Головна Історія Інтелігенція і влада ПЕРСПЕКТИВИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ: ПОГЛЯД “ЗЛІВА”
joomla
ПЕРСПЕКТИВИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ: ПОГЛЯД “ЗЛІВА”
Історія - Інтелігенція і влада

Л. П. Дузь

Що заважає Україні інтегруватись у Європу?

Одне з болючих питань сучасної зовнішньої політики українсь­кої влади — це прагнення увійти до європейської спільноти та небажання правлячих кіл європейських держав бачити Україну у Європі. Ось як пише про це академік НАН України П. Толочко: “Після знаходження Україною державного суверенітету ми почали буквально марити Європою. Як чеховські сестри прагнули до Москви, так ми сьогодні намагаємось за будь-яку ціну увійти до Європи. Згодні бути там навіть на правах бідної родички. Нас неначе зо­всім не хвилює та обставина, що у європейських структурах нас не визнають за рівних партнерів, постійно нехтують, погрожують ви­ключити з Ради Європи за невиконання навіть тих норм, які не відповідають нашим національним інтересам і не виконуються багатьма західноєвропейськими країнами” [1].

Особливо активно намагався інтегрувати Україну у Європу Пре-


Зидент країни Л. Кучма. 28 квітня 2004 р. він підписав Указ “Про стратегію економічного і соціального розвитку України “Шля­хом європейської інтеграції” на 2004 — 2015 роки. У травні цього року на самміті “Європа за межами ЄЄ” у Варшаві він наполегливо вимагав у лідерів Євроспілки відповіді на запитання: коли саме че­кати прийому України до ЄЄ. “Мені буде важко пояснити молодій генерації українців, бо всі роки я впевнював їх, що історично наше місце у Європі, — казав Президент, — це історична несправедливість — бути поза межами європейської системи” [2]. По суті негативні від­повіді були одержані невдовзі і від комісара Єврокомісії у справах розширення Г. Ферхойгена, і від голови Єврокомісії Р. Проді.

Показовим є посилання Л. Кучми на молоде покоління як таке, що прагне до євроінтеграції. Дехто з дослідників та політиків вва­жає, що патерналістські традиції у світогляді українського народу заважають йому на шляху до Європи і що треба дочекатись зміни поколінь (як у притчі про Мойсея, що сорок років водив свій народ по пустелі).

Де закінчується Європа?

Не можна не вітати спроб політичних та громадських діячів під час виконання своїх обов’язків звертатись до історичного досвіду своїх народів. Показовою в цьому плані є книга Л. Кучми “Україна не Росія: Повернення у історію”, яка вийшла масовим накладом у Російській Федерації. Звернемо увагу на таке спостереження авто­ра, який розповів, що мав в радянський час бесіду з робітником з Москви. Він розповів про Західну Україну дещо таке, що примуси­ло Л. Кучму замислитись. Дослівно це звучало так: “Але ми ж з Вами знаємо, де закінчується Європа. Це видно неозброєним оком, коли їдеш у потягу, припустимо з Відня. Захід закінчується не там, де проходить його кордон з соціалістичним табором. Захід закін­чується там, де закінчується Західна Україна”.

“Я запитав мого співрозмовника, якби у порядку обміну думка­ми, — пише Л. Кучма, — що він має на увазі у першу чергу, яка ознака, яка особливість Західної України кидається йому у вічі, коли він опиняється у ній на шляху з Відню або Варшави. У кож­ного, мабуть, свої критерії, для одного на першому місці стоїть одне, для другого — друге. Він відповів, не замислюючись: “Пова­га до особи! У західних українців це у крові. Вони ввічливі. Вони більш чемні, лагідніші. У їх буденній мові є слово “пан”. Це не образливе слово. Цим словом вони показують повагу до людини: Пан, пані.”.

Він також висловився про дух законності, про те, що повага до закону у характері західних українців, в них є правосвідомість, хай і не така розвинута, як у француза або англійця, але й не така зачат­кова або нігілістична, як у харків’янина або дніпропетровця. А звідси — повага до власності, оскільки не може бути поваги до особи, до закону, без поваги до приватної власності. А з повагою до власності пов’язана хазяйновитість, акуратність у роботі, заповзят­ливість, схильність до торгівельних операцій” [3].

