Головна Історія Інтелігенція і влада УПЛСР (БОРЬБИСТІВ) — ЛІКВІДАЦІЯ ЧИ ПОЛІТИЧНЕ ЗЛИТТЯ З КП(Б)У В 1920 РОЦІ: СУЧАСНА ІСТОРІОГРАФІЯ
joomla
УПЛСР (БОРЬБИСТІВ) — ЛІКВІДАЦІЯ ЧИ ПОЛІТИЧНЕ ЗЛИТТЯ З КП(Б)У В 1920 РОЦІ: СУЧАСНА ІСТОРІОГРАФІЯ
Історія - Інтелігенція і влада

С. В. Зборець

Останніми роками, в умовах принципово нових можливостей розвитку історичних досліджень, зосередження суспільної уваги на найважливіших віхах 80-річної давності, активізувалася дискусія навколо діяльності та ліквідації в 1920-х роках прокомуністичних партій в Україні взагалі і УКП (боротьбистів), УПЛСР (борьбистів) зокрема. Природно, це веде до збагачення поглиблення висновків у вивченні надзвичайно складної і суперечливої сторінки вітчизня­ної історіографії [16, 859]. Це також приносить позитивні зрушен­ня для багатопартійного сьогодення, коли на теренах Україні діють знову десятки і десятки різних нових політичних партій, багато яких є спадкоємцями світогляду, політики і тактики тих партій, які діяли на початку століття. Ось чому цілком закономірно, що істо­рія діяльності та ліквідації політичних партій України в першій чверті XX ст. завжди була і буде в центрі уваги суспільно-політич­них діячів, істориків, політологів України та світової наукової гро­мадськості. Тому розглянемо питання про УПЛСР(б) — ліквідація чи злиття з КП(б)У. Простежемо взаємовідносини УПЛСР(б) з па­нівною КП(б)У, звернемося до ліквідації прокомуністичної партії борьбистів. Проаналізуємо сучасні досягнення фахівців з даної проб­леми.

Нагадаємо, що історія ліквідації УПЛСР(б) як і інших прокому­ністичних партій радянської наукою або зовсім не висвітлювалася, або розкривалася в суто негативному плані, однобічно. Це поясню­валося тим, що власна безпека вимагала обходити цю проблему сто­роною, обмежуватися загальними міркуваннями або спиратися на безпрограшну схему “про керівну і спрямовуючу роль”. Ліквідація партії борьбистів зображувалася цілком закономірним явищем, внаслідок дрібнобуржуазного характеру цієї партії, яка отримала ідейно-політичне банкрутство [6].

У сучасній українській історіографії домінує положення про те, що партія борьбистів була ліквідована більшовиками, які проводи­ли відносно неї підступну політику, спрямовану на встановлення однопартійної тоталітарної системи влади в Україні [1; 18]. Разом із тим є і інша точка зору, яка пояснює ліквідацію УПЛСР(б) внас­лідок діяльності не тільки більшовиків, але й самих лідерів партії борьбистів, які свідомо й цілеспрямовано йшли на самоліквідацію своєї партії і вступу до КП(б)У [2; 10]. Інші фахівці вважають, що вони зійшли з політичної арени внаслідок дій більшовиків, які за­стосовували засоби терору [8; 11; 19].

Партія борьбистів (від назви друкованого органу партії — “Бо­рьба”) займала друге, після УКП (боротьбистів) місце у лівому табо­рі соціалістичних, прорадяських партій. Улітку 1920 р. УПЛСР (бо - рьбистів) поглинули більшовики.

На сьогодні літератури про ліквідацію та про діяльність партії борьбистів, що ґрунтується на всебічному неупередженому вивчен­ні документів, джерел, на жаль, ще дуже мало. Можливо, це пов’яза­но з тим, що УПЛСР (борьбистів) була створена навесні 1919 р. лі­вими російськими есерами, що діяли в Україні. Але партія борьби - стів мала вагомий вплив на українське населення, енергійно воюва­ла з німецькими окупантами, Гетьманщиною, Директорією, денікін - цями тощо.

