Головна Історія Інтелігенція і влада РОЛЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У ВИХОВАННІ МОЛОДІ ТА ЗАРОДЖЕННІ ПІОНЕРСЬКОГО РУХУ В ДОНБАСІ В 20-ТІ РОКИ ХХ СТ
joomla
РОЛЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У ВИХОВАННІ МОЛОДІ ТА ЗАРОДЖЕННІ ПІОНЕРСЬКОГО РУХУ В ДОНБАСІ В 20-ТІ РОКИ ХХ СТ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. Ю. Анпілогова

Луганський національний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка

Під час державотворення, яке сьогодні відбувається в Україні, пріоритетна роль належить гуманітарній освіті, існуючим концеп­ціям навчання і виховання, що задовольнили б як запити особистості, так і суспільні потреби. Міцність держави та її національної безпеки залежить від рівня суспільної активності, розвитку політичної куль­тури, сили переконань і патріотизму її громадян. Наявність цих скла­дових у першу чергу залежить від успішності процесу формування суспільно-політичної позиції молоді, який здійснюється засобами системи освіти, ЗМІ, позашкільними і культурно-освітніми устано­вами, партійними, суспільно-політичними, молодіжними організа­ціями і рухами. Саме через ці інститути відбувається і найміцніший ідеологічний вплив на свідомість і світогляд молоді, її виховання. А здійснює його, виступаючи у ролі своєрідного генератора ідей і ду­ховних цінностей та інформаційного посередника, національна інте­лігенція, й особливо її гуманітарна частина. Для сучасної України проблема громадського і патріотичного виховання, формування по­літичної культури молоді є сьогодні однією з найактуальніших. Тому важливим є вивчення й використання механізму вирішення подіб­ної проблеми в інші періоди української історії, зокрема у період ство­рення Української радянської держави.

У даній статті зроблена спроба розглянути один з аспектів про­блеми — організацію ідеологічного й суспільно-політичного вихован­ня молоді шляхом створення піонерської організації у Донбасі. Ме­тою нашої науково-дослідної розвідки став аналіз ролі місцевої гу­манітарної інтелігенції й партійців у створенні, функціонуванні й розвитку в 1920-ті роки дитячих комуністичних загонів та здійсненні їх комуністичного виховання.

У зв’язку з майже повною відсутністю досліджень історичного плану, присвячених питанню, що досліджується, і догматичним ха­рактером праць радянських дослідників піонерського руху ми були змушені звернутися до вивчення переважно архівних джерел та ма­теріалів місцевих періодичних видань 1920-х років. Серед них — ар­хівні справи фонду Р-416 “Ворошиловградский государственный пе­дагогический институт Народного Комиссариата Просвещения УССР” Державного архіву Луганської області (ДАЛО), газета “Пио­нер Донбасса” за 1925 рік, газета “Молодой шахтер” за 1925 рік, ди­пломна робота М. Л. Штирлової “Дитячий рух у дореволюційній Росії та в перші роки Радянської влади”, монографія Г. М. Шевчука “Куль­турне будівництво на Українї у 1921-1925 роках”.

Прийшовши до влади в Україні, більшовики розгорнули активну діяльність по реорганізації системи освіти. Вони добре розуміли роль школи й позашкільних молодіжних організацій в процесі вихован­ня молоді — майбутніх радянських будівників соціалізму. Важливе місце в цьому процесі відводилось комсомолу й дитячим комуністич­ним організаціям, які стихійно засновуються в Росії й Україні.

Про розуміння партією їх значущості свідчить увага, приділена більшовиками цьому питанню. Ще в травні 1920 року на II з’їзді комсомолу України обговорювалось питання про роль і вплив ком­сомолу в школі [1], а 2 лютого 1922 року Бюро РКСМ прийняло рі­шення про створення вже дитячих груп при комсомольських осере­дках. Початок організації дитячого комуністичного руху, а саме юних піонерів був покладений Резолюцією II Всеросійської конфе­ренції РКСМ 19 травня 1922 року. Восени 1922 року тимчасове Бюро з роботи серед дітей було перетворено на Центральне бюро дитячих груп юних піонерів (ЦБ ЮП). Почалось створення дитячих комуні­стичних груп в межах усього СРСР під керівництвом комсомолу і контролем партії.

