не мала успіху з причин складності укладання статутів, що потребувало важких роз­рахунків і того, що урядовою владою не були встановлені головні основи емеритальних кас. Видано їх було 5 квітня 1883 р. (зокрема, визначалися джерела поповнення фондів кас). Хоча багато земств не погоджувалися з цим документом, на його основі були виробле­ні та затверджені (на 1 травня 1894 р.) статути семи емеритальних кас: чернігівської; таврійської; рязанської; московської; пензенсь­кої; курської та херсонської [10, с. 40].

Більшість земств, що відкрили каси, утворювала емеритальний фонд із відрахувань зі службовців (2 — 6 % з окладу, 6 — 10 % — з нагород та грошової допомоги), з власних щорічних асигнувань (3 — 10 % суми, що асигнувалася на утримання особового складу, або просто певний щорічний внесок). У деяких земствах повна пен­сія дорівнювала окладу, в інших — складала 46 % — 66 % окладу. Різними були і строки вислуги (повна пенсія — за 24-30 років). Особам із більш низьким окладом призначалися відносно більш високі пенсії, що було важливо, зокрема, для сільських учителів (де­які статути надавали їм пільги й у вислузі літ).

Після смерті службовця пенсія видавалася не тільки вдові і ді­тям (до досягнення ними повноліття, або вступу на службу; чи на більший строк, якщо дитина навчається), а на відміну від казенних емеритальних кас і батькам (якщо службовець був нежонатий і було доведено, що батьки існували на кошти померлого). Вдівці та­кож отримували пенсію, якщо вони були непрацездатними. У випад­ку каліцтва або тяжкої хвороби (що не давало можливості працю­вати) пенсія виплачувалася раніше строку вислуги [10, с. 41].

Заснування емеритальних кас мало велике значення, особливо для дрібних службовців (сільських учителів, фельдшерів і т. ін.), оскільки давало їм можливість своїми трудовими внесками забез­печити собі старість.

Значне місце в діяльності земських самоврядних органів займа­ла організація медичного обслуговування населення. У дореформе - ний період медична допомога була поставлена дуже погано. У губерн­ських лікарнях, як правило, працювали старший лікар (зазвичай хірург) та 2 — 3 ординатори: акушер, терапевт та сіфілідолог. На кожного лікаря припадало 60 — 80 хворих [9, с. 269].

Після утворення виборних земських органів, уряд передав їм 351 лікарню, де можна було розмістити 11,5 тис. хворих [11, с. 19].

Активна діяльність органів самоврядування значно змінила стан у цій важливій соціальній галузі. Дані за період з 1870 по 1810 рр. свідчать про інтенсивний розвиток мережі земських медичних за­кладів. За цей час кількість лікарняних ділянок збільшилася з 530 до 2686, в т. ч. в сільській місцевості — з 70 до 1715. Зменшилося навантаження на одну лікарняну ділянку — з 950 тис. осіб у 1875 р. до 28 тис. осіб у 1910 р. [7, с. 50].

Особлива увага в пореформений період приділялася підготовці медичного персоналу. Саме в цей час відкриваються нові фельд­шерські та повивальні школи, медичні курси. На 1905 р. нарахову­валося 22 фельдшерські та 5 повивальних шкіл, що утримувалися губернськими земствами. Дані про деякі фельдшерські школи на­ведено в наступній таблиці.

Таблиця 2. [9, с. 291]

Губернія

Рік відкриття школи

Кількість учнів на 1905 р.

Бессарабська

1872

109

Полтавська

1867

149

Катерино слав ська

1870

107

Харківська

1886

50

Херсонська

1872

126

Чернігівська

1872

87

Всього з 1870 до 1910 рр. кількість лікарів на службі повітових земств зросла з 235 до 3097 осіб [7, с. 50].

Більш розгалуженою і професійною медична допомога була в містах. Зокрема, там поступово створюється певна організаційна система підтримки повивальної справи, засновується низка медич­них товариств зі своїми статутами (“Товариство надання медичної і матеріальної допомоги бідним породіллям” — 1903 р.; “Товариство взаємодопомоги лікарських помічниць, фельдшериць та повиваль­них бабок” — 1910 р. та ін.) [12, с. 56 — 57].

