Головна Історія Інтелігенція і влада ЕТНОГРАФІЧНА ГРУПА ЛЕМКІВ В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ ХХ ст
joomla
ЕТНОГРАФІЧНА ГРУПА ЛЕМКІВ В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ ХХ ст
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 94(477.8)

І. Д. Любчик

В статті робиться спроба проаналізувати становище лемків­ської етнографічної групи в умовах суспільно-політичних транс­формацій XX ст. Автор підсумовує, що, незважаючи на доволі активну мистецько-культурну, фестивальну діяльність, все ж ет­нографічна група лемків, основна частина якої позиціонує себе з українською нацією, об’єктивно стоїть перед загрозою втрати своєї самобутності.

Ключові слова: Лемківщина, етнографічна група лемків, етно - політика, переселення, суспільно-політичні трансформації, етно­культурна самобутність.

Під лемківською самобутністю розуміємо своєрідні риси народно-традиційної культури населення етнографічної Лем - ківщини, де виникли і традиційно закріпилися певні локальні особливості, відмінні від притаманних українцям інших регіо­нів. Про Лемківщину як територію, вважаємо, можна говорити до середини XX ст. Внаслідок подій 1940-х років після висе­лення лемків та в умовах дисперсного їх розселення вони пори­вають зв’язок із своєю прабатьківщиною, будучи розпорошені за межами своєї етнографічної території.

Проблема об’єктивного дослідження лемківської етногра­фічної групи зумовлена цілою низкою тенденційних заяв на тему так званого «русинського питання» як громадськими, так і політичними діячами, а одночасно упередженою науко­вою оцінкою окремих вчених. Доводиться констатувати, що і сьогодні зарубіжна та вітчизняна історіографія містять певну плутанину у використанні термінології щодо лемків, зокрема: етнічна група, субетнос.

Об’єктом нашого вивчення є галицька частина лемків, яка у міжвоєнний період входила в адміністративні кордони Речі Посполитої, а у післявоєнний в силу етнополітичних обставин була виселена із етнічних земель і розселена по території Укра­їни і Польщі.

Проблеми лемкознавства XX ст., з певним акцентом на окремі питання, актуалізуються у працях М. Литвина [1], Ю. Киричука [2], І. Цепенда [3], в окремих напрацюваннях автора рядків [4], а також польських вчених М. Гальчака [5], та Н. Кляшторної [6].

Своїм завданням ставимо розглянути особливості суспільно - політичних процесів XX ст., які впливали на становлення на­ціональної самосвідомості лемків. Визначити, наскільки реаль­ною в умовах сьогодення залишається проблема збереження ет­нографічної групи лемків.

Ми свідомі того, що процеси формування, характер утвер­дження української національної ідентичності лемків порів­няно із гуцулами та бойками були загальмованими, деструк­тивними, а проблема її збереження визначається процесами суспільно-політичних трансформацій XX ст.

Наприкінці XIX — початку XX ст. територія Лемківщини перебувала у складних геополітичних обставинах, а її населення піддавалось іноетнічним впливам, що значною мірою гальмува­ло розгортання національно-культурного руху в регіоні. Процес формування та утвердження національної ідентичності лемків значно активніше проходив у периферійних східних лемківських повітах, наближених до Східної Галичини, ніж у центральній та західній частині, де були міцні москвофільські настрої, що супро­воджувалось ідентифікаційними суперечностями серед лемків.

У міжвоєнний період національна самоідентифікація лемків відбувалася в умовах етнополітики польського уряду. Влада на­магалась національно дезорієнтувати лемків, а їх етнографізм як домінанту свідомості використати для асиміляторського впливу.

Водночас слід зауважити, що національна ідентичність лемків утверджувалась разом із локальною самосвідомістю, яка здебільшого домінувала серед них. Частими на галицькій частині Лемківщини були випадки, коли населення називало кооперативи, періодичні видання етнографічною самоназвою «Лемко».

Населення Галицької Лемківщини не залишилось осторонь українського національно-визвольного руху на Закарпатті на­прикінці 1930-х років. Лемківська молодь з Ліського, Сяноць - кого та Кросненського повітів переходила чехословацький кор­дон і вступала до лав Карпатської Січі.