Дитячі комуністичні організації діяли в усіх куточках Союзу: в Росії (від Уралу й Архангельська до Москви й Кубані), Комі АРСР, Білорусії, Україні. В УСРР вони відрізнялись своєю строкатістю й були представлені дитячими “осередками” комсомолу, організація­ми “Юнтрудармія”, “Юні комуністи”, “Дитячий інтернаціонал”, “Юні спартаківці”, які стали активно розповсюджуватись з літа 1922 року повсюдно: вони діяли у Донбасі, на Житомирщині, Черні­гівщині, в Одесі, Києві, на Харківщині й засновувались, як правило, при дитячих будинках, школах, клубах. Найбільшу активність в створенні дитячих організацій виявляли вихованці дитячих будин­ків. До січня 1924 року в піонерській організації України вже нара­ховувалось 50 тис. дітей [3].

Серед дитячих організацій найбільш активну роботу вели юні спартаківці, яких була більшість і у Донбасі. До цієї організації при­ймали дітей віком від 10 до 15 років. Перша організація “Юні спар­таківці” була організована в Бахматі (Артемівську) у 1921 році; у Маріуполі дитяча комуністична організація існувала у вигляді секції при повітовому комітеті комсомолу; у Луганську діяли так звані ле­гіони, які поділялись на загони [4]; у селі Привольному Слав’янсь - кого району були створені так звані вівчарські ланки, які влітку па­сли худобу, а взимку влаштовували у селі “ленінські клубики” [5]. За своєю структурою ці групи в основному нагадували комсомольські осередки.

Після смерті В. Леніна 21 січня 1924 року почалось об’єднання дитячих комуністичних груп у єдину організацію. Екстрений Пле­нум ЦК РКСМ 23 січня цього ж року постановив перейменувати існу­ючі в СРСР групи Спартака на “Дитячі комуністичні групи юних пі­онерів імені товариша Леніна”. Змінювалась не тільки назва — роз­почалась уніфікація усієї мережі піонерської організації, її структу­ри і діяльності. По всій республіці було проведено реорганізацію осе­редків юних спартаківців у колективи юних піонерів [6]. Згідно із новим Положенням про організаційну побудову дитячих комуністи­чних груп піонерські загони створювались при виробничих підпри­ємствах, клубах чи дитячих будинках, на селі — при комсомольсь­ких осередках, складались з 40-50 піонерів (4-5 ланок) й працюва­ли під керівництвом виборної ради загону (вожаті ланок), вожатого загону, його помічників, представника бюро осередку РЛКСМ. Існу­вали повітові, районні, губернські організації, бюро юних піонерів, які працювали на правах відділу відповідного комітету комсомолу. До нього входили вивільнені працівники, представники партійних комітетів і зацікавлених у вихованні дітей установ (соціального ви­ховання, профспілок, жіночих відділів і т. д.).

Широкі організаційні заходи, вжиті партійною й комсомольсь­кою організаціями, привели до швидкого зростання кількісного скла­ду юних піонерів СРСР і України. У липні 1924 року в СРСР нарахо­вувалось 200 тис. піонерів [7], а в Україні на грудень 1924 року піо­нерами були понад 200 тис. осіб, у тому числі 83 тис. юних ленінців мешкали у селі. На січень 1926 року піонерська організація України мала в своїх рядах уже 370 тис. членів [8]. Зростала й чисельність піонерської організації Донбасу. Так, у квітні 1924 року в одному лише Сталіно нараховувалось 2600 піонерів [9].

