Головна Історія Інтелігенція і влада ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКОГО (ХАРКІВСЬКОГО) ВІЙСЬКОВОГО ПОСЕЛЕННЯ КАВАЛЕРІЇ. 1817-1857 рр
joomla
ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКОГО (ХАРКІВСЬКОГО) ВІЙСЬКОВОГО ПОСЕЛЕННЯ КАВАЛЕРІЇ. 1817-1857 рр
Історія - Інтелігенція і влада

В. Л. Цубенко

Бурхливий розвиток в Україні в середині XIX — початку XX ст. історичної, етнографічної, статистичної та інших гума­нітарних наук як складових об’єктивного процесу національ­ного відродження викликали гостру потребу переосмислити, по-новому відтворити історію країни загалом і особливо її регі­онів. У цьому плані є показовим дослідження населених місць Українського військового поселення Xарківської губернії. До­слідження даного питання розпочалося у середині XX ст., але через брак необхідних джерел наявні монографії [1, 3, 10], ди­сертаційні дослідження [2] та статті залишають чимало недо­статньо розроблених аспектів, зокрема, території і населених пунктів Українського військового поселення. Публікація має за мету розкрити територіальний устрій Українського військового поселення 1817-1857 рр. Для з’ясування цих питань залучено: наявний історіографічний доробок та матеріали Центрального державного історичного архіву в місті Києві.

У 1816 р. з Санкт-Петербурга відрядили до Слобідської Укра­їни генерал-майора П. К. Олександрова підготувати поселення 3-ї, а згодом і 2-ї уланської дивізії. Підготовка полягала у вияв­ленні державних сіл, що підходять для поселення, у чергуванні з поміщицькими землями. У кінці 1816 р. П. К. Олександрів вимагав дозволу на розташування Таганрозького уланського полку в селах: Мохначі, Шелудьківка, Гнилушка, Граковських і Малинівських хуторах Зміївського повіту. Таганрозький полк осів на означених квартирах 4 січня 1817 р. На кінець січня основну підготовчу роботу було закінчено, і в березні 1817 р. Г. І. Лісаневича було викликано до Санкт-Петербурга. 6 квітня

1817 р. видано указ Слобідському генерал-губернатору і “Висо- чайший рескрипт” Г. І. Лісаневичу на влаштування поселень 3-ї уланської дивізії у державних селах Зміївського та Вовчан - ського повітів.

Під час формування військових поселень 2-ї уланської ди­візії на території Слобідсько-Української губернії у 1818 р. 59 осіб отримали 10825 крб. асигнаціями на перенесення своїх будинків. За лісові помешкання військові поселенці отрима­ли компенсацію 10 тис. асигнаціями, що була вкрай недоста­тньою, у зв’язку з цінністю лісу в тій місцевості. 16 хуторів, що належали приватним особам, наказано було знести, а їхнім власникам видали 5800 крб. Майже за таким взірцем жителів м. Чугуєва переводили на стан військових поселенців. Зокре­ма, 135 осіб купців і міщан, прописаних у Харкові та Змієві, але постійних мешканців Чугуєва, які мали будинки, лавки, займалися торгівлею, розвели городи, а також інші господар­ські заклади [4, 147], примусили залишити це місто через те, що прописані в інших містах. Вони були залежні від земської цивільної влади. Лише два мешканці встигли, проте за безцінь, продати свої будинки військовим поселенцям. Решта купців і міщан вимагали компенсації за своє майно. Компенсація вида­валась особливою комісією, причому оцінювалися лише поме­шкання, що могли бути корисними для військового поселення. Земля, городи, сади не оцінювалися. Крім того, з оціночної суми видавалася лише 1/5 частина за будинки, що підлягали знесенню. У зв’язку з тим, що переносити будинки з Чугуєва до Харкова або Змієва коштувало дорожче, порівняно з будів­ництвом нового житла, то власники нерухомого майна (разом із садом, городом і землею) залишали свої помешкання в Чу­гуєві, отримавши п’яту частину їхнього оцінювання, а земля і будинки зараховувалися до військових поселень безоплатно. За будинки, що стали власністю військового поселення, вида­валося лише 4/5 від оціночної суми, оскільки “власники цих будинків скористаються вигодою отримання готівки”. У випад­ку відмови від зазначеної пропозиції, вони повинні знести свої будівлі з компенсацією лише 1/5 з оціночної суми. За старі бу­динки і лавки казна не призначала винагороди. Проте, старий будинок ще не один рік міг би слугувати своєму власнику-го - сподарю, який тепер залишився без житла. Для того, щоб не опікуватися знищенням цих будинків, одночасно враховуючи, що вони можуть слугувати своїм власникам і через брак коштів на влаштування нових помешкань, видавалося 202 крб. 80 коп. асигнаціями для 16 власників будинків, з умовою знесення сво­їх будинків. Знесення будинку коштувало набагато дорожче, а будівельний матеріал після руйнування будинку вже не засто­совували.

