Головна Історія Інтелігенція і влада ДІЯЛЬНІСТЬ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО КОМІТЕТУ СПРИЯННЯ ВЧЕНИМ У 20-ТІ РР. XX СТ
joomla
ДІЯЛЬНІСТЬ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО КОМІТЕТУ СПРИЯННЯ ВЧЕНИМ У 20-ТІ РР. XX СТ
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Коляструк

Доля національної інтелігенції за років радянської влади останнім часом привернула увагу багатьох українських учених. Спочатку її розглядали переважно крізь призму репресивних заходів режиму, потім дослідники зосередились на вивченні її професійно-фахових складових — вже достатньо ґрунтовно по­казана історія освітянської й академічної інтелігенції, літера­турно-мистецької, інженерно-технічної, духівництва, з’явились розвідки про медично-лікарську та військову інтелігенцію. Значне місце в останніх дослідженнях відведено розкриттю ма­теріально-побутових умов життя і професійної діяльності. При цьому науковці згадують про заходи влади по виправленню злиденного становища працівників розумової і творчої галузей, зокрема крізь призму аналізу дій Комітету сприяння вченим. Втім спеціального дослідження, присвяченого Всеукраїнсько­му комітету сприяння вченим (ВУКСУ), поки що не здійснено. Отже, об’єктом характеристики у нашій статті є початковий етап діяльності ВУКСУ, що охоплює 20-і рр. XX ст.

Комітет був створений на підставі спеціального “Положення про Всеукраїнський комітет сприяння вченим” [1], ухваленого РНК УСРР 31 жовтня 1921 р., яке було розроблене для реалі­зації раніше прийнятих урядом декретів “Про поліпшення ста­ну вчених, спеціалістів і заслужених працівниня (1920 р.) та “Про покращення побуту наукових працівників” (від 30 серпня

1921 р.).

Компетенція ВУКСУ, відповідно до цього положення і декре­тів, полягала, по-перше, в обліку і кваліфікації наукових пра­цівників; по-друге, у підвищенні матеріального рівня наукових працівників шляхом видачі їм додаткового академічного забез­печення (продуктового і грошового); по-третє, у преміюванні наукових, науково-навчальних і науково-популярних праць; по-четверте, у виробленні і запровадженні в життя заходів з покращення житлових умов науковців, по-п’яте, у сприянні пенсійного забезпечення. Здійснення намічених заходів моти­вувалось необхідністю найкращого використання наукових сил країни для відбудови господарства.

ВУКСУ, як і ЦЕКУБУ (Центральна комісія покращення побуту вчених) в радянській Росії, виник як екстраордина­рний орган по підтримці наукового і творчого потенціалу країни в умовах повоєнної розрухи і післяреволюційної ре­організації умов життя і діяльності інтелектуально-творчих працівників. “Збереження наукових сил і особливо цінних працівників науки, мистецтва і літератури, потрібних для со­ціалістичного будівництва, для розвитку народного господар­ства і культури, а також для найбільш дієвого забезпечення потреб робітничо-селянської оборони” [2] визнавалось держа­вною необхідністю.

Комітет сприяння вченим був створений при РНК УСРР і складався, відповідно, з осіб, персонально призначених Раднар - комом; на них покладалась персональна і відомча відповідаль­ність. У такий спосіб забезпечувалась необхідна узгодженість роботи Комітету, з одного боку, з центральними органами, безпосередньо зацікавленими у справі допомоги науковим пра­цівникам, якими були наркомати освіти, охорони здоров’я, з іншого боку, з “Робосом”, “Робмисом” і наркоматами, які мали реалізовувати державну допомогу (наркомати продовольства, соціального забезпечення, житло-комунального господарства).

До складу комітету з правом дорадчо-консультативного голо­су були введені також представники науки, освіти, мистецтва. Очолив ВУКСУ Д. Мануїльський. Почесним головою комітету було обрано В. Короленка. До бюро ВУКСУ ввійшли Г. Гри­нько, В. Затонський, М. Зотін, М. Долинко, С. Семковський, Д. Багалій, І. Кавалеров, О. Алов [3].