Отже, ментальність західних українців дуже відрізняється від ментальності українців Сходу та Півдня. Це визначилося досить давно. Наприклад, формальний акт Злуки 1919 року не міг приве­сти до злагоди між східноукраїнськими революційними соціал - демократами та вихованими у дусі поваги до конституційних цін­ностей галичанами. Показово, що галицькі автори звинувачують у непорозуміннях лише діячів Директорії [4]. Але фактом є те, що в наш час українці в масі своїй байдужі до питання “прав люди­ни”, але близькою для них є ідея “патерналістської держави”, скі­льки б негативу на неї не виливали наші ЗМІ. Академік П. Толо - чко питання про місце України у світі ставить таким чином: “Для мене не існує альтернативного рішення питання, де бути Україні, вона повинна бути там, де цього вимагають її стратегічні інтере­си. По суті, це сакраментальне поняття вирішене самою історією: Україна як етнокультурне явище належить одночасно до Європи і до Азії.

Так що генетично ми — євразійці. Це, як кажуть, медичний факт. І як би ми не оголошували себе чистими європейцями, наша приро­да від цього не зміниться.

Добре це або погано? Не думаю, що повинні саме так формулюва­ти наше ставлення до своїх витоків. Батьків, як відомо, не обира­ють. До того ж азійська складова не повинна викликати комплексу нашої неповноцінності. Східна цивілізація має свої фундаменталь­ні досягнення, що не поступаються європейським. І не потрібно нам відрікатись від цієї нашої спадщини.

Сказане не означає неможливості інтеграції України до Євро­пейської співдружності націй. Не треба тільки, щоб ці процеси від­бувалися у збиток нашим історичним традиціям та інтересам. Як у “азійстві” не все погано, так і у “європействі” не все добре” [5].

Зрозуміло, що для з’ясування питання про витоки нашої “євра - зійськості” треба поринути у глибоке минуле людства.

У чому суть проблеми “Схід — Захід”?

У цьому розділі ми маємо намір лише сформулювати основні підходи до складної і багатобічної проблеми взаємодії західної та східної цивілізацій.

У радянській історичній науці (як і у суспільствознавстві в ці­лому) панував формаційний підхід до історії людства, де вона роз­глядалася як поступальний процес переходу від нижчих до більш високих суспільно-економічних формацій. Зараз у нас (у шкільній історичній освіті, зокрема) переважає цивілізаційний підхід, якому притаманні феноменалістичність та відсутність критеріїв прогресу (якщо таким не вважати досить спекулятивне питання “прав лю­дини”). Але, повертаючись до формаційної концепції, ми бачимо, що її ланки притаманні далеко не всім країнам. Скажімо, в Азії лише Японія знала феодалізм у класичному вигляді.

Отже, оскільки формаційна концепція не спрацьовує для біль­шості країн і народів світу, її слід було скорегувати. Згадаємо, що приблизно сорок років тому у радянській історичній науці розгор­нулася дискусія про “азіатський засіб виробництва” (АЗВ). Сам термін було позичено у К. Маркса, який вже у XIX столітті зумів відрізнити особливості розвитку стародавніх азіатських суспільств. Дискусію про АЗВ у 60-ті роки минулого століття благополучно загасили, але в ході її вже визначились характерні риси “азіатсько­го засобу виробництва”. Це, по-перше, абсолютна перевага держав­ної власності (насамперед на землю і природні ресурси); по-друге, необмежена влада верховних правителів, що спирається на розга­лужену систему бюрократичних установ та міцну ідеологічну ма­шину державної релігії, по-третє, наявність особисто вільних селян - общинників, як основної податної маси населення, та досконалої фіскальної системи. Державні запаси стимулювали патерналістич - ні настрої населення, тому державам, заснованим на АЗВ, прита­манні певні економічна та політична стабільність (східні держави існували, як відомо, впродовж тисячоліть). Але до негативних на­слідків цього ладу слід віднести застій у розвитку виробництва — матеріального і духовного.

У наш час єдиною серйозною працею, де за науковими ознака­ми порівнюються азіатська та європейська цивілізації, є книга Ю. К. Бегунова, А. В. Лукашевича та А. В. Понеділка “13 теорій демократії” [6].

