Головна Історія Інтелігенція і влада РЕПРЕСІЇ НІМЕЦЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В М. КИЄВІ (30-ТІ РОКИ XX СТОЛІТТЯ)
joomla
РЕПРЕСІЇ НІМЕЦЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В М. КИЄВІ (30-ТІ РОКИ XX СТОЛІТТЯ)
Історія - Інтелігенція і влада

Л. М. Чорна

Повернення із забуття імен громадян України, несправедливо репресованих в роки тоталітарного режиму, нині є актуальним завданням історичної науки. Про державницьку вагу цієї тема­тики свідчить заснування Українського інституту національної пам’яті як “центрального органу виконавчої влади у сфері від­новлення та збереження національної пам’яті України”[1] та ряд Указів Президента України, зокрема, № 1451 від 21 травня 2007 року “Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937-1938 років.”

Для консолідації громадянського суспільства незалежної України важливе значення має правдиве висвітлення історії не лише титульної нації, але й усіх етнічних меншин, що вва­жають Україну своєю батьківщиною і, як і українці, пережи­ли жорстокі перипетії XX століття. У 1930-х роках однією із найчисленніших була німецька меншина. В останні роки дослі­дженню її історії приділяється значна увага. Однак, переважне число робіт присвячується місцям компактного проживання німців на Півдні України та на Волині. В основному, це були мешканці сільської місцевості, які становили майже 90 від­сотків німецького населення України[2,8]. Міським жителям приділялася менша увага.

Грунтовні дослідження репресій німців України у 1930-х ро­ках здійснили В. В. Ченцов[3] та Б. В. Чирко[4]. У своїх робо­тах автори показують загальні тенденції політики радянської держави по відношенню до національних меншин і, зокрема, німецької. Відзначають, що після приходу фашистів до влади у Німеччині, в СРСР поступово відбулося ототожнення поняття “німці” та “фашисти”, “вороги народу”. Ця позиція знайшла своє оформлення на XIII з’їзді КП(б)У в 1937 році. У виступах тогочасних керівників радянської держави пролунав вислів “шкідницькі нації”, який досить чітко охарактеризував ста­лінську національну політику стосовно національних меншин України.

Із праць, присвячених окремим репресованим персоналіям, необхідно відзначити дослідження О. О. Нестулі про відомого мистецтвознавця, музейного працівника, невтомного пам’ятко - охоронця Теодора-Ріхарда Людвіговича Ернста [5, 101 — 113].

Імена науковців німецької національності перелічуються у списку репресованих співробітників установ Академії наук України [6, 492 — 556].

Історія німецької громади міста Києва висвітлювалася окре­мими авторами в зв’язку із відзначенням у 2007 році 240-річчя її існування та 150-річчя освячення лютеранської кірхи св. Ка­терини [7]. Зверталася увага на значний внесок представників німецької нації у культурній, науковій, господарській сфері Києва, починаючи із часів поселення німців на теренах Украї­ни. Однак саме 1930-ті роки не знайшли свого висвітлення.

Метою нашої роботи є показати на основі архівних докуме­нтів, які ще не були в науковому обігу, трагічну долю окремих представників німецької інтелігенції міста Києва.

Наростання утисків національних меншин, зокрема, німе­цької, розвивалося паралельно із згортанням політики “укра­їнізації”, проведенням масової колективізації. Після перемоги в Німеччині фашистів, релігійні громади та німецька інте­лігенція в СРСР стали розглядатися як шпигунські осеред­ки. Зокрема, в доповідній записці голови ДПУ УСРР В. Ба - лицького ЦК КП(б)У від 22 травня 1934 року відзначалося, що німецькі націоналістичні організації для “фашистської роботи” “широко використовують лютеранське і католицьке духовенство, церковний актив, контрреволюційні кола німе­цької інтелігенції”[2,179]. “Фашистською роботою”, зокрема, вважалася організація матеріальної допомоги з Німеччини го­лодуючим німцям.