Організований у такий спосіб Комітет мав право входження до Раднаркому УСРР з матеріально-побутових питань життєді­яльності наукових працівників, готував і проводив через РНК заходи, спрямовані на їх поліпшення, і насамкінець, безпосе­редньо їх здійснював, реалізовуючи державну допомогу. Види цієї допомоги — продовольче забезпечення у вигляді академіч­ного пайка, грошове академічне забезпечення, що видавалось щомісяця по твердих ставках, лікування наукових працівників у спеціально відкритих санаторіях і будинках відпочинку і, врешті, захист житлових прав науковців.

Водночас інший напрям діяльності Комітету складали за­ходи, спрямовані на культурне об’єднання діячів науки і ми­стецтва з метою встановлення контролю над діяльністю інте­лектуальних і творчих працівників, з’ясування їх настроїв, нівелювання в їхньому колі альтернативних поглядів на май­бутнє країни, усунення ідейних опонентів. ВУКСУ мав сприяти владі в її політиці використання інтелігенції для реалізації її програм і планів. Створювані у цей час Будинки вчених, твор­чі клуби, лекторії мали виконувати, передусім, організаційну функцію по гуртуванню інтелігенції під контролем владних ор­ганів та інститутів.

Таким чином, основою всієї діяльності ВУКСУ було поєд­нання заходів радянської влади, що надавала грошові та мате­ріальні фонди і правову охорону, з самодіяльністю самих нау­кових і творчих працівників.

Механізмом реалізації такої програми був апарат ВУКСУ, що складався з Експертної кваліфікаційної комісії та Управ­ління справами. При останньому діяли постійні спеціальні комісії з питань: 1) курортно-санаторного лікування і орга­нізації відпочинку; 2) пенсійного забезпечення і соціальної підтримки; 3) з житлово-комунальних проблем; 4) заохочення та преміювання; 5) зв’язків з відділеннями і уповноваженими на місцях, 6) зв’язків з закордонними науковими закладами і товариствами. Діяли також тимчасово створювані комісії (на­приклад, ювілейні). ВУКСУ мав своє господарське управління і бухгалтерію.

Місцеві відділення Комітету створювались у великих містах з розвинутою науково-освітньою, художньо-мистецькою інфра­структурою, вони діяли при виконкомах і включали до свого складу представників місцевих органів влади, профспілок і ви­щих навчальних закладів. У малих містах Комітет мав своїх уповноважених.

Початково передбачалось, що Комітет сприяння вченим — орган тимчасовий і діятиме лише в екстремальних умовах, поки не нормалізується життя і трудова діяльність науковців, освітян, художньої інтелігенції. М. Семашко в грудні 1922 р. писав: “Поза сумнівом, такі “ударні” спеціальні організації ма­ють тимчасове призначення: привернути спеціальну увагу до даної галузі справ, висунути дане завдання як “ударне”, на­лагодити низку практичних заходів у даному напрямку. Поза сумнівом, настане момент, коли не буде необхідності у цьому надзвичайному органі, коли ті ж завдання будуть виконувати­ся звичним, “нормальним” шляхом” [4].

Вже наприкінці 1923 — на початку 1924 р., коли за умов непу становище вчених поступово стабілізувалось, РНК УСРР неодноразово ставив питання про припинення діяльності ВУК - СУ з 1925 р. Але кінцеве рішення щодо ліквідації ВУКСУ так і не було ухвалене. Пролонгація дії Комітету мотивована тим, що він на цей час став головною сполучною ланкою у взає­минах влади з інтелігенцією, був випробуваним регулятивним інститутом і налагодив необхідну на той час систему контролю над нею. ВУКСУ діяв до 1938 р., з часом його повноваження змінювалися, у колі його функцій головними ставали наглядо­ві, контролюючі і навіть репресивні.

Діяльність Всеукраїнського комітету сприяння вченим за весь час його дії можна належним чином простежити на під­ставі документів, що відклалися у ЦДАВО України, у фон­ді 331 — Уповноваженого Комісії сприяння вченим РНК СРСР при РНК УРСР.