Особливий вплив на етнополітичне становище Лемківщини, як і лемків загалом, мали німецько-радянський договір від 28 вересня 1939 р., підписаний у Москві, та договір про добровіль­не переселення від 16 листопада 1939 р. Слід визнати, що ці домовленості мобілізували частину охочих до виїзду в СРСР. В основному це були прихильники москвофільських поглядів та малосвідомі лемки. Показовим у цьому твердженні є бажаючі переїхати на територію, окуповану СРСР, переважно із захід­них повітів Галицької Лемківщини. Натомість у Сяноцькому повіті їх практично не було. І хоча кількість бажаючих емігру­вати до радянської зони окупації швидко знизилась, все ж, за даними В. Кубійовича, до СРСР виїхало близько 9 тисяч лем­ків. Проте з них значна частина невдовзі стали реемігрантами [7, с. 181]. Одним із місць поселення новоприбулих лемків у

1940 р. стала звільнена німецька колонія Сіттауерівка у селі Ляцьке-Шляхетське Станіславського воєводства, куди прибу­ли із західних лемківських повітів родини: Парилович, Єди - нак, Прислопських, Криштофи, Щавінських, Макара, Кулик, Галик, Вірховських, Охотницьких, Зубаль та ін. [8, арк. 34]. Показовим є те, що з того часу до сьогодні цей хутір серед міс­цевих жителів називається Лемки. Хоча можемо констатувати, що самі лемківські переселенці втратили зв’язок із своєю ет­нічною батьківщиною, як і загалом будь-які елементи лемків­ського етнокультурного колориту.

Початок Другої світової війни розпочав для лемків новий етап в їхній новітній історії з доволі трагічними етнополітичними наслідками. Як одна з найдальше на захід висунених етнографічних територій Лемківщина, разом з Підляшшям, Xолмщиною та Надсянням були найдовше, понад б років, під німецькою військовою окупацією.

Після закінчення німецько-польської війни на Лемківщину почали прибувати багато емігрантів із західних земель 0краї - ни, серед яких діячі та активісти українського національного життя. За висловом однієї з газет: <^оча ці терени були землі не з нашої вини занедбані, та життя показало, що лемкові чи холмщакові його національних почувань чи віри так легко ви­рвати не можна» [9].

З метою координації та розвитку українського національно­го життя в регіоні на початку червня 1940 р. у Êракові було створено так званий 0країнський Центральний Ёоммет. На­томість німецька влада ліквідувала всі попередні культурно - освітні установи, а на їх місце було створено одну-єдину орга­нізацію у формі так званих 0країнських Освітніх Товариств (0ОТ) [10, с. 2].

З цього приводу один з активних тогочасних діячів на Лем - ківщині В. Бучацький визнавав, що «німецька влада початково вповні прихильно ставилася до нас в Cяноку та на селах Лем­ківщини і Надсяння» [11, с. 111]. Проте вже з початку осені

1941 р. в генерал-губернаторстві прокотилася хвиля ув’язнень серед українського населення, а німецька влада приступила до поступової ліквідації українського самостійницького руху, аре­штовуючи актив інтелігенції в цілому краї. Ó Cяноці був зааре­штований катехит о. ^епан Венгринович, його син о. Микола Думанський, о. Михайло Ганушевський, Л. Пелех та митець П. Обаль. Влітку 1942 р. було арештовано директора Окружно­го союзу українських кооператив Д. Яціва. З кожним роком ні­мецький терор набирав все більшого розмаху. Навесні 1944 р. у регіоні перебувало чимало втікачів з усієї Óкраїни. Німці реагували негайно, заарештувавши близько 30 членів провід­них членів OÓH [12, с. 107]. За визначенням C. Ванчицького, жертвою цих подій «впав найкращий цвіт української лемків­ської молоді» [13, с. 41].

Ó часи німецької окупації населення Лемківщини вступало у ряди українських організацій, серед яких виділялись легаль­ний Óкраїнський Допомоговий Ёомггет і нелегальна — Органі­зація Українських Націоналістів. З джерел відомо, що «комі­саріат прикордонної поліції встановив існування нелегальної організації Бандери в Новім-Сончі, арештувавши одного акти­віста і трьох прихильників. Зміст ворожих матеріалів особли­во гострий щодо німців. За повідомленням джерел, Організація у районі Новий-Сонч, ймовірно була створена братом С. Банде - ри [14, с. 590].