Проблема ліквідації української партії лівих соціалістів-рево - люціонерів спочатку розглядалася в статтях, які дали змогу конк­ретизувати взаємовідносини КП(б)У з УПЛСР (борьбистів). Заслу­говують на увагу праці Ф. Рудича [15], М. Панчука [9], Д. Розови­ка [14], В. Яценка [20]. Проте цілісної історії ліквідації партії бо­рьбистів вони не містять.

Ф. Рудич зараховує УПЛСР (борьбистів) до складу партнерів КП(б)У. І саме це партнерство, на погляд автора, вплинуло на само­ліквідацію партії борьбистів та переходу частини її членів до лав КП(б)У [15, 77]. Ще в березні 1920 р., на IV конференції КП(б)У обговорювалося ставлення до інших партій, де мова йшла і про пар­тію борьбистів: “Необхідно залучити в партію усіх тих нечислен­них елементів борьбистів, які насправді розривають з контрреволю­ційною ідеєю народництва та протиставлення села місту і цілком переходять на комуністичну платформу” [13, 93]. Ф. Рудич звертає увагу на те, що було б помилковим висновком звинувачувати тіль­ки протиборство більшовиків. Партія борьбистів, вказує він, припи­нила політичну діяльність із причин втрати перспективи розвитку, довіри мас та соціальної бази [15, 77].

Деякі аспекти вивчення проблеми ліквідації партії борьбистів розкриті також у статті М. Панчука [9]. Автор указує, що УПЛСР(б) з самого заснування стала на платформу радянської влади й заяви­ла про готовність співпрацювати з КП(б)У. Підхід КП(б)У до проб­леми політичного партнерства з УПЛСР(б), стверджує дослідник, зумовлювався вагомими переконаннями. По-перше, партія борьби­стів із кожним днем слабішала внаслідок відходу від неї робітни­чих і селянських мас, переорієнтації останніх на більшовиків. А, по - друге, угода з борьбистами свідчила б про визнання ними соціаль­ної революції [9, 89], підвищувала б “їх престиж перед тими група­ми робітників і селян, які ще йдуть за ними” [12, 79].

У статтях Д. Розовика, В. Яценка автори лише частково прига­дують про ліквідацію УПЛСР(б). Так Д. Розовик, констатує той факт, що згідно з рішенням IV Всеукраїнського з’їзду УПЛСР, борьбисти самоліквідувалися і частина з них влилася в КП(б)У [14, 36]. Так­тична лінія більшовиків щодо ліквідації УПЛСР борьбистів роз­глядається в статті В. Яценка [20, 80].

Надзвичайно важливими для розуміння сутності ліквідації УПЛСР (б) є історичні аспекти робіт С. Кульчицького [5], В. Креме­ня [4] та інших. У своїх ґрунтовних працях автори побіжно торка­ються взаємовідносин УПЛСР (борьбистів) з панівною КП(б)У, зве­ртаються до ліквідації партії борьбистів. Щоб оцінити, яким ви­кликом було для більшовиків саме існування будь-якої політичної партії незалежно від її класової, національної або ідеологічної при­належності, треба глибше розібратися у створеному В. І. Леніним режимі так званої “безпосередньої демократії” — наполягає видат­ний історик С. Кульчицький [5, 243]. Розглядаючи інші партії на комуністичній платформі як небажаних конкурентів, більшовики все-таки дозволяли діяти борьбистам, укладали з ними угоди, при­ймали без усякої вдячності їхню підтримку і підводили до ліквіда­ції. Повертаючись в Україну після розгрому А. Денікіна, більшови­ки поставили як одне з головних завдань — організаційне злиття інших комуністичних партій з КП(б)У. Згідно з цим, слідом за бо­ротьбистами, КП(б)У поглинула нечисленну партію борьбистів. У червні 1920 р. борьбисти змушені були прийняти рішення про са­морозпуск і входження в КП(б)У за індивідуальними заявами [5, 251].