У перший рік діяльності ВУКСУ, за приблизними підрахун­ками на підставі наявних документів, було проведено 51 засі­дання бюро ВУКСУ, на яких розглянуто понад 600 питань, біля чверті з них складали питання принципового, постановочного і організаційного характеру, решта — питання поточної прак­тичної роботи.

Аналіз декретів, указів, відповідних директивних розпоряд­жень та інструкцій й інших документів дає можливість зробити висновок, що держава від самого початку формування відносин з інтелігенцією виходила насамперед з власного інтересу, а не з гуманістичних засад опікування нею. Створення спеціального органу допомоги інтелігенції було вимушеним кроком з боку влади. Науковці і митці безпосередньо не виробляли матеріаль­них благ, їх розумова, інтелектуальна і творча праця не прирі­внювалась до фізичних зусиль робітників і селян по створенню матеріальної продукції. Інтелігентів відносили до представни­ків буржуазної верстви, які завдяки своїй освіченості і здібно­стям зосередились на розумовій праці, і порівняно з міськими й сільськими трудівниками не вважалися цінними і корисни­ми працівниками в пролетарській державі. Допомога інтеліге­нції надавалась через те, що без її спеціальних фахових знань і практичного досвіду нова держава була не в змозі розв’яза­ти завдання відбудови і налагодження економіки і культури, оскільки своїх спеціалістів ще не виростила. Більшовики по­требували послуг освічених людей, а ті, в свою чергу, не мали особливого вибору, якщо вони хотіли зберегти свої життя. На­справді це було досить “неспокійне співіснування” [5]. Така допомога була надана й через те, що інтелігенція мала щільні контакти з громадськістю та науковими інститутами країн Єв­ропи, свідчила про реальний стан справ у країні у листах до родичів, близьких, друзів, що емігрували. Це викликало нега­тивний резонанс і шкодило авторитету влади. З огляду на це, більшовики мусили змінити своє ставлення до інтелігенції. Ви­знавши необхідність допомоги працівникам розумової і творчої праці, держава розглядала її як своєрідний аванс інтелігентам за їх внесок у загальнонародну справу.

Більшовицьке керівництво, вдаючись по допомогу до “ста­рих” спеціалістів, водночас мало на меті “перевиховати” їх, точніше приборкати, позбавити самостійності і тримати у за­лежності. Інтелігенцію прийняли як неминуче зло, її не зали­шали в спокої впродовж всього десятиліття, та і органи без­пеки забезпечували пильний контроль. В. Ленін у 1921 р., позуючи художнику-портретисту Ю. Анненкову, відверто про­сторікував: “Взагалі, до інтелігенції, як Ви, напевне, знаєте, я великої симпатії не маю, і наше гасло “ліквідувати непи­сьменність” зовсім не слід тлумачити як прагнення до наро­дження нової інтелігенції. Ліквідувати неписьменність слід лише для того, щоб кожен селянин, кожен робітник міг чита­ти наші накази, звернення. Мета — цілком практична. Тільки і всього” [6].

В умовах так званої диктатури пролетаріату діяли суворі анкетні обмеження для усіх, хто не міг засвідчити своє робіт­ничо-селянське походження. Інтелігенція разом із заможними селянами, підприємцями, торговцями, яким дозволялася дія­льність, потрапляла до розряду “позбавленців”, тобто грома­дян, позбавлених політичних прав. Для інтелігенції діяли рі­зноманітні обмеження в правах: право посідати певні посади, здобувати вищу освіту і т. д. Заборонялась також і громадська діяльність поза межами партій. Інтелігенції було відмовлено в політичному довір’ї. Політичні партії, з якими вона співробі­тничала, були розбиті вщент, а до партії більшовиків доступ їй був закритий. На морально-психологічному стані багатьох представників інтелігенції тяжко позначилося різке погіршен­ня матеріального становища. Звикнувши до певного життєво­го стандарту, вони внаслідок розрухи, різних реквізицій часто були позбавлені будь-яких засобів до існування [7].