Єдиною інституцію в період німецької окупації, яка мала можливість суспільно-національної діяльності, були толерова - ні владою Українські Допомогові Комітети. В їх структурі від початку діяльності успішно працювало багато активних та до­свідчених осіб, які емігрували із Галичини, рятуючи своє жит­тя від комуністичного терору. Серед них виділимо П. Святого,

І. Витвицького, П. Біланюка, Л. Подоляка. Організаторкою жі­ночого руху працювала сенаторка О. Кисілевська та І. Савчак [15, с. 117], в кооперативному русі релігійний діяч, сеймовий посол о. Михайло Ганушевський [16, с. 50].

Відомо, що у період окупації німці намагалися створити з лемків окрему національність на зразок «Оогаїепуоіки», проте коли їм цього не вдалося зробити, всі лемки були визнані укра­їнцями [17, с. 195].

Особливим у житті лемків став період з другої половини XX ст., коли вони втратили свою батьківщину та стали дисперсни­ми переселенцями по всій території України та Польщі. Вна­слідок вересневих радянсько-польських домовленостей 1944 р. за основу східних кордонів Польщі було взято так звану «лінію Керзона» та ухвалено постанову про виселення українського населення з Лемківщини, Підляшшя, Xолмщини та Надсян - ня. Найбільше в період 1945-1946 рр. з окреслених територій влада переселяла у західні регіони України, зокрема, Терно­пільську, Івано-Франківську та Львівську, менше у східні — Донецьку, Дніпропетровську, Луганську, Полтавську та пів­денні — Миколаївську, Одеську та Xерсонську області.

Джерела бережуть відомості, що в окремих випадках у чи­новників виникали сумніви щодо етнонаціональної приналеж­ності лемків. У зв’язку з втручанням самого В. Гомулки та його дорученням у квітні 1946 р. тимчасово було призупинено пе­реселення лемків. А представники уряду з питань репатріації українського населення зверталися навіть до Польської Акаде­мії Наук з проханням висловити думку про національну належ­ність лемків, на що отримали відповідь — українці [17, с. 195].

Чи не найтрагічнішою була доля лемків-переселенців вна­слідок операції «Вісла» навесні 1947 р., яких було направлено у північно-західні воєводства Польщі. З документів стає зрозу­мілим, що польські власті не приховували своїх завдань щодо цієї частини переселенців. В інструкції Міністерства поверне­них земель від 10 листопада 1947 р. відзначалось, що «голов­ною метою переселення осадників «Вісли» є їхня асиміляція в новому польському середовищі. Не вживати стосовно до цих осадників назви українець. Представників інтелігенції серед осадників негайно розселити окремо найдальше від мешкання осадників» [17, с. 297], у зв’язку з чим ставилось завдання до­класти всіх зусиль, щоб досягти поставленої мети.

Проте слід відзначити, що лемки намагались протидіяти ет - нополітиці Польщі, хоча би у спосіб масових повернень із поль­ських північно-західних регіонів до своїх лемківських повітів.

На території України однією з найбільш заселених лемками - переселенцями центрально-східних областей слід відзначити Полтавську, куди були направлені в основному вихідці з Но- восончівського повіту. Тільки в 1945 р. у Зіньківський район області було переселено 57 лемківських родин. У перші роки після переселення чи не єдиним способом спілкування між лем­ками в тісному етнічному колі був звичай збиратися на храмо­ве свято Спаса в Лютенських Будищах, а на Різдво — у Шилів - ці, який у зіньківських лемків існує донині. В області активно діє обласне товариство «Лемківщина», а в складі Українського суспільно-культурного товариства з 1959 р. працює секція роз­витку регіональної лемківської культури [18, с. 29, 66].

У східній частині України найбільше етнічних лемків, пе­реважно із західних лемківських повітів було переселено у с. Переможне Лутугинського району Луганської області. У ре­зультаті польових досліджень в цьому краї К. Глуховцева за­уважувала: «Переселенці. володіють говіркою, перейнятою від своїх батьків, зберігають традиції свого краю. Вони радо показали обряд роздягати молоду (тобто завивати хустку), що був складовою весільного лемківського обряду» [19, с. 30].