Усе нерухоме майно в Чугуєві перевірялося спеціально ство­реною комісією. Не оцінювалася власність, що куплена з дер­жавних ділянок або не підтверджена відповідними документа­ми. Вона зараховувалася до військового поселення автоматично безкоштовно на тій підставі, що всі державні землі в окрузі вій­ськового поселення належать округу і не можуть продаватися. Отже, майно, куплене ще дідом, переставало бути власністю прямих його спадкоємців.

“В округах військових поселень для зручності управління і уникнення з самого початку влаштування всіляких приводів для сварок і непорозумінь між військовими поселеннями і сто­ронніми особами не допускаються приватні володіння”.

Козацькі полкові землі призначалися для користування чугуївським поселенцям і офіцерам полку відповідно до їхніх чинів. Відставні офіцери також користувалися відведеними їм ділянками землі, на яких більшість побудувалися. Так, діючі офіцери втратили землю, а відставні зобов’язані були залиши­ти свої наділи і виїхати з округів. Деякі з наділів забудовува­лися ще з 1698 р. і відтоді переходили по купівлі та продажу декілька разів на правах повної власності. Престарілим відста­вним офіцерам Чугуївського війська втрачені земельні наділи компенсували полковими 42 тис. дес. землі і 11 тис. дес. лісу. Кожний відставний офіцер отримував невеликі ділянки по 32 дес. землі і по 4 дес. лісу.

За перенесення будинків з Чугуєва одноразово сплачували по 400 крб. Компенсація за сади, що відійшли до військового поселення, становила по 6 дес. дров’яного лісу, або по 350 крб. За будинки престарілих жителів викуп становив щорічного пе - нсіону на кожного по 226 крб. і право користуватися кварти­рами та приміщеннями від поселенців у тих місцях, де вони оберуть місце проживання. Вдови офіцерів, загиблих у вітчиз­няній війні 1812 р., отримували по 32 дес. землі, ліс, на пере­несення своїх будинків з Чугуєва грошову компенсацію.

Особливо гостро і боляче влаштування військових поселень зачепило інтереси чугуївської старшини. Проект поселення за­бороняв офіцерам мати в поселеннях приватну власність, щоб попередити можливі непорозуміння та утиски поселенців. Та­ким чином офіцери Чугуївського полку втрачали свої давні права, зокрема, право власності. Походячи з корінних жителів колишнього Чугуївського війська, вони отримували від своїх пращурів майно, будинки і сади, влаштовані на військовій (дер­жавній) землі. Граф О. А. Аракчеев наказав І. О. Вітту ство­рити комітет і визначити компенсацію офіцерам за відібране родове майно. Результати оцінювання комітету були визначені графом О. А. Аракчеєвим здогадними: “Вони не підкріплюва­лися доказами; і тому оцінювалася земля, зайнята будинками і садами, котра як державна не вважалася власністю офіцерів”. Згідно з цим оцінка понизилася до 74470 крб. за 61 будинок і 88 садів. Проте О. А. Аракчеев не бажав витрачати великі кош­ти готівкою. Він розпорядився призначити за все майно 53350 крб.; а замість решти 21120 крб. були відведені землі з дач, що примикали до кордону округа, котрі визначені для поселення непридатними, а ліси з загальних виїзних дач.

У результаті такого оцінювання забезпечені на все життя стали майже жебраками. 7493 дес. землі відійшли з Чугуїв­ського полку у військове поселення по 13 крб. за десятину, що коштувала 30 крб. [5, 576-578].