Наріжний для нової влади принцип класової ієрархії зали­шався дороговказним навіть за обставин необхідності. Нада­ючи вимушену підтримку освітянській інтелігенції, влада в числі першорядних об’єктів своєї турботи виділяла створені нею робітничі факультети. Так, 1 лютого 1922 р. ВУЦВК при­йняв постанову “Про матеріальне становище робітфаків”, яка передбачала: “Запропонувати НКПроду видачу продовольчого постачання для робфаків проводити в першу чергу нарівні з Червоною Армією. Відпустити з ресурсів Південбюро ВЦРПС УРПГ необхідні для робітфаків обмундирування, взуття, білиз­ну і постільні речі за встановленою і твердою розцінкою. Нар - комосу відпускати в першу чергу робфакам належне грошове утримання, підручники і прилади” [8].

Обов’язок визначити вартісний статус науковців і відповідну міру допомоги їм був покладений на Експертну кваліфікаційну комісію при ВУКСУ, склад якої був затверджений постановою Раднаркому від 21 лютого 1922 р. Її діяльність скеровувалася головною директивою РНК по відношенню до вчених: надава­ти матеріальну підтримку вченим з огляду на корисність для держави їх поточної наукової діяльності. Належно забезпечити вчених взагалі, безвідносно до їх наукової продуктивності для держави, радянська влада ніколи не мала на меті [9].

У положенні про Експертну комісію вказувалося, що всіх вчених і митців, що потребує держава не може однаково за­довольнити та й не бачить у цьому нагальної необхідності; їх матеріальний статус визначатиме корисність їх праці для молодої держави. З таких позицій кваліфікаційні експерти й мали визначити категорії науковців. Але за умов матеріальної скрути наукова продуктивність учених настільки знизилася, що судити про вартість того чи іншого науковця для держави було просто неможливим. Заступник наркома освіти РСФРР М. Покровський з досить цинічним прагматизмом розмірко­вував: “Цілком могло бути, що учений, котрий видавався зо­всім “спрацьованим”, ні за яких умов не здатним рухати науку вперед, насправді, позбавившись необхідності вести щоденну жорстоку боротьбу за виживання, опиниться ще цілком ко­рисним працівником. ... Без побоювання похибки можна ви­ключити лише тих, хто по очевидній старості і слабкості, міг бути предметом лише соціального забезпечення, але ніяк не академічного ” [10].

Отже, на початковому етапі довелося розділити вчених по розрядах не по їх поточній діяльності, а за їх набутою нау­ковою репутацією. Було запропоновано розділити вчених по п’яти розрядах: І — вчені світового значення і великі предста­вники галузі в УСРР; ІІ — видатні представники різних на­прямків в науці; ІІІ — самостійні дослідники; IV — викладачі вищої школи зі стажем і вченими ступенями; V — початкую - чі вчені. Разом з тим, Експертна кваліфікаційна комісія все одно мала виходити з “державної необхідності” спеціалістів: у першу чергу слід було опікуватися інженерно-технічною та лікарською інтелігенцією, відповідно, їм відводилось найбіль­ше вакансій по забезпеченню; наступними були представники точних і природничих наук; останніми у праві на підтримку були представники суспільних і гуманітарних галузей. Восени 1922 р. в УСРР було ухвалено ввести категорію 0 — “молоді науковці”, вони не могли розраховувати на соціальні виплати чи пільги, але підлягали обліку.

До складу Експертної комісії по кваліфікації наукових пра­цівників входили Я. Ряппо (голова) як заступник наркома освіти, О. Алов як голова Центрального бюро секцій науко­вих працівників (СНП), Д. Синцов, В. Мотич як члени ВУКСУ, Слуцький як член Укрбюро ЦК Профосвіти та Ю. Семковський як представник Народного контролю НКО [11].

Впродовж 1922 р. Експертна комісія по кваліфікації науко­вих працівників засідала близько 40 разів, розглядаючи спис­ки науковців, надані їй з місць, в яких зазначалися спеціалісти різних наукових галузей з пропозицією віднесення їх до тієї чи іншої категорії. Справа ця гальмувалася неакуратним надси­ланням і недостатньою повнотою попередніх списків і анкет. Прикметною відмінністю перших реєстрів було те, що в числі супровідних документів надсилалися розлогі автобіографії, пов­ні списки наукових праць, в тому числі й іноземними мовами, вказувались дипломи, відзнаки і нагороди, йшлося про член­ство в наукових установах Європи, студіювання і викладання в закордонних університетах, підготовку наукової зміни, участь у міжнародних симпозіумах і конференціях, редагування фахо­вих часописів і наукових видань тощо. З часом таких відомос­тей стає все менше, а приблизно на середину 20-х рр. весь облік був зведений до уніфікованої анкети, де визначальною ставала позиція “діяльність з 1918 р.”.