Дослідник В. Кремень стверджує, що принципове сучасне трак­тування та відповідне визначення подій 20-х років потребують ви­важеного врахування досить складних політичних обставин. Нада­ючи політико-історичний аналіз подій 1917-1920 р., автор характе­ризує положення і ліквідацію опозиційних партій в 1920-х р. вза­галі, майже не зупиняючись на них докладно. Але разом із тим автор підкреслює, що в лавах соціалістичних партій (в тому разі і борьбистів) виявилися недоліки в організаційному й кадровому за­безпеченні. Головне, що непослідовність і відверті зволікання з ви­рішенням соціальних завдань, йшли всупереч настроям та інтере­сам мас. Тому у вірішальний момент вибору перспективи суспіль­но-політичного розвитку ці недоліки й призвели до конфлікту між партійними “верхами” і “низами” [4, 328] та самоліквідації партії. Підводячи підсумок, В. Кремень наполягає, що лишаючись на заса­дах науки, не можна заперечити того факту, що під час революції досить великий сегмент політично активних і національно-свідо­мих українських сил (лідери партій боротьбистів, борьбистів тощо) прийняли так звану радянську платформу. Втім вони обстоювали інакшу, демократичнішу, більш децентралізовану політичну орга­нізацію на українських землях ніж більшовики [4, 438].

Високим фаховим рівнем, глибиною аналізу та грунтовністю міркувань виділяються монографії О. Бриндака [1], P. Вєтрова [2]. Дослідники докладно розглядають ліквідацію багатопартійності в Україні в 1920-1925 рр. та окремо зупиняються на кожній опози­ційній партії, в тому разі і УПЛCP (борьбистів). Автори однаково стверджують, що певну роль у ліквідації партії борьбистів зіграли більшовики, але підходять до цього важливого питання вони по - різному.

Cеpед сучасних дослідників ліквідації багатопартійності в Украї­ні в 1920-х рр., найбільш повну картину ліквідації УПЛCP (борьби­стів) надає О. Бриндак [1]. На IV Всеукраїнському з’їзді рад борьби - стська партія вустами А. Арнаутова заявила, що УПЛCP(б) не має ніяких розходжень з КП(б)У. Pада партії борьбистів у травні 1920 р., взяла курс на злиття з КП(б)У. Можна погодиться з автором, що час для проведення злиття було обрано дуже вдало. УПЛCP(б) була ослаблена чистками і мобілізаціями на польський фронт. Автор досить докладно розглядає рішення ради партії борьбистів, що при­звели до паралічу багатьох партійних організацій, особливо тих, які не поділяли позицію керівництва (наприклад, Катеринославської) [1, 107].

Надалі О. Бриндак доводить, що вже 15 липня 1920 р. IV Все­український з’їзд УПЛCP(б) проголосив лінію на самоліквідацію. Але це не було кінцем партії, як зазвичай зображують. Фінальни­ми акордами для УПЛCP(б), на погляд О. Бриндака, були повідом­лення такого змісту, як наприклад, телеграма №289: “Первомай - ської організації борьбистів більше немає”. А 25 серпня закінчи­ла своє існування і губтрійка. Це і було справжнім кінцем партії борьбистів.

V конференція KП(б)У в листопаді 1920 р. схвально оцінила ре­зультати об’єднання з “кращими елементами інших партій” (бо­ротьбистами, комуністичним Бундом, борьбистами, деякими меншо­виками) [1, 109].

Багато уваги питанню ліквідації УПЛСР (борьбистів) приділив історик Р. Ветров. Автор погоджується, що на початок 1920 р. в рядах партії налічувалось близько 7700 борьбистів, але до літа їх число дуже скоротилося у зв’язку з ідейною кризою, що охопила партію. Ліва течія УПЛСР завжди підтримувала більшовиків, ак­тивно боролася за встановлення радянської влади. Тому KП(б)У завжди проводила тактику підтримки лівих, дійсно революційних елементів цієї партії [2, 188]. Після тривалої внутріпартійної дис­кусії, переборовши опір правої частини, наполягає дослідник, значна більшість борьбистів рішуче висловилася за самоліквідацію партії. Що й було затверджено на IV з’їзді УПЛРС (борьбистів) у 1920 р. Усі кращі революційні елементи борьбистів були прийняті до KП(б)У. Найбільш відомі лідери цієї партії, як Є. Терлецький, М. Алексеев, були введені — перший — до складу ЦK KП(б)У, дру­гий — кандидатом у члени ЦK ^мпартії України.