Г. І. Лісаневич організував Тимчасове управління округа­ми військового поселення кавалерії, що опікувалося описан­ням територій, влаштуванням і благоустроєм округів, боролося із правопорушеннями, збирало податки на користь військово­го поселення. Усі державні села поділили на три округи. 15 серпня 1817 р. кожний полк отримав грамоту на поселення з точно визначеним складом сіл і кількістю населення. Так, під поселення 2-ї уланської дивізії відійшли такі села: до 1-го Таганрозького уланського полку — Печеніги, Базаліївка, Ки - цівка, до 3-го Борисглібського — Андріївка, Мохначі, Шолуд - ківка, Гнилушка, Гініївка, Малинівські та Граковські хутори, до 4-го Серпухівського — Балаклея, Андріївка, хутори цих та інших сіл — Великі Кринки, Міскрин, Челомбітків, Олійників [2, 55].

Одночасно П. К. Олександрів проводив підготовчу роботу для переведення на військове поселення Чугуївського полку. У грудні 1817 р. Чугуївський полк і все його населення одер­жали грамоту на поселення. Крім Чугуєва, під поселення дано­го полку відійшли села: Покровське, Поди, Лаптєво, Кам’яна Яруга, Піщане, П’ятницьке, Велика Бабка, Тетлега, Кочеток, Старо-Салтове, Малинова, Зарожне Зміївського повіту. Всього на території, заселеній 2-ю уланською дивізією в 1817 р., пло­щею 135523 дес. землі, були місто Чугуїв і 28 селищ.

Роботу з поселення 2-ї кірасирської дивізії розпочали в 1822 р. Протягом 1824 р. проводилася підготовча робота, визна­чалися державні села і землі для них. Лише на кінець року остаточно визначили територію поселення. Під поселення 2-ї кірасирської дивізії відводилися в Слобідській Україні державні села Зміївського та Ізюмського повітів: 1-го Катеринославського кірасирського полку — Сватова Зучка з 17 хуторами та сл. Ни­жня Даванка; для 2-го Глухівського — сл. Міловатка, Кабанне, Містки та їхні хутори; для 3-го Астраханського — сл. Шульгін - ка, Байдівка, Боровенька, Епіфанівка, Михайлівка, Ново-Трої­цька, Ново-Борева, Нижня Покровка, Верхня Покровка та їхні хутори; до 4-го Псковського — сл. Лиман, Попівка, Сухарева, Торська, Ямполівка, Терни, с. Попівка, Кремінське, Краснян - ське, Дробишева, Дерилова. Територія 2-ї кірасирської дивізії в 1825 р. становила 239353 дес. землі і 10170 дес. лісу [2, 72]. Планувалося докупити у поміщиків близько 35 тис. дес. землі. Для зручності проведення купівлі поміщицьких земель Старо - більський повіт Воронежчини приєднали до Слобідської Укра­їни. Всього під поселення двох дивізій в Слобідській Україні відвели близько 420000 дес. землі та лісу.

“Положення” 1827 р. передбачало збільшення території вій­ськових поселень, зокрема, 2-ї кірасирської дивізії на 40%. Проте кількість населення і землі в округах не відповідали визначеним нормам. Тому командуючий головним штабом на­казав 22 грудня 1828 р. з чотирьох округів 2-ї кірасирської дивізії утворити три, а саме: для Катеринославського, Глухів - ського та Астраханського полків, а округ для Псковського пол­ку утворити з державних сіл та хуторів над річкою Айдаркою понад містом Старобільським. Щоб вирівняти округи за кількі­стю землі, треба було придбати у поміщиків 13443 дес. землі.

2- й уланській дивізії не вистачало 117696 дес. землі, тому що для кірасирської дивізії з чотирьох округів зробили три окру­ги. Територія Серпухівського уланського полку розподілялася серед останніх трьох: Борисглєбського, Бєлгородського, Чугу­ївського. З метою утворення нового округу для цього полку відводилося 15 державних сіл з хуторами у Зміївському та Во - вчанському повітах, площею 60 тис. дес. землі [9, арк. 611].

Таким чином, лише 1829-1830 рр. закінчено основне офо­рмлення поселенських округів Українського військового по­селення. Щоправда, згодом відбувалися нові приєднання, але вони не носили такого масового характеру.

У 1839 р. територія 1-8-го округів Українського військового поселення становила — 753514,5 дес. (див. рис. 1) [7, арк. 1].