Коли Україна стала не Росією?

У згаданій книзі Л. Кучми міститься цікаве спостереження: тисячолітня історія України (від хрещення Київської Русі до про­голошення незалежності у 1991 році) може бути поділена на три майже рівні відрізки: від хрещення до початку польсько-литовсь­кого панування (988 — 1321 рр.); від останнього до Переяславської Ради (1321 — 1653 рр.); існування України як складової частини Росії та СРСР (1654 — 1991 рр.).

У першому періоді відбувається становлення давньоруської дер­жави (через візантійський вплив та православну церкву) як східної монархії, заснованої на АЗВ. Закладені у цей час основи світосприй­няття наших пращурів не були зруйновані під час монголо-татарсь - кої навали, оскільки на підкорених слов’янських землях завойовни­ки залишили, пристосувавши до своїх потреб, традиційну адміністра­тивно-фіскальну систему. Вона залишилась на землях Великоросії у незмінному стані і після скасування монголо-татарського ярма та встановлення централізованої Московської держави у XV ст.

Але в українських землях з XIV ст. помітно відчувається захід­ний вплив. Л. Кучма пише: “Ця третина тисячоліття відмічена: ока­толичуванням та ополяченням частини українського населення, осо­бливо верхівки, Берестейською унією, проникненням в Україну поль­ської культури та способу життя, введенням магдебурзького права у ряді міст, появою освітніх закладів на зразок середньовічних євро­пейських університетів та, нарешті, тим західно-східним культур­ним синтезом, який вчені охрестили “українським барокко” [6].

I ось знов після Переяславської Ради українські землі підпада­ють під “азійський вплив”. Але не всі одночасно: Правобережна Україна лише в останній третині XVIII ст., Галичина ж до середини XX ст. знаходиться під “європейським впливом”.

Весь цей історичний досвід зумовив різницю у світосприйманні не лише між українцями і росіянами, але й між галичанами і “схі­дняками”. Українці ніколи не вірили у “доброго барина” або у “до­брого царя”, на них, на відміну від росіян, значно менше впливає “авторитет влади”. У той же час українці Наддніпрянщини та Пів­дня в масі своєї, як і росіяни, позбавлені будь-якої поваги до багаті­їв, бо вважають їх шахраями та негідниками, чим відрізняються від галичан, яким притаманна “повага до власності”. Така ось “єв­разійська” ментальність.

Чим був 1991 рік для України і що їі чекає у майбутньому?

Відомий канадський історик 0. Субтельний відмітив дивну, на його погляд, рису, що притаманна сучасній українській державі: брак “героїчного періоду”, відсутність тривалої визвольної бороть­би. А на роль її батьки-засновника, на думку історика, аж ніяк не годиться Л. Кравчук, котрий “встиг перестрибнути з потопаючого човна комунізму у прицепний вагон націоналізму” [7].

Але цим шляхом пройшла більшість пострадянських країн, де боротьбу за розбудову незалежних держав очолила партноменкла­тура — Єльцин, Алієв, Шеварднадзе, Назарбаев, Ніязов... Та система, що нарешті встановилася у пострадянських країнах СНД, може бути визначена як “номенклатурний капіталізм” (або “номенклатурний феодалізм” в Туркменії). Ось як характеризує ситуацію в Російсь­кій Федерації лідер місцевих комуністів Г. Зюганов: “Без сумніву, у країні йде капіталістична реставрація. Але, яка? Особливість ро­сійського капіталізму у тому, що він цілковито є справою рук бюро­кратії. Вона його створила, вона ж бажає повністю вдержати його під своїм контролем.

Правлячий у Росії клас виник як результат симбіозу бюрократії, спекулятивного капіталу та організованої злочинності. їхній союз стратегічний, але конкретні умови угоди можуть різнитися. Якщо при Єльцині він був більш-менш рівноправним — кожен мав свою частку украденого в народу пирога, то з приходом Путіна ситуація почала змінюватися. Бюрократія, що мобілізувала усі можливості спецслужб, стрімко підм’яла під себе двох інших союзників” [8].