Дійсно, як свідчать документи, етнічним німцям в Україні надавалася матеріальна допомога з боку Німеччини як окреми­ми громадянами, їх добровільними об’єднаннями, так і держа­вою. Значна робота проводилася саме через релігійні громади, на об’єднавчу діяльність яких звертали увагу органи НКВС в першу чергу.

Під прицілом НКВС виявилася і лютеранська “Вища цер­ковна рада”, якій відводилося місце однієї із ланок “Німець­кої фашистської організації”. На 1935 рік в Україні уже було засуджено 31 пастора [3, 88].

Зокрема, в травні 1935 року заарештували голову лютеран­ської общини міста Києва Іоганну Георгіївну Гросберг, яка за­ймалася приватним викладанням німецької мови. Її звинувачу­вали у проведенні контрреволюційної агітації серед прихожан церкви та у зв’язках із німецьким консульством.

Згодом ув’язнили і старосту лютеранської громади Карла Вільгельмовича Шепе, колишнього власника книжкового ма­газина. Йому інкримінували звязок із німецькою розвідкою че­рез секретаря німецького консульства Брауна. Як один із “зло­чинів” зарахували те, що у співробітників консульства він брав читати журнал “Die Woche”, який видавався у Німеччині (із 1933 року в СРСР подібна преса заборонялася) [8, 47].

Однак, на нашу думку, головна “провина” арештованих по­лягала у намаганні чинити пасивний опір системі. Як зазнача­лося у звинуваченні, вони вжили “ряд заходів, спрямованих на збереження в Києві общини кірхи, пожвавлення діяльності останньої та об’єднання навколо неї населення... із бюджету общини... частина суми виділялася на надання матеріальної допомоги особам, арештованим органами НКВС за активну контрреволюційну роботу, та їх сім’ям” [9, 11 — 16].

За вироком Спецколегії Київського облсуду від 5 серпня 1935 року К. В. Шепе був засуджений до ув’язнення у зага­льних місцях терміном на три роки та позбавлення громадян­ських прав після відбуття покарання. І. Г. Гросберг отримала п’ять років позбавлення волі у віддалених районах СРСР.

В цей період ще діяли суди. І. Г. Гросберг та К. В. Шепе мали змогу подати касаційну скаргу з проханням пом’якшити вирок, на що отримали відповідь, що “обрана судом міра реп­ресії відповідає їх соціальній небезпеці” [8, 94]. К. В. Шепе, маючи 75 років, помер 1936 року.

У 1938 році, І. Г. Гросберг, під час перебування у Сибла - гері, знову арештували за звинуваченням у контреволюційній агітації. За постановою Трійки Управління НКВС Запсибкраю її та ще групу жінок, німкень за національністю, розстріляли 24 листопада 1938 року [8, 121,156].

У 1937 — 1938 роках, поряд із новими сфабрикованими справами, відбувався перегляд попередніх. В цей час знову привернула увагу НКВС колишня діяльність лютеранської кір­хи. Пішли нові арешти. Під час допитів змушували “зізнавати­ся” арештованих. Так Маєр Франгольц Людвігович, 1879 р. н., колишній викладач німецької мови Київського університету, повідомляв: “3 1926 року я є учасником контрреволюційної групи, в яку входили, в основному, члени кірхи”[9,16].

У 1937 році під жорна репресій потрапив і син Карла Вільге - льмовича Шепе — Арнольд, 1905 р. н., біолог за фахом, моло­дший науковий співробітник Інститут зоології і біології. Йому згадали “провини” батька — старости лютеранської церкви, “німецького шпигуна”. 14 грудня 1937 р. Арнольда Карловича Шепе арештували із мотивацією: “шпигунство на користь Ні­меччини”. Протоколи допитів від 22 — 23 грудня 1937 р. свід­чать, що молодий науковець тримався мужньо, стверджуючи, що “шпигунською діяльністю не займався” [9,20-21].