Організація ідеологічного, виховного впливу на дітей і підлітків включала в себе кілька форм роботи. Перший з напрямків роботи — теоретичні розробки методики виховання, засобів виховної роботи, наповнення змісту навчально-виховного процесу комуністичною іде­ологією. Цю роботу виконували педагогічні комісії, створені при пед­технікумах, педкурсах і педінститутах. Для наочності нових форм навчання при педінститутах створювали педагогічні музеї й вистав­ки. Один з таких педмузеїв був утворений при Донецькому інституті народної освіти. Його ціллю було поширення педагогічних ідей. Екс­позиції були представлені портретами видатних педагогів, ілюстра­ціями до шкільної роботи, посібниками з різних дисциплін, різними педагогічними відділами і виставкою педагогічної літератури. Штат музею складався з завідувача, професора педагогічних дисциплін Ф. О. Бельського і лаборанта Ф. М. Красильнікова [10]. Серед гурт­ків, що діяли при ДІНО, був гурток дитячого руху, який очолював викладач інституту професор Ф. Бельський. Проблемами методики викладання й виховання молоді займались також викладачі К. М. Бельська, А. Д. Буравцова, К. О. Колікова. Викладачі україн­ської мови активно залучались до роботи по українізації піонерії Дон­басу, яка повсюдно проводилась у 1920-ті роки [11].

Велику увагу розвитку піонерських організацій приділяла педа­гогічна преса. На її сторінках систематично висвітлювались питан­ня, присвячені організаційній структурі піонерського руху, методи­ка роботи, відомості про життя піонерських організацій у союзних республіках і за кордоном, література, рекомендована для педагогіч­ної роботи, корисні поради і т. д. Спеціальний розділ “Дитячий рух” мав журнал “Просвещение Донбасса”, газета Донецького губкому “Молодий шахтар” (постійна рубрика “У юних піонерів”), а 15 лис­топада 1925 року вийшов у світ перший номер газети “Піонер Донба­су” — друкованого органу Артемівського й Луганського окружкомов ЛКСМУ і окрбюро юних піонерів. У газеті “Піонер Донбасу” друку­валися статті, присвячені антирелігійній пропаганді, поради про те, як розумно провести вільний час, як організувати вечори піонерсь­кої творчості, рекомендації лікарів і бесіди про гігієну тіла, одягу, здоров’я і т. д. Незабаром почали виходити і такі піонерські газети, як “На зміну” та “Юный ленинец”, широко розповсюджувалась ро­сійська газета “Пионерская правда”.

Активну участь у розвитку піонерії Донбасу брали комсомольці (за даними РЛКСМ, 75% керівників піонерського руху були комсо­мольцями [12]): студенти вищих навчальних закладів краю, молоді викладачі, старшокласники. Студенти-комсомольці допомагали ді­тям в організації учнівського самоврядування, вели політико-вихов - ну роботу в дитячих комуністичних організаціях. Одним з напрям­ків громадської роботи викладачів й студентів вищих навчальних закладів стало шефство, а відповідно, у ролі підшефних часто висту­пали школи, дитячі будинки, колонії, піонерські загони, дитячі гур­тки і т. д. Наприклад, ДІНО з 1923 року шефствував над дитячим будинком №2. Студенти влаштовували для дітей вечори, залучали їх у студійну роботу і до роботи у майстернях, допомагали у керівництві гуртками [13]. Підшефну роботу, яку проводили студенти-комсомоль - ці й викладачі, спрямовували і організовували члени партійного осе­редку й ЛКСМУ вищих навчальних закладів. Викладачі ДІНО чита­ли лекції на антирелігійні теми, студенти брали участь у ліквідації неписьменності серед дітей, залученні їх до піонерських загонів, го­тували вечори і доповіді до ювілеїв Радянської влади в Україні, річ­ниць Жовтневої революції, на які запрошували дітей зі шкіл і дитя­чих будинків. У школі села Мала Вергунка студентами ДІНО був ор­ганізований загін юних ленінців, спільно з якими видавалась стінна газета, здійснювалась політосвітня робота в дитбудинку №2; був утво­рений гурток юних кореспондентів “Молодий шахтар” (до якого вхо­дило 56 осіб). Серед підшефних юнаків комсомольці ДІНО проводи­ли бесіди, присвячені Жовтневій революції, річницям створення ЛКСМУ й КІМу, піонерської організації. До шефської праці з піоне­рами залучали й інші групи інтелігенції. Наприклад, у Маріуполі таке шефство взяли на себе лікарі [14]. Розповсюдженим було і яви­ще спільного шефства комсомольців і піонерів над селами, дитячи­ми колоніями і т. д. Наприклад, загін юних піонерів імені Свердлова (Слов’янськ) разом з партосередком і комсомольцями шефствував над селом Адамівка. Піонери щотижня виїжджали в село, де проводили бесіди, ігри і т. д. Вони брали участь у самодіяльних постановках, поширювали передплатні листи, допомагали у ліквідації неписьмен­ності. Юні піонери брали активну участь у таких шефських заходах, як проведення політичних і господарських кампаній на селі, змичка з Червоною Армією й робітниками, залучення до піонерських заго­нів “неорганізованих” дітей, організація театральних вистав і кон­цертів дитячої самодіяльності. Так, піонери Єнакієвого організува­ли гурток “Червоні краватки” (на кшталт “Синьої блузи”), який за­ймався постановкою п’єс, а піонерські загони Дебальцевого встано­вили шефство над дітьми, що мешкали в колоніях, з метою залучен­ня їх до піонерської організації [15].