Відповідні процеси відбуваються і в Україні. І це відбивається на прозахідній або просхідній орієнтації політичних діячів, особли­во у період “президентських перегонів-2004”. Два основні претен­денти — В. Ющенко та В. Янукович — репрезентують ці два підхо­ди. В. Ющенко, незалежно від передвиборчої риторики, у свідомос­ті пересічного громадянина України пов'язується з курсом на єв - роінтеграцію без урахування її стратегічних інтересів. В. Януко­вич займає більш виважену позицію. Він вважає, що українцю бай­дуже, чи він у Європі, чи ні. Головне — це європейський рівень життя в Україні. В інтерв'ю радіо “Свобода” він сказав: “Ми гово­римо сьогодні, що наша стратегічна мета — піднести рівень життя українців до європейського рівня”. З урахуванням того, що у Євро - союзі після останнього розширення “є багаті — Німеччина, Фран­ція, Велика Британія, і є бідні, котрих вже називають територією класу Б”, продовжував Янукович, “краще будувати Брюссель десь у Донецьку чи Львові, чим їхати у цю європейську столицю у вагоні третього класу”. Він упевнений, що “Європа лише тоді побачить Україну, коли Україна побудує у себе Європу” [9].

Ми вважаємо, що суперництво цих двох кандидатів на виборах Президента України водночас означало боротьбу “європейської” та “євразійської” традицій українського народу. Яка з них виявиться міцнішою? Безумовно, результати виборів-2004 у будь-якому випад­ку стануть предметом подальших серйозних досліджень.

Зараз стає зрозумілим, що в умовах певного “балансу сил” в зага­льному вигляді в Україні була реалізована одна з концепцій відо­мого “Х’юстонського проекту”, де сказано:

“Становище України характеризується серйозною політичною кризою, свідчить про посилення російської експансії, яка може при­вести до часткового відновлення радянської імперії. Крім створення прямої загрози національним інтересам США на пострадянському просторі, це може дати вкрай небажаний приклад населенню інших держав, особливо тих, керівництва яких недостатньо ефективні.

З урахуванням цього необхідно бути готовим до негативного роз­витку подій, за яким промосковська орієнтація частини української еліти збереже своє домінування. У цьому випадку слід спиратися на глибоку різницю у менталітеті населення Східної України, які тра­диційно вважають себе росіянами, і Західної України, що відстоює свою національну ідентичність і незалежність від Росії. Даний курс може закінчитись розподілом України по Дніпру, яке більш відпові­дає національним інтересам США, ніж початок нового поглинання України Росією і перетворення двох держав, що йдуть по шляху де­мократії, в одну потенційно небезпечну імперію [10]”.

І ще на один момент звертають увагу українські соціологи: вна­слідок зміни влади в Україні різко, на 10 відсотків, за минулі два місяці зменшилися симпатії українців до євроінтеграції.

Література:

1. Толочко П. Україна і Європа // Комуніст. — 2004. — 4 червня. — С. 1.

2. Комуніст. — 2004. — 2 червня. — С. 1.

3. Кучма Л. Украина не Россия. Возвращение в историю. — М.: “Время”, 2004. — С. 22-23.

4. Мірчук П. Причини загибелі УНР. Українські соціалісти руйнують укра­їнську силу // Державність. — 1991. — №3. — 1992. — №№1-4.

5. Толочко П. Україна і Європа // Комуніст. — 2004. — 4 червня. — С. 1.

6. Бегунов Ю. К., Лукашев А. В., Понедилко А. В. 13 теорий демократии. — С. Пб., Изд. дом. Бизнес-пресса, 2002.

7. Кучма Л. Украина не Россия. Возвращение в историю. — М.: “Время”, 2004. — С. 49.

8. Субтелъний О. Розпад імперії та утворення національних держав: випа­док України // Сучасність. — 1994. — №12.

9. Зюганов Г. Мы выстояли. Впереди трудный марш! Политический отчёт ЦК КПРФ X съезда Коммунистической партии Российской Федерации // Коммунист Украины. 2004. — №3. — С. 31.

10. Комуніст. — 2004. — 2 червня. — С. 3.

11. Хъюстонский проект // Знание — власть. — 2001. — № 5.