Але уже 27 грудня А. К. Шепе “зізнається”, що у 1934 році, за пропозицією своєї родички, Ерни Вільгельмівни Акрищен - ко, машиністки німецького консульства, мав розмову із сек­ретарем консульства Бауном про настрої студентів, наукових спвробітників, винахідницьку та дослідницьку роботу вузів. 3а свідченнями А. К. Шепе, він повідомляв про структуру, облад­нання, продукцію Київської фабрики наочного обладнання, де тимчасово працював після арешту батька, і про аналогічну у м. Харкові. Пізніше інформував Бауна про роботу Академії Наук, зокрема, Інституту зоології і біології [9,22-23].

А. К. Шепе визнав, що був агентом німецького консульства у Києві. Відповідно до вироку, за статтею 54 — 6 УК УРСР, — розстріляний 29 січня 1938 року.

У місті Києві центром контрреволюційної фашистської ор­ганізації вважалося консульство Німеччини. Всі громадяни України, які тут працювали, як правило, були німецької на­ціональності, адже для виконання службових обов’язків по­требувалося знання німецької мови. Беручи за вихідну ланку співробітників консульства, НКВД вибудовувало цілий ланцюг “зловмисників”, який складався із їхніх родичів, друзів і про­сто знайомих.

Фабрикувалися справи дуже просто, оскільки німці, які до революції приїхали працювати в Росію, переважно, не зміню­вали підданства. У 1930-х роках у багатьох німців, мешканців Києва, за кордоном залишалися рідні брати і сестри та інші родичі. Часто траплялося, що і в Києві старше покоління мало німецьке громадянство, а молодше — уже радянське.

У листопаді 1937 року арештували викладача німецької мови Київського харчового інституту імені Мікояна Карла Кар­ловича Таурке, який у 1923 році працював у німецькому кон­сульстві. Як виявилося, представник німецького консульства Вешке знав К. К. Таурке ще з дитинства, був близьким знайо­мим його батька [10,11]. Виконуючи доручення представника німецького консульства, К. К. Таурке організовував продук­тову допомогу потребуючим німецьким сім’ям. “Шпигунська діяльність” його полягала в тому, що робив вирізки із радянсь­ких газет, де йшлося про політичну і господарську діяльність радянської держави [10, 12].

Уже не працюючи в консульстві, К. К. Таурке, користую­чись знанням німецької мови, допомагав знайомим оформляти візи для наукових відряджень у Німеччину.

В результаті допитів, К. К. Таурке “винним себе визнав”, хоча, як зазначалося у справі, — “речових доказів” не вияви­лось. 4 січня 1938 року розстріляний як “агент німецької роз­відки” [10, 50, 52, 67].

Арешт одного члена сім’ї автоматично означав втрату со­ціального статусу і для всієї родини. Якщо на початку 1930-х років вони змушені були міняти роботу, то у 1937 — 38 роках їх арештовували, у кращому випадку -висилали у віддалені ра­йони СРСР, але, переважно, справа закінчувалася розстрілом.

Згадуваний уже колишній секретар німецького консульства у Києві Карл Карлович Таурке був зятем Єлизавети Олексіївни Пінкіс, полячки за національністю, яка мешкала на території Козаровичської меліоративно-дослідної лугової станції (Димерсь - кий район Київської області). Тут у 1937 році Управління НКВС по Київській області “викрило” контрреволюційну фашистську шпигунську групу на чолі із колишнім дворянином Отто Дор­ном. Початок її діяльності відносили ще до 1925 року. До скла­ду “фашистської шпигунської групи” входили з 1931 року, в якості агентів іноземної розвідки, Ігор Слефогт та його сестра Валентина, завербовані К. К. Таурке [11, 59].