Доволі цікавим у цьому контексті є дослідження польської дослідниці Н. Кляшторної, здійснене на підставі свідчень

Лемків-переселенців із східної частини України у с. Мічуріно Темпанівського району Донецької області. Водночас, на нашу думку, автор занадто оптимістично відзначає, що тамтешня лемківська група, незважаючи на свою малу кількість і веден­ня в регіоні русифікаторської політики, «має шанси на збе­реження своєї самобутності». Щодо свого етнічного походжен­ня інформатори-лемки висловлюються майже одноголосно на користь українців. Одна з респондентів зауважувала: «Наші люди — то плем’я лемківське, а то плем’я — то правдиві укра­їнці, народ слов’янський» [6, в. 93].

Xарактерно, що тисячі лемків-переселенців намагалися повернутися на покинуту батьківщину або хоча б ближче до кордону у Західну Україну (в Станіславсьу, Львівську та Тер­нопільську області). Перші роки їхніх буднів розкривають як поодинокі, так і колективні листи-скарги самих переселенців, які нам доводилось вивчати в Івано-Франківському обласному архіві. З метою захистити себе та свої родини вони адресовані чиновникам як місцевого, так і найвищого рангу. Привертає увагу лист Сталіну від 2 квітня 1947 р. «Від українського пере­селенця з Польщі» П. Лящука з Станіславської області, Оти - нійського району, с. Ворона. Автор скаржиться на відсутність землі, яку забрали місцеві селяни наголошуючи: «Ніхто мені не допоміг добитися правди. Просив громадського пасовища, але селяни не дали, бо це громадське, а ми переселенці — тут чужі, мусимо брати тільки те, що поляки залишили, але ж і того упустить не хочуть. Так що я не знаю, на що я маю пра­во, а на що ні. Як ми їхали на Вкраїну, то їхали як додому, а опинились як в приймах. На нас дивляться, як на якихось приблуд, в селі ми чужі. Місцеве населення, що хоче — те й зробить, і ніхто їх за самоправство не карає. Дуже прошу допо­могти мені, щоб я міг спокійно господарювати» [20, арк. 15].

Загалом мусимо констатувати, що насильницьке виселення лемків з своїх етнічних земель після Другої світової війни при­звело до руйнування етнокультурного середовища регіону та надзвичайно ускладнило проблему збереження лемківської са­мобутності. Лемки опинилися у складних суспільно-історичних умовах побутування. Доцільним є наголосити, що лемки, які були виселені з своїх етнічних земель, зіткнулися з цілковитою неможливістю продовжувати на новому місці звичний для них спосіб життя, а одночасно і значними труднощами в адаптації до нових умов своєї традиційної етнокультури.

З метою вивчення лемківської самосвідомості нами розро­блена анкета для опитування представників лемківської ет­нографічної групи, яка дозволяє з’ясувати окремі моменти з їх життя у XX ст. В основному нашими респондентами були представники старшого покоління лемків другої половини 1920 - х — 1930-х років народження, які на сьогодні прожи­вають у Монастириському, Теребовлянскому, Чортківському районах Тернопільської області, м. Івано-Франківську та Тис - меницькому районі. Основна частина наших респондентів одно­значно ствердили, що лемки це є українці.

Уродженка Лемківщини, яка сьогодні проживає у Микола­ївській області, пише, що переселенців досить часто зустрічали вороже не тільки на півночі чи сході України, де називали нас бандерівцями, але й у західних областях [21, с. 4].

Теперішня найстарша генерація (70-80 річні) є останньою, яка хоч і не завжди голоситься до лемківського походження, в культурному відношенні залишається щиро лемківською, оскільки володіє лемківською говіркою, співає лемківських пі­сень. Натомість середнє, а особливо молодше покоління, наро­джене вже в Україні, позбавлене лемківських етнокультурних особливостей.

В сучасних умовах етнографічна група лемків, втративши свій етнічний ареал, об’єктивно позбавлена можливості розви­вати свою етнокультуру, на відміну від гуцулів. Тому з метою збереження своєї самобутності основна увага лемків в сучас­них умовах приділена фольклорно-етнографічній діяльності у формі фестивалів. За результатами свого анкетування може­мо резюмувати, що більша частина лемків-переселенців беруть участь у культурно-мистецьких акціях, читають лемківську періодику, зокрема, журнал «Лемківщина», газети «Дзвони Лемківщини», «Наше слово», відвідують богослужіння у лем­ківській церкві. Основна частина опитаних відвідували рідні лемківські села у Польщі, окремі по декілька раз.