Початкові кваліфікаційні списки були не повними і недо­сконалими, як висловлювались чиновники від науки, в них потрапило багато “ученого шлаку”. Місцевим відділенням Ко­мітету було повідомлено, що вони тимчасові і не дають права на гарантоване забезпечення на тривалий час. Зрозуміло, що в умовах розрухи і безладу й справді скласти чітку і безпомил­кову картину про науковий і творчий потенціал республіки було нереальним. Вимушена компромісність перших років з часом набрала ознак регулятивної норми: зі списків “випада­ли” в першу чергу ті, хто уникав активної громадської діяль­ності, не виявляв схильності до політичної та ідейної співпраці з більшовиками, висловлював негативні судження про існуючу владу та її політику.

Ухвалені рішення не відразу набували чинності і викону­вались неакуратно; особливо важким залишалося становище працівників провінції. Для прикладу, наведемо листа ректо­ра Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту до ВУКСУ від 15 серпня 1922 р.: “Впродовж усього минулого року вищі школи міста були позбавлені будь-якої матеріальної підтримки. Утримання за весь минулий рік заплатили у люто­му 1922 р. і воно було еквівалентним для найбільш оплачува­них 2-3 фунтам сала. Пайок у минулому році отримували не у повній нормі, нерегулярно. На членів секції нічого не давали. Академперсонал прожив усі свої, накопичені раніше пожитки. На зиму академперсонал не має теплого одягу, взуття, білизни” [12]. До заяви доданий список академперсоналу з 38 осіб, серед них професори М. М. Федорів, М. Т. Геращенко, А. Е. Малинів - ський, Є. Д. Сташевський, приват-доценти О. М. Долинський, О. М. Городецький та ін. [13].

Експертна комісія по кваліфікації наукових працівників на 1923/1924 господарський рік зареєструвала по Україні 3 362 вчених, з них 995 були віднесені до молодих науковців [14]. Лише 70% (2 367 науковців) здобули право на академічний па­йок. Категоріальний розподіл не тільки поляризував наукові сили за матеріальним забезпеченням, а й вніс психологічний дискомфорт у їхнє середовище, оскільки до вищих категорій потрапили не тільки справжні авторитетні вчені, а й владні чиновники, натомість чимало заслужених працівників освіти, науки і мистецтва були свідомо понижені в статусі.

Запроваджене восени 1923 р. додаткове грошове забезпечен­ня отримували, за рішенням Експертної комісії, 1 753 науко­вих працівники (52,1%) [15]. У 1924 р. ці виплати були істо­тно різними для представників різних розрядів: для V — по 50,12 крб. (в центрі) і по 30,17 крб. (в провінції); для IV — по 28,74 крб., для III — по 17,84 крб., для II — по 16,71, для

I — по 15,57 крб. [16].

Кваліфікаційні списки підлягали перегляду, не мали сталого характеру, будь-який вчений мав підтверджувати свою лояль­ність і готовність працювати на користь держави. У першому півріччі 1925 р. було проведено перереєстрацію членів СНП Києва. У рекомендаційному листі пропонувалося виключити з СНП зарахованих “помилково” (з міркувань підтримки академ - пайком за років тяжкої матеріальної скрути) і тих, хто втратив зв’язок з радянською наукою чи вищою школою. Виключили 52 особи, натомість прийнявши нових 55 членів. Таким чином, на 16 червня 1925 р. Київська СНП нараховувала 1 068 осіб (з них 820 — члени “Робосу”, 248 — члени інших спілок) [17]. Щоб отримувати академічне забезпечення, професор мав вико­нувати не менше 528 год. на рік, а викладач — 792 год. [18]. Об’єктивно це ускладнювало науково-дослідну працю, відпові­дно загрожуючи працівникам вищої школи бути “вичищеним” зі списків через “некорисність”.