Округи Українського військового поселення розташовували­ся у Харківській губернії, зокрема, 1—4—і округи — на тери­торії Старобільського, Купанського, Ізюмського повітів, 5-8-і округи — Зміївського, Вовчанського, Ізюмського повітів. По­селення обмежене зі всіх сторін державними і поміщицькими маєтками [8, арк. 1].

У 1850-х роках територія Українського військового поселен­ня становила 148 географічних квадратних миль, у тому числі [8, арк. 1]: 1-й округ — 105118,7 дес., 2-й — 139418,9 дес.,

3- й — 113536,3 дес., 4-й — 114456 дес., 5-й — 66931,3 дес., 6-й — 78214,7 дес., 7-й — 72554,9 дес., 8-й — 68343,6 дес.

Кількість землі в Українському військовому поселенні кава­лерії в 1857 р. становила 758574 дес., з неї придатної — 622894 (82,1%), непридатної 72648,3 (9,6%), лісу, чагарників, садів 63031,9 (8,3%). З них: 1—4—і округи — 472529,9 дес. (62,3%), а 5-8-і округи — 286044,5 дес. (37,7%) [8, арк. 10-18] підра­ховано автором за даними показниками.

Влаштування системи військових поселень не могло існува­ти без масштабного будівництва. О. А. Аракчеев запросив на службу у військові поселення, розташовані на території Укра­їни архітектора, О. Шмідта з платнею 3000 крб. щорічно. Він складав проекти будівель. Проводилося перепланування посе­лень, будівництво полкових і дивізійних штабів, господарських закладів, будинків військових поселенців. Згідно “Учрежде­ния...” 1817 р. поселенці-господарі у кавалерійських округах повинні були будувати домівки і конюшні за рахунок коштів державного бюджету [6, 26]. Оскільки витрати на будівництво господарських споруд і будинків складали основну статтю ви­трат, то військове керівництво звертало на це особливу увагу.

Розглянемо особливості розбудови і становища округів, що належали Українському військовому поселенню кавалерії. План забудови при кожному дивізійному штабі складав: 1 бу­динок — для начальника дивізії, 2 будинки - для бригадних командирів. Військове керівництво поселень особливо опіку­валося про будівництво полкових штабів. Вперше на практиці будівництва споруд такого типу був розроблений проект забу­дови цілого комплексу, включаючи низку адміністративних, житлових і господарських споруд. При полковому штабі розмі­щувався будинок для командира полку зі спеціальними кімна­тами для бригадного командира, на період його приїзду; п’ять будинків — для дивізійних командирів та молодших офіцерів, згідно з їх кількістю. Тут розташовувалися будинки для полко­вого комітету і командира поселених і резервних військ; шпи­таль на 75 осіб, кінний завод і лазарет; манеж, будинок для навчання кантоністів старшого віку на 200 чоловік; 5 будинків: для священика, цейхгаузу, караульні, нестройових чинів і ко­новала, а також місця для відходів. План забудови ескадрону (роти) був таким: 2 будинки — для ротного або ескадронного командира з офіцерами, будинок для школи, для музикантів, будинки для військових поселенців, згідно з кількістю їхніх господарств і конюшні; будівлі, що переобладнувалися на каза­рми, бані [4, 125]. Будували також і церкви.

Будівництво державних, економічних і військових помеш­кань відбувалось у поселенні досить повільно, що було пов’яза­но з обмеженим призначенням державних коштів. Платня на будівельних роботах була дуже мізерною. Так, за роботу ві­льним цегельникам платили по 8 крб. з 1 тис. цеглин, солда­там — видавалося лише 2 крб. за 1 тис.; за тесання каменю, замість 50 або 80 крб. на місяць — лише по 5 крб. 90 коп. [4, 123].