Сьогодні у Всеукраїнське товариство «Лемківщина» входить біля 20 обласних і регіональних організацій. Районні підроз­діли діють у Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській, Луганській, Житомирській та Кіровоградській областях. «Лемківська Ватра» в Монастириську в урочищі Би - чова набуває міжнародного значення. Регіональні фестивалі проводяться в Тернопільській (Ягільниця), Львівській (Горо­док, Самбір, Борислав), Івано-Франківській (Осада-Брошнів), закарпатській (Зарічеве) і Луганській (Переможне) областях.

Узагальнюючи викладене, можна констатувати, що приму­сове переселення лемків із земель, де їхні предки жили з давніх давен, а також свідоме розселення їх по областях, віддалених від місць колишнього мешкання, призвело до поступової втра­ти ними багатьох елементів своєї етнокультури. На сьогодні все очевиднішим і зрозумілим є, що в умовах дрібнодисперсного розселення відродження лемківської самобутності серед депор­тованих та їхніх нащадків вимагає державної підтримки. Це було і залишається життєвим фактом, який існує незалежно від наукового теоретизування.

Кілька реляцій, зібраних автором шляхом польових до­сліджень серед депортованих лемків, дають підстави для на­ступного припущення. Самі лемки дуже рідко називають себе лемками. У відповідях тільки окремих інформаторів домінує регіональна ідентичність та надання переваги етноніму лемко. Одна з опитуваних 1949 р. народження уродженка вже Терно­пільської області стверджує: «Лемками були на Лемківщині, лемками лишилися на Україні, і я як дочка лемків — лемкиня чистокровна». Продовжуючи: «По паспорті українці, а по духу лемки» [22]. У своєму лемківському корінні не сумніваються лише найстарші люди, народжені на території Лемківщини.

Відзначимо, що у Польщі починаючи з 1989 р. появилася загальна тенденція підкреслювати окремішність лемків від українського народу. У публікаціях польських авторів як пу­бліцистичного, так і наукового характеру автори дотримують­ся розрізнення лемків та українців. Таким чином, наслідком становища, яке зайняло польське суспільство у лемківському питанні після 1989 р., повинно бути передусім надання мож­ливості повернутися в Польщу лемкам, виселеним в Україну у 1944-1946 рр. [5].

Загалом, впродовж усього XX ст. етнополітичне станови­ще галицької частини лемків визначалось насамперед етно - політикою держав, до яких вони належали. Якщо у першій половині XX ст. лемки проживали у рідному етносередовищі з особливостями своєї регіональної ідентичності, розвиваючи власну культуру, то в силу суспільно-політичних трансформа­цій другої половини XX ст. вони втратили свою батьківщину і були розпорошені на території України і Польщі. В умовах сьогодення лемківська етнографічна група, не відчуваючи осо­бливої підтримки з боку держави, все ж декларує свою єдність з українською нацією, проте втрачає лемківські етнокультурні колорити.

Література і джерела

1. Литвин М. Р. Депортації українців з Надсяння, Лемківщини, Холмщини й Підляшшя 1944-1951 рр. / Микола Литвин // Гали­чина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — 2012. — № 20-21. — С. 311-318.

2. Киричук Ю. Військово-політична діяльність збройного підпілля ОУН — УПА в Закерзонні (1945-1947 рр.) / Юрій Киричук // Га­личина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. —

2000. — № 4. — С. 73-83.

3. Цепенда І. Є. Українсько-польські відносини 40-50-х ро­ків XX століття: етнополітичний аналіз / Ігор Цепенда. — К., 2009. — 387 с.

4. Любчик І. Д. Етнополітичні процеси на Лемківщині наприкінці ХІХ — 30-х рр. XX ст.: проблема національної самосвідомості / Ігор Любчик. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2009. — 214 с.

5. Гальчак Б. Лемківський підсумок XX століття й перспективи на XX! століття [Електронний ресурс] / Богдан Гальчак // Лемки місце у всесвіті. —@Закарпаття онлайн. — Режим доступу до тек­сту: Zakarpattya. net. ua

6. Klasztorna N. £emkowskie pojmowanie «swego swiata»: jego obraz, utrata I poszukiwania / Natalia Klasztorna // Biuletyn Ukrainoznawczy. Poiudniowo-wschodni instytut naukowy w Przemyslu. — 2001. — № 7. — S. 93.