Що стосується правих борьбистів, які відмовлялися від входження до KП(б)У, то вони скликали 8 вересня 1920 р. свій нелегальний з’їзд УПЛСР, проголосивши на ньому своїм основним завданням боротьбу за повалення радянської влади в Україні [2, 189]. Але 4K заарештувала весь склад з’їзду, а 15 осіб були засуджені “до кінця громадянської війни.” Праві борьбисті були оголошені ворогами радянської влади [7, 219]. Таким чином, доводить Р. Вєтров, біль­шовики отримали ще одну, вже другу важливу політичну перемогу, здійснівши ліквідацію впливової партії борьбистів. Ця перемога ще більше посилила лави KП(б)У, котра все швидше перетворюва­лася у монопольну партійну силу в Україні.

Разом із тим слід пригадати про роботу відомого дослідника В. Солдатенка “Українська революція. Історичний нарис”. У кни­зі багато уваги приділяється внутрішньому партійному станови­щу, діяльності різних політичних течій і груп всередині самих українських партій, їх еволюції вліво або вправо, та показується, як це позначалося на долі української революції. Ця робота має дійсно принципове, методологічне значення при зображенні дія­льності та ліквідації українських політичних партій, у тому числі і УПЛСР(б) [15].

Нестандартною постановкою питання відрізняються наукові роз­відки Л. Маймескулова, А. Рогожина, В. Сташиса [7], В. Ченцова [18], колективної монографії під редакцією В. Смолія [11]. Дослід­ники вивчають проблеми ліквідації УПЛСР(б) внаслідок діяльнос­ті каральних органів, які були основним “знаряддям ліквідаційної кампанії”. У монографії Л. Маймескулова та інших з історії Все­української надзвичайної комісії, окремим розділом виділено про­блему ліквідації “антирадянських” партій. Однак це питання сто­совно УПЛСР(б) висвітлювалося побіжно [7]. У колективній моно­графії “Політичний терор і тероризм в Україні XIX — XX ст: істо­ричний нарис” без сумніву чільне місце посідають проблеми дер­жавного терору, політичного та фізичного винищення конкурент­них партій, також і УПЛСР(б) [11].

Переслідування партії борьбистів із боку більшовиків та утвер­дження політичної монополії комуністичної партії докладно роз­глядає В. Ченцов. Об’єктом політичної репресії большовиків у 20-ті рокі була УПЛСР (борьбистів), яка за глибоким переконанням ко­муністів була небезпечною партією, бо спиралася на найбільш бага - точисленний робітничий клас населення [18, 313]. Таку думку доводить, спираючись на архівні матеріали В. Ченцов. КП(б)У по­збавлялася основних конкурентів — УКП(б), УПЛСР (борьбистів). Отже, у червні 1920 р. ЦК КП(б)У і ЦК партії борьбистів дійшли згоди про саморозпуск УПЛСР(б) і входження її кращої револю­ційної частини до КП(б)У. IV з’їзд УПРЛС(б), виконуючи умови домовленості, висловився за самоліквідацію партії [18, 314]. Вхо­дження борьбистів до КП(б)У здійснювалося за індивідуальними заявами. Пізніше, як зазначає В. Ченцов, під час чисток більшови­цької партії, колишні борьбисти, як і боротьбисти першими виклю­чалися з лав КП(б)У як неблагонадійні особи [18, 316].

Останнім часом у науковій літературі з’явилися численні пар­тійні документи перших українських політичних партій початку

XX Ст. [12; 13; 17]. Слід також сказати, що проблеми ліквідації УПРЛСР(б) розглядають й автори сучасних навчальних посібників та довідників з історії України. Серед причин саморозпуску партії борьбистів виділяють не тільки більшовицьку підступність, а й ідейну кризу в лавах партії. Наприклад, в “Політичній історії України” доводиться, що блокування більшовиків із борьбистами на початку 1920 р. було ситуативним, тактичним. ÖK KП(б)У ініцюював лікві­дацію партії борьбистів на умовах вступу її членів до KП(б)У. У пар­тії борьбистів почались хитання, внутріпартійна диференціація, масовий вихід з її лав. За цих умов IV з’їзд борьбистів прийняв рішення про самоліквідацію УПЛСР (борьбистів). На рішення пар­тії про саморозпуск вплинув і постулат ^мінтерну про необхід­ність задля збереження єдності революційних лівих сил лише од­нієї комуністичної партії в кожній країні [10, 266]. В іншому ви­данні колектив авторів доводить, що в Україні, на літо 1920 р. УПЛСР(б) після KП(б)У та УKП(б) на той час була третьою за впли­вом політичною силою, проте рішенням свого IV з’їзду вона само- ліквідувалася. Права частина УПЛСР незабаром була ліквідована надзвичайною комісією. Це сталося після того, як залишки борьби­стів у вересні 1920 р. на III Всеукраїнській конференції партії по­ставили завдання повалення радянської влади в Україні [З, 46].