Для підвищення якісного показника будівельних робіт у

1818 р. влаштували три майстрові роти: одна — для будів­ництва полкових штабів, а дві інші — для будинків військо­вим поселенцям-господарям. Основними будівельними мате­ріалами були крейдовий камінь, кремінь, жорновий камінь. На території 1-8-х округів знаходили в великій кількості: кварц, жорновий камінь (добували біля слободи Осинової та Білокуракіної), крейдовий камінь (знаходили в 7-му окрузі та біля Очаківського заводу 5-го округу), вапно “пісчаник”, гіпс. У глиняних прошарках впродовж річки Північний До­нець добували залізну руду, глину: білу, сіру, червону, фарфо­рову, свинцеву. Так, білу глину використовували для побілки будинків, а інші види — у виробництві гончарних виробів, це­гли та черепиці [8, арк. 3]. Житла тут, як правило, будували з крейдового та жорнового каменю. Вапно “пісчаник” викори­стовували в побуті, для спорудження фундаментів будівель. Кожний військово-поселенський будинок розділявся на дві половини і призначався для проживання чотирьох військових поселенців-господарів (в кожній частині проживали по два господаря). Один унтер-офіцерський будинок розділявся та­кож на дві половини, так, що в одній проживав унтер-офіцер, а в іншій — два господаря. За бажанням унтер-офіцерам до­зволялося проживати з іншим господарем (рядовим), тоді дру­гу половину унтер-офіцерського будинку займав лише один господар з багатосімейних [4, 156]. Для опалення житла вико­ристовували кам’яне вугілля, що знаходили біля слободи Пе - тровської у 8-му окрузі, Борової 3-го округу та в с. Кам’яна Яруга 6-го округу.

У 1856 р. кількість будівель у 1-8-х округах Українського військового поселення кавалерії становила 32877, з них шпита­лів близько 0,1%, церков 0,3 (кам’яних — 0,1%, дерев’яних —

0, 2%), будинків 6,1% (економічних — 1,4%, державних — 4,7%), військово-поселенських будинків — 93,2%, будинків громадян — 0,3% [8, арк. 10-18] (див. табл. 1).

Отже, до Українського військового поселення кавалерії у Харківській губернії входило 1 місто та понад 110 населених пунктів. Влаштування населених пунктів в округах поселення відбувалося за регламентацією начальника над військовими по­селеннями. Будівництво в поселених округах відбувалося під керівництвом штабних архітекторів, силами військово-будів - ничих підрозділів армії і робочих рот.

Таблиця 1

Кількість будівель в Українському військовому поселенні кавалерії

У 1850—і роки

Округи

Шпиталь

Церков

Будівель

Військо-по-

Селенські

Будинки

Будинки

Громадян

Всього

Х

И

Н

К

“й

А

К

Дерев’яних

Державних

Економіч­

Них

1

1

5

4

133

90

3957

9

4198

2

1

3

8

143

64

4019

2

4240

3

1

2

27

108

72

4066

3

4281

4

1

8

3

91

84

3770

-

3957

5

2

4

6

158

13

3408

5

3595

6

1

5

10

636

66

3858

64

4640

7

1

1

9

145

30

3729

5

3920

8

2

1

8

130

42

3848

15

4046

Всього

10

29

75

1544

461

30655

103

32877

Список джерел та літератури:

1. Богданов Л. П. Военные поселения в России. — М.: АИО “Принт”, 1992. — 89 с.

2. Ковбасюк С. М. Військові поселення кінноти. Заснування і по­ширення військових поселень на Україні: Дис канд. іст. наук.

07.00.02 / Одесский гос. ун-т. — Одесса, 1945. — Ч. 1. — 289 с.

3. Липовская Т. Д. Социально-экономическое положение военных посе­лян на Украине (1817-1857 гг.). — Днепропетровск, 1982. — 83 с.

4. Петров А. Н. Устройство и управление военных поселений в Рос­сии. Сборник // Граф Аракчеев и военные поселения. 1809-1831. — С.-Пб., 1871. — С. 85-308.



Se

5. Столетие военного министерства. 1802-1902. — Т. VII: Главное инжене­рное управление: Исторический очерк. — Ч. I: Царствование императо­ра Александра I / Сост. И. Г. Фабрициус. — С.-Пб., 1902. — С. 788.

6. Учреждение о военном поселении регулярной кавалерии. — Ч. 2: Особенные установления, к устройству военного поселения регуля­рной кавалерии. — С.-Пб., 1817. — С. 102.

7. Центральний Державний історичний архів України в м. Києві (далі — ЦДІА України в м. Києві). — КМФ 12. — Спр. 89.

8. ЦДІА України в м. Києві. — КМФ 12. — Спр. 110.

9. ЦДІА України в м. Києві. — Ф. 1353. — Оп. 1. — Спр. 211.

10. Ячменихин К. М. Военные поселения в России: история социаль­но-экономического эксперимента / ВЭГУ. — Уфа, 1994. — 118 с.

Похожие статьи