Певна частина роботи з піонерами студентів педагогічних закла­дів проводилась в рамках їх педагогічної практики. Так, студенти ДІНО проходили практику у школах №6 і №7, а також на сільських майданчиках для дошкільників [18], випускники маріупольського педтехнікуму на практику розподілялись в с. Мануш та інші міста і села округу [17].

Літню практику студенти проходили на дитячих майданчиках і у піонерських таборах. У 1925 році на літню практику ДІНО було від­правлено: 36 студентів — до таборів юних піонерів, 2 особи — у дит­будинки №1 і №5, 3 — на дитячі майданчики, решта — до Москви, у досвідно-показові заклади нового типу (так звані лісні заклади), до Криму, Слав’янська, Старобільська та інших місць з екскурсіями для юних піонерів [18].

З створенням учнівських піонерських організацій виникають перші дитячі позашкільні заклади-клуби: “Клуб більшовиченят”, “Майстерня природи” та інші, створювались різні гуртки — агробіо­логічні, авіамодельні, радіотехнічні, спортивні, художні. Головна роль у організації їх роботи, як і роботи піонерських загонів, також належала молодим партійним викладачам, студентам-комсомоль - цям, які найчастіше виступали в ролі вожатих піонерських загонів, що працювали при клубах і школах.

У першій половині 1920-х років на чолі місцевих піонерських ор­ганізацій стояли територіальні ради, які, з одного боку, являли со­бою форму підготовки дитячих працівників, з іншого — були орга­ном керівництва усією піонерською роботою. Через подібну переван­таженість різними функціями радам не вдавалось охопити усю робо­ту, що вело до виникнення багатьох труднощів. У діяльності дитя - чих комуністичних організацій в перші роки їх існування спостері­гався ряд проблем і недоліків. По-перше, організації були мало зв’я­зані між собою, по-друге, в роботі з дітьми застосовувались форми й методи, які не відповідали віковим особливостям, по-третє, уся ро­бота була сильно політизованою.

Розвитку піонерії в Донбасі заважав і ряд проблем, переважно економічного плану: не було приміщень, необхідної наявності шефів, засобів, щоб виписувати газети і літературу для дитячих бібліотек. Не вистачало і добрих, досвідчених вожатих, багато комсомольців, що надсилались для керівництва загонами, часто мінялися або не вели ніякої роботи, бо не були нею зацікавлені. Більшість цих про­блем була обумовлена об’єктивними чинниками, викликаними не­досконалістю позашкільної виховної системи. До роботи з дітьми, яка носила громадський характер, викладачів і студентів залучали пе­реважно у вільний, неробочий час.