По Україні на 1 жовтня 1926 р. по ВУКСУ зареєстровано 3 020 наукових працівників, з них 1 154 — у Харкові, 915 — у Києві, 572 — в Одесі, 153 — у Дніпропетровську, 36 — у Кам’ян - ці-Подільському, 34 — у Житомирі, 28 — у Чернігові, 27 — у Полтаві, 25 — у Вінниці, 19 — у Миколаєві, 18 — у Херсоні, 16 — у Ніжині, 12 — у Сталіно, 11 — в Луганську [19]. Хоча насправді це число не відповідало дійсній кількості наукових працівників в Україні.

27 лютого 1927 р. набула чинності нова інструкція про ре­єстрацію наукових працівників. За нею п’ятирозрядний поділ замінювався на трирозрядний: до І категорії — нижчої — були віднесені початкуючі вчені (колишні 0 і І категорії), до ІІ — основної — наукові працівники і стажисти (колишні ІІ і ІІІ категорії), до ІІІ — вищої — висококваліфіковані спеціалісти (колишні ІУ і V категорії) [20]. Перереєстрації підлягали не тільки вчені, що викладали у вищій школі, але й ті, що пра­цювали самостійно або при науково-дослідних кафедрах. Знову було категорично застережено враховувати “корисність даної особи для республіки в сучасному і минулому” [21]. Відтепер правом на додаткове академзабезпечення користувались заре­єстровані в ВУКСУ науковці лише ІІІ вищої категорії, іншим його видавали як виняток. За новою інструкцією враховува­вся рівень платні. Так, вченим-одинакам, що мали зарплату 150 крб. і більше, у додатковому забезпеченні відмовляти. Для сімейних враховували й кількість утриманців. Сімейні могли сподіватись на додаткові видатки, коли при одному утриманці їх зарплати не перевищувала 200 крб., при двох — 250 крб., при трьох — 300 крб., при чотирьох і більше — 350 крб. Дода­ткове забезпечення втратили пенсіонери [22].

При ВУКСУ була створена комісія по преміюванню, до її складу ввійшли: від ВУАН — Д. Багалій (голова) і академік А. Нікольський, від наукового комітету НКО — І. Красуський та І. Кавалеров, від НКО — М. Зотін, від НКЗ — А. Фінкель - штейн, від ВРНГ — Є. Форафопов, від Артемівського універси­тету — Б. Рохкин, від СНП Харкова — професор О. Алов [23].

Преміювання для держави було засобом заохочення доціль­ної праці, для вчених — істотною підтримкою до куцого бюдже­ту. Наприклад, вінницький професор геології М. Безбородько, маючи гостру необхідність в коштах для лікування важко хво­рої дружини, здійснив самотужки наукову розвідку корисних копалин краю, його праця “Корисні копалини Тульчинського і Гайсинського округів Подільської губернії” отримала відзна­ку від ВУКСУ [24]. Всесвітньо відомий кліматолог професор Л. Данилов, позбавлений через реквізиції майна наукової біб­ліотеки, прикутий до інвалідного візка, продовжував свої нау­кові спостереження і досліди; його праця про коливання темпе­ратурного режиму південного регіону України була відзначена спеціальною премією в 1927 р. [25].

Соціальні виплати нерідко здійснювались без належного врахування стану тих, хто потребував допомоги. У зверненні Музичного товариства ім. М. Леонтовича до ВУКСУ 15 липня

1922 р. йдеться, наприклад: “ВУКСУ призначив щомісяця ви­давати допомогу родині Леонтовича, а також матері Степового по 10 тис. крб. золотом. Товариство наше вважає великою по­милкою з боку Комітету призначення допомоги родині Леон - товича в такому мінімальному розмірі, бо коли стара бабуся, мати Степового, ще якось зможе прожити на 10 тис. крб., то родині Леонтовича, що складається з трьох осіб, прожити на ці гроші абсолютно неможливо. Просимо переглянути справу і призначити допомогу 40 тис. крб.” [26].