Необхідно більше сказати про родину Слефогтів. їх бать­ко, Карл Карлович Слефогт, був дійсним членом Українського Наукового Товариства, працював у геофізичній секції [12,10]. В період Центральної Ради виконував обов’язки завідуючого метеорологічним відділом Міністерства Земельних Справ. Брав активну участь у налагодженні наукової роботи, зокрема, ство­ренні природно-історичного відділу. В числі інших корифеїв української науки, стояв біля витоків Сільськогосподарського Наукового Комітету України [13,54]. Згодом завідував Вороне­зькою метеорологічною станцією. Вірогідно, що він не дожив до арешту дітей, оскільки в справі не згадуються “компромету­ючі” факти біографії батька.

Валентина та Ігор Слефогти, німці за національністю, наро­дилися в Києві. Валентина, як і батько, стала метеорологом, Ігор — меліоратором. В звязку із особливостями професій, зму­шені були працювати в різних куточках України, хоча домів­кою вважався Київ.

НКВС необхідно було знайти конкретні прояви “злочин­ної” діяльності співробітників дослідної станції. Її вбачали в тому, що “куркульська робота станції в роки, що передували колективізації, полягала у масовому проведенні дослідів по лучному господарству, які проводилися на куркульських зем - лях”[11,38]. Тобто вважалося, що науковці свідомо вилучали куркульські землі із господарського вжитку.

Меліоратор станції, Ігор Карлович Слефогт, на допитах “зі­знався”, що їхня група намагалася активізувати виступи се­лян у колгоспах, а “дослідні ділянки робили виключно на по­міщицьких землях” [11,60]. Однак, поряд із свідченнями, що викликають сумнів, є і щирі слова. Так Ігор Слефогт розповіда­ючи про розмови, що велися у їхньому колі, сказав що “стано­вище селян ми вважали злиденним, важким” [11,45].

Сестра Ігоря Слефогта — Валентина, завідувачка метео­станцією, не визнала себе винною у шпигунській діяльності, а лише зізналася, що на квартирі Є. О. Пінкіс обговорювалося міжнародне становище, припускалась можливість нової війни, внаслідок якої Україна могла від’єднатися від СРСР. Слідчими це було кваліфіковано як агітація за “відрив України від СРСР і приєднання до Німеччини”, достатнім для винесення смерт­ного вироку.

Отто Дорн, арештований 16 січня 1937, розстріляний 19 січ­ня 1938 р. Ігор та Валентина Слефогт арештовані 1 січня 1938 року, а уже 29 січня “приведено до виконання” вирок стосо­вно Ігоря, 25 лютого 1938 року розстріляно Валентину [11, 110,118]. Є. О. Пінкіс засуджена по 2-й категорії на 10 років таборів, відправлена етапом до Караганди. Подальша доля її невідома.

Від перегляду цієї справи складається враження, що метою “викриття” було просто бажання виявити ще певне число “ні- мців-фашистів”, яких просто знищували відповідно до “плано­вих завдань”.

Так, Оскар Вільгельмович Печ, 1882 року народження, юрисконсульт 6-го шкірзаводу, був розстріляний за те, що “бу­дучи агентом німецької розвідки, передавав відомості про на­строї населення та будівництво в місті Києві” [8, 113].

Значно іншого звучання набула справа про виявлення на Південно-Західній залізниці аж двох ворожих організацій: “фашистської шпигунсько-диверсійної” та “контрреволюцій­ної троцькістської”, які, начебто, співпрацювали одна з одною. У 1937 році тут арештували 154 особи [14,181-188]. В основ­ному, це були керівники та інженерно-технічний персонал, за національністю — українці та росіяни.

Примітно, що у заснуванні “фашистської шпигунсько-ди­версійної” організації звинуватили німця Георгія Георгійови­ча Пріббе, 1897 р. н., старшого інженера планового сектора “Київтранспроекту” [15, 10]. Підставою стало те, що його ба­тько, Георгій Рудольфович Пріббе, німецький підданий (помер у 1933 році), деякий час працював садівником у німецькому консульстві в Києві. Брат Рудольф, художник за професією, мешкав у Гамбурзі.