Отже, підводячи підсумки сказаному, слід зазначити, що земські органи самоврядування провели величезну роботу, вивели на якісно новий рівень на місцях такі сфери суспільного життя, як народна освіта, охорона здоров’я, соціальне обслуговування населення. Вони взяли на свої плечі тягар справ, до реалізації яких виявилися не­спроможними адміністративно-бюрократичні структури влади.

У діяльності земств були і свої недоліки, які виявилися, зокрема, в неоднакових підходах до реалізації соціальної програми, визна­ченні кола “клієнтів” соціальної підтримки. Коренями цих недолі­ків стали: мізерний бюджет самоврядних органів, недостатня фі­нансова підтримка з боку держави, обмеження урядом правового статусу земств.

Досвід роботи земських органів у соціально-культурній сфері є лише одним з елементів соціального захисту населення в другій половині XIX — на початку XX ст.

Для того, щоб отримати повну картину цього періоду необхідне вивчення та аналіз таких проблем: розвиток міського самовряду­вання та форм соціальної допомоги, церковно-парафіяльна опіка, приватна благодійність, що, сподіваємося, стане темами наступних досліджень.

Література:

1. Герасименко Г. А. Земское самоуправление в России. — М., 1990; Пиру- мова Н. М. Земское либеральное движение. — М., 1977; Оржеховский И. В. Из истории внутренней политики самодержавия в 60 — 70-х гг. 19 века.

— Горький, 1974.

2. Веселовский В. История земств. — СПб., 1911; Веселовский В. История земств за сорок лет. — СПб, 1900; Максимов Е. Очерк земской деятель­ности в области общественного призрения. — СПб., 1895.

3. Везугла О. О. Діяльність Чернігівського губернського земства в складі Всеросійського земського союзу (1914 — 1918) / / Історична наука: проб­леми розвитку: Матеріали конференції. — Луганськ, 2002. — С. 6-10; Войченко С. Г. Земства в Україні і проблеми формування місцевого бю­джету / / VII Всеукраїнська конференція “Історичне краєзнавство в Укра­їні: традиції і сучасність”. — К., 1995. — Ч. І. — С. 186-188; Гуз А. Земства дбали про українську мову // Політика і час. — 2001. — № 5.

— С. 90-93; Калениченко Н. П., Ільченко Ж. Д. Роль земств у впрова­дженні навчання рідною мовою в народній школі України (кін. XIX — поч. XX ст.) // Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 72-81 та ін.

4. Дровозюк Л. М. Освітня діяльність земств Правобережної України (1904

— 1920). — Вінниця, 1997; Дровозюк Л. М. Земства і народна школа на Правобережній Україні у 1904-1920 рр. — Вінниця, 1997.

5. Войко О. Д. Історія україни. Посібник. — 2-е видання, доповнене. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. — 656 с.

6. Горілий А. Г. Історія соціальної роботи (курс лекцій). Навч. видання. — 2-е вид., доп. — Тернопіль: Економічна думка, 2003. — 72 с.

7. Холостова Е. И. Социальная работа: Учебное пособие. — М.: Дашков и К0, 2004. — 692 с.

8. Войченко С. Г. Земства в Україні і проблема формування місцевого бюджету // Vn Всеукраїнська конференція “Історичне краєзнавст­во в Україні: традиції і сучасність”. — К., 1995. — Ч. І. — С. 186­188.

9. Веселовский В. История земства за сорок лет. — Т. 1. — СПб, 1909. — 724 с.

10. Максимов Е. Очерк земской деятельности в области общественного при­зрения // Антология социальной работы: в 5-ти тт. — Т. 1. — М., 1994.

— 288 с.

11. Герасименко Г. А. Земское самоуправление в России. — М.: Наука, 1990.

— 264 с.

12. Воряк О. О. Стан народного акушерства в XIX ст. // Український істо­ричний журнал. — 2001. — № 2. — С. 49-61.

Похожие статьи