7. Кубійович В. Українці в Генеральній губернії 1939-1941 / В. Ку - бійович. — Чікаго: Вид-во Миколи Денисюка, 1975.

8. Державний архів Івано-Франківської області (далі ДАІФО), ф. 249, оп. 1, спр. 29, 443 арк.

9. Організація Українського життя в Генеральнім губернаторстві // Рогатинське слово. — 1941. — 2 серпня

10. Українці в генерал-губернаторстві // Українське слово. — 1941. — 22 серпня. — С. 2.

11. Бучацький В. В тривожних днях німецької окупації / Володимир Бучацький // Аннали Лемківщини. — Нью-Йорк: Фундація до­слідження Лемківщини, 1993. — Ч. 5. — С. 109-124.

12. Історія Лемківщини в 2 т. / Інститут народознавства НАН Украї­ни. — Львів. — Т. 1. — С. 107.

13. Ванчицький C. Лемківщина — самоцвіт Óкраїни I &епан Ван - чицький II Аннали Лемківщини. — Ч. б. — Нью-Йорк: Фундація дослідження Лемківщини, 1993. — C. 19-44.

14. Косик В. Óривок із донесень з окупованих територій Cходу № 30. Берлін 20 листопада 1942 р. Cекретно II В. Косик I Óкраїна і Ні­меччина у другій світовій війні I Володимир Косик. — Париж — Нью-Йорк — Львів: Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, 1993. — бб8 с.

1б. Бучацький В. В тривожних днях німецької окупації I Володимир Бучацький II Аннали Лемківщини. — Нью-Йорк: Фундація до­слідження Лемківщини, 1993. — Ч. б. — C. 109-124.

1б. Лебедович I. Полеві духовники Óкраїнської Галицької Армії. Ó 4б-річчя участи у визвольних змаганнях I !ван Лебедович. — Ві­нніпег, 19б3. — 32б с.

1Т. Цепенда I. Є. Óкраїнсько-польські відносини 40-50-х років XX століття: етнополітичний аналіз I! гор Цепенда. — К., 2009. — 38Т с.

18. Межею чужини розірване життя: депортація лемків із Польщі в Óкраїну 1944-194Т рр. I за ред. проф. М. А. Якименка. — Полта­ва: Имон, 200Т. — 100 с.

19. Глуховцева К. Відображення міфологічних уявлень українців в об­ряді «покривання молодої» II Катерина Глуховцева I Лемківський діалект у загальноукраїнському контексті I укладачі C. Є. Пан - цьо, Н. О. Cвистун II Studia methodologia. — Тернопіль: Pед-но видавн-й відділ Тернопільського HПÓ ім. В. Гнатюка, 2009. — Ви­пуск 2Т. — 1б8 с.

20. Державний архів! вано-Франківської області (ДАЮО), ф. 249, оп. 1, спр. 21, 103 арк.

21. Предко Г. Те, що сталося бб літ тому, пам’ятатиму назавжди I Ганна Предко II Лемківщина. — 2011. — № 3. — C. 2-4.

22. ^огади Ковальчук^вятківської Віри Михайлівної 1949 р. н., з с. Мохначка Вижна Новосанчівського району. Записано 21.01.2011 р.

Анотаци

Любчик И. Д. Этнографическая группа лемков в условиях общественно-политических трансформаций XX в.

В статье анализируется состояние лемковской этнографи­ческой группы в умовах общественно-политических трансфор­маций XX века. Автор делает вывод, что невзирая на активную искусственно-культурную, фестивальную деятельность все же эт­нографическая группа лемков, основная часть которой позицио­нирует себе с украинской нацией, объективно стоит перед угрозой потери своей самобытности.

Ключевые слова: Лемковщина, етнографическая группа лем­ков, этнополитика, переселение, общественно-политические трансформации.

Lyubchik I. D. Lemko ethnic group in terms of socio — political transformations of the twentieth century.

This articte attempts to analyze the situation of ethnographic group of Lemky in conditions of social and political transformations of the XX century. The author concludes that regardless of quite ac­tive artificially cultural, festival activity the ethnographic group of Lemky, main part of which presents itself as Ukrainian nation, is still objectively facing the threat of loss of its identity.

Key words: Lemkovschina, ethnographic group of Lemky, ethnop - olitics, migration, social and political transformations, ethnocultural identity

Надійшла дo редакції l9 березня 20l4 рoку


Похожие статьи