Це призводило до перевантаження комсомольців і викладачів. Наприклад, середній робочий день дитячого робітника складав 13 го­дин. Згідно з даними, наведеними у газеті “Молодий шахтар” за 1925 рік, звичайний день вожатого — це 8 годин роботи на підпри­ємстві (як головного заняття), 2 години роботи в загоні, 2 години, ви­трачених на політгуртки, читки й зібрання, 1 година — засідання­ми [19]. При цьому мала місце й навчальна перевантаженість вчите­лів їх основною педагогічною діяльністю, особливо в селах і районах округу. У протоколах засідань комуністичної фракції правління окружного Луганського відділення робітників просвіти неодноразо­во ставилося питання про перевантаженість вчителів громадською роботою. Зокрема, вказувалося: “Громадська робота дуже заважає вчителю і стоїть на перешкоді розвиненню його шкільної праці...” [20]. У зв’язку з цим люди фізично не були в змозі активно проявляти ініціативу в роботі з піонерами.

Проблему дефіциту професійних дитячих робітників і кваліфіко­ваних вожатих намагались вирішити різними засобами. Наприклад, для підготовки піонерських робітників в Україні в середині 1920-х років були створені заочні 6-місячні курси, які мали сільський і мі­ський відділи. Для вступу до цих курсів вимагалося відрядження окружкому ЛКСМУ. Програма викладання на курсах піонерробіт - ників складалась з 6 розділів, до яких входили такі теми, як “Обґру­ нтування дитячого руху”, “Історія дитячого руху за кордоном”, “Во­рожі та нейтральні дитячі організації”, “Історія дитячого руху в Україні та СРСР”, “Як находити та провадити суспільно-корисну роботу”, “Трудове виховання”, “Політичне виховання”, “Інтернаці­ональне виховання”, “Антирелігійне виховання”, “Участь Ю. П. у обороні СРСР”, “Методи роботи з дітьми” і т. д. [21].

Для поліпшення роботи і підвищення педагогічної майстерності вожатих видавництвом “Молода гвардія” видавались методичні по­сібники для дитячих робітників: “Дитячі комуністичні групи” Е. Гернлє, “Дитячий рух у СРСР” Бамматера, “Дитячі потреби”, “Ди­тячий труд”, “Наші завдання”, “Робота по фізкультурі влітку” Тру - ніна, “Фізкультура і комсомол” Ініна, “Табір юних піонерів” Крем - льова, Смолярова, “100 ігор для юних піонерів” Смолярова, збірник “Літня робота юних піонерів у місті” і т. д.

Важливою формою роботи з піонерами була організація їх дозвіл­ля влітку, у період відпочинку від шкільних занять. Серед завдань літньої роботи піонерів, прийнятих ЦК РЛКСМ, найважливішими були: фізичне оздоровлення піонерів, посилення зв’язку між місь­кими і сільськими піонерськими загонами, організація навколо піо­нерів селянських дітей. Підкреслювалося, що піонерів треба залуча­ти до суспільно-трудової роботи в сільському господарстві й місько­му благоустрої (шляхом організації сільськогосподарських ділянок, літніх майданчиків для малят і т. д.). Популярність серед піонерів мали табори-кочівлі й тривалі екскурсії.

Думку про можливість використати подібну організацію дозвіл­ля з метою ідеологічного виховання діти, які прагнули проводити багато часу на природі, грати в рухливі ігри, вечеряти і спілкувати­ся у костра, самі підказали піонерським ідеологам і керівникам. У своєму вірші один з піонерів, піонерський кореспондент газети “Мо­лодой шахтер”, майбутній поет, член літературного об’єднання “За­бой” Артем Фарбер написав: “Сегодня наш шаг упруг/ Здоровье в руки беря/ Мы не спроста, не вдруг/ Шагаем в лагеря” [22].