Зараз з’являються кандидатські і докторські дисертації, присвя­чені ліквідації багатопратійності та встановленню однопартійної комуністичної системи влади в Україні на прикладах ліквідації більшовиками опозиційних партій, також і УПЛСР (борьбистів) [В]. Це свідчить про те, що історія ліквідації політичних партій почат­ку XX ст. активно вивчається сучасниками і має не тільки наукове, а й політичне значення для модерної України.

Література:

1. Бриндак О. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встанов­лення однопартійної системи в Україні в 20-ті роки XX століття. — Оде­са, 199В. — 1В3 с.

2. Ветров P., Донченко С. Політичні партії України в першій чверті XX сто­ліття (1900-1925 рр.). — Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ, 2001. — 245 с.

3. Головченко В. I., Демиденко В. В., Єрмолаев В. М., Рубаник В. Є. Українсь­кі політичні партії кінця XIX — першої половини XX ст.: довідник. — Xарків, 1994. — С. 46.

4. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе: проблеми суспільної трансформації. — K., 1999. — 439 с.

5. Кулъчицъкий С. Комунізм в Україні. Перше 10-річчя (1919-1928 рр.). — К.: Основи, 1996. — 396 с.

6. Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелко­буржуазных партий на Украине. — К., 1978. — 315 с.

7. Маймескулов Л., Рогожин А., Сташис В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922). — Харків, 1990. — С. 219.

8. Остапенко Я. Ліквідація більшовиками опозиційних партій в Україні (1920-1925) /Автореф. дис... канд. іст. наук. — Харків, 2000. — 19 с.; Козак О. Багатопартійність на Україні (1917-1925). Історіографія про­блеми. /Автореф. дис... канд. іст. наук. — Харків, 1999. — 16 с.; Стрі - лецъ В. Державотворча діяльність політичних партій України (1917­1920 рр.) /Автореф. дис... канд. іст. наук. — К., 1992. — 18 с.

9. Панчук М. Партії українського національного комунізму // НПППІ. —

1992. — №172. — С. 85-105.

10. Політична історія України: Посібник. — К., 2001. — 487 с.

11. Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-ХХ ст.: Історичні нариси.

— К., 2002. — 952 с.

12. Постановление ІІ съезда КП(б)У об отношении к партиям левых есеров, левых бундовцев и другим партиям, стоящим на советской платформе // Комуніст України. — 1991. — №3. — С. 79.

13. Резолюция ІУ конференции КП(б)У об отношении к другим партиям // Комуніст України. — 1991. — №4. — С. 92-94.

14. Розовик Д. Участь політичних партій та громадських організацій Укра­їни у національно-культурному будівництві (1917-1920 рр.) // Грані. — №2 (16). — 2001. — С. 33-39.

15. Рудич Ф. КП (б)У и другие политические партии: партнерство или про­тивоборство? // Коммунист Украины. — 1991. — № 3,4. — С. 73-83, 85­94.

16. Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999. — 973 с.

17. Самостійна Україна: Збірник програм Українських політичних партій початку ХХ століття. — Тернопіль, 1991. — 82 с.; Багатопартійна україн­ська держава на початку ХХ століття. Програні документи перших україн­ських політичних партій. — К., 1992. — 68 с.; Украінпкі політичні партії кінця ХІХ — початку ХХ століття. Програмові і довідникові ма­теріали. — К., 1993. — 108 с.

18. Ченцов В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20 рр. — Тернопіль, 2002. — 482 с.

19. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К.,

1993. — 351 с.

20. Яценко В. Українські партійно-політичні сили в 1917-1920 рр.: особли­вості структуризації // Вісник Дніпропетровського ун-ту. Історія і ар­хеологія. — Дніпропетровськ, 1998. — №4. — С. 72-83.