Пенсійним забезпеченням займався наркомат соціального забезпечення, але право на отримання пенсії інтелігентам за віком чи вдовам (дітям/родині) надавалось за посередництва ВУКСУ. Аналіз листування Комітету та його пенсійної комісії з НКСЗ УСРР яскраво засвідчує, що замість соціальної гарантії для старої інтелігенції пенсійне забезпечення перетворилось на спосіб її соціального приниження. Список вдів і престарілих учених, представлених на посилену пенсію ВУКСУ на 1923 р.

Нараховував 72 особи, лише близько половини з них її здобу­ли [27].

До 1925 р. пенсії встановлювалися за індивідуальними за­явами через ВУКСУ. Ці заяви розглядались зі зволіканням, по декілька разів, через бюрократичні зачіпки позбавляючи літніх заслужених працівників щонайменшої підтримки. Для прикладу, професори Ніжинського ІНО В. Резанов, І. Турце - вич, М. Бережков знаходились у ролі безнадійних прохачів впродовж трьох-чотирьох років [28].

У листопаді 1925 р. закон про пенсії встановлював її розмір в 70% місячного окладу на момент виходу на відпочинок. На­ступного року закон “підкорегували” явно не на користь науко­вців. Пенсію встановили в розмірі до 120 крб. для професорів і до 75 крб. для викладачів. Для заслужених працівників запро­вадили так звану “академічну” (у розмірі повного окладу), яку отримували науковці або їх вдови до кінця життя [29].

Комітет сприяння вченим налагодив стосунки з закордонни­ми науковими установами, щоб скористатись їхньою допомо­гою українським вченим не тільки у забезпеченні умов праці (надсилання спеціальної літератури, наукової періодики, необ­хідного приладдя й обладнання тощо), а й для їх матеріальної підтримки. Так, у Чехословаччині українське студентство з різних державних територій, дізнавшись про скрутне матеріа­льне становище, в якому знаходилися наукові установи і куль­турні працівники в Україні, започаткувало “Комітет допомоги українським культурним силам на Україні”, щоб надавати їм допомогу, відповідно до своїх сил і засобів. Комітет цей впро­довж півтора року популяризував серед чужинців потребу не­гайної допомоги голодуючим України, влаштував для цієї цілі збірки, концерти і т. ін. Вислав подарунки в першу чергу для членів ВУАН та для інших вчених. У посилці, приготовленій українськими студентами в Чехословаччині, були такі необхід­ні речі як пальта (30 шт.), плащі (10 шт.), піджаки (41 шт.), брюки (53 пари), сорочки (30 шт.), фуфайки (5 шт.), кальсони (16 пар), черевики (39 пар), шкарпетки (22 пари), капелюхи (7 шт.), картузи (10 шт.), а також краватки, носовички, шнурки, бинти, рукавички, ґудзики, голки, мило тощо [30]. Втім зібра­ні речі, важливі для життя і праці, не вдавалося переправити в Радянську Україну через те, що ані Комітет, ані наукові установи, для яких вони призначені, не мати фондів для сплати мита і інших видатків, зв’язаних з пересилкою [31]. Митний комітет Наркомату зовнішньої торгівлі ССРР відмовив у безмит­ному пропуску подарунків для УАН.

Таким чином, діяльність ВУКСУ у 1920-і рр. значною мірою відображає процес становлення системи стосунків влади й інте­лігенції, вона відбиває, з одного боку, вироблення і перевірку стратегічного курсу цих стосунків, з іншого — віддзеркалює його тактичне корегування по мірі соціальної адаптації інте­лігенції в нових владних умовах і покращення її матеріально- побутового становища.

У 1920-і рр. можна виокремити такі етапи в його діяльності:

I — 1921-1923 рр. — період налагодження необхідної мережі допомоги інтелігенції в надзвичайних умовах життєдіяльності, з’ясування її ставлення до влади рад і політики більшовиків, апробування початкових методів нагляду і контролю над нею;

II — 1924-1928 рр. — період балансування у системі “влада - інтелігенція”, коли інтелігенцію, з одного боку, необхідно було толерувати через складність посталих господарських і культу­рних завдань за відсутності підготовлених “пролетарських” ка­дрів, а з іншого, її необхідно було приборкувати й упокорюва­ти “м’якими” методами (встановлення кваліфікації, зарплати, надання відряджень, житла, лабораторій тощо); ІІІ — 1929­1930 рр. — період кінцевого встановлення системи контролю над інтелігенцією з застосуванням початкових репресій проти науковців і митців, що не радянізувалися і не піддалися полі­тиці регулятивного системного підпорядкування, а також усу­нення непокірних з орбіти державної опіки.