Розташувавшись табором на природі, підлітки, захоплені піонер­ською романтикою, різноманітно проводили час, використовуючи цей відпочинок не лише для дитячих забав, але й для самовиховання й самоосвіти. Наприклад, піонери Артемівського загону ім. 1 Трав­ня влаштували собі влітку 1925 року поза містом площадку й чи - тальню [23]. Піонери Горлівки відпочивали на ставку в Поклонсько - му лісі, а 180 благодатівських піонерів відпочивали у таборі, органі­зованому в Анадольєвському лісі, де під керівництвом вожатих тво­рчо проводили час: співали пісні й самі писали частівки, в яких ви­сміювали недоліки товаришів [24]. Багаточисельні взірці піонерсь­кої творчості, особливо, якщо вони були просякнуті комуністичною романтикою, потім активно друкували в газеті “Пионер Донбасса”.

Організація трьох таборів-комун по 500 піонерів у Старобільсь - кому окрузі вперше була проведена в 1925 році, для чого окружним бюро ЮП було виділено певні матеріальні засоби і культурні сили. Завчасно були ретельно обстежені місця таборів, проведено медич­ний огляд піонерів, велику виховну й організаційну роботу. Табори передбачалося організувати так, щоб у них потрапили піонери з ко­жного району [25].

1925 рік став роком активізації табірної піонерської кампанії й для дітей Маріуполя, до якої довго готувалися як піонери, так і во - жаті-комсомольці. Для якісної організації дитячого відпочинку були навіть відкриті короткострокові курси, які спеціально готували фіз­культурників для роботи в таборах [26].

Отже, форми роботи з дітьми й підлітками в рамках піонерської організації були різноманітними, але всі вони своєю метою мали ви­ховання молоді в марксистсько-ленінському дусі. І саме представни­ки інтелігенції — працівники культурно-освітніх закладів, преси, медики, викладачі-вчені, вчителі й працівники дитячих будинків, студенти й партійні громадські працівники — були тими, хто фор­мував під пильним контролем партії суспільно-політичну позицію й комуністичний світогляд підлітків і юнаків Донбасу.

Література

1. Шевчук Г. М. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 роках. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — С. 198.

2. Штирлова М. Л. Дитячий рух у дореволюційній Росії та в перші роки Радянської влади: Дипломна робота. — Воронеж: Воронезький держ. ун­т, 2002. — С. 61.

3. Там само. — С. 63-64.

4. Гуревич О. Это было в Донбассе// Народное образование. — 1972. — №5.

5. Пионер Донбасса. — 1925. — №. 2. — С. 1.

6. Шевчук Г. М. Вказ твір. — С. 200-201.

7. Правда. — 1924. — №159. — С. 5.

8. Шевчук Г. М. — С. 202.

9. Наш Донецк. История по периодам // Http://www. ^пеізк. иа/ЬІБІюгу

10. Державний архів Луганської області (далі — ДАЛО). Р-416. Оп. 1. Спр. 92. Арк. 15-17.

11. Пионер Донбасса. — 1925. — №6. — С. 2.

12. Правда. — 1924. — №159. — С. 5.

13. ДАЛО. Р-416. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 4.

14. ДАЛО. Р-416. Оп. 1. Спр. 16. Арк. 67-68; Молодой шахтер. — №62 (161).

— С. 3.

15. Молодой шахтер. — 1925. — №17(116). — С. 3; №43 (142). — С. 5; №52 (151).

16. ДАЛО. Р-416. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 158-159.

17. Наша правда. — 1927. — №55 (511). — С. 3.

18. ДАЛО. Р-416. Оп. 1. Спр. 16. Арк. 154-зв. — 155.

19. Молодой шахтер. — 1925. — №14 (113). — С. 3.

20. ДАЛО. Р-165. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 30-34; ДАЛО. П-34. Оп. 1. Спр. 215. Арк. 124-125.

21. ДАЛО. Р-416. Оп. 1. Арк. 21-22.

22. Молодой шахтер. — 1925. — №50 (149). — С. 3.

23. Молодой шахтер. — 1925. — №48 (147). — С. 3.

24. Молодой шахтер. — 1925. — №58 (157); 56(155).

25. Молодой шахтер. — 1925. — №58 (157).

26. Молодой шахтер. — 1925. — №43 (142). — С. 5.