Г. Г. Пріббе, хоч і народився на Вінниччині, перебував у ні­мецькому підданстві, однак у 1928 році вимушено прийняв ра­дянське громадянство, оскільки, як іноземець, підлягав звіль­ненню із Управління Південно-Західної залізниці[15,118-119]. Пізніше бажання людини залишитися на роботі, трактувалося як намагання “укорінитися” на важливому об’єкті для прове­дення шпигунської роботи.

Під час допитів у Г. Г. Пріббе добилися “зізнання”, що він передавав співробітникам німецького консульства дані про наявність рухомого складу на залізниці, великі перевезення, аварії, про мобілізаційну готовність, а на випадок війни плану­валося підірвати ряд важливих мостів [15, 117, 193]. Розстрі­ляний Г. Г. Пріббе у листопаді 1937 р. [15,320,324].

З часом виявилося, що усі згадані справи сфабриковані, і крім свідчень самих звинувачуваних, не існує фактів, що під­тверджували б їхню “злочинну” діяльність. Відповідно до стат­ті 1. Указу Президії Верховної ради СРСР від 16 січня 1989 року “Про додаткові заходи по відновленню справедливості сто­совно жертв репресій, що мали місце в період 30 — 40-х і поча­тку 50-х років”, тисячі наших співвітчизників реабілітовано.

Наведені імена німецьких громадян є лише маленькою част­кою того величезного списку несправедливо позбавлених права на життя, який потребує обнародування.

Однак справа не завершена. Багато імен поки що залиша­ються невідомими, хоча результатами їхньої праці і нині по­слуговується сучасне суспільство.

Джерела та література

1. Юхновський І. Про ідеологію і політику Українського інституту національної пам’яті. //Дзеркало тижня. — 2007. — №40 (669).

2. Німці в Україні: 20 — 30-ті роки XX століття: Зб. докум. держ. ар­хівів України. / Упоряд.: Л. В. Яковлева, Б. В. Чирко, С. П. Пшу - ко та ін. — К., 1994. — 244 с.

З. Ченцов В. В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920 — 1930-е годы. — М.: Готи­ка, 1998. — 208 с

4.Чирко Б. В. Нацмен? Значить ворог. Проблеми національних мен­шин у документах партії і радянських органів. //З архівів ВУЧК - ГПУ-НКВС-КДБ — 1995. — № 1 — 2.

5. Нестуля О. О. Україна стала його долею (Ф. Л. Ернст) //Репресова­не краєзнавство. — К.: “Рідний край”, 1991.

Б. Історія Національної академії наук України (1934 — 1937): Доку­менти і матеріали /редколегія: О. С. Онищенко (відпов. ред.) та ін. — К.: НБУВ, 2003. — 831 с.

7. Винниченко І., Винниченко Р. Німці на історичному ландшафті Києва //Дзеркало тижня. — 2007. — № 38 (667).

8. Галузевий державний архів Служби безпеки України. — Ф. 6. — Оп. 1. — Спр. 56676.

9. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО України). — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 62959

10. ЦДАГ0 України. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 62259.

11. ЦДАГО України. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 62923.

12.Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені Вернад-

Ського. — Ф. X. — №3293.

13. Вісник Народнього Міністерства Земельних Справ. — 1918. — №4 — 5.

14. Євген Скляренко. Заложниками стали залізничники. Працівни­ки управління Південно-Західної залізниці та його підрозділів у м. Києві, звинувачені у належності до вигаданих контрреволюцій­них організацій і репресовані у 1937-1938 рр. //З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВС — КДБ. — 1994. — №1/1

15. ЦДАГО України. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60701.

Анотації

Чёрная Л. Н. Репрессии немецкой интеллигенции в г. Киеве (30-е годы XX века).

В статье на основании архивных документов освещаются не­которые эпизоды репрессий немецкой интеллигенции в г. Киеве в 1930-е годы.

Chorna L. M. Repressions of German intelligentsia in Kyiv in 1930s.

The article deals with some episodes of German intelligentsia re­pressions in Kyiv in 1930s. On the basis of archive documents.

Похожие статьи