Джерела та література

1. Центральний державний архів вищих органів влади Украї­ни (Далі — ЦДАВО України). — Ф. 331. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 7.

2. ЦДАВО України. — Ф. 331. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 4.

3. Там само. — Спр. 4. — Арк. 7.

4. Семашко Н. Итоги прошлого и задачи будущего // Год работы Центральной Комиссии по улучшению быта ученых при Сове­те Народных Комиссаров (ЦЕКУБУ). Декабрь 1921 г. — декабрь 1922 г. — М., 1922. — С. 14.

5. Вихавайнен Т. Внутренний враг: борьба с мещанством как мораль­ная миссия русской интеллигенции. — СПб., 2004. — С. 147.

6. Анненков Ю. П. Дневники моих встреч. Цикл трагедий. — М., 1991. — С. 270.

7. Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.): У 3-х кн. — К., 1994. — Кн. II. — С. 6.

8. Культурне будівництво в Українській РСР. — Т. 1. — К., 1960. — С. 137-138.

9. Покровский М. Основные принципы работы Экспертной Комиссии // Год работы Центральной Комиссии по улучшению быта ученых при Совете Народных Комиссаров (ЦЕКУБУ). Декабрь 1921 г. — декабрь 1922 г. — М., 1922. — С. 16.

10. Там само.

11. ЦДАВО України. — Ф. 331. — Оп. 1. — Спр. 69. — Арк. 5.

12. Там само. — Спр. 48. — Арк. 28.

13. Там само. — Арк. 1.

14. Там само. — Спр. 69. — Арк. 5.

15. Там само. — Арк. 3.

16. Там само. — Спр. 148. — Арк. 110, 112, 116, 118.

17. Там само. — Спр. 188. — Арк. 1-1 зв.

18. Там само. — Спр. 257. — Арк. 35.

19. Там само. — Спр. 253. — Арк. 8.

20. Там само. — Спр. 5. — Арк. 12.

21. Там само. — Арк. 15.

22. Там само. — Арк. 10.

23. Там само. — Спр. 68. — Арк. 3, 4.

24. Там само. — Спр. 86. — Арк. 1-2.

25. Там само. — Спр. 148. — Арк. 110.

26. Там само. — Спр. 7. — Арк. 168.

27. Там само. — Оп. 2. — Спр. 78. — Арк. 1-6.

28. Там само. — Оп. 1. — Спр. 39. — Арк. 15; Спр. 51. — Арк. 2; Спр. 42. — Арк. 41-85.

29. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х — 1930-х років: соціальний портрет та історична доля. — К. — Едмонтон, 1992. — С. 91.

30. ЦДАВО України. — Ф. 331. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 4-5.

31. Там само. — Арк. 19.


Коляструк О. А. Деятельность Всеукраинского комитета со­действия ученым в 1920-е гг.

В статье раскрывается деятельность Всеукраинского комитета содействия ученым в 1920-е гг., направленная, с одной стороны, на поддержку ученых и деятелей искусства в условиях послевоенного хаоса и демонтажа традиционных институтов социальной жизни, а с другой, на ее подчинение новой власти. Показаны основные направления работы Комитета: академическое продовольственное и денежное обеспечение, поддержка здоровья и работоспособности, пенсионное обеспечение, охрана жилищных прав.

Kolystruk O. A. Activity of all - Ukrainian committee of assist­ance to scientists in 1920s.

The article investigates the activity of all - Ukrainian committee of assistance to scientists in 1920s, which aim was, at one hand, to support scientists and artists under conditions of the post-war chaos and dismantling of conventional social institutions, and on the other hand, its submission to the new power. The main directions of the committee’s work: food and financial security of the scientists, pen­sion guarantees, protection of the essential rights.

Похожие статьи